Прибуток як економічна категорія. Норма прибутку

Прибуток виступає метою підприємницької (виробничої) діяльності фірми. У цілому це перевищення ціни (обсягу реалізації продукції) над середніми (або сукупними) витратами.

Середній прибуток = Ціна — Середні витрати;

Валовий прибуток=Обсяг реалізації продукції — Валові витрати.

Таким чином, валовий прибуток є різницею між обсягом реалізації (доходом фірми) і її витратами.

Доход Д дорівнює ціні Р, помноженій на обсяг реалізованої продукції Q:

Д=PQ

Таким чином, прибуток П можна знайти за формулою:

П=Д-В = РQ-В;

П=РQ-В.

Формула прибутку свідчить, що він залежить від ціни реалізації продукції Р, обсягу виробництва (реалізації) 0 та витрат В. Чим вищі ціни та більший обсяг виробництва, тим (за рівних інших умов) більший прибуток. Чим менші витрати, тим, за рівних інших умов, більший прибуток.

У зв'язку з таким підходом до прибутку, залежно від того, які витрати враховуються при його обчисленні, виділяють бухгалтерський прибуток, економічний прибуток та нормальний прибуток.

Бухгалтерський прибуток — це різниця між доходом і бухгалтерськими витратами; економічний прибуток — різниця між доходом і економічними витратами; нормальний прибуток — різниця між бухгалтерським та економічним прибутком. У принципі, нормальний прибуток — це сума, яка дорівнює неявним витратам.

Відношення прибутку до витрат називають нормою прибутку.

Норму прибутку виражають, тому її формула має вигляд:

П=(РQ-В)/В*100.

Якщо норма прибутку дорівнює 20%, то це означає, що ціна одиниці товару перевищує собівартість (середні витрати) на 20%.

З формули видно, що норма прибутку визначається ціною реалізації, обсягом продажу та витратами: вона перебуває у прямій залежності від ціни й обсягу виробництва і в оберненій залежності від витрат (собівартості продукції).

Норма прибутку характеризує ефективність господарювання: чим вона вища, тим вищою є ефективність виробництва. Інколи норму прибутку називають рівнем рентабельності.

Теорії прибутку

Щодо прибутку в політичній економії є різні погляди (концепції). Вони різняться не лише поглядами на суть категорії, а й поглядами на джерела прибутку.

Першою спробою пояснити природу прибутку в політичній економії була теорія меркантилістів. Виходячи з суто зовнішнього поверхового сприйняття дійсності, вони вважали, що прибуток виникає у сфері обігу, у зовнішній торгівлі внаслідок продажу товарів за кордоном дорожче, ніж їх купили. Зовнішня торгівля, на думку представника меркантилізму Томаса Мена, приносить користь трьох видів: користь державі, прибуток купцю, доходи королю.

Фізіократи, які прийшли на зміну меркантилістам, перенесли проблему одержання прибутку із сфери обігу в сферу виробництва, однак вони вважали, що прибуток створюється лише в землеробстві, бо тут досить наочно видно, як вплив сил природи веде до зростання споживних вартостей понад витрати виробництва (посіяно навесні одну кількість зерна, зібрано восени значно більше).

Суттєвий доробок у розробку проблеми прибутку внесли класики політичної економії А. Сміт і Д.Рікардо. А.Сміт визначав прибуток як вирахування з продукту праці робітників на користь підприємця. Тим самим він зводив прибуток до привласнення чужої, неоплаченої праці. А.Сміт зазначав, що нова вартість, яку створюють наймані робітники, розпадається на дві частини: заробітну плату і прибуток підприємця. Щоправда, А.Сміт стверджував, що прибуток - це породження не лише праці, а й капіталу.

Д.Рікардо, послідовно розглядаючи прибуток як вирахування з продукту праці робітника, сформулював закон, згідно з яким заробітна плата і прибуток перебувають у зворотному відношенні одне до одного. Він писав, що прибуток буде високим або низьким відповідно до того, низька чи висока заробітна плата.

Представники прагматичної політекономії початку ХІХ ст., розробляючи проблему прибутку, зробили крок назад порівняно з класиками. Так, вони підмінили питання про джерело прибутку питанням про те, на якій основі можна отримати прибуток. Найяскравіше така трактовка прибутку була виражена французьким економістом Ж. Б. Сеем у його теорії трьох чинників виробництва. Згідно з цією теорією в процесі виробництва беруть участь три чинники: праця, капітал і земля, які є самостійними джерелами доходів. На підставі цього прибуток проголошується винагородою підприємцям за «продуктивну послугу» у вигляді витрат капіталу. Тобто прибуток - це доход, який одержує власник капіталу (підприємець), тоді як зарплата - доход власника ресурсу праця, рента — доход власника ресурсу земля.

Близькою за змістом до теорії продуктивності капіталу є теорія трудового доходу п ідприємців, яку започаткував англійський економіст Дж. Мілль і яку поділяли такі відомі економісти XIX ст. як Ф.Бастіа, Мак-Куллох, А.Маршалл та інші. Згідно з цією теорією підприємці утворюють особливу групу трудящих. Вони, як і робітники, виконують соціально необхідні функції." робітники — функції виконавців, підприємці — функції організаторів. І перші, і другі за свою працю отримують справедливу винагороду: робітники — заробітну плату, підприємці - прибуток. Отже, прибуток як трудовий доход підприємців є лише іншою назвою заробітної плати.

Досить оригінальною теорією прибутку була теорія утримання, з якою виступив у середині ХІХ ст. англійський економіст Н. Сеніор. Він стверджував, що підприємці заради виробництва й нагромадження жертвують своїм добробутом, утримуючись від повсякденного використання коштів на особисте споживання, виявляють бережливість тощо і завдяки цьому отримують прибуток.

К.Маркс розробив свою теорію прибутку, яка значною мірою перекликалася з поглядами представників класичної політичної економії (спиралася на трудову теорію вартості) і суттєво відрізнялася від концепції прагматичної політичної економії. На відміну від економістів-прагматиків, які в своєму теоретичному аналізі прибутку прагнули виправдати його привласнення власниками засобів виробництва, К.Маркс аналізу є природа прибутку й джерела його виникнення. Зокрема він довів, що прибуток — це перетворена форма додаткової вартості. А додаткова вартість є неоплаченою працею найманих робітників. Отже, по-перше, прибуток - категорія виробництва, а не сфери обігу, і тим більше не психологічна. І, по-друге, привласнення його підприємцями здійснюється не на основі того, що вони беруть певну участь у виробництві (як їхня заробітна плата), і не тому, що вони утримуються від споживання, а тому, що вони є власниками засобів виробництва, робітники ж їх (засобів виробництва) не мають і тому змушені продавати свою здатність до праці (робочу силу), яка і є джерелом прибутку. Останній привласнюється підприємцями безоплатно.

Сучасні західні економісти розвивають теорії прибутку економістів XIX - початку XX ст., пристосовуючи їх до нових умов. Серед них можна виділити чотири основні концепції:

—теорія «продуктивності капіталу», згідно з якою прибуток є результатом капіталу як фактора виробництва;

—теорія «утримання», яка проголошує прибуток психологічним фактором;

—теорія, яка визначає прибуток як «трудовий доход» підприємців за підприємницьку діяльність;

—теорія, в якій прибуток розглядається в як дохід, породжений монополіями.

Однак внесено дещо нове в ці теорії:

По-перше, вони пов'язують прибуток із нововведеннями: технічним прогресом та наукою. Відомий американський економіст XX ст. П.Самуельсон дає визначення прибутку як доходу від чинників виробництва і також як винагороди за підприємницьку діяльність і введення технічних удосконалень.

По-друге, вважається, що прибуток значною мірою зумовлений ризиком і невпевненістю підприємців у майбутніх доходах. Підприємці, які вкладають свої капітали у виробництво нових товарів, розробку природних ресурсів, або ті, які відкривають нові ринки збуту товарів, не впевнені в прибутковому прикладанні капіталу, а тому повинні отримувати прибуток як компенсацію за ризик і невпевненість у майбутніх прибутках.

По-третє, багато сучасних економістів трактують прибуток як трудовий доход, тобто різновид заробітної плати. Так, англійський економіст Р.Харрод пише, що прибуток люди заробляють службою, особистою старанністю, інтелектуальною діяльністю, мужністю. Таку саму точку зору поділяє й американський економіст Е.Сайке, який стверджує, що доход підприємця повністю відповідає його праці, тій послузі, яку він надає суспіль­ству, керуючи підприємством.

По-четверте, прибуток пов'язаний з «монопольним доходом». Вважають, що прибуток можуть отримувати лише монополісти, тобто вони володіють певними перевагами (нововведеннями) порівняно з іншими. Якщо нововведення стає надбанням усіх виробників, прибуток зникає.

По-п'яте, поряд з модернізацією старих теорій прибутку сучасні економісти Заходу висунули низку нових. Досить поширена серед них концепція революції в доходах. До найактивніших пропагандистів цієї концепції належить американський економіст Д.Гелбрей. В умовах, коли власники і підприємці відходять від керівництва господарством, управління фірмами надається найманим менеджерам. Тому змінюється й мета підприємництва. Рушійним мотивом виробництва стає не прибуток сам по собі, а задоволення потреб. На цій основі прибуток як економічна категорія зникає, відбувається вирівнювання доходів різних соціальних верств населення. Всі отримують справедливі доходи відповідно до участі кожного у виробництві. Формується єдність інтересів різних суб'єктів господарювання, на основі чого виникає гармонія між найманими працівниками та роботодавцями. Частина прибутку у вигляді дивідендів на акції привласнюється людьми найманої праці.