Залучення засуджених до праці як засіб виправлення особи

Тема 11

ПРАЦЯ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Залучення засуджених до праці як засіб виправлення особи

Історія становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи України нерозривно пов'язана з розвитком кримі­нально-виконавчого законодавства загалом та регулюванням кримінально-правових відносин. Одне з центральних місць займають питання використання та регулювання праці за­суджених, яка відповідно до ст. 6 КВК є основним заходом їх виправлення.

Праця — це основна умова людського існування і, безу­мовно, серед заходів виправного впливу на засуджених вона займає особливе місце. Це зумовлене тим, що ставлення до суспільне корисної діяльності є своєрідним моральним кри­терієм людини.

Система використання трудових ресурсів і трудового ви­ховання засуджених пройшла шлях свого становлення від каторжних робіт до робочих команд та виправних загонів і бригад. При цьому в основу була покладена думка К. Маркса, який писав: «Слід ясно сказати, що робітники зовсім не хочуть з побоювання конкуренції, щоб з кримінальними злочинцями поводилися, як з худобою, і особливо, щоб їх позбавляли єди­ного засобу виправлення — продуктивної праці». Так, з перших днів радянської влади стали організовуватися фабрично-завод­ські, сільськогосподарські колонії, табори примусових робіт, а в 30-х роках — виправно-трудові табори. Вивчення нормативних матеріалів щодо виконання покарання у виді позбавлення волі дає змогу зробити висновок про те, що протягом існування радянської влади праця не розглядалася як засіб покарання.

Звичайно, в умовах праці засуджених була і зараз є ціла низка обмежень, що мають каральний і виховний характер і випливають із самого покарання: неможливість добровільного вступу в трудові відносини, зміна їх характеру чи добровільне припинення, вільне користування коштами, можливість працю­вати за спеціальністю або отримати нову спеціальність тощо. В Україні сьогодні багато що змінилося, а саме: стаж роботи в місцях позбавлення волі тепер зараховується в загальний виробничий стаж, засудженим надаються трудові відпустки, вони підлягають соціальному страхуванню, зароблені кошти можуть витрачатися на придбання продуктів харчування та предметів першої потреби тощо. Правове регулювання праці засуджених ґрунтується на гуманному ставленні держави до осіб, які вчинили злочин.

Кримінально-виконавче право формулює основні принципи залучення засуджених до праці:

—обов'язковість праці засуджених;

—підпорядкування виробничої діяльності виправних уста­нов їх основному завданню — виправленню засуджених.

Принцип обов'язковості праці засуджених не суперечить міжнародним нормам. В Мінімальних стандартних правилах поводження із в'язнями підкреслюється, що усі засуджені зобов'язані працювати відповідно до їх фізичних та психічних здібностей, засвідчених лікарем (ст. 71).

Фактично діяльність кримінально-виконавчої установи по­лягає у тому, щоб виконувати виховну функцію, яка довгий час вважалася непритаманною кримінально-виконавчій системі, а саме: надати можливість людині^ яка не може адаптивне жити у суспільстві, ті умови, яких вона з певних причин не мала для того, щоб позитивно реалізувати себе у суспільстві.

Отже, праця відповідно до базових закономірностей люд­ської психології може мати виправний чи ресоціалізаційний, антикриміногенний потенціал лише за умови її добровільності, якщо ж навпаки, то вона виконує роль Карального засобу, не викликаючи в засудженої особи поважного-до неї ставлення і прагнення до праці у майбутньому. Праця засуджених, на нашу думку, виконує функцію запобіжника проти деградації особистості, яка ймовірна через позбавлення волі. Вона є важливим засобом у ресоціалізації особи за умови прагнення і набуття перспектив на майбутнє у свідомості засуджених. Дуже важливо, щоб засуджена особа набула усвідомлення майбутніх позитивних перспектив у її житті і прагнення до самостійності і самоствердження через працю, яка не викликає у неї огиди, оскільки вона відповідає зазначеним умовам.