Включення України в систему світогосподарських зв’язків вимагає серйозної адаптації її структури, всього господарського механізму до надзвичайно серйозних вимог, котрі диктують світове господарство та його економічні інститути.
Ґрунтуючись на досвіді проведення ринкових реформ в країнах колишнього соціалістичного блоку, МВФ пропонує таку послідовність кроків в становленні відкритої економіки:
1. стабілізація;
2. лібералізація;
3. приватизація;
4. зміна інституційної структури економіки, тобто системи соціального забезпечення, правових норм, фінансової інфраструктури, державного управління.
Роки проведення реформ в постсоціалістичних країнах показали:
1. при затягуванні реформ виробництво падає так само, як і при “шоковій терапії”, а економічне зростання відкидається на далеку перспективу;
2. економічне зростання без фінансової стабільності неможливе;
3. необхідною умовою зростання економіки є лібералізації цін і торгівлі.
Ринкові перетворення, проте, слід здійснювати в міру готовності економіки і самого суспільства до їх сприйняття. Автоматичне перенесення досвіду функціонування ринкової системи на український ґрунт безперспективне.
Кожна країна обов’язково проходить власний шлях, ґрунтуючись на світовому досвіді і враховуючи свою специфіку.
Урахування цієї обставини дозволяє зробити такі висновки:
1. Поєднання плану і ринку на етапі трансформації можливе і навіть необхідне з метою відвернення хаосу в країні.
2. Не слід поклонятися ринку як ідолу, проте ринок, безперечно, дуже ефективний. При цьому пам’ятати, що ринок сам по собі не вирішує цілого ряду проблем, в тому числі соціальної єдності в країні, котра передбачає існування економічної системи, що ґрунтується на солідарності.
3. Ринок не забезпечує реалізації наукових програм і не вирішує багатьох довгострокових програм, пов’язаних з розвитком інфраструктури транспорту, телекомунікацій і всього того, що стосується в цілому і має значення для майбутнього країни.
4. Ринок можна “приручити”, тобто не віддавати економіку в кігті “дикого” лібералізму, котрий неминуче призводить до деструктивних наслідків.
Важливим уявляється також визначення основних пріоритетів при проведенні ринкових реформ. Ними повинні виступати насамперед:
1. зміцнення національної валюти і забезпечення зайнятості;
2. розвиток освіти;
3. розширення наукових досліджень;
4. посилення соціального захисту населення;
5. облаштування території країни;
6. оновлення державних служб.
Україні необхідно йти на рішуче оновлення тактики реформ, ні в якому разі не на зміну їх адміністративним управлінням.
Уповільнення темпів реформ, а також невизначеність політичного курсу становить Україну перед загрозою втрати історичного шансу входження до світової спільноти.
Конструктивності здійснюваним реформам можуть надати:
1. новий закон, котрий закріпив би автономію НБУ;
2. прискорення приватизації;
3. ефективний механізм закриття і банкрутства неефективних підприємств;
4. реструктуризація паливно-енергетичного комплексу (включаючи питання платіжної дисципліни);
5. приватизація землі та підприємств ВПК (військово-промисловий комплекс);
6. реорганізація центральної та регіональних адміністрацій.
Істотним чинником проведення реформ в Україні є структурна перебудова її економіки. Але програма структурної перебудови економіки України існує з кінця 1993 р. лише в концептуальному варіанті і до того ж розрахована на 20-25 років. Концепція структурної перебудови, яка вироблена Кабінетом міністрів, включає такі три етапи:
1. Перший етап, стабілізаційний, повинен тривати 2-3 роки. При цьому переслідується мета призупинити інфляційні процеси і падіння виробництва, зберегти науково-технічний потенціал і створити умови для виходу економіки з кризового стану. Характерними рисами названого етапу повинно стати відлагоджування державного регулювання структурної перебудови, призупинення цінової хвилі, реформування податкової системи і оплати праці, розблокування “тромбів” у фінансово-кредитній системі, народжування виробництва конкурентоспроможної, а також високотехнологічної продукції, в тому числі і за рахунок підтримки держави. Сьогодні є підстави вважати, що основні завдання цього етапи вже виконанні.
2. На другому етапі (8-10 років) керівництво країни переслідуватиме мету активізації економічного розвитку. Ставиться завдання відродити позитивні тенденції у виробничій та інвестиційній діяльності, а також в науково-технічній перебудові виробництва. Характерними рисами цього періоду автори документа вбачають встановлення міцних господарських зв’язків за новою ефективною схемою, збільшення експортного потенціалу, переорієнтацію капіталів із сфери торгівлі у виробництво, остаточне завершення майбутньої моделі економіки.
3. Третій, найбільш тривалий (10-12 років) етап – становлення раціональної структури економіки. В цей час науково-технічний потенціал держави повинен піднести НТП до світового рівня. Необхідно також впровадити ресурсозберігаючі технології, вирішити паливно-енергетичну кризу.
Програма має два головних гасла: “енергозберігання на базі нових технологій” (особливо паливно-енергетичних), а також “соціальна орієнтація економіки”.
На фінансування програми необхідно близько 135 млрд. доларів.
В іншій програмі стратегічного розвитку “Україна - 2010” відзначається, що принципи структурної перебудови зводяться до чотирьох основних правил:
1. підвищення регулюючої ролі держави;
2. опора на власні ресурси;
3. інноваційний тип розвитку;
4. використання інтеграційних процесів.