Динаміка ВВП та кредитних вкладень в економіку України

в 1998—2004 pp., % до попереднього року

 

Показники
ВВП: — у порівнянних цінах	98,1	99,8	105,9	109,2	105,2	109,6	112,1
— у фактичних цінах	109,9	127,1	130,4	118,7	109,6	118,4	129,0
Кредити банків, надані в економіку	122,0	133,0	162,0	145,0	148,0	161,0	131,0
Державні внутрішні позики	85,7	33,6	98,4	339,3	57,2	50,5	462,4

Як видно з даних таблиці, динаміка кредитних вкладень комерційних банків мала протилежну спрямованість порівняно з динамікою ВВП у порівнянних цінах та істотно відхилялась від динаміки ВВП у фактичних цінах. Це можна пояснити тим, що в період високої інфляції (1992—1995 pp.) економіка України була істотно недокредитована.

Особливу роль у формуванні макромежі кредиту як об'єктивної потреби в ньому відіграє грошово-кредитна політика. По-перше вона активно впливає на динаміку процентної ставки, під тиском якої перебуває реальний попит на кредит. По-друге, грошово-кредитна політика центрального банку визначає динаміку маси грошей в обороті, на базі якої формуються кредитні ресурси банківської системи, її здатність задовольнити зростаючий попит на позичковий капітал.

Нормальне задоволення цього попиту сприяє економічному зростанню, а отже — розширенню об'єктивної макроекономічної межі кредиту в подальших відтворювальних циклах.

У зв'язку з цим постає питання про роль мобілізованих банками ресурсів як макроекономічної межі кредиту. Деякі дослідники вважають, що якраз обсяги цих ресурсів, а не реальні потреби економічних суб'єктів у позичкових коштах, можуть визначати макромежу кредиту, оскільки не можна видати в кредит коштів більше, ніж є в наявності. Проте в даному разі, коли мова йде про макроекономічну межу і про банківську систему в цілому, цей досить логічний аргумент є недостатнім.

По-перше, в обороті може бути зайва маса грошей, спроможна спричинити надмірний запас кредитних ресурсів у банках і поза ними. Якщо весь цей запас вважати об'єктивною межею кредиту і спрямувати в нові позички, це неминуче спровокує знецінення грошей, інфляцію.

По-друге, банківська система виконує емісійну функцію і потенційно спроможна в будь-який час збільшити масу грошей в обороті та приростити запас кредитних ресурсів банків. І якщо вона не буде орієнтуватися в цій функції на якусь зовнішню межу чи критерій, то неминуче перекредитує економіку з усіма негативними наслідками, про які йшлося вище. Такою межею може бути лише реальний попит економічних суб'єктів на позичкові кошти.

По-третє, свої вільні резерви (кредитні ресурси) банки не завжди можуть надійно і вигідно розмістити в позички через низьку кредитоспроможність позичальників, низький рівень позичкового процента тощо і змушені розміщувати їх у некредитні активи чи навіть на міжнародних ринках. Це є підтвердженням того, що реальні потреби в кредиті є меншими від кредитних ресурсів банківської системи і більш об'єктивною межею кредиту, ніж обсяг ресурсів.

Поняття макроекономічної межі кредиту — суто абстрактне. Тому кількісно визначити її обсяг та використати для організації кредитування як обмежувальний чинник практично неможливо. Дати оцінку того, наскільки ця межа на практиці дотримується, можна лише за деякими опосередкованими показниками чи процесами, які розглядаються як критерії такого дотримання. Це — динаміка і рівень ставки позичкового процента; рівень і динаміка інфляції; відношення кредитних вкладень в економіку до обсягу ВВП та до обсягу всього капіталу, що є в розпорядженні економічних суб'єктів; співвідношення між темпами зростання банківського кредитування суб'єктів господарювання і ВВП та ін.

Найбільш універсальним із цих критеріїв є динаміка та рівень позичкового процента. Проте тією мірою, якою він піддається регулівному впливу центрального банку з монетарних та інших «некредитних» міркувань, цей показник може не досить точно виражати дотримання межі кредиту.

Рівень та динаміка інфляції теж певною мірою характеризують дотримання межі кредиту — їх зростання повинно свідчити про перевищення межі кредиту, а зниження — про стискування кредитування до об'єктивної межі. Проте показник інфляції може бути проявом і інших, некредитних, процесів, таких як зміна затратності і структури виробництва, зміна дефіцитності бюджету та ін. Тому він є менш достовірним критерієм дотримання межі кредиту, ніж показник рівня та динаміки процента.

У питанні про макроекономічну межу кредиту слід розрізняти два аспекти:

— якою є об'єктивна межа — достатньо розвинутою, широ­кою чи нерозвинутою, вузькою;

— наскільки кредитна практика дотримується межі, що об'єктивно склалася, — перевищує її чи не використовує в повному обсязі для забезпечення економіки позичковими коштами.

Найбільш сприятливою для розвитку економіки країни є ситуація, коли межа кредиту є добре розвинутою, достатньо широкою, а кредитна практика оптимально дотримується цієї межі, уникаючи перекредитування та недокредитування економіки.

 

11.4. Роль кредиту в розвитку економіки

 

Виконання кредитом ряду функцій дає змогу йому відігравати надзвичайно важливу роль у розвитку економіки. З часом ця роль змінювалась. Ще у період первіснообщинного ладу з появою сім'ї та майнового розшарування суспільства кредит сприяв розпаду цього ладу і зародженню рабовласницького. Адже той, хто не зміг повернути борг за отриманою позичкою, ставав рабом свого кредитора. Кредит розоряв рабовласника і феодала, які отримували кредит на непродуктивні цілі — ведення війн, придбання предметів розкоші тощо, а потім не могли його повернути. Кредит сприяв становленню капіталістичного ладу, допомагаючи створювати нові виробництва, сприяючи концентрації і централізації капіталу. Значною мірою кредит сприяв зміні «обличчя» самого капіталістичного ладу, допомагаючи розбудові суспільства соціальної справедливості.

У своїй перерозподільній функції кредит активно впливає на всі процеси суспільного відтворення, значною мірою регулюючи його. Грошовий капітал як загальний ресурс за допомогою кредиту оперативно переливається із однієї галузі економіки в іншу, із одного регіону країни в інший. Так само він здійснює рух і у всесвітньому масштабі.

Кредит відіграє значну роль у забезпеченні грошових розрахунків — готівкових і безготівкових, полегшує реалізацію товарів. Він також допомагає суб'єктам господарювання збільшувати обсяги виробництва, забезпечувати безперебійність кругообороту основного та оборотного капіталу й уникати кризових явищ. Значна роль кредиту в задоволенні тимчасової потреби в коштах, обумовленої сезонністю виробництва та реалізації продукції.

Кредит сприяє розширенню виробництва та реструктуризації української економіки, спрямованої, з одного боку, на зменшення частки підприємств військово-промислового комплексу та енергомістких підприємств і таких із них, що значно забруднюють довкілля, а з іншого — на розвиток виробництва товарів народного споживання.

В умовах тривалої економічної, особливо інвестиційної, кризи в Україні кредит відіграє значну роль у відновленні діяльності підприємств, які тривалий час простоювали, допомагає їм змінити асортимент продукції, або поліпшити її якість, зробити цю продукцію конкурентоспроможною на внутрішньому і світовому ринках.

Важливу роль кредит відіграє й у раціональному використанні робочих площ на підприємствах, які зменшили обсяги випуску раніше освоєної продукції, даючи можливість організувати на них виробництво нової продукції, що користується попитом, у створенні підприємств сфери послуг населенню. Тим самим кредит сприяє насиченню споживчого ринку товарами, в тому числі імпортними.

Кредит відіграє велику роль у розвитку реформованого сільського господарства України, сприяючи цим не тільки забезпеченню населення високоякісними продуктами харчування та промисловості сировиною, а й перетворенню нашої країни з її багатющими чорноземами і сприятливим для ведення сільського господарства кліматом у великого експортера сільськогосподарської продукції. Значне місце у цих перетвореннях відводиться іпотечному кредиту.

Важливу роль може відіграти кредит у забезпеченні населення якісним житлом, побутовою технікою, у створенні можливостей для отримання освіти та задоволення інших соціальних потреб. Але поки що він тут використовується вкрай недостатньо.

Значну роль відіграє кредит в економії витрат обігу. З його допомогою вдається скорочувати витрати на виготовлення, випуск в обіг, перевезення, облік, зберігання грошових знаків, бо значна їх частина завдяки кредиту взагалі не потрібна. З допомогою кредиту прискорюється обіг грошей, особливо при застосуванні сучасних інформаційних технологій. Економія витрат обігу досягається й за рахунок того, що при розвинутих кредитних від­носинах зменшується потреба створювати поточну грошову касу.

Проте на сучасному етапі роль кредиту в його перерозподільній функції ще недостатня. Пояснюється це насамперед дефіцитом позичкового капіталу в країні. Агрегований банківський капітал України в абсолютній сумі швидко зростає (на початок 2000 р. становив 5148 млн грн, на початок 2005 р. — 18 420 млн грн), проте його відношення до ВВП через швидкі темпи зростання останнього залишається досить низьким (відповідно 4,6 % і 5,3 %), тоді як у країнах з перехідною економікою Центральної та Східної Європи — в середньому 40 %, у країнах ОЕСР — понад 80 %. За обсягом власного капіталу у першу тисячу банків світу станом на 1 січня 2004 р. з українських банків входив лише Промінвестбанк (951 місце зі 196 млн дол. США), тоді як перший у цьому рейтингу американський банк Сітікорп мав власного капіталу 66 871 млн дол. Станом на 1 січня 2005 р. у першу тисячу банків світу уже входило два українські банки (Приватбанк — 934 місце та Промінвестбанк — 950 місце). Зважаючи на те, що тривалість періоду становлення українських банків порівняно з зарубіжними значно менша, їх успіхи у збільшенні капіталів не такі вже й погані.

Причиною фінансової слабкості українських банків є поки що невисокі доходи населення та обсяги його заощаджень, які в країнах з розвинутою ринковою економікою є основним джерелом кредитних ресурсів. Щоправда, з 2001 p., завдяки змінам в економічній і соціальній політиці нашої держави, ситуація швидко змінюється на краще: зростає рівень реальної заробітної плати й інших доходів населення, а темпи приросту вкладів населення в банки навіть вищі від темпів приросту його доходів. Іншими причинами дефіциту позичкового капіталу є його «втеча» за кордон, а також функціонування значних коштів, у тому числі в іно­земній валюті, поза банками — у «тіньовій» економіці.

Україна має значний науково-технічний потенціал, про що свідчать її досягнення у ракето-, літако- і суднобудуванні, інших галузях промисловості. Саме тому Україна вибрала для себе інноваційно-інвестиційну модель розвитку економіки. У цьому надзвичайно важливу роль має відіграти кредит. Адже своїх інвестиційних коштів підприємства мають недостатньо, а механізм безповоротного виділення бюджетних чи відомчих коштів на ка­пітальні вкладення відійшов у минуле. Широке ж залучення іноземних інвестицій (особливо у банківську сферу) може призвести до втрати Україною своєї економічної і політичної незалежності. Позитивну роль у кредитуванні реальної економіки можуть відіграти кредитні установи небанківського типу (пенсійні, страхові, інвестиційні, профспілкові, поштові, благодійні та інші фонди), які володіють значними коштами. їх можна не тільки інвестувати в економіку через ринок цінних паперів та здійснення реальних інвестицій, а й надавати безпосередньо у довгостроковий кредит, якщо зняти заборону на ведення цими установами кредитної діяльності. Адже у багатьох країнах саме ці фінансові посередники стають основними кредиторами, особливо з надання середньо- та довгострокового кредиту.

Через дефіцит власного капіталу для України на сучасному етапі має велике значення розвиток кредитних відносин з Міжнародним валютним фондом, Міжнародним банком реконструкції та розвитку, Європейським банком реконструкції та розвитку, іншими міжнародними фінансово-кредитними інституціями. Уже зараз ряд українських банків і суб'єктів господарювання тісно співпрацюють з багатьма банками зарубіжних країн. Завдяки своєму геоцентричному положенню Україна за певних умов та при відповідних зусиллях могла б сформувати один із потужних світових фінансових центрів.

У ринкових умовах зростає роль кредиту в його контрольно-стимулювальній функції. Адже несвоєчасне повернення кредиту тягне за собою «штрафні» проценти, а його неповернення може призвести до банкрутства підприємства. Це спонукає позичаль­ника досить обережно ставитися до залучення кредиту, а якщо кредит отримано, то так господарювати, щоб своєчасно його повернути.

З розвитком ринкових відносин в Україні роль кредиту підвищується. З виходом економіки з тривалої кризи зростають доходи населення, поліпшується фінансовий стан суб'єктів господарювання та конкурентоспроможність їх продукції на внутрішньому і світовому ринках, міцніють українські банки, зростає довіра до України з боку іноземних кредиторів та інвесторів тощо. Усе це сприяє прискореному формуванню кредитних ресурсів та попиту на кредит як суб'єктів господарювання так і населення. Починаючи з 2003 р. банківське кредитування населення України зростало найвищими темпами порівняно з іншими видами кредиту.

 

11.5. Розвиток кредитних відносин в Україні

 

Історія розвитку кредитних відносин у незалежній Україні ще досить коротка. Склалась вона на базі тих кредитних відносин, які існували у колишньому Радянському Союзі з його адміністративно-командною системою господарювання. Причому перехід від адміністративної до ринкової системи у сфері кредитних відносин відбувався швидше, ніж в інших сферах життя країни. Це пояснюється тим, що в основі цих відносин лежить наймобільніший ресурс — гроші.

Перші ринкові зміни в кредитних відносинах відбулися наприкінці 1980-х років. Уже в 1988 р. у Російській Федерації, а в 1989 р. — і в Україні почали формуватись комерційні та кооперативні банки. Створювались вони на акціонерних або пайових засадах в основному підприємствами та організаціями певної галузі економіки для вирішення своїх нагальних проблем. Саме з виникненням цих банків почали відбуватися серйозні зміни у кредитних відносинах.

Передусім змінювався склад кредиторів і позичальників. Основними кредиторами ставали комерційні банки, у тому числі й колишні державні, які з часом акціонувались. А позичальниками все частіше ставали колективні і приватні підприємства та окремі грома­дяни. Позичальниками були й підприємства державної форми власності. До цих двох учасників кредитної угоди нерідко долучався третій — страховик, гарант, поручитель. Значні зміни відбувались у формах і видах кредитів, й особливо у методах кредитування.

Якщо в основі кредитування раніше були численні окремі об'єкти, передбачені за радянських часів банківськими інструкціями, під які надавалися позички, то банки «нової хвилі» основну увагу почали приділяти суб'єкту, який бажає отримати позичку, його кредитоспроможності, турбуючись насамперед про свої доходи і повернення кредиту. Кредитоспроможність стала одним із найважливіших умов кредитування.

Замість досить складного порядку кредитування, який передбачав значні особливості для підприємств окремих галузей чи підгалузей економіки, кредити почали надаватись здебільшого на покриття дефіциту оборотного капіталу підприємств. їх відносини з банками з постійних стали епізодичними, дискретними.

Ще у 1991 р. законами України «Про підприємства в Україні» і «Про цінні папери та фондову біржу» було легалізовано комерційний кредит, який з 1930 р. у Радянському Союзі був заборонений у внутрішньому обороті. У тому ж таки 1991 р. було визнано, що ве­ксельний обіг в Україні має здійснюватись відповідно до Женевських (1930 р.) вексельних конвенцій. У лютому 1993 р. Національний банк затвердив Порядок проведення банками операцій з векселями, яким було встановлено особливості застосування цих конвенцій в Україні. Як уже зазначалося, комерційний кредит може надаватись як з оформленням векселем, так і без такого оформлення. Останнє переважає, бо спочатку в Україні не було прийнято всього вексельного законодавства та й обізнаність працівників банків і їхніх клієнтів з вексельним правом була недостатньою. Поширенню вексельного обігу далі заважала платіжна криза. Проте за останні роки розрахунки з допомогою векселів і комерційний кредит, який з них випливає, почали швидко розвиватись.

Однією з найсерйозніших проблем діяльності комерційних і кооперативних банків був дефіцит кредитних ресурсів. Тому для розвитку своїх кредитних операцій вони позичали ці ресурси у інших банків та їхніх клієнтів за досить високу плату. Це сприяло розвитку грошового ринку, зміцнювало засади комерційного розрахунку, на яких ґрунтується ринкова економіка. Особливо ринок міжбанківських кредитів пожвавився у 1993 p., коли почала пра­цювати система електронних платежів, запроваджена Національним банком України, яка дає змогу дуже швидко проводити міжбанківські кредитні операції як на регіональному, так і на міжрегіональному рівнях.

Гіперінфляція у 1993 р. викликала, з одного боку, різке зростання цін, а з іншого — знецінення капіталів комерційних банків, вкладів населення в банки, які завжди є основним джерелом формування їхніх кредитних ресурсів. Це та перехід Національного банку України до жорсткої монетарної політики (підвищення базової процентної ставки, норм обов'язкових резервів застосування «кредитної стелі» тощо) обмежили кредитні відносини банків з підприємствами, а надання банками споживчого кредиту населенню майже повністю припинилось.

Жорстка монетарна політика, зокрема постійне підняття Національним банком України в умовах гіперінфляції мінімального розміру статутних капіталів банків, норми обов'язкового резервування, глибока платіжна криза призвели до монополізації з 1994 р. кредиту, зосередження його в руках великих (за українськими масштабами) банків. А оскільки комерційні банки, засновані підприємствами певних галузей економіки, внаслідок зазначених причин та заборони державним підприємствам бути акціонерами комерційних банків і страхових компаній у переважній більшості змінили своїх власників і потрапили до рук різних кланових угруповань, то вони стали служити цим угрупованням. Це обмежило доступ до банківського кредиту малого та середнього бізнесу і державних підприємств, які тільки починали приватизуватись. Дефіцит кредитних ресурсів та значний рівень інфляції призвели до того, що кредити, як правило, надавались на короткі строки й здебільшого у сферу обігу. Цей процес почав охоплювати й колишні державні, так звані системні, банки.

Не сприяла нормальним кредитним відносинам банків з клієнтами відсутність у чинному українському законодавстві до березня 1994 р. норми, яка передбачала б відповідальність за зловживання з кредитами. Лише у вересні 1995 р. Національний банк України затвердив Положення про кредитування, у якому в загальних рисах окреслив порядок проведення кредитних операцій комерційними банками. Відсутність реальної відповідальності за нецільове використання і неповернення кредитів в умовах платіжної кризи спричинили у 1995 р. банкрутство ряду комерційних банків.

У 1995—1996 pp. через відсутність надійних позичальників та у зв'язку з вигідними умовами внутрішніх державних позик (високий дохід на облігації, зарахування сум, інвестованих у ці облігації, у рахунок обов'язкових мінімальних резервів комерційних банків, звільнення доходу на облігації від податку на прибуток тощо) більшість банків свої кредитні ресурси спрямували на придбання облігацій цих позик. Банки майже відмовились від креди­тування реальної економіки, що вкрай негативно відбилось на її розвитку, спричинило поглиблення економічної кризи.

Лише з 1999—2000 pp. ситуація щодо кредитування реальної економіки почала поступово виправлятись. Комерційні банки все більше почали кредитувати реальну економіку, особливо підприємства агропромислового комплексу. Цьому сприяло й те, що була запроваджена практика сплати частини процентів цими підприємствами за рахунок державного бюджету.

Ще з 1996 р. почав відновлюватись споживчий кредит (на житлове будівництво, продаж товарів населенню в кредит тощо). Подальшому його розвитку сприяє Закон України «Про кредитні спілки», прийнятий Верховною Радою України 20 грудня 2001 р. Він надав кредитним спілкам право на залучення депозитів від своїх членів, отримання банківських кредитів та право бути засновниками місцевих кооперативних банків. За останні роки зросла кількість цих спілок та розвиваються їх операції.

Набувають поширення кредити, пов'язані з вексельним обігом, лізинговими і факторинговими операціями банків тощо. А прийняття у 2001 р. Верховною Радою України Земельного кодексу, який став основою для формування нової системи земельного за­конодавства, створило сприятливі умови й для розвитку іпотечного кредиту в Україні.

У 2001—2002 pp. Національний банк України почав проводити більш ліберальну монетарну політику. Так, протягом 2001 р. облікова процентна ставка поступово була знижена з 29 до 12,5% річних, а норма обов'язкових резервів — з 17 % на початок 2001 р. до 2-6% з 1 березня 2002 р. Це значно сприяло розвитку кредитних відносин в Україні, деякою мірою наблизило їх до тих, що існують в економічно розвинутих країнах. НБУ більш узгоджено почав співпрацювати з урядом, що, безумовно, справляє позитивний вплив на розвиток економіки. Щоправда, комерційні банки, незважаючи на дії НБУ, продовжували у зазначений період надавати кредити під досить високі процентні ставки (25-30 і більше відсотків річних), що не сприяло розвитку економіки.

У міру зростання монетизації ВВП (32,02 % на початок 2005 р. проти 13,1% на кінець 1995 р.) гроші ставали менш дефіцитним ресурсом. Це, а також зростання вкладів населення в банки дало можливість останнім значно збільшити кредитування юридичних і фізичних осіб, знизити процентні ставки як за депозитами, так і за кредитами. Позитивними тенденціями, започаткованими у 2004—2005 pp., стало випереджувальне зростання довгострокових кредитів перед короткостроковими, падіння частки кредитних вкладень банків в іноземній валюті при її зростанні в національній валюті. У 2004 р. була заснована Державна іпотечна установа, яка має рефінансувати іпотечні й інші банки на операції з іпотечного кредитування, а в 2005 р. був відкритий і розпочав свою діяльність Міжнародний іпотечний банк, що сприяє збільшенню обсягів іпотечного кредиту.