Хрещення киян і новгородців

Повернувшись з Корсуня, Володимир став запроваджувати християнство по всій країні. Відразу ж були знищені ідоли, язичеські капища і требища у Києві: перші були скинуті, другі – спалені. Статую Перуна, прив'язавши до хвоста коня, тягли з пагорба, де він стояв, «крутим Боричевим узвозом до річки Почайни» і далі до Дніпра, а потім кинули у воду. Наруга над головним божеством старого пантеону мала означати тріумф християнства над застарілим язичеством. «Вчора ще був шанований людьми, – додає літописець, – а сьогодні зганьблений!»

Позаду цієї незвичайної процесії з плачем йшли люди, всі ті, пояснює літописець, «хто не був ще хрещений». Невдовзі після цього прибули грецькі священики й охрестили киян, за одними даними – у Дніпрі, за другими – у Почайні, притоці Дніпра. Охрещували киян великими групами. Люди, за велінням князя, входили у воду, хто по груди, а хто й по шию, тримаючи на руках дітей. Грецькі священики на березі читали молитви. Ритуал був, отже, якомога спрощений. Після охрещення Володимир звелів на місці, звідки скинуто Перуна, збудувати церкву на честь святого Василія, свого патрона – Володимира при охрещені назвали Василієм.

Народні маси не співчували християнству і неприхильно ставилися до розправи недавнього язичника Володимира з ідолами. Тому напередодні охрещення киян князь звелів оголосити: «Якщо не прийде хто завтра на річку – хай то багатий, чи бідний, чи нужденний, чи раб, – буде мені ворогом». Цією погрозою князь хотів, очевидно, запобігти небезпечному для влади виступу язичників. Літописець, церковник і ідеолог панівного класу, щоб ослабити враження від явного насильства з боку князівської влади, заявляє, що кияни з радістю сходилися до місця охрещення. Але тут же додає, що вони говорили між собою: «Якби не було це добрим, то не прийняли б того князі та бояри». Немає сумніву, що князь вжив відповідних запобіжних заходів.

Припущення, що кияни добровільно хрестилися, відкидає і митрополит Іларіон, порівняно близький до подій сучасник Ярослава Мудрого, сина Володимира Святославича. Іларіон, відомий давньоруський діяч і письменник, писав: «Були й такі, що хрестилися не з любові до християнства, а через страх перед тим, хто звелів це робити». Такі, поза сумнівом, становили переважну більшість.

Охрестивши киян, Володимир почав запроваджувати нову віру по всій Київській Русі. За його велінням, говорить літописець, «і в інших містах почали ставити церкви і приводити людей на хрещення – з усіх містечок і сіл».

Треба сказати, що в інших містах Київської Русі запровадження християнства часто зустрічало рішучий опір. Так було, наприклад, у Новгороді. Сюди, оповідає Іоакимівський літопис, Володимир послав військо на чолі з Добринею та тисяцьким Путятою. Воно вирушило з Києва на Ростов, а звідти, поповнивши дружину полком ростовців, пішло на Новгород. З ним був і Іоаким Корсунянин, посланий у Новгород єпископом. Звістка про це стривожила новгородців. Було скликане віче, на якому вирішено не впускати до міста Добриню і не дати знищити ідолів. Новгородці озброїлися, поставили дві каменеметальні машини на березі Волхова і зруйнували міст. На чолі повсталих новгородців стояли жрець Богоміл, який, за словами Іоакима Корсунянияа, «сладкоречия ради наречен Соловей», і тисяцький Угоняй. Вони закликали народ твердо триматися старої віри: «Краще нам померти, ніж віддати наших богів на наругу».

Добриня спробував було умовити повсталих припинити опір. Однак ті відхиляли пропозиції скласти зброю. Тільки після того, як дружинники Добрині підпалили місто і новгородці кинулися гасити пожежу, опір було подолано. Представники міської верхівки прийшли до Добрині й здали місто. Переможці звеліли дерев'яних ідолів спалити, а кам'яних скинути у річку. Тих, каже літописець, хто не йшов добровільно, дружина вела силою. У пам'яті народній ця подія закріпилася у відомому вислові: «Путята хрестив мечем, а Добриня – вогнем»