Прийняття християнства Володимиром

На рішення Володимира вибрати з двох варіантів християнства – східний чи західний, саме перший, мали вплив цілий ряд обставин. Як уже говорилося, Володимир у своїй політиці початкової централізації східнослов'янських земель зіткнувся з Польщею, що претендувала на Червону Русь та інші східнослов'янські землі. Причому Польща, котра прийняла в 966 р. католицизм за князя Мешка І, в боротьбі з експансією німецьких феодалів прагнула спиратися на папу римського. Так, у 991 р. Мешко І переніс свою столицю з Познані, що перебувала у васальній залежності від німецького короля, до Гнєзно, котре формально залежало від римського папи.

Болеслав Хоробрий, який зайняв після нього польський престол, розірвав залежність від німецького короля і став його головним суперником у підкоренні полабських і прибалтійських слов'ян.

Володимир, отже, не міг розраховувати ні на допомогу папи римського, що був пов'язаний з Польщею, ні на союз з німецькими феодалами, які проводили політику покатоличення полабських слов'ян. До того ж у 983 р. почалося велике повстання західних слов'ян проти німецьких християнізаторів. Сучасник цих подій німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький такими словами описав жах, який викликало це повстання у німецьких феодалів: «Вони наздоганяли наших усюди як звіра, що тікає від мисливця; адже наступна відплата за наші злочини викликала у нас страх і розгубленість, а у них силу і відвагу».

Розуміючи, що із запровадженням католицтва на Русі буде посилено тиск як німецьких, так і польських феодалів, Володимир не хотів піти на цей крок, хоч і не розривав дипломатичних зв'язків з римською курією. Про останнє говорить те, що за 12 років, з 988 до 1000 p., між Римом і Руссю відбувся обмін п'ятьма посольствами з кожної сторони.

Що ж до Візантії, то вона й не гадала про підкорення Русі. Середньовічний історик Ліутпранд, який побував у Константинополі в 960 p., дав таку характеристику візантійцям: «Вони могутні не власними силами, а найманими вояками з Амальфі та Венеції, а також руськими моряками». До того ж у цей час, перед візантійськими імператорами Василієм II (названим пізніше Болгаробойцем) і Константином стояло питання про придушення повстання в Болгарії, де цар Самуїл зміг протягом десяти років (з 977 до 986 pp.) звільнити від влади Візантії дунайську Болгарію і захопити більшу частину Македонії і Фессалії. Ця неприємна ситуація була ускладнена внутрішньою смутою, що виникла внаслідок повстання малоазіатських феодалів на чолі з Вардою Фокою, котрий проголосив себе в 987 р. імператором і оволодів значною частиною Малої Азії.

Таким чином, склалася напрочуд вигідна для планів Володимира воєнно-політична обстановка. Тепер він міг вимагати те, що було неможливим за часів Ольги, тобто необхідної для охрещення церковної організації, до того ж без принизливих для Русі зобов'язань.

Треба підкреслити, що за часів Володимира Візантія не бачила для себе особливої користі в поширенні християнства на Русі. Це підтверджується й тим, що відомості про «хрещення Русі» візантійські історики часто-густо замовчують. "Всупереч усім хитросплетінням візантійської дипломатії, – пише І. У. Будовніц, – Русь веде самостійну політику, переслідуючи свою власну мету і виступаючи часом вирішальною силою в складних міжнародних сплетіннях, відмовляючись служити сліпим знаряддям у руках імперії".

Володимир не забарився скористуватися з складного внутрішнього й зовнішнього становища Візантії. У 988 р. він іде з військом у Крим і облягає Корсунь.

Логічно буде погодитися з думкою польського історика А. Попре, що Володимир йшов на це не як ворог Візантії, а, навпаки, як її союзник: придушенням повстання місцевого населення проти візантійського панування він робив послугу імператорам, ставлячи їх тим самим у певну залежність від себе.

Отже, в 988 р. здобувши Корсунь, Володимир прийняв, за словами давньоруського літописця, тут хрещення, чим і поклав початок виконанню давно задуманого плану християнізації Русі. Природна річ, що для реалізації цього потрібне було духовенство. Тому Володимир виряджає в Константинополь посольство з проханням надіслати грецьких священиків і одночасно віддати за нього сестру імператорів Анну. Останнє було дуже важливим заходом з політичного боку, особливо, з огляду на те, як гордовито ставилися візантійські басилевси до шлюбів з варварами. Коли, до речі, германський імператор Оттон І спробував сватати грецьку царівну за свого сина, то мусив прийняти таку відповідь: нечувана зухвалість думати, що «багрянородна» може поріднитися з варваром. І Константин Багрянородний у свій час неоднозначно остерігав: «Якщо якийсь народ з цих невірних та зневажених північних мешканців попросить поріднитися з царем ромеїв і взяти шлюб з його донькою.., таке безглузде прохання слід відкинути».

Тепер уже не йшлося про відмову, хоча візантійський уряд, охороняючи свій престиж, усіляко зволікав з остаточною відповіддю давньоруському володареві. Давньоруський літописець пояснював таке зволікання побоюванням Анни, вкладаючи в її уста такі слова: «Іду, як у полон, краще б мені тут померти». Однак її брати, за словами літописця, умовили Анну пожертвувати собою заради інтересів імперії.

У 989 р. Володимир знову прийшов на допомогу Візантійській імперії: він вирядив варязько-руський загін, котрий розгромив військо Барди Фоки, чим врятував імператорів від втрати престолу. Після цього, як повідомляє арабський історик Ях'я Антіохійський: «І послав до нього (Володимира) імператор Василій... митрополитів і єпископів, і вони охрестили царя (Володимира) та всіх, хто мешкав на його землі. І відправив до нього сестру, і вона побудувала багато церков у країні русів».

Якщо зважити на цю звістку, то дату хрещення Володимира, яку давньоруський літописець визначив 988 роком, можна замінити 989 роком. Однак перевагу треба віддати словам давньоруського літописця, котрий уважніше від іноземців вивчав історію своєї батьківщини. Отже, можна прийняти з певним застереженням 988 рік як дату хрещення Володимира, а початок запровадження християнства на Русі віднести на 989 – 990 роки.

Київська правляча верхівка, шукаючи підпори для зміцнення великокнязівської влади, знайшла у Візантії те, чого не було у Римі, де церква перетворилася в незалежну політичну силу. Саме у Візантії існувало верховенство світської влади, а церква, як організація духовенства та мирян, була лише знаряддям у руках світського правителя.

Перші християни

Освіта міжплемінних етнічних спільнот зазвичай супроводжувалося серйозними змінами не тільки в політичному житті людей, але і в житті духовному. Значною подією в ранній історії більшості європейських народів стало їх залучення до християнства.

Состаящий з різних північнонімецьких, слов'янських і фінських елементів, давньоруська (східнослов'янська) спільність наприкінці I тис. За Р.Х стала перетворюватися на народ, згуртований не тільки політично, а й духовно, тобто релігійно. Повільне поширення християнства середовищі варязьких і слов'янських дружинників почалося в IX столітті. Спочатку хрещення брали деякі воїни, учавствовавщіе в набіги на Візантію, і в торгівлі з християнами-греками (професії воїна і купця в той час дуже часто збігалися).

Зміна віри дружинників було справою цілком природним: вони багато часу проволілі в походах, у чужих краях і в тому числі і у Візантії, де бачили прекрасні храми, урочисті служби, порівнювали свої культи з християнською вірою.

Племінні, язичницькі вірування були, як правило, засновані на нерозумінні впливу на людину якихось малоприємних, невідомих сил. Уявлення про ці силах співвідносилися з родоплемінним побутом, з особливостями місцевості, зі специфічними заняттями населення, Тому серйозні зміни у побуті ставили під сумнів різні елементи вірування, породжували релігійний криза (так, які вклонялися духам гір племена не могли зберегти своїх уявлень про них, переселившись на рівнину). Не дивно, що найбільшу сприйнятливість до зміни рілігіі показувала найактивніша частина суспільства: воїни й купці. Деякі історики, як О.М Соловйов і А.В Карташов, беруть факт хрещення Аскольда і Діра, що ходили на Константинополь в 860 році. Але це був не державний вибір віри, а особистий. Тим не менше хрещення окремих впливових людей сприяло знайомству всього населення з християнством. Часто спонукою переходу в іншу релігію була перемога християнського народу над язичниками: "Чужо Бог" сильніше. Відомі також і місіонерські подвиги: Андрій Первозванний, св. Кирило.

Але справжніх фанатів язичництва було небагато, хоча хоча обряди любили і відбувалися. У містах на шляху з варяг у греки було багато купців, срді яких було багато християн. Також багато хрещених було серед дружинників. У той час, в середині X ст., В Києві стояла церква Іллі Пророка. У 2-ій половині X ст. Існували православні храми в Новгороді. В інших містах на шляху з варяг у греки.

Вдова Ігоря Ольга, що управляла державою по смерті чоловіка, прийняла хрещення. Деякі вчені вважають звернення Ольги політичною грою, але це не зовсім вірно. Звичайно, розрахунок був, напевно, але головним чинником було особисте спонукання Ольги.

Існує переказ про хрещення княжни: вона, вирішивши прийняти хрещення, вирушила до Царгорода, щоб прийняти хрещення у патріарха. Але імператор Костянтин не відразу її прийняв, її ладьям довго довелося стояти в Суді. Послів з різних країн і князів допускали до палацу по черзі і Ольга не була ісключеніем.Будучі жінкою владної, своїм стоянням на Суді вона виявила дивне смирення. Але коли Костянтин зустрівся з княжною, він був захоплений її красою, розумом, і хотів узяти її за дружину і зделать імператрицею. Ольга ж, боячись образити імператора, за переказами, вдалася до хитрощів: язичниця не може вийти заміж за імператора-християнина, поки він її не хрестить. Патріарх охрестив Ольгу, а Костянтин став її хрещеним батьком. Коли знову постало питання про одруження, Ольга відповіла: як ти хочеш взяти мене за жінку, коли сам мене хрестив і назвав мене дочкою? Імператор здивувався розуму Ольги і відпустив її з великими дарами.

Але все ж точно ми не знаємо, де і коли прийняла хрещення Ольга.Легенда та російська літопис пов'язує цю подію з відвідуванням Константинополя (955 або 957 р.), де Ольга вела переговори з імператором Костянтином. Однак, в його докладних записках про хрещення Ольги не згадується.

"Швидше за Ольга хрестилася ще до відвідин Константинополя (в столицю Візантії вона прибула зі священиком, швидше за духівником княгині.)" (2). Так чи інакше, Ольга стала православною, а її народ, в цілому, залишався язичницьким.

У X ст. Відбувалася дуже повільна християнізація Русі. Цей процес майже не торкався що мешкали поза містом хліборобів і мисливців. Православ'я поступово набувало статус релігії, терпимо в державі, а не державної. Поширення християнства в княжої та дружинної середовищі (у той час вони певною мірою збігалися) відбувалося, як я вже зазначав, швидше.

Поступово створювалися передумови для офіційного визнання нової релігії і для масового хрещення східних слов'ян. Цим передумов судилося збутися за часів правління св. Князя Володимира-Червоне Сонечко.