Модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. Вони певною мірою демократизували суспільство, залучили до громадянського життя багатомільйонне селянство, розширили рамки й урізноманітнили форми суспільної активності. Проте їхня непослідовність, обмеженість, незавершеність посилювали соціальне напруження.
Цілком закономірно, що суспільна думка цього періоду не тільки висувала численні моделі майбутнього суспільного розвитку, а й пропонувала різні шляхи досягнення поставленої мети. Найвпливовішими політичними силами в Україні у другій половині XIX ст. були загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів.
НАРОДНИЦЬКИЙ РУХ Основною опорою народницького руху, поширеного в 60— 80-х роках XIX ст., стали вихідці із дворянської та різночинської інтелігенції. На їхню думку, засобом, за допомогою якого можна "перестрибнути" через буржуазний етап розвитку, мусить бути революція. Характерно, що народники суттєво розходилися у баченні форм і методів досягнення поставленої мети. Якщо П. Лавров і його прихильники, що уособлювали "пропагандистський" напрям у народництві, виступали за необхідність тривалого підготовчого періоду пропаганди та агітації за революційні зміни, то лідер "бунтарів" М. Бакунів не мав жодних сумнівів щодо готовності селянства до бунту, до нової пугачовщини. І тому він активно виступав за якнайшвидший початок народного повстання проти трьох ворогів: приватної власності, держави та церкви. Ідеолог "змовницького" напряму в народництві П. Ткачов був переконаний, що у Російській імперії ні пропаганда, ні заклик до народного бунту ефекту не дадуть. На його думку, єдиний шлях до прогресивних змін у суспільстві — революційна змова. У 1874 р. розпочалося масове "ходіння у народ" демократичної інтелігенції. Народницький рух охопив 37 губерній європейської Росії. Це був перший досвід зближення радикальної інтелігенції та народних мас. Проте народ не відгукнувся на революційні заклики народників. Та все ж "ходіння в народ" не було даремним: жорсткі реалії життя "підкоригували" програмні настанови народників, у їхньому середовищі намітився поворот у бік організаційної консолідації. Чимало народницьких організацій діяло у цей час в Україні: у Києві гурток "Чайківців" (1872— 1874 рр.), "Київська Комуна" (1873—1874 рр.), існували також народницькі угруповання в Одесі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві. Поступово народники усвідомлюють необхідність відходу від бунтарсько-анархічних поглядів і переходять на позиції політичної боротьби проти самодержавства. Наприкінці 70-х років народницький рух розколовся на дві течії — помірковану й радикальну. Уособленням поміркованої течії став "Чорний переділ" — народницька організація, яка займалася пропагандистською діяльністю і робила ставку на мирне вростання народників у народну масу (пізніше ця течія перетворилася на легальне народництво і проіснувала до 1917 р.). Радикальний напрям представляла у цей час "Народна воля", яка робила ставку на терор. "Народна воля" тривалий час користувалася авторитетом і проявляла революційну активність. Народовольські організації існували у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах України. Отже, народницький рух порівняно швидко пройшов еволюцію від наївного культу народу до глухих кутів тероризму, але досвід та ідейні засади цього руху позначилися на політичному житті як Російської імперії на початку XX ст., так і українських земель, що входили до її складу.
|
|
|
|
СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНИЙ РУХ Розчарування частини народників у ставці на революційний потенціал селянства призводить наприкінці XIX ст. до ідеології марксизму, на базі якої сформувалася соціал-демократична течія суспільно-політичного руху. В основі марксистського світобачення лежали послідовний матеріалізм, вчення про діалектичний розвиток, теорія класової боротьби, віра у всесвітньо-історичну революційну роль пролетаріату, творця нового, комуністичного суспільства. Характерно, що у Росії марксизм користувався більшою популярністю, ніж на Заході, де він пережив три кризи — 1852, 1872 та 1903 рр. Річ у тім, що марксизм певною мірою продовжував ідеї народницького соціалізму та традиційну тактику народників.
Справедливість, рівність, свобода лежали не тільки в основі марксистського ідеалу, а й були базовими цінностями селянського общинного соціалізму. Спільними були й форми та методи досягнення поставленої мети — народна революція, тільки марксизм робив ставку на пролетаріат, а народництво — на селянство. Першими пропагандистами нового вчення в українських землях на початку 70-х років стали М. Зібер, С.Подолинський.
Невдовзі у 80—90-х роках у Катеринославі, Києві, Одесі та Харкові виникають нелегальні марксистські гуртки, які займаються пропагандою та агітацією і намагаються налагодити зв'язок з робітничим рухом. У 1898 р. у Мінську на першому з'їзді Російської соціал-демократичної партії серед дев'яти його делегатів четверо (Н. Вигдорчик, Б. Ейдельман, К. Петрусевич, П. Тучапський) представляли соціал-демократів Укра