Шкільна драматургія. Вертеп

Традиція літописання, відома з часів Русі, продовжується у добу бароко. Поштовхом для написання літописів стала визвольна війна під проводом Б. Хмельницького 1648-54 рр. Найвідоміші літописи Самовидця, Самійла Величка, Григорія Грабянки. Шкільна драма поширюється в Україні у ХVІІ–ХVІІІ ст. з Польщі. Створювалася вона викладачами та учнями духовних (братських* шкіл, спрямовувалась проти засилля католицизму. Писалися шкільні драми силабічною системою віршування книжною мовою. Найвідоміша шкільна драма «Олексій, Божий чоловік» (1674*. Інші видатні твори трагікомедія «Володимир» (1705* Ф. Прокоповича, присвячена гетьману І. Мазепі, та п’єса «Милість Божа», поставлена 1728. Між шкільними драмами виконувались інтермедії (з лат. – проміжний, середній*, тобто розважальна драма, що виконувалась між актами вистави. Авторами інтермедій були Георгій Кониський та Митрофан Довгалевський. З ХVІІ ст. починається історія українського вертепу – лялькової театральної вистави з різдвяним сюжетом. Вистави відбувалися у 2-поверховій дерев’яній скриньці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія від Луки, а на нижньому – різноманітні комічні сюжети з народного життя.

 

ФОЛЬКЛОРИСТИКА

Фольклористика - наука, що вивчає соціальну природу, ідейно-художню
сутність, тематику і специфіку усної народнопоетичної та
музично-пісенної творчості. Найдавнішим з відомих на сьогодні текстів української народної пісні є балада про Степана Воєводу („Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш"), у ХVІ
ст. відома під назвою Пісня про Стефана воєводу, віднайдена в рукописі
чеської граматики Яна Благослава. У 1625 році з'являється балада про козака Плахту і калину, що
знаходиться у бібліотеці князів Чорторийських у м. Кракові, у 1684 р.
- дума про козака Голоту, запис, імовірно, зроблено на правому березі
Дніпра і вміщено в рукописному збірнику Кондрацького. Отже, це були, в
основному, балади і думи.
Перші нотні записи віднайдено у збірнику кінця ХVІІ - поч. ХVІІІ ст.,
що приписується вихованцеві Києво-Могилянської Академії Захарію
Дзюбаревичу. Серед записів знаходимо тексти „Скажи мені, соловейку,
правду", „Ой біда, біда мені, чайці небозі". Це канти, що
характеризуються невеликим діапазоном руху, рівними тривалостями.
У 1790 році виходить „Богогласник" з піснями релігійного змісту,
частина яких побутує і нині в Західній Україні. Це, зокрема, колядки
„Нова рада стала", „Бог предвічний".
З другої половини ХVІІ ст. починається друк народних мелодій. Упродовж
1790 - 1806 років виходять три видання „Собрание народных русских
песен с их голосами" І.Прача.

 

Історії фольклористики відоме ім'я Михайла Максимовича (1804 - 1873),
історика, природознавця, члена-кореспондента Петербурзької Академії
наук, першого ректора Київського університету св. Володимира. У 1827
році М.Максимович видав „Малороссийские песни". У передмові автор,
зазначивши привабливість української пісні, підкреслює її виховне
значення, а сам фольклор розглядає як засіб пізнання народу, його
культури, тобто як історичне джерело.

ДРАМ.ТЕАТР ІМ.ФРАНКА

Театр імені Івана Франка засновано у Вінниці 1920 року. Очолив його видатний український митець Гнат Юра. Відкриття театру відбулося 28 січня 1920 року виставою "Гріх" В.Винниченка. За віком виконавців це була трупа молодіжна. До неї входили актори, котрі згодом увійшли в історію української сцени як видатні митці - Г.Юра, А.Бучма, Й.Гірняк, М.Крушельницький, Ф.Барвінська, О.Горська, М.Братерський, П.Нятко, К.Блакитний, О.Рубчаківна, М.Пилипенко, С.Семдор, О.Юра-Юрський, Т.Юра та ін. Театр працював напружено: лише за перший сезон показав 23 прем`єри. Вистави користувалися надзвичайним успіхом у Вінниці, Черкасах, Кременчуку, Олександрії, Проскурові, Кам`янці-Подільському та інших містах. Преса гаряче вітала талановитий "театр нової доби".

Праця перших 3 років хай у скрутних пересувних умовах дала блискучий результат: колектив досяг одностайного визнання своєї творчої потужності з боку глядачів, громадськості. Як наслідок цього, франківці одержали запрошення стаціонарно працювати в Харкові, котрий був тоді столицею України.

Перший харківський сезон розпочався з осені 1923 року. "Провінційний" театр перетворюється на великий столичний, стаціонарний колектив.

Крім Г.Юрирежисуру здійснюють Є.Коханенко, К.Кошевський, Б.Глаголін. Здібним сценографом утверджує себе М.Драк. Кращі вистави харківського періоду, позначені духом експериментальних пошуків: "Лісова пісня" Лесі Українки, "Ревізор" М.Гоголя, "Полум`ярі" А.Луначарського, "Свята Йоанна" Б.Шоу, "97" М.Куліша та ін.

Україна в цей час мала кілька талановитих театрів, між якими встановлювалися стосунки творчого змагання. Франківці відстоювали свою художню програму, власний мистецький стиль найчастіше у "поєдинках" з театром "Березіль", яким керував Лесь Курбас. Врешті подібний творчий неспокій всім йшов на користь.

Влітку 1926 року театр ім. І.Франка рішенням уряду переводиться із столичного Харкова до Києва, а з Києва до Харкова їде театр "Березіль". Франківці не сумували з цього приводу, а відразу по приїзді до Києва почали активно вивчати запити нового глядача, розгорнули роботу над свіжим репертуаром.

Від 30 вересня 1926 року, коли в прекрасному приміщенні колишнього театру «Соловцов» було показано "Вій" Остапа Вишні (за М.Гоголем), франківці прийняли "київське похрещення" і працюють в цьому місті ось вже понад 80 років.

Незмінність художнього керівництва театру (Г.Юраочолював колектив з 1920 до 1961 року) стабілізувала його художню програму, яку можна визначити як будівництво театру народного, реалістичного, що цінує традиції театру корифеїв, проте схильний і до новаторських пошуків. Особливо творчо зміцнився театр ім. І.Франка в 30-і роки, коли його акторське ядро склали такі видатні майстри, якА.Бучма, Н.Ужвій, Ю.Шумський, Г.Борисоглібська, Д.Мілютенко, В.Добровольський, П.Нятко, Є.Пономаренко, М.Яковченко, М.Братерський та ін. Колектив уславляє себе талановитими постановками вітчизняної та світової класики - "Весілля Фігаро" П.Бомарше, "Суєта" І.Карпенка-Карого, "Дон Карлос" Ф.Шіллера, "Борис Годунов" О.Пушкіна. Особливо яскравою вийшла постановка Г.Юри драми І.Франка "Украдене щастя". Популярністю користуються вистави на сучасну тему за п'єсами О.Корнійчука "Платон Кречет", "В степах України".

У 1940 році театр одержав звання академічного.

У період Великої Вітчизняної війни колектив працює в евакуації - в Семипалатинську і Ташкенті. Дві фронтові бригади обслуговують бійців на передових лініях боротьби з фашистами.

Франківські артисти активно знімалися в кіно. Зокрема роль партизанки Олени Костюк, зіграна Наталією Ужвій у кінострічці "Райдуга" за повістю В.Василевської, як і сам фільм, що одержав нагороду американської кіноакадемії - "Оскара", стала класикою світового кіномистецтва.

Від 40-років розширюється коло франківської режисури. Тут працюють Б.Норд, Б.Тягно, Б.Балабан, М.Крушельницький, В.Івченко, В.Гаккебуш, від 50-х років - В.Оглоблін, В.Крайниченко, В.Харченко, від 60-х - Д.Алексідзе, В.Скляренко, Д.Лизогуб, Б.Мешкіс, О.Барсегян, Д.Чайковський, від 70-х - С.Сміян та інші.

Кращі франківські сценографи надають виставам образно-художнього виміру. Поруч з М.Драком - новатор В.Меллер, самобутній митець-філософ Д.Лідер, його учень А.Александрович-Дочевський.

На цій сцені виявився талант композиторів Н.Прусліна, Ю.Мейтуса. С.Жданова, К.Данькевича, Л.Ревуцького, П.Козицького, В.Рождественського, А.Філіпенка. О.Білаша, М.Скорика, та інших.

Останні 22 роки біля режисерського керма Першої української сцени стоїть визначний режисер Сергій Данченко, а в акторському складі славу перейняли Богдан Ступка і Степан Олексенко, Юлія Ткаченко і Станіслав Станкевич, Марина Герасименко і Наталя Лотоцька, Віталій Розстальний і Володимир Нечепоренко, Анатолій Хостікоєв і Наталя Сумська, Богдан Бенюк і Лариса Кадирова, а

 

АМВРОСІЙ БУЧМА

Ровесники називали його Бронеком. А молодь – Батьком. І не лише тому, що Амвросій Максиміліанович було незручно і довго вимовляти. А й тому, що з друзями, колегами та учнями він був у теплих, шанобливих стосунках. Особливо багато допомагав акторській молоді – порадами, партнерством, репетиціями, жартом. З-поміж його учнів – Віктор Добровольський, Нонна Копержинська, Микола Панасьєв, Костянтин Степанков та ін. І тому навіть, оскільки багато фільмів з участю Амвросія Бучми не збереглися, а театральні образи дійшли до нас переважно лише в спогадах, театральних рецензіях, його акторську майстерність підхопили здібні учні.Амвросій Бучма розпочав свою акторську діяльність ще з п’ятнадцяти років у театрі товариства «Руська бесіда», де вже працювала його старша сестра Ольга («галицький соловейко»).. Однією з найважливіших ролей була в «Украденому щасті», коли актор зіграв Миколу. Пізніше він знову візьметься за цю роль, але вже на сцені театру ім. І.Франка. У «Руській бесіді» Бучма познайомився з молодим Лесем Курбасом, ще не знаючи, що через кілька років їхній творчий дует актор-актор зміниться на плідну співпрацю актор-режисер.Після нелегких часів Першої світової, переживши російський полон, втечу з каторжних робіт у Середній Азії, Амвросій Бучма знову опиняється в Україні і повертається до театру. Спочатку працював разом з Миколою Садовським, потім організував у Дрогобичі «Новий львівський театр», на базі якого 1920 року було створено театр ім. І.Франка. Адміністративне керівництво віддали Г.Юрі, бо він був талановитим організатором у царині театру.«Франківцем» А.Бучма пробув недовго, оскільки з керівником театру мав різні художні погляди. Г.Юра, особливо після стажування в Московському Художньому театрі, став ближче до позицій Станіславського, орієнтуючись на життєподібність, реалізм і психологізм у театрі. Інші мистецькі погляди назрівали в колі дванадцятки студентів Музично-драматичної школи М.Лисенка, які прагнули оновити український театр. На чолі з Лесем Курбасом спочатку створюється «Молодий театр», а потім і Мистецьке об’єднання «Березіль». Саме тоді до давнього друга актором Четвертої майстерні приходить Бучма. Вже у першій ролі – Джиммі Гіґґінса – Бучма розробив виконавський аспект, який можна назвати «безпафосний пафос». Він проявлявся у тому, що до революційного пафосу актора підносила органічна природність і могутня сила почуттів героя, насиченість думки. У результаті подальших творчих експериментів Бучма знайшов прийом увиразнення моменту найвищого пафосу побутовою, але образною деталлю, застосованою з почуттям міри. Ця деталь наголошує природність і масштабність людських почуттів.Дуже важко охопити весь театральний і кінематографічний доробок Бучми (а він пробував себе і як кінорежисера, сценариста, художнього керівника). Та й кількість створених ним образів на екрані та на кону надто велика, щоб осягти однією статтею. Однак важливим і незаперечним є той факт, що кожна роль – головна чи другорядна, у довершеному чи посередньому творі – майстерно вирішена поєднанням правдивості, щирості з експресивністю вираження, уваги до побутових деталей зі скупістю їх використання, лаконічністю. Так чи інакше, Бучма вміє говорити про свого персонажа більше, аніж це пропонує сюжет фільму чи вистави.Актор помер 1957 року, троки не дочекавшись другого розквіту українського кіно. Проте без сумніву його можна назвати містком між акторською школою і традицією кіно 1920-х і 1960-х років.

Реалістична скульптура Л. Позена, М. Микешина.
всій його величі й красі. 5. Реалістична скульптура Л. Позена, М. Микешина. Леонід Володимирович Позен (* 26 лютого 1849, Оболонь, Хорольський повіт – † 8 січня 1921, Петроград* – український скульптор-передвижник, дійсний член Петербурзької академії мистецтв (з 1894 року*. Народився у селі Оболоні у Хорольському повіті (тепер Семенівський район* Чернігівської області, де був батьківський маєток Позенів. Закінчив полтавську першу гімназію та у 1872 році юридичний факультет Петербурзького університету. Мешкав у Полтаві у 1876-1891 роках. Працював товаришем прокурора в Полтавського окружному суді. Потім працював у Петербурзі, з 1912 року – сенатор. Спеціальної художньої освіти не мав. З 1880 року – експонент, з 1891 року – член товариства передвижників. Виконав численні скульптурні групи і статуетки на теми з життя та історії українського народу («Кобзар», 1883 р.; «Переселенці», 1884 р.; «Жебрак», 1886 р.; «Запорожець у розвідці», 1887 р.; «Скіф», 1889 р.; «Оранка на Україні», 1897 р. та інші*. Створив погруддя Г. Г. Мясоєдова (1890 р.*, Ф.Г.Стравинського (1897 р.*, М.О. Ярошенка (1898 р., 1899 р.* та ін. Автор пам'ятника Івану Котляревському (відкритий в 1903 році* і пам'ятника Миколі Гоголю (виконаний в 1913 році, встановлений у 1934* у Полтаві. Виконав для Полтавської школи імені Івана Котляревського скульптурне погруддя українського письменника. Був у дружніх стосунках з художниками Василем Волковим, Іваном Зайцевим, Григорієм Мясоєдовим. Помер у Петрограді, похований на Смоленському кладовищі. Твори зберігаються у Полтавському художньому музеї, Музеї українського образотворчого мистецтва у Києві, Третяковській галереї у Москві, Російському музеї у Санкт-Петербурзі. У Полтаві на честь Позена у 1962 році названо провулок. Микешин Михайло Йосипович (1835 – 1896* – рос. графік. Навчався у Смоленську у місцевого іконописця, в Академії мистецтв, яку закінчив з відзнакою. У 1876 –1878 рр. Микешин редагував сатиричний журнал «Бджола». Він друкував там свої карикатури і публиковав ілюстрації до творів М.В. Гоголя и Т.Г. Шевченка. Автор проекту пам`ятника Б. Хмельницькому на Софійській площі у Києві (його ескіз разом з ілюстраціями М. Микешина до повісті «Вій» М.Гоголя зберігаються у Нац. художньому музеї*. 1955 року у Києві на його честь названо вулицю. Творчість І. Кавалерідзе. Іван Кавалерідзе (1887-1978* – український скульптор, кінорежисер, драматург. Навчався у Київському художньому училищі, Петербурзькій академії мистецтв, приватній студії у Парижі. Найвідоміші скульптури: пам’ятники Г. Сковороді у Лохвиці та Києві, пам’ятники Шевченку у Ромнах, Сумах, Полтаві; княгині Ользі у Києві, Артему у місті Артемівську та Слов’яногорську, П. Запорожцю у Білій Церкві, композицій «Прометей закутий», «Прометей розкутий» у Ромнах. Створив меморіальні дошки Г.Сковороді, Б.Гмирі, горельєфи «Прометей». «Лев Толстой». Як режисер створив фільми «Злива» (1929*, «Коліївщина» (1933*, «Прометей» (1935*, «Наталка Полтавка» (1936*, «Запорожець за Дунаєм» (1937*, «Григорій Сковорода» (1958*, «Повія» (1961*. Писав п’єси («Вотанів меч», «Перша борозна»*. У більшості творів переважає реалізм, хоча пам’ятники Артему модерністичні. Кубізм у скульптурі О. Архипенка. Олександр Архипенко (1887-1964* – український скульптор, живописець і графік із світовим іменем. Закінчив Київське художнє училище. У 1908 році емігрує в Париж, 1921 – у Берлін, з 1923 – у Нью-Йорк. Автор понад 1000 скульптур, серед яких найвідоміші «Жінка розчісує волосся», «Крокуюча жінка», «Білий торс», «Мадонна», портрети Т. Шевченка, І. Франка. Належить до модерністів і кубістів. Постійно експериментує з матеріалами та способами передачі. Художні ідеї передавав через максимальне спрощення і лаконізм. Спочатку твори розуміли лише незначна кількість критиків, пізніше стає відомим.

МИКОЛА ЛИСЕНКО

Найвидатніша постать в українській музиці другої половини XIX ст.-- Микола Віталійович Лисенко. За тривале творче життя (більш ніж півстоліття) він написав сотні творів, виступав як піаніст і диригент, займався педагогічною працею, збирав і досліджував фольклор, вів широку музично-громадську роботу. Лисенко започаткував або розвинув усі музичні жанри: оперний, симфонічний, кантатно-ораторіальний, хоровий, камерно-вокальний і камерно-інструментальний. Усе своє життя композитор присвятив чарівному світові української музики. Це людина, яка своїм талантом, своїм покликанням поклала на вівтар служіння українській нації все своє життя.Микола Віталійович був також видатним ученим, що заклав своїми музично-теоритичними працями основи наукової думки про українську музику. Педагогічною діяльністю Лисенко утверджував свої теоретичні погляди: він дбав про музичну освіту на Україні, сприяв підготовці висококваліфікованих кадрів.22 березня 1842 р. в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії (зараз Глобинського району Полтавської області) в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка народився син – маленький Микола, якому судилося стати справжнім велетнем української і світової музичної культури. Перше виховання композитора було проведене на аристокричний лад: чиста французька мова, вишукані манери, танці, уміння невимушено триматися у вітальні – ось що вимагалось від дитини…Але противагою до цього стала любов до українського побуту двоюрідних діда та бабуні Миколи – Миколи та Марії Булюбашів, які не мали своїх дітей та плекали онука від щирого серця. Вже в п′ять років мати Миколи, Ольга Єреміївна, побачила хист хлопчика до музики і розпочала опікуватись його навчанням.Великий вплив на творчість композитора мав геніальний поет-революціонер Тарас Шевченко. Його полум′яні вірші наштовхнули М.Лисенка до боротьби за національне визволення рідного народу.Протягом цілого життя композитор розвивав ідеї Шевченка в музиці. Микола Лисенко був не тільки визначним композитором, а й вченим етнографом, збирачем і дослідником народно-пісенних скарбів.Народна творчість стала життєдальним джерелом натхнення композитора. Лисенко ще з юних літ переконався, що волелюбні думи і прагнення народу, його боротьба за щасливе майбутнє з дивовижною силою висловлені в народній пісенній творчості. Пісня українська завжди привертала увагу композитора. Обробки українських народних пісень 5 томів, виконані Лисенком, мають наукову і художню цінність. Він перший український композитор, який писав твори у різних жанрах музичного мистецтва на основі українського фольклору.Важливу роль в його творчості займає опера. Він пише ряд опер, кожна з яких наповнена українським змістом, українською тематикою, які ввійшли в світову скарбницю оперного мистецтва. Це такі опери як: "Тарас Бульба", "Різдвяна ніч", "Наталка Полтавка", "Утоплена", "Чорноморці", а також дитячі опери "Коза Дереза", "Пан Коцький" та інші. Постійна напружена праця підірвала здоров′я композитора і 6 листопада 1912 року через несподіваний серцевий напад земне життя українського Бояна спинилось.

 

УКРАЇНСЬКА МУЗИЧНА КУЛЬТУРА

Розвиток професіональної музики на Україні в XIX ст. зосереджується головним чином у містах, що швидко зростали як політичні і культурні центри. З розкладом феодально-кріпосницького ладу поміщицькі маєтки втрачали ту роль, яку вони раніш відігравали в українській музичній культурі. Оркестри, капели, театральні трупи все частіше виступають у містах. Музичне виконавство з примусової кріпацької праці стає вільнонайманим -- професією. Поряд з поширенням домашнього музикування і аматорських концертів у містах розвивається професіональне виконавство, дістають розвиток специфічно міські форми мистецького життя. Відкриваються постійні театри, збагачується концертне життя, концерти стають доступними для досить широкого кола відвідувачів.Поступово все організованіших форм набуває музична освіта; якщо в першій половині XIX ст. музиці навчали, головним чином, приватні вчителі або вона викладалася в загальноосвітніх учбових закладах, то пізніше організується досить розгалужена мережа музичних шкіл.

Інтерес до музичного мистецтва ширших демократичних верств і гостра потреба у вихованні вітчизняних кадрів -- як творчих, так і виконавських,-- викликала появу різноманітних музичних і хорових товариств.До середини XIX ст. у багатьох містах з ініціативи приватних осіб з'являються різні музичні гуртки. Ці напіваматорські, напівпрофесіональні гуртки являли своєрідний проміжний етап між домашнім музикуванням і відкритими міськими концертами. В подальшому поряд з ними почали виникати й інші форми концертної практики і осередки виховання музичних кадрів. З'являються задуми і плани організацій типу філармоній та мистецьких, учбових закладів, проте здійснення їх затрималося надовго.Якщо до ХІХ ст. головним культурним центром був Київ з його Академією, то в першу третину XIX ст. провідне місце належить Харкову. Суспільне життя тут пожвавлюється з відкриттям університету.В університетській друкарні друкувався ряд журналів та альманахів, в яких вміщувалися твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського та інших українських письменників, тексти народних пісень, дум, народні оповідання. В 1841 році вийшла надзвичайно цікава і цінна праця Г. Квітки-Основ'яненка «История театра в Харькове», що не втратила своєї науково-пізнавальної цінності й досі.В альманасі «Утренняя звезда» за 1833 рік опубліковано три пісні з «Наталки Полтавки» в обробці для голосу з фортепіано А. Барсицького -- перша публікація музичного супроводу популярної п'єси. Спеціальних музичних журналів у Харкові в той час не існувало. Періодично статті, рецензії та замітки про концерти і спектаклі вміщувалися в газетах та журналах, як, наприклад, «Украинский Вестник», «Украинский Журнал», «Харьковские Губернские Ведомости» та ін.