2017-12-16
588
Умови дійсності правочину – це передбачені законом вимоги, яким має відповідати будь-який правочин. Звичайно, що умови дійсності правочину залежать від його виду, характеру, змісту, суб’єктивного складу, об’єкта.
Для того, щоб право чин мав природу юридичного факту, тобто міг породити той правовий результат, якого прагнуло його сторони, потрібно, щоб його було визнано дійсним.
Умови дійсності правочину є такі:
1) Зміст правочину не може суперечити вимогам ЦК, інших актів цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
2) Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Особи, які укладають право чин, повинні мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітня особа віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклувальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може бути визнаний у судовому порядку недійсним
|
|
|
3) Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Тобто волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Якщо такої єдності немає, може йтися про укладення правочину внаслідок насильства, обману, помилки, збігу тяжких обставин, тобто коли воля сторони відсутня взагалі або ж спотворена.
4) Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочини можуть укладатися в усній, письмовій та нотаріальній формі, яку визначають самі сторони. В окремих випадках законодавець вимагає конкретної форми правочину під страхом його недійсності.
5) Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відсутність спрямованості правочину на досягнення певних правових наслідків, зокрема вчинення правочину без дійсного наміру їх настання або з наміром приховати бажаний правовий результат, зумовлює його недійсність (статті 234–235 ЦК).
6) Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Місце вчинення правочину. Правила визначення місця вчинення правочину передбачені ст. 211 та 647 ЦК і є диспозитивними. Місце вчинення правочину встановлюється, за загальним правилом, у правочині стороною (сторонами). Тільки за умови відсутності такоївказівки для його визначення застосовуються положення ст. 211 та 647 ЦК. При цьому воно пов’язується із місцем: а) вираження волі сторони одностороннього правочину; б) проживання фізичної або місцезнаходження юридичної особи, що зробили пропозицію укласти договір.
