2017-12-16
260
У 30-ті рр. ХХст. виникає новий напрям в економічній теорії – “регульована економіка”, засновником якого був Джон Мейнард Кейнс. В подальшому цей напрям і одержав назву кейнсіанство. Кейнсіанство – напрям в економічній науці, що дає обгрунтування неможливості саморегулювання капіталістичної економіки на макрорівні та необхідності державного втручання в економічні процеси.
Кейнс визнав, що капіталізм з його принципами вільної конкуренції вичерпав свої можливості. Він чітко сформулював новий напрям економічної теорії – теорію державної регульованої економіки.
Кейнс зробив спробу розглянути капіталістичне господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями – споживання, нагромадження, заощадження, зайнятість, інвестиції – тобто величинами, які визначають рівень і темпи зростання національного доходу.
Аналізуючи ці народногосподарські величини він прагнув встановити причинно-наслідкові зв’язки, залежність та пропорції між ними, цим було покладено початок тому напряму в економічній науці, який називається макроекономічним (макроекономіка). Таким чином, теорія Кейнса та його послідовників – макроекономічна.
Основна ідея: пропозиція породжує свій власний попит.
Кейнс на І-ше місце висунув проблему ефективного попиту. На його думку сучасний рівень виробництва або національного дохода залежить від ефективного попиту, тобто платоспроможного попиту. А тому основна увага в кейнсіанстві приділяється проблемі реалізації тому, що на думку кейнсіанців неузгодження у сфері попиту – це основна перешкода для раціонального використання ресурсів, головна причина порушень процесу відтворення.
У концепціях представників німецького неолібералізму, що сформувався практично одночасно з кейнсіанством (30-ті роки ХХ ст.), роль держави як регулятора економічних процесів суттєво відрізнялася від її бачення Дж. М. Кейнсом. Не були сприйняті ідеї активного державного втручання в
економіку: стимулювання ефективного попиту, збільшення обсягів урядових замовлень, інвестування різних галузей господарства, посилення податкового пресу тощо. У неоліберальній моделі акцентувалася увага на розвитку індивідуалізму, вільної конкуренції, забезпеченні функціонування ринкових механізмів. На державу ж покладалася функція формування конкурентного
середовища на основі низки принципів: створення механізму конкурентних цін, стабільності валюти, відкритості ринків та захисту приватної власності, свободи укладання угод, відповідальності підприємців та стабільності економічної політики.
Отже, головною метою прихильників неоліберальної теорії було формування основаного на свободі і водночас соціально орієнтованого економічного і соціального порядку, який забезпечує сильна державна влада. Засновником і лідером неолібералізму в Німеччині став Вальтер Ойкен. У визначальній праці «Основи національної економічної теорії» (1940 р.) В. Ойкен висунув положення про наявність двох типів господарства — «вільного ринкового» і «центрально керованого».
