Крах апартеїду на півдні Африки

КРАЇНИ АФРИКИ

Здобуття незалежності народами континенту.

До Другої світової війни в Африці існувало тільки чотири незалежні держави: Єгипет, Ефіопія, Ліберія і Південно-Афри-канський Союз. Найбільші колонії в регіоні належали Великій Британії, Франції, Бельгії та Португалії.

Країни центральної та південної частини Африканського кон­тиненту особливо гостро відчули на собі наслідки панування колонізаторів. Тропічна Африка була найвідсталішим в економіч­ному аспекті регіоном світу. Промислової продукції на душу населення вироблялось у 10—20 разів менше, ніж в економічно розвинених країнах. Більша частина населення була зосереджена у традиційному секторі — сільському господарстві, де панували родоплемінні й напівфеодальні відносини. Корінне населення у більшості своїй було неписьменним. Голод і хвороби прирікали народи на вимирання. Середня тривалість життя становила мен­ше 30 років.

Пік боротьби за незалежність в Африці припав на період із 1957 р. по 1962 р., коли майже весь континент звільнився від колоніалізму. У 1957 р. незалежність дістали Лівія, Марокко, Туніс, Судан, британська колонія Золотий Берег (з березня 1957 р. — Гана). Перші три країни належать до Північної, більш розвине­ної частини континенту, де переважає арабське населення. Судан дуже тісно пов'язаний з Єгиптом.

У 60-ті рр. незалежність здобули колишні британські колонії: Нігерія — 1960 р., Танганьїка — 1961 р., Уганда — 1962 р., Кенія — 1963 р., Занзібар — 1964 р. Того ж 1964 р. відбулось об'єднання Танганьїки й Занзібару в нову державу — Об'єднану Республіку Танзанію. У жовтні 1958 р. звільнилася перша з французьких колоній — Гвінея, 1960 р. набули суверенітету колишні францу­зькі володіння — Малі, Нігер, Чад, Камерун, Габон, Дагомея, Верхня Вольта (нині Буркіна-Фасо), Берег Слонової Кості (Кот-д'Івуар), Конго (зі столицею Браззавіль), Мавританія, Сенегал, Малагасійська Республіка (нині Демократична Республіка Мада­гаскар).

У 1960 р. бельгійці раптово покинули свою найбільшу коло­нію Конго (нині Заїр).

У 1960 р стала незалежною державою Сомалі, територія якої раніше належала Великій Британії та Італії. У 1992 р. в країні розгорнулася крово­пролитна громадянська війна, яку не спромоглися зупинити на­віть війська ООН'та армійські підрозділи США. У Сомалі стався небачений за масштабами голодомор.

До демоїсратичної революції в Португалії 1974 р., коли було повалено фашистський режим Салазара, на півдні Африки було п'ять португальських колоній — Ангола, Мозамбік, Гвіиея-Бісау, Кабо-Верде (Острови Зеленого Мису), Сан-Томе і Принсіпі.

Квітнева революція в Португалії створила сприятливі умови для здобуття незалежності колишніми португальськими колонія­ми. Одначе подальші події в Анголі й Мозамбіку склалися трагіч­но — їхня територія стала ареною кровопролитних громадянсь­ких воєн, у цій боротьбі перетиналися інтереси багатьох країн.

Наприкінці 70-х рр. хвилі національно-визвольного руху на Африканському континенті докотилися до останніх оплотів ко­лоніалізму на півдні — Південної Родезії (Зімбабве) та Південно-Західної Африки (Намібії).

У квітні 1980 р. було проголошено незалежність Республіки Зімбабве, яка в подальшому досягла пев­них економічних успіхів за певної консолідації суспільства, хоча з роками режим Р. Мугабе все більше нагадував диктатуру.

Тільки у березні 1990 р. було проголошено Республіку Намі­бію, першим президентом якої став Сем Нуйома, лідер СВАПО. Нове керівництво взяло курс на розвиток багатопартійної парла­ментської республіки і ринкових відносин в економіці.

Крах апартеїду на півдні Африки.

З 1948 р. расистський режим Південно-Африканського Союзу офіційно запровадив політику апартеїду, що означає "роздільне існування" рас. Понад 300 законів, ухвалених різними урядами ПАС (з 1961 р. — ПАР), створили систему апартеїду. Особливе обурення викликало ухвалення закону "Про розвиток", який обґрунтовував створення за межами території, зайнятої білою меншиною, бантустанів — маріонеткових "національних держав", де повинні були жити окремі етнічні групи. Планувалося ство­рення 10 бантустанів.

Світове співтовариство рішуче засудило расистський режим ПАР, а ООН запровадила проти нього економічні, політичні та інші санкції. Боротьбу проти апартеїду вела чорношкіра біль­шість населення ПАР, одначе ця боротьба послаблялася міжпле­мінними протиріччями. У країні існували два ворогуючі політич­ні угруповання чорних — Африканський національний конгрес (АНК) і зулуський рух "Інката".

У 1961 р. АНК і компартія, яка також діяла в підпіллі, ство­рили збройне формування "Спис нації", одначе діяльність його паралізували масові арешти, а лідера АНК Нельсона Манделу засудили до довічного ув'язнення.

Після приходу до влади Фредеріка де Клерка, лідера націона­лістичної партії, який став 1989 р. президентом країни, розпочав­ся поступовий демонтаж системи апартеїду. Було скасовано одіозні обмеження для чорного населення, анульовано закон про заборону змішаних шлюбів. Де Клерк і його прихильники висту­пали за активне залучення до економічного й політичного життя небілого населення. Було легалізовано всі опозиційні політичні партії, амністовано багатьох політичних в'язнів.

У 1991 р. вийшов на свободу Нельсон Мандєла.

У квітні 1994 р. в ПАР уперше відбулися вибори до парла­менту без расової дискримінації. За підсумками виборів АНК, за якого проголосувало 62,55% виборців, здобув більшість місць у нижній палаті парламенту (національна асамблея), у верхній (сенат) і відповідно посади президента ПАР і першого виконавчого віце-президента (Табо Мбекі). Його представни­ки очолили 18 із 27 міністерств. Президентом ПАР став Нель­сон Мандєла.

Н. Мандєла та його уряд твердо здійснювали політику націо­нального примирення, в тому числі через збереження статус-кво в економічній системі та становища білого населення з одночас­ним ужиттям масштабних заходів для поліпшення соціально-еко­номічних умов життя чорних африканців.