Після закінчення Другої світової війни французи розпочали в Тунісі обмежені реформи, бажаючи залучити до управління протекторатом лояльні до метрополії сили

У вересні 1945 р. було відмінено попередню цензуру преси, проведено вибори до французького парламенту, а через два роки створено Раду міністрів, що отримала частину повноважень колишньої колоніальної адміністрації.

Але скликаний з ініціативи головної патріотичної партії "Нового Дестуру" (ств. 1934 р.) 23 серпня 1946 р. Національний конгрес прийняв декларацію незалежності, в якій проголосив "невід'ємне право туніського народу здобути недоторкану незалежність" й одразу ж після цього був розігнаний поліцією.

Наступний етап національно-визвольного руху в Тунісі почався після того, як у вересні 1949 р. до країни повернувся з еміграції Xабіб Бургіба. За його ініціативою "Новий Дестур" пішов на переговори з французьким урядом, відмовившись від вимог негайного проголошення незалежності. У квітні 1950 р. X. Бургіба висунув програму "почесного компромісу", згідно з якою в рамках протекторату мала бути здійснена низка реформ, спрямованих на розширення внутрішньої автономії та арабізації адміністративного апарату країни. Однак Париж швидко відмовився від попередніх домовленостей і припинив переговори, підтвердивши спеціальною нотою 15 грудня 1951 р. своє бажання зберегти недоторканим режим протекторату в Тунісі.

Після розриву переговорного процесу в Тунісі почалося формування збройного підпілля, "Новий Дестур" відмовився від політики "почесного компромісу" й закликав народ до активної боротьби. Було створено партизанську Армію національного визволення. Незалежні арабські та азійські країни звернулися 14 квітня 1952 р. до Ради Безпеки ООН з вимогою примусити Францію надати Тунісу внутрішню автономію та визначити чіткий графік етапів надання повної незалежності. Франція відмовилася від обговорення цього питання, а у відповідь на терористичні акти Армії національного визволення європейські колоністи створили власну підпільну бойову організацію "Червона рука".

Через постійне погіршення ситуації в протектораті 31 липня 1954 р. французький уряд погодився на встановлення нових параметрів дипломатичних стосунків а Тунісом, оскільки до уряду країни було запрошено представників "Нового Дестуру", 9 грудня 1954 р. Армія національного визволення оголосила про припинення збройної боротьби. Після швидких переговорів 3 червня 1955 р. було укладено угоду про надання протекторату широкої внутрішньої автономії. Туніс став автономною державою з внутрішнім суверенітетом. Франція зберігала в своєму віданні питання зовнішніх відносин та оборони. Переговори продовжилися на початку 1956 р. і завершилися 20 березня 1956 р. (День незалежності) підписанням угоди про повну самостійність Тунісу. Через 7 років Франція евакуювала свою військово-морську базу з Бізерти.

Протягом усього періоду незалежності для внутрішньополітичного розвитку Туніської Республіки був властивий високий ступінь стабільності, що забезпечувався монополією на владу "Нового Дестуру", який з 1964 р. називався Соціалістичною дестурівською партією, а з 1988 р. – Демократичним конституційним об’єднанням.

Влада і президент (з 1987 р.) Зін аль-Абідін Бен Алі продовжують проводити політику "дозованої демократії", діалогу з опозиційними партіями, залишаючи за ДКО виключне право на проведення демократичних перетворень. Виступи ісламської опозиції, очолюваної фундаменталістською партією "Нахда", на поч. 90-х рр. були жорстко придушені, влітку 1992 р. на політичних процесах фундаменталісти отримали суворі вироки. Туніс посідає провідні позиції у "третьому світі" за рівнем комп’ютеризації, традиційно виступає експортером не лише кваліфікованої робочої сили, але лікарів, інженерів, викладачів у арабські й африканські країни.

Французька колоніальна адміністрація в Марокко (446,5 тис. кв. км, населення – 30 млн. чол. на 2000 р.) не могла не зважати на зміни, що сталися в протектораті під час Другої світової війни. У червні 1945 р. під час зустрічі в Парижі з Ш. де Голлем марокканський султан запропонував укласти між Францією та Марокко угоду, що базувалася на рівноправності сторін. Погодившись у принципі з такою пропозицією, французький лідер пообіцяв вирішити питання в майбутньому. З огляду на посилення очоленого Партією незалежності ("Істікляль") національно-патріотичного руху французи змушені були провести ряд реформ.

Але незадоволені повільними темпами та обмеженим характером реформ лідери національно-патріотичного руху організували в квітні 1947 р. хвилю потужних демонстрацій, що охопила головні міста країни. У наступному році тривалі антиурядові виступи відбулися в портових містах, де марокканські докери відмовлялися вантажити призначені для відправки в Індокитай зброю та спорядження.

Султан Мохаммед Бен-Юсуф 3 жовтня 1950 р. звернувся до французького уряду з меморандумом, у якому запропонував обговорити перспективи франко-марокканських відносин. Але, відмовляючись вирішувати марокканську проблему комплексно, французи погоджувалися лише на окремі другорядні реформи. Під тиском французьких військ, що оточили султанську резиденцію, правитель Марокко підписав документи, якими засудив патріотичний анти-французький рух і відмовився від більшої частини своїх попередніх вимог. Через 3 роки він був усунутий від влади і висланий на Мадагаскар.

Новим султаном було негайно проголошено Мохаммеда Мулая Бен-Арафу, що користувався авторитетом, проте не брав жодної участі в політичному житті країни. Використавши незадоволення народу втручанням французів у династичні справи країни, "Істікляль" закликав до збройного опору. Не маючи змоги вести відкриту війну з колоніальною адміністрацією, бойовики вдалися до тактики індивідуального терору. Французи арештували близько 20 тис. осіб, але не змогли опанувати ситуацію, лише з серпня 1953 р. по липень 1954 р. марокканські партизани вчинили 355 збройних нападів та 390 актів саботажу.

Восени 1955 р. на допомогу марокканським партизанам почали прибувати підрозділи створеної в Алжирі Визвольної армії Магрибу. Ситуацію вдалося нормалізувати лише після повернення колишнього султана із заслання, 5 листопада 1955 р. французький уряд офіційно визнав Бен-Юсуфа законним правителем Марокко, а наступного дня Франція погодилася визнати незалежність колишнього протекторату.

Після двосторонніх переговорів повномасштабну міждержавну угоду, що підтвердила визнання Францією незалежності Марокко, було підписано 2 березня 1956 р. Іспанія визнала марокканську незалежність 5 квітня 1956 р. У серпні 1957 р, султан Мохаммед Бен-Юсуф прийняв титул короля під іменем Мохаммеда V.

Таким чином, упродовж другої половини 50-х - на початку 60-х рр. усі країни Північної Африки звільнилися від колоніальної залежності. Незважаючи на конфлікти з Францією, якими супроводжувався цей процес, Туніс, Марокко й навіть Алжир зберегли нормальні стосунки з колишньою метрополією. Об'єднана з трьох колись незалежних частин Лівія зав'язала тісні стосунки з Великою Британією та США. Водночас країни Північної Африки почали відігравати самостійну роль у русі міжарабської солідарності та міжнародному русі неприєднання.

 

4.

Алжирська війна (фр. Guerre d'Algrie) - Війна за незалежність Алжиру від Франції в 1954 - 1962 роках, що закінчилася проголошенням Алжирської народно-демократичної республіки. Є однією з найбільш відомих антиколоніальних війн.

Алжирська війна була заплутаним військово-політичним конфліктом, що характеризувався партизанськими діями та проведенням антипартизанських операцій,міським тероризмом, використанням обома сторонами тортур. Вона є одним з найважливіших подій в історії Франції другої половини XX століття, ставши причиною падіння Четвертої республіки, двох путчів в армії і появи таємницею ультранаціоналістичної організації ОАС, яка намагалася шляхом терору змусити французький уряд відмовитися від визнання незалежності Алжиру. Додаткову гостроту конфлікту додавав той факт, що Алжир по діючим законодавством був невід'ємною частиною Франції, і деякі верстви французького суспільства сприймали алжирські події як заколот і загрозу територіальній цілісності країни. Десятиліття потому події 1954-1962 років як і раніше сприймаються у Франції вкрай неоднозначно; підтвердженням цьому є той факт, що Національні зборилише в 1999 офіційно визнало бойові дії в Алжирі "війною" ^[1] (до цього використовувався термін "відновлення громадського порядку").

Алжирське суспільство також залишається під впливом віддалених наслідків війни. Ряд існуючих в 1950-1960-і роки угруповань вів боротьбу не тільки з французами, але і між собою (в тому числі на території метрополії). Масове вбивство європейських поселенців в Оране після укладення перемир'я до сих пір не визнано алжирським урядом.

Передумови

Франція вторглася в Алжир у 1830 і офіційно анексувала його в 1834. Територія країни була розділена на три заморських департаменту - Алжир, Оран і Костянтину. З цього моменту протягом більш ніж ста років дітей у французьких школах учили тому, що Алжир - це частина Франції ^[2]. Згідно з прийнятим в1865 Кодексу поведінки, алжирці залишалися суб'єктами мусульманського законодавства і могли бути набрані в збройні сили Франції, вони також могли зробити запит на отримання французького громадянства. Реально ж отримання громадянства було скрутним; до середини XX століття його мали лише приблизно 13% корінного населення Алжиру. Відповідно, 87% алжирців мали громадянство Французького Союзу і не могли займати високі державні пости, служити в деяких державних установах та органах ^[3].

На території Алжиру проживало близько мільйона французьких колоністів (відомих як франкоалжірци, колони або пье-нуар - "чорноногих"), яким належало 40% оброблюваних алжирських земель. У пье-Нуар були найродючіші і зручні для обробки землі. Робітники-алжирці отримували меншу заробітну плату, ніж пье-нуар, навіть на однаковій роботі. 75% алжирців були неписьменними ^[4]. Незважаючи на таке нерівноправність, корінне населення і колони довгий час жили в світі. Колони були консервативні, вони вважали себе будівельниками сучасного Алжиру і ставилися до цієї землі як до своєї батьківщини - багато хто з них дійсно народилися і прожили тут все життя. Можна сказати, що Алжир був переселенської колонією при збереженні тубільного більшості, те саме ПАР. Що стосується алжирського населення, то французи не стали знищувати традиційний інститут старійшин, які зберігали свою владу на місцях і тому не мали причин бути нелояльними до французької адміністрації. У французькій армії існували алжирські підрозділи - тіральери, гуми, табори, спаги - які боролися за Францію вПершою і Другий світових війнах, а потім і в Індокитаї.

Після оприлюднення " Чотирнадцяти пунктів " Вільсона в 1918 деякі алжирські інтелектуали-улеми почали висловлювати бажання до отримання Алжиром автономії і якогось самоврядування. В 1926 було засновано національно-революційний рух " Північноафриканська зірка "(Etoile nordafricaine), що ставив собі за мету домогтися поліпшення умов праці робітників у всіх французьких колоніях Північної Африки. Рух припинило своє існування в 1929 за наполяганням французької влади (в 1930-і роки воно було відроджено і знову розпущено). В 1938 Ферхат Аббас створив Алжирський народний союз (Union populaire algrienne), пізніше перейменований в Маніфест алжирського народу (Manifeste du peuple algrien), а в 1946 став Демократичним союзом Алжирського маніфесту.

Лідери 1 листопада. Зліва направо у верхньому ряду: Бітат, Бен Булаід, Мурад,Будіаф, в нижньому: Белькасем Крим, Бен Мхіді

У ході Другої світової війни в Алжирі посилилися вимоги автономії або незалежності. 8 травня 1945, в день завершення війни в Європі, відбулася масова демонстрація в Сетіф, організована алжирськими націоналістами. Після того, як французький поліцейський застрелив 26-річного Бузід Саал за те, що він ніс алжирський прапор, демонстрація переросла в безлади, які охопили й інші населені пункти. Вважається, що всього в ході заворушень загинуло 102 європейця і єврея. Колони і французька армія відповіли на це бійнею із застосуванням артилерії, танків та авіації. Репресії тривали кілька місяців і забрали життя тисяч алжирців ^[5].

Трупів було настільки багато, що їх найчастіше не могли поховати, тому їх кидали в колодязі, скидали в гірські провалля в горах Кабилии.

Американський журналіст тоді писав:

"Почалося, так би мовити, відкриття полювання на людей. Колони діяли в групах по 20 або 30 чоловік. Перш ніж бути розстріляними, жертви повинні були рити собі могили. Для масового знищення алжирських ув'язнених вони вивозилися з міста Кеф Ель-Бумба поблизу Геліополіса. Трупи, облиті бензином, спалювалися прямо на площі або в печах для випалювання вапна. Іноді групи ув'язнених пов'язували ланцюгами або мотузкою і давили гусеницями танків. Грудних немовлят брали за ноги, щоб, розмахнувшись, розбити їм голови об камінь. Танки і артилерія, підтримані авіацією, знищували всі вогнища інакомислення. Це був верх жаху ".

Відомий французький адвокат Жак Верже в інтерв'ю в документальному фільмі "Адвокат терору" каже, що самі мінімальні оцінки - 10 000 загиблих, але, відповідно до оцінок американського посольства, було вбито 45 000 чоловік ^[6]. Ці події відомі як Алжирське повстання 1945. Після цього в Алжирі встановилося спокій, але події 8 травня не були забуті, як і те, що французький уряд як і раніше ігнорував найскромніші запити алжирців. Більш за все проти будь-яких реформ виступали колони.

В 1947 з'явилася "секретна організація" (ОС), збройне крило Руху за торжество демократичних свобод. Її перші акції були невдалими. В 1953 ОС об'єдналася з озброєними групами Демократичного союзу Алжирського маніфесту. Ці сили підпорядковувалися зарубіжному центру, який протягом всієї війни знаходився вЄгипті та Тунісі. Територія Алжиру була розділена на шість військових округів - ВІЛАЙЯТ. У кожному окрузі був свій командувач, який мав певну свободу дій. 1 листопада 1954 був створений Фронт національного звільнення (ФНО), метою якого було досягнення незалежності країни збройним шляхом.

Хід війни

2.1. 1954-1957

Війна в Алжирі розпочалася в ніч на 1 листопада 1954 року, коли загони повстанців атакували ряд французьких об'єктів у Алжирі. Французький уряд відповіло на це відправкою в країну нових військових підрозділів на додаток до вже розквартированим тут. У той же час на початку 1955 генерал-губернатором Алжиру був призначений Жак Сустель, який планував провести ряд реформ, спрямованих на збільшення добробуту алжирців.

Момент для початку повстання був обраний досить сприятливий. Протягом попередніх півтора десятиліть Франція пережила принизливу капітуляцію 1940, окупацію і розруху, непопулярну колоніальну війну в Індокитаї і катастрофічне поразка при Дьенбьенфу, що сталася всього лише за півроку до початку алжирських подій. Тільки що були втрачені індокитайські колонії; найбільш боєздатні війська все ще перебували в Південно-Східній Азії, очікуючи евакуації. У той же час і сам ФНО був дуже слабкий. Його військові сили складалися, за різними даними, з усього лише 500-800 повноцінних бійців ^[7] (муджахидів), і навіть за такої нечисленності відчували дефіцит зброї.

Початкові акції ФНП та протидію французької армії не носили широкомасштабного характеру. Повстанці були поки занадто нечисленні, а Франції потрібен час на перекидання в країну підкріплень і розгортання антипартизанських операцій. Вважається, що справжня війна розгорнулася після Філіппвільской різанини в серпні 1955, коли повстанці вперше здійснили масове вбивство мирного населення (123 осіб, у тому числі 71 "європеєць") в місті Філіппвіль (зараз Скикда) ^[8]. Французька армія і ополчення колонів відреагували на це так само, як і в 1945 році, убивши сотні, а можливо, і тисячі алжирців - оцінки розходяться на порядок. Положення ФНП значно покращився в 1956, коли отримали незалежність сусідні французькі колонії Туніс і Марокко; на території обох країн відразу ж з'явилися табору алжирських повстанців. У серпні було завершено формування Армії національного визволення, озброєного крила ФНП: тепер вона отримала тактичну структуру - військові звання та підрозділи. Найбільшим підрозділом був батальйон, хоча на практиці партизани рідко діяли силами більш роти ^[9].

Відповідно до концепції Мао Цзедуна, революційна війна розвивається в три етапи: партизанський період, позиційний період, період маневру. За такою схемою проходила громадянська війна в Китаї в 1946-1949 роках і війна в Індокитаї (1946-1954). З цієї точки зору ФНП протягом всієї Алжирської війни продовжував діяти в рамках першого періоду. Партизани нападали на армійські конвої, невеликі гарнізони і пости, підривали мости, знищували лінії зв'язку. Велася і "ідеологічна" війна: дітям забороняли відвідувати французькі школи, простих жителів змушували відмовлятися від вживання алкоголю та тютюну, тим самим змушуючи підкорятися нормам шаріату, а заодно завдаючи удар по певному сектору французької економіки ^[2]. Підозрюваних у співпраці з французами вбивали, часом - найжорстокішим чином.

Французи протиставили партизанському руху тактику квадрільяжа, широко застосовувалася в першій половині війни. Країна була розділена на райони (квадрати), кожен з яких був закріплений за певним підрозділом, який відповідав за місцеву безпеку. В цілому у французькій армії досить чітко виділялися два типи підрозділів: елітні сили парашутистів і Іноземного Легіону вели мобільну війну, проводячи операції в різних районах, а всі інші підрозділи контролювали ситуацію на виділеній їм території ^[10]. В Алжирі вперше в історії воєн для перекидання підрозділів були широко використані вертольоти; концепція аеромобільної була проаналізована американськими військовими і десятиліття потому знайшла застосування у В'єтнамської війни. Досить великий успіх був досягнутий в завоюванні "сердець і умів" алжирців, чим займалися Спеціальні адміністративні секції (Section Administrative Spcialise). Їх завданням було вступати в контакт з місцевим населенням у віддалених регіонах і по можливості вести боротьбу проти націоналістичних ідей, схиляючи селян до лояльності Франції. Ці ж підрозділу займалися вербуванням місцевих добровольців у загони ополчення, так звані " Харк "(harkis), які обороняли свої селища від партизан НФО. Французькі спецслужби вели свою таємну війну в Алжирі; в ряді випадків їм вдавалося підкинути противнику дезінформацію про нібито зраду окремих командирів і активістів руху, тим самим спровокувавши криваві внутрішні" чистки ", серйозно послабили ФНП ^[2].

Восени 1956 року, прагнучи залучити до своєї боротьбі увагу французів і міжнародного співтовариства, ФНП розгорнув кампанію міського тероризму в містіАлжирі. Майже щодня на міських вулицях вибухали бомби, гинули колони, а жертвами акцій відплати ставали невинні алжирці. Кампанія була ефективною і викликала серйозну заклопотаність французького уряду. В січні 1957 в місті почалася великий страйк, приурочена до обговорення алжирського питання в ООН. Це стало початком так званої "битви за Алжир": до міста була введена 10-я парашутна дивізія, а її командир генерал Жак Массю отримав надзвичайні повноваження. Парашутисти почали проводити по всьому місту облави і обшуки, затримуючи всіх підозрюваних у співпраці з ФНП. Застосування тортур (нерідко закінчуються летальним результатом для допитуваного) дозволило отримати інформацію про структуру партизанських сил в місті. Були захоплені багато документів, зброя і грошові кошти ФНО в Алжирі. За оцінкою радянських джерел ^[11], "Зв'язок військових округів з містом, звідки надходили зброю, спорядження, медикаменти, гроші, майже повністю припинилася... Протягом 1957 р. французькими владі вдалося розгромити основні сили фидаев і в інших містах". Зворотним боком відновлення порядку в Алжирі стала негативна реакція французького суспільства на інформацію про широке застосування тортур.

2.2. 1958-1960

В 1958 у Франції відбулися значні політичні події, спровоковані йшла вже четвертий рік Алжирської війною. Все почалося з того, що в січні французький патруль на кордоні з Тунісом потрапив в засідку ФНП і поніс великі втрати. У цьому ж районі, біля туніського селища Сакіет-Сіді-Юсеф, протягом місяця були збиті два і пошкоджений один літак ВПС Франції ^[12]. Розвідка повідомляла, що тут знаходиться великий склад зброї. 8 лютого французька авіація завдала бомбового удару по селі, при цьому загинули приблизно 70 мирних жителів. Наслідком авіанальоту стала криза у франко-туніських відносинах, що викликав великий міжнародний резонанс (питання про бомбардування передбачалося обговорити на спеціальному засіданні Ради Безпеки ООН). У зв'язку з цим уряд Франції прийняв рішення погодитися на запропоновані США і Великобританією "Добрі послуги" в посередництві. Прем'єр-міністру Феліксу Гайяр була запропонована ідея створення в Північній Африці оборонного пакту з американо-британським участю; коли він озвучив її, це викликало хвилю обурення з боку ряду правих депутатів парламенту, які вважали згоду на втручання третіх країн в північноафриканську політику Франції зрадою. В кінці кінців 15 квітня кабінет міністрів був змушений піти у відставку. В країні почалася політична криза; кандидатуру нового прем'єр-міністра не могли затвердити кілька тижнів.

Тим часом колони в Алжирі з роздратуванням стежили за кризою в метрополії. На початку травня було повідомлено про вбивство партизанами трьох полонених французьких солдатів. 13 травня прем'єр-міністром був призначений П'єр Пфлімлена, який, як передбачалося, міг почати переговори з ФНП. Це було останньою краплею, що переповнила чашу терпіння як колонів, так і ряду французьких генералів. Проходила в той же день в Алжирі демонстрація на згадку про вбитих солдатів переросла в безлади. Був сформований так званий Комітет громадської безпеки, на чолі якого став генерал Рауль Салан. Комітет зажадав прийняти нову конституцію Франції і зробити прем'єр міністром Шарля де Голля. Фактично це був путч. Бунтівні генерали планували в разі відмови від виконання їхніх вимог висадити парашутний десант в Парижі ^[2].

До цього часу де Голль, який став у роки Другої світової війни національним героєм Франції, вже деякий час перебував у політичній тіні. Він не був причетний до рішень уряду щодо індокитайської і алжирської проблеми і опинився прийнятною фігурою для всіх сторін. Ультраправі вважали, що де Голль не допустить "здачі Алжиру", всі інші також сподівалися, що він зуміє вивести країну з політичної кризи і вирішити алжирську проблему гідним чином. Четверта республікавпала, їй на зміну прийшла П'ята. 1 червня де Голль вступив на пост прем'єр-міністра. Відразу після цього він здійснив поїздку в Алжир, де заявив колонам і генералам: "Я зрозумів вас". Насправді де Голль відчував песимізм з приводу долі Французького Алжиру. Він усвідомлював, що процес деколонізації неможливо зупинити і що військовим шляхом алжирська проблема не буде вирішена.

Бойові дії в самому Алжирі не припинялися. З 1956 року ФНП отримав можливість рекрутувати нових бійців з числа біженців в Тунісі та Марокко, і тут же їх тренувати. Через кордон партизани в Алжирі отримували підкріплення і зброю. Усвідомлюючи це, в 1956-1957 роках французькі військові побудували укріплені лінії, покликані "запечатати" кордону. Лінії (найбільшу популярність здобула лінія на туніської кордоні, прозвана "лінією Моріса" на ім'я тодішнього міністра оборони) представляли собою комбінацію загороджень з колючого дроту під напругою, мінних полів та електронних сенсорів, які давали можливість виявити спробу прориву і своєчасно перекинути війська на загрозливий ділянку. Всю першу половину 1958 ФНП намагався прорвати ці лінії, але не домігся успіху і поніс важкі втрати. З січня по липень в ході, можливо, самих запеклих битв всієї війни втрати партизан, згідно французьким даними, склали 23 тис. чоловік убитими і полоненими ^[13]. Для ФНП настав важкий період.

Дипломатичний фронт боротьби за незалежність залишався успішним - Алжирська війна обговорювалася світовим співтовариством і підривала міжнародний престиж Франції, а у вересні було проголошено Тимчасовий уряд Алжирської республіки (Gouvernement Provisoire de la Rpublique Algrienne), що знаходилося в Тунісі. Однак в усьому іншому ФНП став терпіти невдачі. Йому не вдалося зірвати в Алжирі референдум за новою конституцією; спроба розгорнути терористичну діяльність на території континентальної Франції була швидко припинена поліцією. Угруповання в Тунісі та Марокко продовжували накопичувати сили, але не могли прорватися через кордон і допомогти загонам в Алжирі. У 1958 році французи почали примусове переселення жителів ряду районів країни в так звані "табори перегрупування". Життєві умови в таких таборах були, як правило, незадовільними, що не додало алжирцям симпатій до Франції, проте повстанці більше не могли рекрутувати новобранців і отримувати продовольство в виселених районах. Восени де Голль оприлюднив п'ятирічний план економічного розвитку Алжиру ("план Костянтини") і на догоду ультраправим пообіцяв велике військове наступ на партизанів. Крім того, він висунув ініціативу так званого "світу хоробрих", що передбачала амністію для повстанців, добровільно склали зброю. До сих пір обидві сторони зазвичай вбивали випадкових полонених і здаватися у партизанів не було особливої ​​мотивації, але тепер вона з'явилася, що стурбувало не лише керівництво ФНП, але і колонів ^[13].

Обіцяне де Голлем наступ почалося в лютому 1959. Їм керував новий командувач військами в Алжирі генерал Моріс Шаль, і його план ведення бойових дій отримав назву "план Шалля". Це була серія операцій, що тривали в різних районах до весни 1960 з метою розгрому основних сил партизанів і їх базових таборів; місцеві війська блокували шляхи ймовірного відступу партизан, а високомобільні підрозділи парашутистів і Іноземного Легіону прочісували оточений район. Ефект цих операцій був нищівним. Уже в березні командування ФНП наказало своїм силам розосередитися і діяти групами не більш відділення-взводу. За радянськими даними, у 1959 році ФНП втратив убитими до 50% командного складу, були виведені з ладу командувачі усіма військовими округами. Згідно французької статистикою, з кінця 1958 по кінець 1959 противник втратив більше людей, ніж за всі попередні 4 роки війни ^[14].

Незалежність Алжиру

16 вересня 1959 де Голль виступив з промовою, в якій вперше визнав право алжирців на самовизначення. У колах ультраправих це викликало лють. Вони почали розуміти, що помилилися у своєму виборі і привели до влади людину, яка, можливо, і погубить Французький Алжир. Перший виступ проти де Голля відбулося в кінці січня 1960 року, коли група студентів спробувала підняти заколот в алжирській столиці і почала споруджувати барикади. Цього разу армія в цілому залишилася лояльна уряду, і бунт провалився, увійшовши в історію війни під назвою "тиждень барикад".

1960 став "роком Африки" - 17 країн континенту отримали незалежність, але Алжиру серед них не було. Війна тривала, хоча вже й не з такою інтенсивністю, як раніше. Влітку вперше пройшли переговори між представниками французької влади і Тимчасового уряду Алжирської республіки, що закінчилися, втім, безрезультатно. Де Голль протягом року зробив ряд заяв, що припускає можливість зміни статусу Алжиру. 8 січня 1961 був проведений референдум з питання про долю алжирської проблеми. За надання Алжиру незалежності висловилися 75% учасників опитування ^[15]. Відповіддю ультраправих на це волевиявлення став черговий путч в Алжирі, що почався 21 квітня. Він був організований чотирма генералами (за що і отримав назву "Путч генералів") і через кілька днів провалився, оскільки його не підтримали втомлені від війни солдати-призовники. Після придушення заколоту були розформовані кілька військових частин і підрозділів, які заплямували себе участю в ньому.

Влітку 1961 року активні бойові дії в Алжирі практично завершилися, оскільки обидві сторони вже не бачили в них сенсу; тривали лише дрібні сутички. Переконавшись, що де Голля просто так не зупинити, "ультра" вдалися до свого останнього козирю - тероризму. З початку року діяла Секретна збройна організація (ОАС); заради збереження Французького Алжиру французи вбивали французів. До кінця лютого 1962 угруповання за десять місяців провела 5000 замахів в Алжирі і 657 у Франції. На 12 квітня список жертв ОАС в Алжирі налічував 239 європейців і 1383 араба ^[16]. За весь час своєї діяльності ОАС організувала більше десятка замахів на де Голля. Ефект цих заходів виявився зворотним бажаного: терористичні акції остаточно дискредитували справу "ультра" в очах більшості французів.

Переговори між французьким урядом і ФНП поновилися навесні 1961 року і проходили в Евіан-ле-Бен. 18 березня 1962 було підписано Евіанські угоди, що завершили війну і відкрили Алжиру шлях до незалежності. На квітневому референдумі 91% французів висловилися на підтримку угод ^[17]. ОАС припинила безнадійну боротьбу лише 17 червня. 1 липня алжирці на референдумі майже одностайно підтримали незалежність своєї країни, яка була офіційно проголошена5 липня.

Після війни

Політика ФНП по відношенню до колонам відразу після завершення війни характеризується висунутим гаслом "Чемодан або труну" ^[18]. У перші ж місяці після підписання перемир'я близько 1 млн поселенців покинули свою батьківщину, емігрувавши до Франції і перетворилися на біженців.

5 липня 1962, в день проголошення незалежності Алжиру, в Оран прибула натовп озброєних людей, які взяли вбивати європейців. Різанина була зупинена через кілька годин втручанням французької жандармерії. У поіменному списку загиблих і зниклих без вести в той день значиться 153 людини ^[19].

Жертви

Число жертв війни насилу піддається оцінці. На піку бойових дій в Алжирі перебувало понад 400 тис. французьких військовослужбовців. Втрати французької армії відразу після завершення війни були оцінені в 18 тис. загиблих; саме це цифра найбільш поширена. Деякі джерела наводять більш високі оцінки - від 25 до 35 тис. загиблих ^[20]; неясно, чим викликане таке розходження в цифрах.

За офіційною французької статистикою, в ході війни було вбито і пропало безвісти 3300 "чорноногих" пье-Нуар (pieds-noirs) - французів алжирського походження. На території Франції загинуло 4300 осіб - жертви конфлікту між алжирськими рухами ^[21].

Алжирські джерела використовують цифри від 1 мільйона до 1,5 мільйона загиблих і 3000000 алжирців, переміщених в концтабори ^[22], але більшість сучасних істориків вважає цю цифру завищеною ^[23].

Грунтуючись на пенсії, виплачені сім'ям загиблих бійців-Муджахедін, як цивільних, так і військових, Бенжамен Стора дає цифру приблизно 150 000 вбитих, то є один боєць з двох. Треба до цього додати приблизно 12 000 жертв внутрішніх конфліктів між Національним алжирським Рухом і Фронтом національного звільнення. Що стосується "європейців", цей автор пише про 4500 осіб ^[24].

Що стосується цивільного населення, з урахуванням процесу порівняння з піраміди віку, французькі історики оцінюють кількість загиблих під час війни алжирців від 300 000 і 400 000 (близько 3% населення) ^[25].

На думку Алістера Хорна, автора класичного дослідження A Savage War of Peace, реальне число жертв знаходиться десь між французькою і алжирської оцінками.

Після проголошення незалежності Алжиру колабораціоністи мусульманського походження (так звані Харків), які брали участь у бойових діях на боці французів, були, всупереч угодам та контролю Міжнародного Червоного Хреста, арештовані, і деякі з них були вбиті. Число загиблих Харк коливається, згідно з різними джерелами, від 10 до 150 тис. чоловік. Найбільш правдоподібна оцінка - від 15 до 30 000 ^[24].

 

5.

Евіанські угоди

Евіанські угоди - угоди, укладені між Францією і Алжиром 18 березня 1962 в місті Евіан-ле-Бен і поклали кінець Алжирської війні (1954 - 1962).

Угоди передбачали припинення вогню (19 березня), проведення в Алжирі референдуму з питання про незалежність і визнання її Францією у разі схвалення алжирським народом. Угоди також передбачали, що власність живуть в Алжирі громадян Франції може бути відчужена тільки з виплатою компенсації. Франція зобов'язалася вивести свої війська з Алжиру протягом 3 років і надати Алжиру фінансову, економічну, технічну допомогу в рамках двосторонніх угод (були укладені пізніше).

Евіанські угоди були підтверджені на референдумі у Франції 8 квітня, в ході якого 91% французів схвалило їх. Підпільна організація ОАС, незважаючи на припинення вогню, продовжувала свою терористичну діяльність на території Франції та Алжиру до середини червня. Референдум з питання про статус Алжиру відбувся 1 липня; майже 100% алжирців висловилося за незалежність країни. 3 липня Франція визнала ці результати, і 5 липня незалежність була проголошена.

6.

Рік Африки     У містах спалахували страйки, в селах - селянські повстання. Прийнято вважати, що колоніальні режими в Африці повалені шляхом неозброєний боротьби. Це в основному вірно, але не слід забувати, що народи Кенії і Камеруну в 1950-х рр.. вели довгу збройну боротьбу, а нерідко кров лилася і в інших африканських країнах. Перемоги африканських народів над колоніалізмом в цілому і розпад колоніальних імперій в Африці могли відбутися лише в тій обстановці, яка склалася на світовій арені до середини 1950-х рр.., В обстановці зміцнення соціалістичних країн, ослаблення імперіалізму і перемог національно-визвольних революцій в Азії. У 1960 р. спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН була присвячена питанням надання незалежності колоніальним країнам і народам і, як відомо, саме там М. С. Хрущов, обурений наклепницької промовою одного з «холуїв американського імперіалізму», зняв черевик і щосили загрюкав їм по столу. На думку зарубіжної преси, «радянська чечітка дуже нагадувала ритуальний танець на могилі колоніалізму». Здавалося, були всі підстави радіти. Адже саме тоді, в I960 р., процес звільнення колоніальних країн, що йшов до цього досить мляво, раптом обернувся справжнім обвалом. Тільки в цьому році незалежність отримали одразу 17 африканських колоній, і багато хто з нових держав заявили про те, що підуть по шляху побудови соціалізму. Чому це сталося саме тоді, чим була викликана (крім викладених вище обставин) настільки підозріла поступливість колоніальних держав? Адже до цього вони будь-якими методами прагнули утриматися в своїх володіннях. Відповідь проста: коли спала парадна ейфорія, стало очевидним, що надання політичної незалежності колоній - це продовження колонізації, її другий, логічно випливає з першого, етап. Основний сенс скаженої, гарячкової гонки за колоніями в ті не такі вже далекі часи полягав у тому, щоб забезпечити швидкозростаючої європейської промисловості ринки збуту, джерела сировини, дешеву робочу силу. Робилося це абсолютно варварськими, середньовічними методами: африканців підкорювали силою зброї і примушували працювати за сущі копійки, а то й зовсім безкоштовно. Таким чином, закладався фундамент нинішнього добробуту цивілізованої Західної Європи. Але для того щоб видобувати корисні копалини та сільськогосподарську сировину, необхідно було заводити плантації, будувати шахти і рудники, а часто і підприємства первинної переробки. Для вивезення їх продукції слід було обзавестися залізними і шосейними дорогами, морськими портами, тобто сучасною інфраструктурою. Навколо підприємств будувалися житлові будинки, магазини, школи... Щоб не виплачувати високу зарплату європейським робочим, доводилося наймати на роботу африканців. А адже на сучасному підприємстві та місцевим робочим волею-неволею треба було давати хоч якусь освіту. Потрібні були і службовці нижчої ланки, які знають іноземні мови, стенографія, бухгалтерський облік і т. п. У колоніях почали відкривати технікуми, а потім і університети, посилати найбільш здібну молодь на навчання в метрополію. Все це обходилося в чималі суми, і наступив момент, коли колоніальна експлуатація в своїх колишніх формах перестала себе окупати, просто стала невигідною. Це - з одного боку. З іншого - африканці все більше дізнавалися про те, що відбувається у світі, серед них широко поширювалися ідеї рівності всіх людей, людської гідності та особистої свободи, права кожного на участь в управлінні товариством. Все більш залучали їх ідеї соціалізму, особливо після Другої світової війни, коли наша країна розгромила незламну, здавалося б, гітлерівську Німеччину. Багато африканців у складі тубільних військ своїх метрополій билися з фашизмом і випробовували глибоку симпатію до переможного союзникові - радянському народові. Тим сильнішим був контраст між побаченим ними в Європі, нехай навіть зруйнованої війною, і станом справ на батьківщині. Африканці почали усвідомлювати всю несправедливість і глибоку аморальність тривала колоніальної експлуатації. Вони стали об'єднуватися в профспілки, політичні партії, боротися за звільнення своїх країн від гноблення. У Африці все голосніше заговорили про незалежність. Білі у своїх колоніях відчували себе всі незатишною, а підтримувати владу силою багнетів було накладно і, як ставало ясніше з кожним роком, марно. Та й вдома, в Європі колоніальні війни стали вже на той час надзвичайно непопулярними. Стало ясно, що грубий, дикий колоніалізм безнадійно застарів. Природно виникало питання: «А чи потрібен він взагалі?» Адже за роки колоніального правління в Африці міцно вкоренилися потужні промислові імперії з центрами у Вашингтоні, Лондоні, Парижі. Ці транснаціональні корпорації управляли своїми володіннями зовсім не з допомогою гармат і кулеметів; більше того, необхідність відстібати чималі суми на утримання військ метрополії лягала на них важким тягарем. Настільки ж накладно було будівництво і утримання соціальної інфраструктури - шкіл, лікарень, установ культури. Політичне панування обходилося дорого, і себе не виправдовував. Отже, треба кинути африканцям кістку. Адже не заважає ж незалежність, скажімо, Ліберії, Повного її підпорядкування американському капіталу. Про латиноамериканських країнах і говорити нічого. Як тільки в цьому остаточно переконалися західні монополії, заяви про дарування незалежності коханим менших братів пішли навалою. Настав другий етап колонізації - епоха неоколоніалізму, тобто нового колоніалізму. Африканців як і раніше тримали на короткому повідку. Новизна полягала в тому, що тепер уже не було при цьому ніяких «накладних витрат». Структура економіки як була, так і залишилася колоніальною, тобто орієнтованої на метрополію, а будь-які, навіть дуже боязкі спроби змінити стан справ жорстко припинялися. Та й сама ейфорія свободи тривала недовго, і в Африці стали відбуватися драматичні події, що почалися у вересні 1960 р. У Конго відбувся перший військовий переворот, інспірований бельгійським урядом за підтримки НАТО та потуранні ООН. Перший прем `єр-міністр першого«нового»африканської держави Патріс Емері Лумумба був повалений, і в країні встановилася кривава, але зовсім прозахідна диктатура. Після загибелі патріота Лумумби скінчилася ейфорія свободи. Навіть самим наївним людям стало ясно: колонізатори, нібито передавши політичну владу в руки тубільців, не зупиняться ні перед чим, якщо їх інтересам щось загрожує. Адже варто було Лумумби зайняти самостійну позицію - країни Заходу негайно почали військову інтервенцію, що поклала кінець примарною незалежності. І так бувало ще не раз. Досить згадати тривалі війни в Анголі та Мозамбіку, Намібії, Чаді, в тому ж Конго. До останнього часу колонізаторів стримувало існування Радянського Союзу, не давав їм занадто розперезатися. Тепер їм не заважає нічого, і країнам, які намагалися раніше проводити самостійну політику, майже всім, однієї за одною довелося від неї відмовитися. Африку закабалити ще міцніше, і не лише силою зброї: не менше дієві виявилися й кредити МВФ, отримання яких обставляється низкою умов, що ставлять хрест навіть на умовній незалежності. А головну роль в МВФ, як відомо, відіграють США - новий, найбільший колонізатор у світі. Нові колонізатори, як і колись, вичавлюють з Африки останні соки. На цьому континенті, як і раніше лютують голод, злидні, безграмотність. Але самої, мабуть, важкої проблемою залишаються етнічні, міжплемінні чвари. Їх Африка успадкувала ще від доколоніальний часів, але підсилили і загострили їх саме колонізатори.

 

7.