Суть власності, її економічний та юридичний зміст

Тема 5. Відносини власності в економічному питанні суспільства

План

1. Суть власності, її економічний та юридичний зміст

2. Роль власності в системі економічних відносин

3. Еволюція типів і форм власності

4. Відносини власності в Україні

Мета: Ознайомити з еволюцією власності загалом та в Україні зокрема, допомогти розмежувати етапи власності в Україні, дати поняття економічного та юридичного змісту власності

 

Суть власності, її економічний та юридичний зміст

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою). Правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб'єктами прав володіння, користування і розпорядження.

На думку Карла Маркса власність - це ставлення індивідів один до одного відповідно до їхнього ставлення до матеріалу, знарядь праці та результатів праці, тобто суть власності полягає у взаємовідносинах між людьми з приводу привласнення матеріальних благ.

На відміну від Маркса, західна економічна думка розглядає власність лише з боку юридичного аспекту, тобто як ставлення людини до речей.

Згідно з Законом України „Про власність”, право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном. Це визначення поєднує два аспекти власності: юридичний (врегулювання відносин законом) та економічний (відносини з майном).

Власність - це сукупність виробничих відносин між людьми з приводу привласнення ними об’єктів власності, насамперед засобів виробництва, що породжує право володіння, користування та розпорядження цими об’єктами та результатами їхнього функціонування. Власність визначає таке:

· суспільний спосіб поєднання робітників із засобами виробництва;

· відносини між людьми з приводу привласнення засобів та результатів виробництва;

· умови розпорядження і використання факторів і результатів виробництва.

Виділяють такі аспекти власності.

Економічна власність - це система виробничих відносин між людьми з приводу привласнення ними різноманітних речей (об’єктів) в усіх сферах суспільного відтворення. Економічна власність характеризується двома ознаками:

1. Кількісна ознака - означає сукупність матеріальних благ, найважливішими з яких є засоби виробництва, предмети праці, предмети споживання, послуги, золото, гроші, цінні папери, ліцензії, патенти, використання людьми сил природи, технології, форми та методи організації виробництва, корисні копалини, інформація.

2. Якісна ознака - означає процес присвоєння різними суб’єктами власності тих чи інших об’єктів. Привласнення здійснюється, насамперед, у процесі праці, при якому відбувається взаємодія людини з природою, пристосування предметів природи до потреб людини.

Система відносин власності охоплює цілий спектр причинно- наслідкових зв’язків, які знаходять своє відображення у володінні, розпорядженні, користуванні.

Володіння - означає можливості суб’єктів чинити з об’єктами власності на свій розсуд, розпоряджатися речами як завгодно, у своїх інтересах, якщо це не суперечить загальноприйнятим законам.

Розпорядження - означає, що суб’єкти мають право практично вільно застосовувати об’єкти власності, проте у межах повноважень, які були надані власником.

Користування - означає використання об’єктів власності лише в межах задоволення своїх власних потреб з певною метою з обов’язковою умовою повернення об’єктів власникові.

Юридична власність - це загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі у юридичних актах, що, як правило, закріплюється угодами.

Юридична власність реєструє такі відносини:

1) ставлення однієї особи до іншої або до групи людей;

2) ставлення індивіда до речей.

Соціальний аспект власності розкриває процес формування і розвитку класів, соціальних верств і груп та їх взаємодію залежно від ставлення до засобів виробництва, способів отримання певної частки національного багатства.

Політичний аспект власності характеризує вплив на політику держави залежно від наявності певної частки власності, привласнення різних форм національного багатства.

Національний аспект власності розкриває наявність певної частини власності на території політично незалежної країни в руках громадян цієї або іншої країни. Так, в Україні значна частка стратегічних об'єктів опинилася у власності іноземного капіталу.

Психологічний аспект власності відображає наявність почуття господаря в людини-працівника або його відсутність, ставлення до власності як до своєї, нічийної або чужої. Внаслідок тотального одержавлення власності у СРСР переважна більшість працівників ставилася до неї як до чужої, що виявлялося в масовому розкраданні цієї влас­ності. У процесі роздержавлення і приватизації в Україні масштаби розкрадання значно зросли.

Виділяють такі функції власності:

• функція управління суспільним виробництвом. Для ефективної реалізації цієї функції слід створювати такі умови: працюючі повинні бути власниками засобів виробництва; їх добробут повинен прямо залежати від вкладу в суспільне виробництво; вони повинні розпоряджатися суспільними виробництвом;
• забезпечення необхідної конкурентної боротьби між різними формами суспільного виробництва;
• потреба обміну діяльністю людей у різних формах (обмін досвідом, професійною майстерністю, науково-технічними досягненнями, іде­ями, товарами, послугами, інформацією);
• забезпечення соціальної справедливості в суспільстві.

 

2. Роль власності в системі економічних відносин

Власність с основоположною економічною категорією. Вона визначає економічну структуру суспільства, економічне і політичне становище різних соціальних груп і взаємовідносини між ними, бо становить основу всіх виробничих відносин суспільства. Вона детермінує характер економічної системи суспільства.

Будь-яка виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочати виробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти об'єктивними умовами виробництва — землею, будівлями, засобами і предметами праці, тобто привласнити їх. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє й обмінює їх у своїх інтересах.

В економічному розумінні власність являє собою складну систему економічних відносин, які існують у виробництві. Ця система включає:

а) відносини з приводу привласнення умов виробництва та його результатів;

б) відносини з приводу використання виробничих ресурсів;

в) економічні форми реалізації власності.

За об'єктами у відносинах власності можна виділити такі компоненти:

1) власність на засоби виробництва;

2) власність на предмети споживання;

3) власність на робочу силу;

4) власність на результати інтелектуальної діяльності. Об'єктами власності можуть бути матеріальні блага та результати інтелектуальної діяльності.

Суб'єктами власності можуть бути фізичні та юридичні особи і держава в особі державних органів влади.

Об'єктами індивідуальної власності і власності юридичних осіб можуть бути житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього вжитку, транспортні засоби, продуктивна і робоча худоба, інші засоби виробництва, підприємства, цінні папери та інше майно споживчого та виробничого призначення.

Об'єктами інтелектуальної власності є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати науково-дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці.

Вона формується на основі досягнень науки і становить собою інноваційну науково-технічну інформацію у формі патентів, ліцензій, виробничих програм тощо. З часом вона старіє і втрачає свою цінність, але завдяки розвитку науки на зміну їй приходить нова інформація, використання якої сприяє підвищенню ефективності виробництва. Вона втілюється в нових патентах, ліцензіях, машинах, приладах і технологіях виробництва.

В умовах НТР інформація перетворюється на домінуючий об'єкт власності й основну форму багатства суспільства, на особливий виробничий ресурс. Інформація як носій вартості є об'єктом купівлі-продажу. У сучасних умовах посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Відповідно до цього формується новий соціальний прошарок людей — власників інформації.

Інформація в процесі її використання не зникає на відміну від інших ресурсів. Вона при її продажу не відчужується від її виробника. Останній тільки позбавляється повної монополії на її використання. На відміну від інших ресурсів вона може одночасно використовуватись багатьма суб'єктами і стає надбанням суспільства, перетворюється в спільну духовну власність. Це принципово нова форма власності.

Власність відіграє значну роль в економічному житті суспільства

По-перше, вона упорядковує економічні стосунки в суспільстві і є важливим чинником в організації виробництва. Вона визначає, кому належить право володіння, користування та розпоряджання майном.

По-друге, власність, за певних умов, зацікавлює ефективно використовувати обмежені економічні ресурси. Багаторічна практика існування суспільної власності показала, що вона породжує безвідповідальність і марнотратство. Приватна власність покладає відповідальність за конкретні економічні об'єкти на їх власника. Однак, це зовсім не означає, що абсолютно всі власники ефективно використовують своє майно. Ефективність використання залежить і від дбайливості та здібностей власника.

По-третє, власність визначає, кому і в чиїх інтересах належить використовувати об'єкти власності, як ними користуватися. У першу чергу це стосується використання виробничих ресурсів. Об'єкти власності повинні використовуватися в інтересах власника.

По-четверте, приватна власність є важливою умовою організації вільного підприємництва. Маючи у своєму розпорядженні капітал, люди на свій розсуд, ідучи на ризик і беручи на себе відповідальність, організовують підприємства, виробляють потрібну продукцію.

Приватна власність створює також певний економічний захист її власникові. Вона забезпечує його доходами та стимулює до активної діяльності.

 

 

Роль власності в економічній системі

 

3. Еволюція типів і форм власності

Складною проблемою для економічної науки є класифікація форм власності.

Форма власності - це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що зумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання працівника і засобів виробництва. В сучасних умовах економічною наукою використовується два підходи щодо їх класифікації: вертикально-історичний та горизонтально-структурний. Такий підхід дозволяє систематизувати все різноманіття відносин власності, подолати різнобій щодо трактування її типів, видів, форм.

Власність на засоби виробництва є основоположною економічною категорією. Саме вона визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне й політичне становище класів, соціальних груп людей і взаємовідносини між ними, бо складає основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їхню суть.

Історично першим типом власності була:

а) усуспільнена (колективна) власність спочатку у формі племінної (матріархат, патріархат);

б) общинна (сільська та міська корпоративна) власність.

Розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності – приватної. Усуспільнена (колективна) власність через певний строк трансформується в свій різновид – державну власність.

Приватна власність на засоби виробництва була історично першим типом власності, який породив право індивідуального розпорядження товаровиробників продуктами своєї праці.

Державна власність ототожнювалася з власністю можновладців (фараонів, царів, королів, феодалів та ін.). Її суспільні функції були вкрай обмежені і зводилися в основному до утримання армії, апарату адміністративного управління.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва та його результати належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної власності:

а) трудова;

б) нетрудова.

Трудова приватна власність основана на власній праці власника або членів його сім’ї (фермерське, ремісниче, одноосібне, дрібнотоварне господарство), де власник і робітник виступають в одній особі.

Нетрудова приватна власність основана на використанні найманої праці. Вона передбачає відокремлення власника від безпосередньої участі в процесі виробництва, а безпосереднього робітника – від засобів виробництва. Тобто власник і робітник – це різні особи.

Формами нетрудової приватної власності історично були:

а) рабовласницька;

б) феодальна;

в) приватнокапіталістична.

Відповідно до першого визначаються історичні форми власності, котрі виникали та розвивались у процесі тривалої еволюції суспільства та його складової - економічних відносин. Кожна суспільно-економічна формація базувалась на відповідній формі власності, яка потім змінювалась іншою, але на більш високому рівні розвитку продуктивних сил суспільства. Форми власності, котрі виникали на тій або іншій стадії розвитку людського суспільства, відображали особливості привласнення засобів і результатів виробництва, основного суб'єкта, який зосереджує в своїх руках права власності.

Цікаво, що на перших етапах розвитку людської цивілізації панували колективні форми власності. їх існування було зумовлене низьким рівнем тогочасного розвитку продуктивних сил. Первісна людина не могла існувати поза колективом як окремий виробник, тому що була погано озброєна знаряддями праці у постійній і напруженій боротьбі за існування. Колективна форма власності у первіснообщинному суспільстві існувала у вигляді спочатку племінної, а потім общинної.

Подальший розвиток продуктивних сил, вдосконалення людини, зміна умов її існування породили нові типи власності - приватну та суспільну. Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, її сутність, характер поєднання працівника із засобами виробництва. Зазначені типи власності (суспільна, колективна, приватна) на різних етапах розвитку людського суспільства набували різноманітних конкретно-історичних форм. їх існування характеризувало суспільно-економічну природу панівного суспільного ладу.

Первіснообщинна форма власності передбачала однакові права общини на головний засіб виробництва — певну ділянку землі з усіма об'єктами, які на ній знаходились (тварини, рослини, сировина для виготовлення знарядь праці тощо), а також на результати виробництва.

Рабовласницька форма власності базувалась на концентрації прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати виробництва та на самого працівника - раба.

В епоху Середньовіччя сформувалась феодальна власність, відносини якої базувались на абсолютизації прав власності феодала на землю та інші засоби виробництва і обмеженні прав працівника в особі селянина - кріпака.

Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власності на засоби виробництва та результати праці в однієї особи (підприємця), особистою свободою працівника, відсутністю у нього засобів виробництва. Такий характер відносин капіталістичної власності не породжує рівноправності в розподілі та концентрації прав власності, хоча формально існує право на рівність усіх членів суспільства. За таких умов виникають зосередження економічної влади у власників засобів виробництва і економічна залежність від них решти суспільства (не власників).

Із зростанням масштабів виробництва та його ускладненням, абсолютне збільшення населення на планеті і зростання його потреб породили ряд нових проблем економічного, соціального, екологічного, суспільного характеру. Сталося так, що класична приватна власність і основана на ній ринкова економіка не спроможні розв’язати ці проблеми.

Тому виникають нові форми приватної власності:

а) акціонерна;

б) колективна;

в) групова;

г) пайова та ін.

Сьогодні практично всі найкрупніші підприємства західного світу функціонують на основі не індивідуальної, а групової власності, що свідчить про зростання процесу усуспільнення власності, а не навпаки.

Суспільство використовує два основних типи власності:

а) суспільний;

б) приватний.

Суспільна власність характеризується спільним привласненням засобів виробництва та його результатів. Можна виділити два основних види суспільної власності:

а) власність народу в цілому (в Україні такою власністю поки що залишається земля);

б) власність окремих колективів.

Форми суспільної власності:

а) загальнонародна;

б) державна;

в) кооперативна;

г) акціонерна;

д) власність господарських товариств;

є) власність громадських організацій та ін.

 

4. Відносини власності в Україні

В Україні, яка в складі Радянського Союзу протягом тривалого часу будувала соціалізм, склалася своєрідна структура власності, в якій переважали в основному суспільні форми (до 1991 року):

1) державна;

2) колгоспно-кооперативна;

3) власність громадських організацій;

4) особиста власність.

Така структура власності формувалась під впливом вимог побудови соціалізму, яка передбачала, що:

а) соціалізм повинен довести свої переваги перед капіталізмом більш високим рівнем продуктивності праці;

б) високий рівень продуктивності праці може забезпечити лише велике виробництво;

в) найбільш сприятливими умовами для зростання продуктивності праці може бути лише суспільна власність на засоби виробництва.

Але в ході формування основ соціалістичного суспільства були допущені суттєві помилки, однією з яких була підміна суспільної власності державною.

В результаті чого право розпорядження народною власністю перейшло до рук державного бюрократичного апарату.

Надмірне одержавлення власності породило багато негативних наслідків в економічній сфері:

а) ігнорування особистих інтересів трудівників;

б) відчуження працівників від власності;

в) підміна загальнонародних інтересів відомчими, індивідуальними;

г) обмеження ринкового механізму державним регулюванням.

Ці та інші негативні моменти підірвали довіру народу до соціалістичної ідеї, що і стало відправним пунктом руйнування першої в світі соціалістичної держави.

Ось чому Україна сьогодні знаходиться на перехідному періоді від соціалізму до капіталізму. В зв’язку з тим, що соціалізм і капіталізм – це два різних способи виробництва: перший ґрунтується на суспільній власності на засоби виробництва, другий – на приватній, перехід від соціалізму до капіталізму не може бути одномоментним актом. Цей процес передбачає наявність особливого перехідного періоду, протягом якого повинна бути ліквідована соціально-економічна основа соціалізму з її надбудовою.

Тому основним змістом перехідного періоду від соціалізму до капіталізму повинен бути процес перетворення суспільних форм володіння, розпорядження та користування власністю у форму приватну. А так як це здійснити неможливо одночасно – постановою, указом або навіть прийняттям певного закону, то це означає, що економічною основою перехідного періоду повинна бути багатоукладна економіка, в якій паралельно співіснують різні форми власності:

а) суспільна;

б) приватна;

в) змішана.

Тому позбутися негативних явищ в економічній діяльності можна, лише усунувши причини, які відірвали безпосереднього виробника від засобів виробництва та результатів праці.

Щоб уникнути надмірного одержавлення економіки з усіма її негативними наслідками, Україна повинна провести роздержавлення власності, тобто перейти від переважно державної власності до багатоукладної економіки, де рівноправними виступають найрізноманітніші форми власності.

Основний зміст складного і суперечливого процесу трансформації відносин власності визначають реальні зміни на шляху її роздержавлення та приватизації, спрямовані на утвердження плюралізму форм власності та господарювання, розвиток конкурентного середовища, подолання жорсткого централізму та командно-адміністративних методів управління, відродження стимулів до інноваційної підприємницької діяльності.

Роздержавлення - це процес обмеження адміністративного втручання держави в економіку шляхом перетворення обєктів державної власності на такі, що засновані на інших, недержавних, формах власності та комерціалізації діяльності державних підприємств.

Роздержавлення охоплює весь комплекс перетворень наявної господарської системи, пов'язаний з демократизацією господарського життя на основі подолання диктату держави, безальтернативного державного найму працівників, державного нормування заробітної плати, адміністративно-відомчого управління, заміни адміністративно організованих господарських зв'язків ринковими відносинами, звільнення підприємств від прямої та безпосередньої адміністративної опіки, боротьби з монополізмом, розвитку конкуренції та підприємництва.

Приватизація - трансформація будь-якої форми власності у приватну, процес переходу в приватну власність об'єктів, заснованих на державній, змішаній або колективній власності.

Приватизація як форма роздержавлення власності відображає процес докорінної трансформації відносин власності з метою формування приватного сектору як передумови підвищення соціально-економічної ефективності господарювання та піднесення суспільного добробуту на основі становлення та відтворення ринкових відносин, підприємницького середовища, конкуренції.

Наприкінці 1991р. Верховна Рада України затвердила "Концепцію роздержавлення та приватизації майна державних підприємств, житлового фонду та землі". У березні 1992 р. було прийнято основні приватизаційні закони: "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств", "Про приватизаційні папери". У червні 1992 р. парламент затвердив першу державну програму приватизації. Відтак червень 1992 р. вважається початком легітимного процесу трансформації відносин власності в Україні.

Згідно з Законом України "Про приватизацію майна державних підприємств" усі підприємства, що підлягали приватизації, були поділені на групи А (об'єкти малої приватизації), Б, Г, Д, Е (об'єкти великої приватизації) та Ж (об'єкти сфери соціально-культурних послуг). Ці об'єкти приватизувались на основі відповідних законів.

Способи приватизації в Україні:

- перетворення державних підприємств у акціонерні чи інші господарські товариства;

- безкоштовна передача та продаж акцій відкритих АТ;

- викуп за альтернативними планами приватизації;

- викуп державних підприємств, зданих в оренду з викупом; -викуп майна державних підприємств членами трудового колективу;

- продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні.

Етапи реформування власності в Україні:

І. Початковий етап приватизації (1992-1994 рр.).

П.Масова приватизація (1995-1998 рр,).

III. Індивідуальна грошова приватизація (1999-2002 рр.).

IV. Заключний етап приватизації (з 2003 р.).

Основними технологічними особливостями приватизаційного процесу на початковому етапі трансформаційних перетворень в Україні були:

- населення брало участь у приватизації через механізм застосування безоплатно-отриманих "приватизаційних грошей" обмеженого обігу - іменних приватизаційних сертифікатів;

- з метою ініціювання приватизаційного процесу працівники великих підприємств, насамперед їх керівники, отримали значні пільги у придбанні акцій цих підприємств;

-працівникам малих підприємств створювалися можливості викупу цих підприємств за залишковою проіндексованою вартістю здебільшого через механізм оренди з викупом.

На сьогодні масова приватизація в Україні забезпечила усунення державної монополії на засоби та результати виробництва, становлення прошарку індивідуальних та асоційованих приватних власників і формування недержавного сектору як основи розвитку ринкових відносин. Станом на початок 2006 р. у Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України:

-об'єкти приватної власності становили 78,3 %;

-об'єкти державної та державно-корпоративної власності- 4,1%;

-об'єкти комунальної та комунальної корпоративної власності - 7,4 %;

- об'єднання громадян, щодо яких форма власності не зазначається, -10,1 %.

Водночас досвід сертифікатної приватизації в Україні засвідчує, що офіційна зміна титулів власності сама по собі не гаранту є появи реальних власників з ринковою поведінкою та підприємницьким типом мислення. На практиці безкоштовна приватизація трансформувалася в бюрократично-номенклатурну, яка:

- стала формою створення акціонерних товариств на базі існуючих структур державної власності, що перебувають під контролем адміністрації підприємств і державного апарату управління;

- призвела до поступового зосередження засобів виробництва та великих пакетів акцій високорентабельних підприємств у руках номенклатурних сил і тіньових структур;

- не вирішила проблем структурної перебудови виробництва, створення сприятливого інвестиційного та інноваційного клімату, якісних змін у механізмах державного регулювання економіки;

- не забезпечила створення розвинутих конкурентних ринків товарів, праці, капіталу тощо.

Важливо зазначити, що перебіг приватизаційного процесу в Україні був ускладнений неефективною державною політикою, якій притаманні такі негативні риси:

- відсутність чітко визначеної стратегії реформування відносин власності;

- неврахування міжгалузевих зв'язків в економіці;

- нерозвиненість інституційних механізмів ринкового регулювання економіки;

- неефективність протидії поширенню схем тіньової приватизації;

- недостатня прозорість прийняття рішень щодо приватизації, зокрема стратегічних підприємств і підприємств-монополістів, які становлять основу економічного розвитку та національної безпеки держави;

- політичні спекуляції навколо ймовірної реприватизації чи націоналізації державного майна тощо.

Сучасний етап трансформації відносин власності в Україні пов'язаний з вирішенням низки дискусійних питань, в т. ч.:

- легітимації приватизації шляхом визнання непорушності сформованих прав власності;

ревізії приватизації шляхом реприватизації (вилучення власності через суди з наступним продажем на транспарентних аукціонах та конкурсах) або доплати за підприємства шляхом укладання мирових угод між урядом та нинішніми власниками.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році" зазначається, що економічна стратегія держави у сфері вдосконалення відносин власності має поєднувати завдання зміцнення національного приватного капіталу, підвищення ефективності управління державним сектором економіки, вдосконалення корпоративного управління, створення інституційних механізмів забезпечення функціонування різних форм власності та господарювання і визначення їх оптимального співвідношення*.

Подальше вдосконалення процесів трансформації відносин власності передбачає такі заходи:

- посилення інвестиційної спрямованості приватизації, залучення стратегічних вітчизняних і зарубіжних інвесторів;

- удосконалення законодавства у сфері приватизації, його гармонізація з іншими сферами правового регулювання економічної діяльності;

- узгодження приватизаційних процесів із програмами реформування окремих галузей та сфер діяльності;

- формування дієздатного корпоративного сектору та інтегрованих корпоративних структур;

-призупинення подальшої олігархізації суспільства, забезпечення реальної участі міноритарних співвласників в управлінні та розподілі доходів;

-удосконалення передприватизаційної підготовки та інформаційно-маркетингової діяльності на всіх етапах приватизації;

- забезпечення транспарентності процесу приватизації та специфікації прав власності