2017-12-16
914ТЕМА 6
ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ІНТЕГРАЦІЇ НАУКИ І ВИРОБНИЦТВА
6.1. Регіональні науково-технологічні центри
6.2 Технопарки
6.3. Технополіси
Регіональні науково-технологічні центри
Регіональні науково-технологічні центри (РНТЦ) є засобами формування та здійснення регіональної інноваційної політики, спрямованої на забезпечення економічного розвитку регіону. Для ефективної інноваційної політики необхідно сформувати систему моніторингу інноваційного потенціалу регіону, створити регіональну систему підтримки і розвитку інноваційної діяльності, координувати діяльність організацій, що здійснюють інноваційну діяльність, сприяти розвитку інтелектуального та кваліфікаційного потенціалу населення регіону. Всі ці питання в компетенції РНТЦ. Вони вибудовують свою діяльність, спираючись на ті особливості регіону, які для нього є визначальними, забезпечують його випереджальний розвиток. Цим зумовлена різноманітність регіональних центрів.
До них відносять:
засновницькі центри,
центри інновацій і
центри промислової технології.
Засновницькі центри. Це територіальні об’єднання новостворених підприємств (здебільшого обробної промисловості й виробничих послуг). Їх засновники – промислово-торговельні палати, банки, економічні союзи, університети. Центри координують діяльність комерційних підприємств, підтримуючи їх на етапі становлення.
Центр інновацій. Здійснює спільні дослідження з підприємствами, навчає слухачів основам винахідництва та управління інноваціями, організовує нові комерційні підприємства на основі інновацій. У центрі реалізуються прикладні дослідження з високою вірогідністю успіху, для яких витрати на технічні і комерційні консультації не перевищують 5 тис. дол. Якщо ж проект доведено до стадії впровадження і визначено його високу комерційну вигідність, його фінансують за програмою, яка передбачає створення нової компанії. Центр промислової технології.
Має на меті сприяння впровадженню новацій у серійне виробництво. Для цього такі центри проводять експертизи, маркетингові дослідження ринку, надають консультації промисловим підприємствам та індивідуальним винахідникам щодо окремих питань, пов’язаних із розробленням і впровадженням новинки.
У США регіональні центри є найпоширенішою формою інтеграції науки і виробництва. Це університетсько-промислові центри та інженерні центри при університетах. Університетсько-промислові центри створюють на кошти Національного наукового фонду США при університетах з метою об’єднання ресурсів промислових підприємств і наукового потенціалу (кадрового і технічного) університетів. Вони здійснюють переважно фундаментальні дослідження у тих сферах, якими цікавляться підприємства-учасники.
Інженерні центри створюють на базі великих університетів за фінансової підтримки уряду для стимулювання розроблення нових технологій і досліджують фундаментальні закономірності, що лежать в основі інженерного проектування принципово нових, не існуючих у природі штучних систем. Такі дослідження дають промисловості не готову до впровадження розробку, а лише теорію в межах певної сфери інженерної діяльності, яка може знайти застосування на практиці. Вони також здійснюють підготовку нового покоління інженерів з необхідним рівнем кваліфікації та широким науково-технічним світоглядом.
Технопарки (науково-технічні парки), Створюються промисловими компаніями поблизу університетів. До їх складу входять науково-дослідницькі підрозділи цих компаній та створені ними підприємства, які залучають для роботи над замовленнями компаній персонал університетів Завдяки цьому наукові співробітники мають можливість застосувати на практиці результати своїх досліджень. Перший технопарк виник у Великій Британії у 1972 р. поблизу університету в Кембриджі. Нині при цьому університеті діють два технопарки, в яких беруть участь понад 80 підприємств, що працюють переважно в галузі створення автоматизованих систем. Технопарк (науково-технічний парк) – компактно розташований науково- технічний комплекс, до складу якого входять наукові установи, вищі навчальні заклади, комерційні підприємства, консалтингові, інформаційні та інші сервісні 81 служби і який функціонує на засадах комерціалізації науково-технічної діяльності Це одна з найпоширеніших у США та Західній Європі форм функціонування розробників нових технологій з венчурними підприємствами, яка дає можливість швидко комерціалізувати нововведення. Зразком є науково-технологічний парк „Силіконова долина”, створений на базі Стенфордського університету в Каліфорнії. Він об’єднує до 3 тис. дрібних і середніх підприємств, що працюють у сфері електроніки, із загальною кількістю зайнятих 190-200 тис. осіб.
У середині 80-х років XX ст. підприємства „Силіконової долини” випустили третину світового виробництва мікропроцесорів, в основі яких кремнієві кристали. Нині на базі цього парку створено технополіс. У Японії, недалеко від Токіо, на базі нового університетського центру виникло ціле науково-технічне містечко Цукуба. Такі центри є у Великій Британії, Нідерландах, Німеччині. Найвідоміші із вітчизняних науково-техноло- гічних парків – «Напівпровідникові технології та матеріали, оптична електроніка та сенсорна техніка», Інститут електрозварювання ім. Е. О. Патона, Інститут монокристалів, «Вуглемаш».
Виділяють три основних шляхи створення технопарків:
1. Створення малих підприємств у межах університету його співробітниками, що прагнуть комерціалізувати результати власних наукових розробок. Відтак до них приєднуються інші дрібні підприємства (в деяких технопарках науковці-підприємці становлять приблизно половину підприємств парку).
2. Створення власних спеціалізованих дрібних підприємств науково- технічним персоналом великих промислових об’єднань, який вийшов із підприємства заради відкриття власної справи. Як правило, великі підприємства не перешкоджають цьому, а навпаки, сприяють, оскільки отримують можливість приєднатися до виробництва найновішої продукції, якщо вона виявиться перспективною.
3. Створення парку внаслідок реорганізації діючих підприємств, які хочуть скористатися пільговими умовами, що існують для науково-технологічних парків за чинним законодавством.
Незважаючи на різні причини створення, всі парк об’єднують ті підприємства, які працюють у найпередовіших сферах науки і техніки, найчастіше – мікроелектроніки. Завдяки компактному розташуванню більшість організаційних, управлінських і секретарських функцій централізовано виконує кваліфікований персонал. Виникають територіально замкнуті центри, де „молоді” підприємства ведуть науково-дослідницьку роботу, результатом якої є нові товари чи технології.
Основною метою діяльності науково-технологічних парків та інших подібних організаційних формувань є:
– фінансова та організаційна підтримка інноваційної діяльності підприємницьких структур, стимулювання розроблення і виробництва принципово нових високотехнологічних видів продукції, сприяння у впровадженні в практику нових технологій і винаходів;
– сприяння формуванню ринкових відносин в науково-технічній сфері, заохочення конкуренції між суб’єктами інноваційної діяльності шляхом залучення вільних фінансових ресурсів для їх цільового, ефективного використання в межах реалізації програм (проектів) із виробництва наукомістких продуктів;
– залучення на конкурсній основі суб’єктів малого підприємництва, вітчизняних та іноземних інвесторів до реалізації державних науково-технічних програм і проектів;
– підтримка освоєння і впровадження нових технологій і ноу-хау з використанням патентів і ліцензій.
За переходу економіки України до ринкових відносин успішна діяльність науково-технологічних парків та інших інноваційних структур в регіоні залежить від розвитку в ньому виробничої і соціальної інфраструктури, яка охоплює інноваційні банки, наукові та ризикові фонди, консультаційні й посередницькі підприємства, які здійснюють функції менеджменту і маркетингу, комерційні центри і спеціальні приміщення для наукомістких підприємств і передбачає забезпечення вчених і спеціалістів парку всім необхідним для продуктивної роботи і відпочинку.
Ефективність діяльності технопарків залежить від науково-методичного та організаційного забезпечення наукових і технологічних проектів, плідної взаємодії державних органів влади, наукових, фінансових і громадських структур, інноваційних центрів та бізнес-інкубаторів.
Для держави загалом діяльність науково-технічних парків, центрів визначає:
– масштаби і темпи розвитку наукомістких екологічно чистих галузей економіки;
– місце країни у міжнародному поділі праці; – можливість рівноправного економічного співробітництва з розвинутими країнами;
– масштаби притоку зарубіжного капіталу;
– можливості експорту та валютні надходження;
– рівень життя населення; – екологічну ситуацію в країні.
Регіональними органами влади та управління створення РНТЦ та парків повинно розглядатися як елемент економічної стратегії, а їх кінцева ефективність – оцінюватися в контексті стратегічних завдань та цілей економічного і соціального розвитку регіону. Отже, науково-технологічні парки стають стартовим майданчиком для прискореного освоєння наукових розробок виробництвом, для створення конкурентоспроможної наукомісткої продукції та її успішної реалізації на вітчизняному та закордонному ринках, полігоном для освоєння навичок менеджменту в сфері науки і наукового обслуговування, підвищення кваліфікації наукових працівників і спеціалістів, підготовки кадрів в нових умовах розвитку науки.
Технополіси
Технополіси - найсучасніші форми інтеграції науки і виробництва, що створюють умови для технологічного поштовху, результатом якого є поява значної кількості інновацій, що будуть оперативно освоєні виробництвом і забезпечать потужний економічний розвиток регіону і країни загалом.
Технополіси – об’єднання наукових, інноваційних, науково-технологічних парків, бізнес-інкубаторів на певній території з метою надання потужного імпульсу економічному розвитку регіону.
Були започатковані і набули поширення у Японії два десятиліття тому. У 1982 р. уряд Японії опублікував жорсткі вимоги до здобувачів (префектур), відповідність яким давала їм змогу створити у себе технополіс («місто техні- ки»). Кожен технополіс повинен був складатися з трьох основних компонентів: великих підприємств як мінімум 2-З передових галузей промисловості (виробництво оптичних волокон, інтегральних схем, медичної техніки, інфор- маційних систем тощо); потужної групи державних чи приватних університетів, науково-дослідних інститутів; житлової зони із сучасними будинками, розвинутою мережею доріг, спортивних, культурних, торговельних центрів. Крім того, технополіс повинен бути розташованим поблизу міста з населенням не менше 200 тис. жителів і з великим аеропортом чи залізничним вузлом, щоб протягом одного дня можна було поїхати до Токіо і повернутися назад. Створення кожного технополісу обходилося в 1,25-2,5 млрд. дол. Половину цих коштів виплачували з державного бюджету.
Сьогодні в Японії у 18 територіальних центрах формуються регіональні наукові комплекси (технополіси), орієнтовані на пріоритетний розвиток наукомісткого виробництва, концентрацію наукових сил і зміцнення потенціалу тих напрямів розвитку науки і техніки, які визначатимуть рівень виробництва у XXI ст.
Головними завданнями технополісів є модернізація традиційних для регіону галузей промисловості і виведення їх на сучасний рівень, вибір наукових напрямів, визначальних для даного технополісу, які можуть забезпечити випереджальний розвиток виробничої інфраструктури. Однак найважливішим є створення найсприятливіших умов для співробітників, спеціалістів і жителів тієї місцевості, на промисловій базі якої формується технополіс, тобто спрямованість технополісу на задоволення потреб людей, підвищення їх життєвого рівня та економічного розквіту регіону.
Особливе місце в програмах створення і розвитку технополісів відведено університетам і проблемі підготовки кадрів відповідно до вимог технополісу.
Вчені та спеціалісти університетів, інших навчальних та наукових закладів залучаються до розроблення основних програм розвитку технополісу, виконують функції консультантів та експертів, навчання та перепідготовки кадрів.
Часто до складу технополісів залучають науково-технологічні парки, інноваційні та технологічні центри, дослідницькі бізнес-інкубатори тощо.
Держава надає всебічну підтримку програмам формування та розвитку тех- нополісів, у практичній реалізації яких безпосередню участь беруть місцеві органи влади Японії. Зокрема, метою створення технополісу Нагаока є формування інтегрованого комплексу, в якому б органічно були поєднані промисловий сектор, наукові установи, сфера освіти та соціальна інфраструктура, сформована в їх інтересах.
Згідно з цією концепцією розроблені та реалізуються три програми:
1) створення системного промислового комплексу високого рівня: розвиток робототехніки для використання у верстатобудівній та металообробній промисловостях, підвищення технологічного рівня всіх місцевих підприємств;
2) формування міського ділового комплексу: надання широких можливостей для творчої, технічно здібної молоді; розвиток нових підприємств з інформатики, сервісу, інженерного проектування;
3) розвиток на новому рівні агропромислового комплексу: активізація нових сільськогосподарських галузей і перетворення пивоварства у біотехнологічну галузь промисловості; використання робототехніки у сільському господарстві.
Враховуючи тенденції до концентрації зусиль науковців та підприємців у межах певної території, успішно діючі технологічні парки стали, за прикладом Японії, змінювати свій статус на технополіс. Прикладом цього є Каліфорнійська «Силіконова долина». Структуру цього технополіса подано на рис. Вона не лише об’єднує науковців, представників бізнесу та інноваційну інфраструктуру, а й формує умови для комфортного проживання населення технополісу. Це дає змогу представникам науки та бізнесу абстрагуватися від побуту і зосередитись передусім на своїй роботі. Функціонування технополісів, технопарків тощо створює сприятливе середовище для творчої праці та оперативного впровадження наукових результатів у виробництво, скорочує цикл „наука – техніка – виробництво”, прискорюючи тим самим економічний розвиток регіонів і суспільства загалом.
