Як вид господарської діяльності

Забезпечення засобами виробництва та реалізація продукції

Забезпечення суб‘єктів господарювання засобами виробництва та реалізація ними виробленої продукції, товарів, робіт, послуг (матеріально-технічне забезпечення і збут) належить до найважливішіх видів господарської діяльності. Виробничий процес не може здійснюватися без засобів виробництва – машин, обладнання, матеріалів, сировини, енергії тощо, а господарська (підприємницька) діяльність взагалі має кінцевою метою, як правило, реалізацію виробленої продукції (товарів, робіт, послуг) та отримання прибутку від цього. Реалізація продукції для суб‘єктів господарювання одночасно виступає забезпеченням засобами виробництва (предметами споживання) для інших суб‘єктів - їхніх контрагентів. Таким чином забезпечення засобами виробництва та реалізація продукції є єдиним і у своїх складових взаємозв‘язаним і взаємообумовленим видом господарської діяльності.

Організаційно-правові форми, за допомогою яких здійснюється забезпечення суб‘єктів господарювання засобами виробництва та реалізація ними продукції, обумовлюються насамперед системою господарювання. В умовах доринкової адміністративно-командної системи матеріально-технічне забезпечення виробництва здійснювалося у централізованому порядку і проходило кілька етапів: виявлення потреб виробників у матеріально-технічних ресурсах, виділення фондів міністерствам і розподіл цих фондів підприємствам-споживачам, прикріплення останніх до постачальників органами матеріально-технічного забезпечення і видача ними нарядів або інших актів на поставку продукції, на підставі яких вже укладалися договори поставки між постачальниками і споживачами. Така складна і жорстка схема оправдувала себе у довоєнні роки індустріалізації економіки, у воєнні роки, у післявоєнний час подолання розрухи і поновлення економічної могутності держави. Згодом вона стала гальмом на шляху науково-технічного прогресу, оскільки не стимулювала технічне оновлення виробництва і фактично поновлювала досягнутий колись рівень. Ця система була одним із джерел невиправданого зростання управлінського бюрократичного апарату і зловживань в економіці, гальмом розвитку народного господарства в цілому.

У сучасних умовах ринкової економіки суб‘єкти господарювання вільні у виборі контрагентів, самостійно встановлюють господарські зв‘язки і визначають умови співробітництва на договірних засадах в межах диспозитивних норм закону. Це положення закріплене законодавчо, зокрема у статті 67 та інших Господарського кодексу України, в інших актах законодавства. Згідно вказаній статті суб‘єкти господарювання вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов’язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України. Вони мають право реалізовувати самостійно всю продукцію, яка не увійшла в державне замовлення або державне завдання, на території України і за її межами, якщо інше не передбачено законом. У тих сферах, де інтереси суспільства і держави потребують особливого забезпечення і захисту, в законодавчому порядку встановлюється певний режим централізованого державного регулювання. Зокрема, застосовуються державне замовлення, державне завдання, які виступають одними з основних засобів державного регулювання господарської діяльності.

Таким чином, основні організаційно-правові форми забезпечення суб‘єктів господарювання засобами виробництва та реалізації ними виробленої продукції можуть бути поділені на дві групи:

· вільна оптова торгівля, яка здійснюється через систему прямих угод (контрактiв) або через товарнi бiржi та iншi посередницькi органiзацiї. Пошуку контрагентів (постачальників, споживачів) і встановленню господарських зв‘язків у визначальній мірі сприяє реклама. Використовуються й такі форми, як ярмарки, виставки, аукціони тощо;

· державне замовлення на поставку (закупівлю) продукції, товарів, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних потреб. У сучасних умовах воно здійснюється у правовій формі закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти.

Господарський кодекс кваліфікує діяльність із забезпечення засобами виробництва та реалізації продукції як господарсько-торговельну діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання у сфері товарного обігу і спрямована на реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання. Господарські відносини, що виникають при здійсненні цієї діяльності, регулюються нормами Господарського кодексу України, законами України ”Про товарну біржу” від 10 грудня 1991 р., “Про рекламу” в редакції від 11 липня 2003 р. (із змінами), “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” від 22 лютого 2000 р., іншими актами законодавства. Відповідні господарські відносини в окремих галузях економіки, що мають особливе народногосподарське, екологічне, соціальне або інше значення чи певну специфіку, зокрема в аграрному та паливно-енергетичному комплексах, додатково регулюються спеціальним законодавством.

Щодо системи державних замовлень, то вона у нашій країні за останні десятиріччя у своєму розвитку пройшла два етапи. У правовому аспекті узагальнюючим досягненням першого етапу було прийняття закону України від 22 грудня 1995 р. “Про поставки продукції для державних потреб”. Закон встановив правові та економічні засади формування, розміщення і виконання на договірній (контрактній) основі замовлень держави на поставку (закупівлю) товарів, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних потреб. Прийняття Закону ознаменувало в цілому великий прогрес у цій сфері, хоча багато його положень в значній мірі грунтується на доринковому, командно-адміністративному розумінні відносин, що ними регулюються.

Подальша практика виявила значно слабкіші ланцюги у системі державних замовлень, які потребували більш досконалого правового забезпечення. Це, насамперед, проблеми фінансування та розподілу державних коштів, подолання суб‘єктивізму, запобігання помилок і зловживань у процесі вибору виконавців та видачі державних замовлень. Зміщення акцентів правового регулювання у цьому напрямку спочатку торкнулося сфери зовнішньоекономічних закупівель за державні кошти, а потім було поширене на всю систему державних замовлень. Суть змін полягала у введенні порядку державних закупівель товарів (робіт, послуг) на тендерній основі, тобто в умовах змагальності претендентів на отримання державного замовлення і вибору виконавців шляхом конкурсу. (Див. Положення про порядок організації та проведення торгів (тендерів) у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг), затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 694 з наступними змінами). Такий порядок сприяє досягненню мети підвищення ефективності державних закупівель, раціонального використання коштів, забезпечення оптимального рівня цін та найсприятливіших умов реалізації договорів (контрактів), недопущення надходження на ринок України неякісної продукції, запобігання економічно необгрунтованому завищенню цін на товари (роботи, послуги). Логічною кульмінацією цього етапу стало прийняття закону України від 22 лютого 2000 р. “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”.

Разом з тим закон від 22 лютого 2000 р. ніяким чином не узгоджений з попереднім, що регулював відповідні відносини, Законом України від 22 грудня 1995 р. “Про поставки продукції для державних потреб”, не зв‘язаний з ним і юридично не скасовує його. На перший погляд може скластися враження, що в нашій державі паралельно і незалежно функціонують система поставок продукції для державних потреб за державними контрактами, що укладаються відповідно до державних замовлень, і система закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти, яка навіть не оперує ключовими категоріями попередньої (державний контракт, державне замовлення тощо). Але таке враження не відповідає дійсності. Закон “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” прийнятий пізніше і фактично скасовує основні принципові положення Закону “Про поставки продукції для державних потреб”. Останній може застосовуватися тільки в тих його положеннях і в тій мірі, які не суперечать Закону “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”, який не поширюється на закупівлі в межах державного оборонного замовлення та деякі інші, спеціально визначені Кабінетом Міністрів України. Тобто, у деяких із сфер економіки продовжує діяти Закон від 22 грудня 1995 р. “Про поставки продукції для державних потреб”.

Контракти як форма управління державними замовленнями широко відомі в світі й апробовані практикою державного регулювання економіки. Їх застосовують у Великій Британії, Франції, Німеччині та інших країнах з ринковою економікою. Найбільшого поширення вони набули в США, де створена і вже багато років функціонує Федеральна контрактна сис­тема. Тут фактично через систему державних замовлень були створені такі галузі, як атомна, аерокосмі­чна, електротехнічна та інші. В індустріально розвинутих країнах державні контракти поширю­ються на сфери з обмеженими можливостями освоєння винаходів, новостворені наукомісткі галузі, їх також застосовують для державної підтримки інноваційної діяльності підприємств, стимулювання не­прибуткових науково-дослідних робіт фундаментально-пошукового характеру. Державне замовлення обов'язкове для підприємств, які згідно з законодавством є монополістами на ринку певної продукції. (Див. Державне регулювання економіки / За ред. І.Р.Михасюка.- К.: Атіка, Ельга-Н, 2000.- С. 66)

2. Встановлення господарських зв‘язків у порядку