Міжнародні економічні відносини 7 страница

проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею,
промислами, на утворення місцевого громадського самовря-
дування, зберегли традиційний козацький суд, були звільнені
від податків. Основним їх обов'язком була військова служ-
ба. Проте фактично в козачий "компут" можна було вільно
вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість
населення (за окремими даними — до 80 %) вважали себе
козаками.

В історико-економічній літературі підкреслюється су-
перечливий характер козацької власності. Вона визначаєть-
ся як корпоративна, оскільки носієм власності виступав не
окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська За-
порозького. Тільки вступивши до лав війська, козак отри-
мував право козацької власності на землю, якою володів до
цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі,
засновувати слободи, економічно реалізувати монополію на
земельну власність. Ні уряд, ні місцева адміністрація не
могли втручатися в козацьке землеволодіння, проводити
конфіскацію, навіть тоді, коли за малолітством дітей по-
рядкувала вдова. Одночасно право земельної власності мало
умовно службовий характер, було обмежене відбуванням
власним коштом військового примусу на користь Війська
Запорозького. Деякі дослідники вважають, що повна необ-
межена спадкова земельна власність козаків мала приват-
ний характер і юридичне не відрізнялася від шляхетського
землеволодіння.

Почало утворюватися старшинське землеволодіння, що
існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій
(тимчасовій). Воно охоплювало Чернігівщину і середню
частину Київщини, землі Київського, Черкаського, Чигирин-
ського полків і рідко траплялося в Брацлавщині, на Полтав-
щині. Намагання старшини заволодіти маєтками вигнаних
польських та українських панів не знаходили підтримки у
Б. Хмельницького, який у своїй політиці враховував інтереси
спадкового козацтва, непримиренність селян і простих коза-
ків до відновлення феодального землеволодіння. За 1648—

1657 pp. відомо лише 20 гетьманських дарувань старшині
власності невеликої вартості (млини, будинки).

Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок зай-
манщини, купівлі землі у козаків, селян. Як винагороду за
несення служби у козацькому війську старшина отримува-
ла на "ранг" (посаду) землі, села і містечка з державного
земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до
західноєвропейського бенефіція.

Зросло землеволодіння Б. Хмельницького, який мав у
спадковій власності хутір Суботів. Від польського короля
він отримав міста Медведівку і Жаботин, села Кам'янку,
Новосільці, землі за Чигирином, від російського царя —
м. Гадяч з селами. Як гетьман мав рангове володіння —
Чигиринське староство.

За Московсько-переяславським договором 1654 p. лише
гетьману надавалося право спадкового володіння. Військова
старшина "для прокормленія" отримувала млини. Поступо-
во право надання земель у власність поширилося і на неї.

Взагалі в роки Хмельниччини (1648—1657 pp.) стар-
шина у землеволодінні поступалася духовенству і шляхті.
Аграрна політика Б. Хмельницького, який не допускав
відродження великого землеволодіння і не підтримував
прагнення старшини і шляхти перетворитися на привіле-
йованих землевласників у дусі польської шляхти, викли-
кала їх незадоволення і змушувала звертатися без відома
гетьмана до російського царя з проханням пожалування
земель. У Московській державі існували феодально-кріпос-
ницькі порядки ("Соборне Уложення" 1649 p.), і всі звер-
нення української старшини знаходили підтримку. Пер-
шими отримали царські грамоти посли Війська Запоро-
зького до Москви в 1654 p. — переяславський полковник
П. Тетеря на місто Смілу і геніальний суддя С. Богданович-
Зарудний на місто Старий /Мліїв з селами і всіма угіддя-
ми". Генеральний писар Виговський, пізніше гетьман, отри-
мав грамоти на міста Остер і Ромни з селами, 5 містечок і
З села з усіма доходами і угіддями. Родина Золотаренків

випросила грамоти на місто Батурин, пізніше на місто Борз-
ну, Глухів, Мену, Нові Млини із селами, угіддями, млинами.
Право власності на землю ще не означало його фактичної
реалізації. Селяни і міщани відмовлялися виконувати при-
муси на користь монастирів, шляхти. Старшина не могла
відкрито володіти своїми маєтностями. Прості козаки, се-
ляни негативно ставилися до зазіхань старшини на землю,
що призводило до загострення соціальних суперечностей.

Визвольна війна змінила становище селян. Вони доби-
лися особистої свободи, права змінювати місце проживан-
ня, вільно вступати до козацького стану. На перешкоді сто-
яло лише майнове становище, бо військова служба здійсню-
валася за власний кошт. Незаможні селяни записувалися
у міщани. В ході війни уряд, в основному з фіскальних і
господарських міркувань, намагався зупинити процес по-
козачення селян. Гетьманським універсалом від 2 липня
1648 p. заборонялося записуватися в козаки монастирським
селянам. Певний час існувала тенденція відокремлення
реєстрового козацтва від селян і міщан (літо 1650 p.). Про-
те в цілому в роки Хмельниччини не було проведено розме-
жування козаків і покозачених селян. Козацькі права се-
лян у козацьких полках були визнані урядом як рівно-
правні із спадковими козаками.

Місце селянства в соціальній структурі Української дер-
жави визначалося в "Березневих статтях" так: "Кто паше-
ной крестьянин, тот будет должность бьілую его царскому
величеству отдавать, как й прежде всего".

Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду,
у так званих вільних військових селах і містечках, перебу-
вали "під правлінням сотенним, в ведомстве полковом й в
диспозиции гетьманской". За переписом 1666 p., який про-
водився царським урядом з метою запровадження нової
системи оподаткування, в Ніжинському, Переяславському
полках вільні військові села становили більше половини
загальної кількості населених пунктів. Селяни вважали зем-
лю своєю з повним правом розпоряджатися і передавати

у спадок, купувати, продавати. Вони самовільно користува-
лися полями, лісами, луками, сіножатями, річками, озерами,
обробляли землю без регламентації держави і вільно кори-
стувалися результатами праці. Селянські наділи значно
зросли за рахунок займанщини і перевищували існуючу
норму, що становила до 1648 p. четвертину лану.

Селяни платили визначені гетьманською владою податки
і виконували повинності на утримання війська і адміністра-
тивного апарату. Обов'язки селян, що жили на приватних і
рангових землях, визначалися у формі "звиклеє послушен-
ство". Власники землі намагалися отримати річний чинш,
данину медом, поступово притягували селян до обов'язко-
вих робіт. Монастирі за допомогою уряду першими заста-
вили селян "роботизну віддавати". Б. Хмельницький праг-
нув полегшити становище селян, зменшити гостроту со-
ціальних суперечностей. В універсалах не вимагалося ви-
конувати панщину, не визначалися характер і тривалість
робіт. Відробіткова рента замінялася грошовим чиншом.

В історико-економічній літературі немає єдиної точки
зору щодо селянських земель. Існує думка, що земля нале-
жала селянам вільних військових сіл і містечок на правах
власності. Інші вчені вважають, що селяни лише користу-
валися землею і сплачували державі як власнику землі
феодальну ренту. Отже, права на користування землею та
угіддями свідчили лише про значний крок до селянської
власності. Продовжувало існувати громадське (спільне) і
сябринне (групове) землеволодіння. Значні земельні воло-
діння дістали міста і міщани. Після смерті Б. Хмельниць-
кого в Українській державі посилилася тенденція зростан-
ня привілейованого становища старшинсько-шляхетної зем-
левласності. Так, Гадяцький трактат (1658 p.), який було
укладено елітарним старшинським угрупованням на чолі
з гетьманом Виговським, повертав польським шляхтичам
маєтки, забезпечував українській старшині та шляхті пра-
ва на землю і феодальні привілеї. Щороку 100 козаків по-
винні були нобілітуватися.

Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося на
території західноукраїнських земель (Волзьке, Волинське,
Руське воєводства). Проте і тут під впливом подій Виз-
вольної війни посилився процес занепаду фільварково-пан-
щинної системи, відробіткова рента зменшувалася або за-
мінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус
слобід, мешканці яких звільнялися від виконання примусів
і сплати податків.

Отже, на території Української козацької держави було
знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, моно-
полію магнатів, шляхти і церкви на землю, яку почали вільно
продавати і купувати. Панівними стали такі форми земель-
ної власності, як державна і козацька. Поступово формува-
лася старшинська власність, хоча і в незначних розмірах
— будинки, хутори, млини, слободи, окремі села. Відстояла
свої давні права на землю дрібна і середня православна
українська шляхта. Збереглася і зросла земельна власність
православних монастирів і духовенства. Ці традиції при-
вілейованого землеволодіння мали значний вплив на відро-
дження феодальних відносин.

Важливим досягненням стало визнання селянської
власності. І хоча селянське землеволодіння на відміну від
козацького грунтувалося не на юридичній основі, а на зви-
чаєвому праві, однак селяни фактично стали вільними ви-
робниками.

Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресив-
ний характер. Незважаючи на її суперечливість і непослі-
довність, були створені умови, за яких козаки і селяни змогли
забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної
земельної власності. Основною формою господарства стало
дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан.

Зміни в поземельних відносинах були затверджені в
"Березневих статтях" 1654 p. і стали юридичною основою
для аграрного розвитку України в складі Московської,
пізніше Російської держави.

Результати змін у поземельних відносинах Української

держави оцінюються в історико-економічній літературі по-
різному. Одні вчені вважають, що всі перетворення не ви-
ходили за межі феодального господарства, яке на той час не
вичерпало потенційних економічних можливостей. Феодаль-
на земельна власність була обмежена козацько-селянським
землеволодінням, але продовжувала існувати в таких фор-
мах, як монастирська і шляхетська. Почала формуватися
феодально-державна власність на землю, а українське се-
лянство перейшло в категорію феодальне залежних селян.
Вони виступали не власниками землі, а як ті, що користу-
валися нею, добилися особистої свободи, але позаекономіч-
ний примус залишався. Відробіткову ренту було замінено
грошовою і натуральною. Держава здійснювала феодальну
експлуатацію шляхом збирання державних податків.

Інші дослідники доводять, що Визвольна війна почала-
ся в умовах, коли на території, на якій утворилася козацька
держава, почався процес генези індустріального суспільства,
більшість населення була особисто вільною і не було кріпос-
ного права. Під час війни відбувся переворот в аграрних
відносинах, знищено феодальну власність, крім монастир-
ської та незначної частини шляхетської, права на які прак-
тично не були реалізовані. Ліквідовано панщинну систему.
Сформувалася і стала панівною індивідуально-приватна
козацько-селянська власність на землю. Козацтво і селян-
ство вступали в товарно-грошові земельні відносини у ви-
гляді купівлі-продажу землі, її застави та ін. Це створюва-
ло умови для інтенсивного розвитку аграрних відносин,
швидкого перетворення козацько-селянських маєтків на гос-
подарства фермерського типу. Проте в складі феодально-
кріпосницької Російської імперії економічний розвиток
Української держави був позбавлений цих перспектив.

Після Визвольної війни українського народу в середині
XVII ст. Лівобережна Україна, за якою закріпилася назва
Гетьманщина, і Слобідська Україна залишилися в складі
Московської (з початку XVIII ст. Російської) держави. Геть-
манщина, що займала територію сучасних Чернігівської,

Полтавської, західних районів Сумської, лівобережної час-
тини Черкаської та Київської областей, в адміністративно-
територіальному устрої поділялася на полки (Стародубський,
Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Київський, Перея-
славський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський, Мирго-
родський). Полки, в свою чергу, поділялися на сотні. Тери-
торія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську,
східну частину Сумської, північ Донецької та Луганської
областей, а також деякі райони Воронезької, Курської та
Бєлгородської областей Росії і поділялася на 5 козацьких
полків (Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський,
Ізюмський).

На кінець XVIII ст. було остаточно скасовано автоно-
мію Української гетьманської держави в складі Російської
імперії і в 1783 p. запроваджено поділ на намісництва —
Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. Було ліквідо-
вано козацьке самоврядування у Слобідській Україні, утво-
рено в 1765 p. Слобідське-Українську губернію, з 1780 p. —
Харківське намісництво. На землях Запорозької Січі ви-
никла Новоросійська губернія (1764 p.). У 1775 p. Запо-
розьку Січ остаточно було зруйновано. Внаслідок російсько-
турецьких війн (1768—1774 pp., 1789—1791 pp.) Південне
Причорномор'я і Крим були приєднані до Російської дер-
жави. На українських землях запанували загальноросійські
порядки.

Згідно з другим (1793 p.) і третім (1795 p.) поділами
Речі Посполитої до Російської держави відійшли Правобе-
режна Україна і Волинь.

XVI—XVIII ст. були періодом активних міграційних
процесів та освоєння нових земель. Основний рух спрямову-
вався з Правобережної та Західної України на Лівобереж-
ну і Слобідську. Особливо масового характеру він набув у
70—90-х роках XVIII ст. після війни між Росією і Туреч-
чиною, а також у 60 — на початку 70-х років XVIII ст.

На територію Лівобережної і Слобідської України спря-
мовувався потік утікачів із Росії. Переселялись також біло-

руси, молдавани, болгари, серби, грузини, німці. У Києві,
Ніжині, Переяславі існували колонії вірменів і греків. Спо-
стерігалися й зворотні процеси. Населення Лівобережної
України переселялося на правий берег Дніпра. Освоювалися
землі басейнів річок Оскол, Красна, Деркул, Коломак, Мож і
Донець. Простори від р. Синюхи до Дніпра і далі до берегів
Чорного і Азовського морів заселялися і освоювалися по-
вільно. Цей процес активізувався в 40—50-х роках XVIII ст.
з поверненням запорожців і політикою російського уряду.
Міграція і заснування нових населених пунктів мали стихій-
ний (народний) та спеціально організований характер, що
визначався царським урядом і місцевою владою,

Отже, на кінець XVIII ст. в основному завершилося фор-
мування національної території України.

Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII
—XVIII ст. визначальними були зростання й зміцнення
земельної власності православних монастирів, української
шляхти і козацької старшини, їхня боротьба за права і при-
вілеї російського дворянства на землю і працю селянства.
Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і
шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність
і зосередити увагу на наґромадженні земельних володінь і
організації господарства. Економічною основою її панів-
ного становища в суспільстві була земельна власність.
Шляхта мала ті самі економічні й політичні права, що й
старшина. Вона поступово розчинилася в її середовищі, зай-
маючи посади в гетьманській адміністрації. Деякі старши-
ни отримали шляхетські привілеї. Істотної відмінності у
розвитку старшинської і шляхетської землевласності не
існувало.

Загальна чисельність старшинських дворів у 20-х ро-
ках XVIII ст. становила майже 0,5 % загальної кількості
дворів населення Гетьманщини, а в кінці XVIII ст. — до
1 %. У середині XVIII ст. старшина Гетьманщини станови-
ла майже 21 тис. осіб.

Гетьманський уряд свою політику спрямовував на зміц-

нення старшинського землеволодіння, в якому вбачав опору
автономії України.

Царський уряд підтримував панівне становище козаць-
кої старшини, сприяв зростанню її земельних володінь і
привілеїв, але одночасно обмежував практику роздавання
маєтностей гетьманами, запроваджував порядок наділення
і затвердження придбаних земель лише за царськими ука-
зами та одноосібне.

Головним розпорядником земель, що стали власністю
Війська Запорозького, вважався гетьман, який надавав і
забирав, затверджував і скасовував надання полковників і
сотників, давав дозвіл на будівництво різних підприємств,
пільги на користування ними, дозволяв засновувати слобо-
ди і поселяти переселенців. Старшинські права на землю
підтверджувалися чи змінювалися на Генеральній вій-
ськовій раді при обранні кожного нового гетьмана, а потім
розсилалися установам у вигляді статей, що регламентува-
ли аграрні відносини.

Верховним власником і розпорядником усієї землі був
царський уряд, який втручався в аграрні відносини в Украї-
ні. За "Коломацькими статтями" (1687 р.) гетьмана І. Ма-
зепи, цар мав право затверджувати гетьманські універсали
на землі, гетьман не міг розпоряджатися маєтками, визна-
ченими царськими грамотами. Протягом XVIII ст. царські
грамоти, постанови Малоросійського приказу (1662—
1722рр.), Сенату, Малоросійської першої (1722—1727 pp.)
і другої (1764—1786 pp.) колегій набули першорядного зна-
чення. Затверджені або надані ними землі не могла відібрати
місцева адміністрація.

Старшинське володіння землею існувало у двох формах:

приватноспадковій та тимчасово-умовній. Спадкове ("зу-
польне", "вічне", "спокійне") володіння не залежало від служ-
бового становища, воно було об'єктом купівлі-продажу, об-
міну, дарування, застави при торгових операціях, що фіксу-
валися у відповідних актах.
^\ Тимчасово-умовне володіння формувалося з царських

та гетьманських надань на "ринг", "до ласки військової",
"на підпертя дому". Строк, на який воно давалося, визна-
чався формулюваннями "до ласки нашої рейментарської і
військової" або "до смерті". Рангові володіння формально
вважалися власністю Війська Запорозького і перебували у
володінні Генеральної військової канцелярії.

Джерелами зростання старшинського землеволодіння
були: займанщина вільних земель; придбання, часто при-
мусове, або загарбання козацьких і селянських земель; геть-
манські надання і пожалування царського уряду "за служ-
бу великому государю" з фонду вільних військових маєт-
ностей.

Про зростання старшинського землеволодіння в другій
половині XVII — на початку XVIII ст. свідчать дані "Гене-
рального слідства про маєтності", проведеного в 1729—
1730 pp. з метою впорядкування земельних відносин. Лише
у Чернігівському, Стародубському, Ніжинському, Переяслав-
ському, Лубенському полках до 1708 p. у власність стар-
шини перейшло 518 населених пунктів.

У 30-х роках XVIII ст. понад 35 % оброблюваних земель
Гетьманщини були приватною власністю старшини.

Земельна власність зростала за рахунок надань гетьманів
і полковників. Гетьман Мазепа (1687—1709 pp.) видав по-
над 1000 земельних універсалів, гетьман Скоропадський
(1708—1722 pp.) роздав 22 села з 370 селянськими по-
двір'ями, гетьман Д. Апостол (1727—1734 pp.) — 10 сіл з
151 подвір'ям. За матеріалами ревізії 1741 p. тільки за
період 1728—1741 pp. роздано царем» Сенатом, Малоросій-
ською колегією, гетьманами 13 544 двори посполитих у вічну
і спадкову власність.

Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок ко-
зацьких і селянських земель. Продаж землі мав примусо-
вий характер. Землі відбиралися за несплату боргів.
Збільшення примусів змушувало селян залишати землі.

У другій чверті XVIII ст. царський уряд спробував уза-
конити кількість подвір'їв за рангами. Указом від 1 люто-

го 1732 p. було приписано до рангів генерального обозного
400 подвір'їв, генеральних суддів — по 300, підскарбіїв —
300, осавула, бунчужного і хорунжого — по 200, генерально-
го писаря — 140, судового писаря — ЗО, канцелярії війська
і судової — 100, полковника — 150—300, сотенна старшина
отримувала від 5 до ЗО подвір'їв.

Старшина намагалася перетворити рангові маєтності на
спадкові. Одним із шляхів досягнення цього було збере-
ження полкових і сотенних посад у сім'ях. Так, Апостоли
були миргородськими полковниками, Лизогуби — чернігів-
ськими, Горленки — прилуцькими. Забіли — сотниками
Борзнянської сотні Ніжинського полку. Великими земле-
власниками стали родини Кочубеїв, Золотаренків, Радичів,
Миклашевських, Свічок, Гамаліїв, Маркевичів і багато інших.
За гетьмана Д. Апостола основний земельний фонд було
роздано. Відмінність між спадковим і тимчасово умовним
володінням практично зникла.

У Слобідській Україні наприкінці XVIII ст. половиною
земельного фонду володіли 250 родин Слобідської україн-
ської старшини: Кондратьєви, Квітки, Донець-Захаржевські,
Шидловські, Перехрести та ін. Багато маєтків мала харків-
ська поміщиця велика княгиня Єлизавета Петрівна, пізніше
російська імператриця.

Власниками великих латифундій були гетьмани. Про
розміри їх володінь свідчить "Табель", складений в 1764 p.
після скасування гетьманату в Україні. І. Мазепа мав по-
двір'їв посполитих 1965, І. Скоропадський — 19 882,
Д. Апостол — 9103, К. Розумовський — 9628, полковник,
наказний гетьман П. Полуботок — 3200. У російських губер-
ніях І. Мазепа мав 20 тис. кріпосних селян, К. Розумов-
ський — понад 45 тис.

Петро І наділяв маєтками сербських, чорногорських, воло-
ських дворян, які під час Прутського походу 1711 p. пере-
йшли на бік Росії (Д. Кантемір та ін.). Великими земле-
власниками в Гадяцькому полку стали серби М. і Г. Мило-
рад овичі.

У 1742 p. для управління маєтностями царської сім'ї,
російських землевласників, іноземців була створена "комі-
сія", що безпосередньо підпорядковувалася Малоросійській
канцелярії. Після скасування гетьманату рангові землі
дісталися російським вельможам.

У Слобідській Україні російські дворяни, духовенство,
службові люди володіли землями з другої половини XVII
ст. (Абрамови, Тев'яшови, Морозови, Алферови). Російським
членам гетьманського уряду (1734—1750 pp.) належало 832
подвір'я. З'явилася група власників прибалтійського по-
ходження (Девіц, Сасов, Гондриков). У 1767 p. у Слобід-
ській Україні власників українського походження було 298,
російського — 32, іноземного — 29.

Царський уряд у 50-х роках XVIII ст. почав захоплюва-
ти запорозькі землі та заселяти їх сербськими і німецьки-
ми колоністами. Аграрну політику місцевої влади визна-
чав "План про роздачу в Новоросійській губернії казенних
земель для їх заселення" (1764 p.). Після зруйнування Січі
(1775 p.) частина запорозьких земель була подарована цар-
ським вельможам. Кожен дворянин міг отримати 1500 де-
сятин, якщо за кілька років заселить на ній не менше 13
подвір'їв селян.

У 80-х роках XVIII ст. розпочалася колонізація причор-
номорських і приазовських степів та Криму переселенця-
ми з України, Росії, Туреччини. Землеволодіння беїв, мурз
залишалися на правах спадщини, а населення прирівнюва-
лося до державних селян. Дворяни, чиновники отримували
в дар наділи по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх
селянами, які отримували по 58 десятин і відробляли по
два дні панщини. В 1797 p. в Криму та Північній Таврії
було роздано не менше ніж 625 тис. десятин землі.

Протягом другої половини XVII — першої чверті XVIII ст.
значно зросло монастирське і церковне землеволодіння за
рахунок придбання й захоплення козацько-селянських та
громадських земель. За даними "Генерального слідства про
маєтності", в 1729—1730 pp. у 9 полках (крім Стародуб-

ського) монастирям належало 305 маєтків ill 073 подвір'їв
посполитих, що становило понад 20 % загальної кількості
подвір'їв.

Гетьмансько-старшинська адміністрація намагалась об-
межити монастирське землеволодіння. З подання гетьмана
Д. Апостола царський уряд указом 1728 p. заборонив ду-
ховним землевласникам купувати землю, лише приватним
особам дозволив заповідати її монастирям. Монастирі мали
монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в
своїх маєтках. Церква домоглася права на безплатне воло-
діння частиною громадських земель у вигляді дарувань.
Общини виділяли священикам подвір'я, поля, сіножаті для
ведення господарства.

Певна частина маєтностей належала містам, членам
міських управ. За гетьманськими універсалами, вони мог-
ли на юридичній основі експлуатувати селян, користувати-
ся сіножатями, риболовними угіддями, млинами, лісами. У
містах ділянки належали цехам. У випадку купівлі-прода-
жу власником цих земель було "цехове товариство від стар-
шого до меншого". Багаті міщани скуповували землю у
міщан, селян, козаків. Випадки надання гетьманами земель-
них наділів купцям були нечастими. Один з перших уні-
версалів видав І. Мазепа в 1688 p. стародубському купцеві
Спиридонову (Шараю). Проте протягом XVIII ст. міське
землеволодіння зменшилося внаслідок загарбання старши-
ною, особливо коли права міст не підтверджувалися цар-
ськими жалуваними грамотами.

Козацтво, як і в роки Хмельниччини, було привілейова-
ним станом Лівобережної та Слобідської України. Чи-
сельність козацтва не була постійною, вона то зростала, то
зменшувалася. За статтями Б. Хмельницького, реєстрових
козаків було 60 тис., І. Брюховецького, Д. Многогрішного,
І. Мазепи — по ЗО тис. Після Мазепи пункт "чисельність
козаків" у гетьманських статтях був усунений. За ревізією
1723 p., в компутах десяти полків (131 сотня) Лівобереж-
ної України було 55 240 козаків. У 1735 p. під час росій-

сько-турецької війни головнокомандувач російської армії
фельдмаршал Мініх скаржився, що чисельність боєздатних
козаків дорівнювала лише 20 тис. У 1764 p. в зверненні до
Катерини II при вступі на престол старшина вказувала, що
знайдеться лише 10 тис. козаків, які можуть служити у
війську.

У Слобідській Україні в 1700 p. в п'ятьох полках було
3500 козаків, у 1723 p. в чотирьох полках, крім Острозько-
го, — 75 898 козаків. Козаки зберігали земельні наділи, що
мали до Визвольної війни, вони купували, освоювали шля-
хом займанщини нові землі. Цим правом користувалися
переселенці з Правобережної України. В Слобідській Украї-
ні козацька власність формувалася за рахунок урядових
дарувань. Так, у 1659 p. новоприбулим надавалося: отама-
нові — 15 десятин землі, осавулам — 13,5, простим коза-
кам — 12. Чугуївські козаки отримали по ЗО десятин землі,
крім цього ліси і сіножаті.

До початку XVIII ст. суд Гетьманщини визнавав право
займанщини при виникненні земельних суперечок. У Сло-
божанщині займане право було скасоване рішенням князя
Шаховського, затверджене царським указом (1735 p.). Ко-
зацькі заїмки були визнані, хоч на них і не було документів.
Необхідно було лише записати їх у полкових канцеляріях
протягом року.

Після Визвольної війни почався процес поступового об-
меження прав козаків на землю та їх знеземлювання. Ко-
зацькі та селянські землеволодіння розмежовувалися. Стар-
шина, використовуючи місцеву та царську адміністрацію,
відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно роз-
поряджатися землею, скуповувала її, відбирала за борги.

Одночасно старшина змушувала козаків безплатно пра-
цювати в своїх маєтках: орати землю, косити траву, заго-
товляти сіно і дрова, доглядати за худобою, брати участь у
будівельних роботах, забороняла їм торгувати горілкою,
замість своїх рангових селян віддавала козаків на військо-
ву службу, записувала в посполиті. Козаки давали стар-

шині так звані ральці-подарунки, часто на Великдень, Різдво,
спочатку натурою, з кінця XVII ст. — грішми.

Згідно з ордером гетьмана К. Розумовського про прове-
дення в 1753 p. ревізії в Лівобережній Україні, козацько-
селянське населення за майновою ознакою поділялося на:

1) можногрунтових і знатного промислу, які мали не менш
як 50 десятин землі, хутори з сіножатями та луками, кінські,
овечі заводи, пасіки або товару на суму до 1 000 крб.;