Словник основних термінів

Альтруїзм (лат. alter — інший) — моральний принцип, що проголошує співчуття до інших людей, безкорисне служіння їм і готовність до самозречення в ім'я їхнього блага і щастя.

Аскетизм (грец. askëtes — навчений, борець) — зречення радощів життя, відлюдництво, умертвління плоті задля досягнення моральної досконалості.

Атараксія - безтурботність як основа морального ставлення до світу.

 

Біблія — (грец. «книги») Святе письмо в християнстві. Складається зі Старого (Вєтхого) та Нового завітів і є основою християнського етичного вчення.

 

Біоетика — розділ етики, в якому розглядаються моральні проблеми медицини та експериментальної біології.

Біологічна (істинна) смерть — незворотне припинення фізіологічних процесів у клітинах і тканинах організму.

Благо — все, що має для людини позитивне значення.

 

Блаженство — у християнстві - найвище щастя, що повною мірою може бути досягнуто праведниками в раю.

 

Бог — надприродна духовна істота, творець світу, уособлення та першоджерело істини, добра та краси, абсолют (у теїзмі). У політеїзмі — боги — духовні істоти, що панують над певними силами та частинами Всесвіту.

 

Бодхисаттва — у буддизмі - той, що, підійшовши до нірвани, не заглибився в неї, а з любові до всіх живих створінь вирішив лишитися в сансарі для допомоги їм на шляху спасіння.

 

Бхакті — (санскр.) віддане служіння, один зі шляхів спасіння в індуїзмі.

 

Веди ( санскр. — священне знання) — найдавніша пам'ятка індійської літератури, сукупна назва пісень, урочистих гімнів, жертовних заклинань, приписів, правил, богословських навчань, есхатологічних міркувань.

 

Відповідальність - позитивна моральна якість, яка полягає у свідомому ставленні особи до певних моральних норм, принципів та цінностей і готовності їх обстоювати та втілювати.

 

Воля — здатність до морального вибору та послідовного здійснення відповідних вчинків.

 

 

Волюнтаризм - затвердження волі як самоджерела людської поведінки, її незалежності від зовнішніх обставин. Людина - сама собі закон. Представники: Шопенгауер, Ніцше, Бергсон.

 

Гедонізм (грец. hëdonë— насолода) — спосіб обгрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, який зводить зміст моральних вимог до однієї мети — одержання насолод.

Гідність — особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні своєї самоцінності й моральної рівності з іншими людьми; ставлення до людини інших людей, в якому визнається її безумовна цінність.

Гуманізм (лаг. humanus — людяний) — принцип етики, що став і принципом моралі, основою якого є переконання в безмежних можливостях людини, здатності її до вдосконалення, вимога свободи і захисту її гідності, визнання права людини на щастя, проголошення задоволення її потреб та інтересів кінцевою метою суспільства.

Даосизм (кит. — школа дао) — філософське вчення Давнього Китаю про всезагальний і невидимий закон всього існуючого — дао, якому підпорядковуються природа, суспільство, поведінка і мислення індивідів.

 

Декалог, Десять заповідей — згідно з Біблією - заповіді, дані Богом Мойсею на горі Синай, релігійно-моральний кодекс, покладений в основу іудаїзму та християнства.

 

Детермінізм — принцип, який проголошує причинну зумовленість усього, у тому числі й вчинків людини, її волі, протилежний індетермінізму.

 

Джайнізм — релігійно-філософське вчення, згідно з яким душа до тих пір, поки «засмічена» тонкою матерією, за законами карми, повинна постійно мандрувати, набуваючи нових існувань, і, лише звільнившись від матерії шляхом правильного пізнання й аскетизму, досягає спасіння.

 

Джихад — (араб. «зусилля») одна з чеснот віруючих в ісламі, зусилля у справі віри. Розрізняють великий джихад — духовне самовдосконалення та малий джихад (або газават) — війну з невірними.

 

Диявол — (від грец. «брехун») у релігійних доктринах - уособлення зла, злий дух, що підбурює людину до гріховних вчинків. Цей або подібні образи відомі в іудаїзмі (Сатана), в християнстві, ісламі (Шайтан або Ібліс), в буддизмі (демон Мара), у слов'янській (чорт) та інших релігіях.

 

Добро — найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, добро є самоцінним, а не служить засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному взаємозв'язку з ідеалом суспільства і особистості.

Дружба - основа людських зв'язків, любові і сім'ї. Будується на спорідненості і взаємодоповненні людських цінностей.

 

Душа — частина живої істоти, пов'язана з духом та тілом. В більшості релігійних учень, крім буддизму та деяких інших, душа вважається безсмертною.

 

 

Дхарма — (санскр.) 1) в етиці індуїзму - обов'язок; 2) у буддизмі - закон, відкритий та проголошений Буддою, а також найдрібніша часточка (атом) Всесвіту.

 

Евдемонізм (грец. eudaimonia — блаженство) — спосіб обгрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, за якого досягнення щастя вважається головною метою життя і основою моральних вчинків.

Еволюційна етика - різні школи, що зв'язують підставу моралі з біологічною, а у ряді випадків - соціальною, еволюцією.

Евтаназія (грец. en — благий, добрий і thanatos — смерть) — приведення безнадійно хворого до смерті.

 

Егоїзм — моральний принцип, який відображає ціннісну орієнтацію людини на пріоритет особистого інтересу; протилежний альтруїзму,

 

Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — суб'єктивістське вчення, основним завданням якого є встановлення змісту людського існування, безпосередньо даного індивіду як його переживання свого «буття-у-світі», через яке відкривається буття світу.

Екологічна етика (грец. oikos — оселя, середовище і logos — слово, вчення) — галузь етичних знань, предметом якої є моральне ставлення людини до живої і неживої природи.

Емпатія (грец. empatheia — співпереживання) — позараціональне пізнання людиною внутрішнього духовного світу інших людей, що грунтується на співпереживанні.

Есхатологія (грец. eschatos — останній, крайній і logos — слово, вчення) — релігійне вчення про кінцеву долю світу і людини.

Етика (від грец. ethos — звичай) — філософська наука, яка досліджує природу, сутність, виникнення, розвиток, структуру, функції моралі, її прояви в різноманітних сферах діяльності.

Етика бізнесу — складова етики ділових відносин, яка досліджує особливості функціонування і розвитку моралі у сфері підприємницької, комерційної діяльності і формулює для цієї сфери відповідні рекомендації.

Етика медпрацівників — галузь етичної науки, яка досліджує об'єктивні основи, сутність, специфіку, структуру й основні функції моралі працівників медичної сфери діяльності.

Етика самореалізації - її представники (філософи різних напрямів) сходяться на тому, що мета моральної діяльності - самореалізація "Я", яке завжди унікальне. Прагнуть подолати суперечність егоїзму і альтруїзму.

Етикет - формальна сторона поведінки, зовнішні правила поведінки, що склалися в суспільстві чи в певних сферах діяльності та побуту; зведення конкретних правил, обов'язкове для особливих випадків офіційного життя (наприклад, дипломатичний етикет). При всьому різноманітті і складності форм етикету, його задача - забезпечити порядо, як найрозумнішу і зручнішу форму людського спілкування.

Етична освіта — процес інтеріоризації людиною етичної теорії в особистісні знання і переконання.

Євгеніка (грец. eugenes — породистий) — наука, що вивчає, розробляє шляхи і методи активного впливу на еволюцію людства, вдосконалення його природи.

Заповідь — повеління, що належить авторитетній особі або приписується їй.

Звичай — вид суспільної дисципліни, яка історично (і стихійно) склалася і поширилася в суспільстві чи колективі; загальний, звичний стиль дій і вчинків, якого повинні дотримуватися індивіди, групи, суспільство загалом.

 

«Золоте правило» — відомий з часів античності принцип поведінки, що відображає припис діяти по відношенню до інших так, як хотілося би, щоб вони вчиняли по відношенню до тебе.

Ідеалізм — напрям у філософії, який визнає первинність ідеї, духу.

 

Імперативність — поняття, що фіксує примусовий характер моральних вимог. І. Кант виділяє два різновиди імперативів: гіпотетичний, який має силу лише за певних умов, і категоричний імператив — безумовний принцип належної поведінки.

 

Індетермінізм — протилежний детермінізму принцип, який заперечує всезагальність причинної обумовленості у світі, зокрема людина наділяється свободою і свободою волі.

 

Ініціація (посвячення) — передання племінних норм життя поколінню, що досягло повноліття.

Інтеріоризація (лат. interior —- внутрішній) — формування внутрішніх структур людської психіки через засвоєння зовнішньої соціальної поведінки.

 

Йога (санскр. — зв'язок, з'єднання, зосередження, зусилля) — вчення і метод управління психікою і фізіологією людини, що має на меті досягнення стану «звільнення» свідомості від зовнішніх впливів, неспокою, страждань і досягнення нірвани, «блаженства самопізнання».

 

Категоричний імператив — центральне поняття етики І. Канта, відображає сутність морального закону, який має характер безумовного примусу. Існує кілька формулювань категоричного імперативу, основні: «дій лише згідно з такою особистою максимою, керуючись якою, ти в той самий час міг би побажати, щоб вона стала загальним законом» та «чини так, щоб ти завжди ставився до людства, як до мети, і ніколи, як до засобу».

Каяття — зумовлений роботою совісті акт глибокого перегляду особистістю засад власної поведінки й свідомості.

Клінічна смерть (грец. klinike — догляд за лежачим хворим) — стан організму людини, за якого в неї відсутні видимі ознаки життя (серцебиття, дихання) і згасають функції центральної нервової системи, але зберігаються обмінні процеси.

 

Консеквенціональна етична теорія — (від лат. «наслідки») етичні теорії, в яких моральне значення вчинків визначається залежно від наслідків, до яких вони приводять. Різновидами консеквенціональної етики є утилітаризм, гедонізм, інтуїтивізм, евдемонізм, телеологічна та марксистська етика та ін.

 

Конформізм (лат. conformis — подібний, відповідний) — пасивне, пристосовницьке прийняття готових стандартів поведінки, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами.

Конфуціанство — китайське етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання моральної природи людини, життя сім'ї й управління державою.

 

Коран — (араб. «читання») священна книга в ісламі, передана Аллахом Мухаммеду через одкровення, основа етики ісламу.

Легізм (лат. legis — закон) —- давньокитайське етико-політичне вчення, згідно з яким управління людиною, суспільством і державою необхідно здійснювати на основі суворих законів, а не норм моралі.

 

Локаята (санскр. Лока — спрямований тільки на цей світ) — давньоіндійська система матеріалізму, що пояснювала світ взаємодією чотирьох елементів (землі, води, вогню і повітря), проголошувала матеріальний світ єдиною реальністю, а метою людського існування — насолоди.

 

Макіавеллізм — можливість застосування будь-яких (у тому числі й аморальних) засобів заради досягнення певної (передусім політичної) мети. Термін пов'язаний з принципом «мета виправдовує засоби», який обґрунтовував Н. Макіавеллі.

 

Матеріалізм (лат. materialis — речовинний) — напрям у філософії, який виходить з того, що буття є первинним, а свідомість, мислення — вторинним, похідним.

Матерія — об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості.

Метаетика (грец. meta — після, через і ëthos — звичай) — наука про об'єктивні підстави існування різних моральних і етичних систем.

Міліцейська (поліцейська) деонтологія (грец. deon (deontos) — потрібне, необхідне і logos — слово, вчення) — розділ етики, що розглядає проблему обов'язку працівників органів внутрішніх справ, сферу моральних вимог до них.

Міф (грец. mythos — розповідь, переказ) — наївно-символічне уявлення людей про світ.

Моїзм — філософське вчення, яке проповідувало загальну любов як неодмінну умову подолання суперечностей між людьми.

Мораль (лат. moralis — моральний, від mos (morís) — звичай, воля, закон, властивість) —- система поглядів, уявлень, норм, оцінок, що регулюють поведінку людей, їх ставлення до самих себе, один до одного і до навколишнього світу з позиції протиставлення добра і зла; одна з форм суспільної свідомості.

Моральна вимога — загальна назва для регулятивів моральних відносин: норм, ідеалів, принципів, цінностей.

Моральна норма — однаковою мірою адресоване всім людям повеління, яке слід неухильно виконувати за будь-якої ситуації; вияв моралі як форми суспільної свідомості.

Моральна практика — сфера індивідуально-масових виявів поведінки, стосунків, діяльності, орієнтованих на найвищі, універсальні вселюдські цінності.

 

Моральна оцінка — встановлення відповідності вчинків певним принципам та нормам моралі.

 

Моральна самооцінка — результат морального оцінювання людиною своїх вчинків, їх мотивів і моральних якостей.

Моральна свідомість — вираження ідеального належного, на яке слід орієнтуватись.

Моральна справедливість — співвідношення кількох явищ з точки зору розподілу блага і зла між людьми.

Моральна якість — відносно стійкі ознаки характеру і поведінки людини, які виявляються в однотипних вчинках, що відповідають критеріям добра

(чесноти, доброчесності) чи суперечать їм (моральні вади, пороки).

Моральний вибір — акт моральної діяльності, який полягає в тому, що людина, виявляючи свою суверенність, самовизначається стосовно системи цінностей і способів їх реалізації в лінії поведінки чи окремих вчинках.

Моральний вчинок — добровільна дія, що об'єктивно відповідає моральній вимозі.

Моральний ідеал (франц. idéal, від грец. idea — ідея) — найдосконаліший, безумовний, універсальний зразок високоморальної особистості, яка володіє всіма відомими доброчесностями, кожна з яких максимально досконала.

Моральний кодекс (лат. codex — книга) — звод моральних норм і правил, які необхідно виконувати.

 

Моральний конфлікт — ситуація морального вибору, в якій норми або цінності, що спонукають до обрання певної альтернативи, вступають у протиріччя з нормами та принципами, які пов'язані з іншою альтернативою.

 

Моральний мотив (лат. moveo — приводити в рух, штовхати) — внутрішня, суб'єктивно-особистісна спонука до дії, орієнтована на моральні чинники.

Моральний самоконтроль — сутність і механізм самостійного регулювання особистістю своєї поведінки, її мотивів і спонук.

Моральні відносини — ціннісні смислові аспекти всіх суспільних відносин, орієнтовані на найвищі вселюдські цінності.

Моральність — реальна поведінка людей і відповідна діяльність.

 

Мотив — внутрішня причина, підстава, привід для якої-небудь дії, вчинку, є одним з об'єктів морального оцінювання.

 

Нагорна проповідь — проповідь Ісуса Христа, передана в Євангеліях (Мв. 5—7, Лк. 6). Основний зміст Нагорної проповіді — викладений у формі заповідей блаженства новозавітний моральний закон.

 

Нірвана (санскр. — заспокоєння, згасання) — найвище блаженство.

Неопозитивізм — сучасний філософський напрям, у центрі уваги якого перебувають породжені розвитком сучасної науки актуальні філософсько-методологічні проблеми: роль знаково-символічних засобів наукового мислення; відношення теоретичного апарату й емпіричного базису науки; природа і функції математизації і формалізації знання тощо.

 

Новий завіт — друга частина Біблії, складається з 4-х «Євангелій», «Діянь апостолів», «Послань апостолів» (22 книги) та «Одкровення Іоанна Богослова» («Апокаліпсис»). Упорядкований в IV ст. Містить основи християнської моралі.

 

Нормативна етика — галузь етики, в якій обґрунтовуються певні моральні принципи та норми і формулюються приписи моральної поведінки.

 

Обов'язок — моральне завдання, що внутрішньо сприймається індивідом як необхідність втілення певних моральних норм, принципів та ідеалів.

 

Оптимізм (лат. optimus — найкращий) — світосприйняття, пройняте життєрадісністю, вірою у майбутнє.

Патерналізм (лат. paternus — батьківський) — система моральних норм, яка передбачає покровительство, опікунство і відповідні очікування щодо поведінки людей різних соціальних станів.

Песимізм (лат. pessimus — найгірший) — пройняте зневірою, відчаєм світовідчуття; погляд, згідно з яким у світі переважає зло, а тому людина приречена на страждання нині і в майбутньому.

 

Поведінка — сукупність усіх (на відміну від діяльності) вчинків людини, які осмислюються в певній послідовності та системності.

Покаяння — у православ'ї та католицизмі таїнство, що полягає у відвертому розкаянні людини в гріхах під час сповіді та у відпущенні їй гріхів Христом через священика.

 

Праведність — релігійна чеснота, святість життя, безгрішність.

 

Прагматизм (лат. pragma — справа, дія) — філософська течія, яка, ігноруючи об'єктивну основу понять, ідей, теорій, норм, оцінює їх, беручи до уваги лише їх практичну ефективність.

Презумпція невинуватості (лат. praesumptio, від praesumo — передбачаю, вгадую)—- демократичний правовий принцип судочинства, згідно з яким підозрювана чи обвинувачувана у вчиненні злочину особа вважається невинуватою доти, доки її винність не доведена у передбаченому законом порядку.

Прогрес моралі (лат. progressus — рух уперед, успіх) — процес становлення людського в людині, формування гуманістичних стосунків між людьми.

Провіденціалізм (лат. Providentia — передбачення, провидіння) — розуміння причин суспільних подій як вияву волі Бога.

Професійна етика — вчення про професійну мораль.

Психоаналіз — авангардна теорія, зосереджена на дослідженні психічного несвідомого (несвідомих психічних процесів і мотивацій).

 

Рай — у різних релігіях - місце посмертного блаженного перебування праведників.

 

Релятивізм етичний - визнання відносного характеру моральних істин (Софісти, Гоббс, постмодернізм).

Рефлексія (лат. reflexio — вигин, відображення) — осмислення людиною власних дій та їх закономірностей, самопізнання, що розкриває духовний світ людини; у психології — самоаналіз, роздуми людини (часом надмірні) про власний душевний стан.

 

Ригоризм — (від лат. «твердість, суворість») педантичне, дріб'язкове дотримання певних принципів, різновид етичного формалізму.

 

Самовладання — один із виявів самоконтролю, що полягає у здатності людини, контролюючи свої почуття, спрямовувати діяльність на розв'язання свідомо поставлених моральних завдань.

Свобода — здатність людини діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, враховуючи знання законів об'єктивної необхідності.

Скептицизм (грец. skeptikos — недовірливий) — античне філософське вчення, яке заперечувало можливість достовірного знання і раціональне обгрунтування норм поведінки.

 

Скрижалі — згідно з Біблією - кам'яні плити, на яких були вибиті заповіді, отримані Мойсеєм від Бога на горі Синай.

 

Смисл (сенс) життя — морально-світоглядне уявлення людини, за яким вона зіставляє себе і свої вчинки з найвищими цінностями, ідеалом, виправдовується перед собою та іншими.

Совість (сумління) — вияв моральної самосвідомості особистості, її здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати оцінку своїх вчинків.

 

Сором — відчуття провини перед людьми, як правило, супроводжується збентеженням.

 

Спасіння — поняття релігійної етики, в більшості релігій — вільність від гріха та досягнення вищого блаженства. Див. Рай, Нірвана.

 

Спокуса — поняття релігійної етики, випробування, в якому проявляються праведні або гріховні властивості душі людини.

 

Справедливість — загальне співвідношення цінностей, благ між собою і конкретний розподіл їх між індивідами, належний порядок людського співжиття, який відповідає уявленням про сутність людини і її невід'ємні права.

 

Стоїцизм — напрям в античній філософії та етиці, що обстоював необхідність приборкання своїх пристрастей і наслідування безпристрасності природи (апатія). Представниками стоїцизму були Зенон, Марк Аврелій, Сенека.

 

Страшний суд — у християнстві суд Христа над всіма людьми наприкінці часів, який відбудеться під час його другого пришестя. Уявлення про Страшний суд є також в іудаїзмі та ісламі.

 

Судова етика — галузь юридичної етики, яка досліджує комплекс моральних заборон і дозволів, зумовлених специфікою розгляду і вирішення в судових засіданнях кримінальних, цивільних, адміністративних справ.

 

Табу (полінезійськ. «заборона») — заборона певних дій, за які, за давніми віруваннями, настане покарання вищих сил.

 

Табула раза (Табула раса) — (лат. — «чиста дошка») термін сенсуалізму (Дж. Локк та ін.), що позначає початковий стан свідомості (немовля), коли внаслідок відсутності досвіду людина позбавлена будь-яких знань. Отже, педагогічний вплив на дитину має вирішальне значення для її становлення і набуття певних (зокрема, етичних) ідеалів та принципів.

 

Тальйон (лат. talio — помста, що досягається завдаванням однакової шкоди) — первісний звичай, який регулював відносини між кровнородинними колективами і зобов'язував родичів при здійсненні помсти керуватися нормами простої рівності.

 

Телеологічна етика — (від грец. «ціль» та «вчення») різновид консеквенціональної етики, одним з основних принципів якого є твердження про соціально доцільний характер моральності.

 

Теодицея — (грец. «боговиправдання») у християнстві - вчення, що поєднує визнання наявності зла у світі з уявленням про Бога, що не має в собі зла. Крім цього, найбільш відомі вирішення даної проблеми запропоновані стоїками та Г.-В. Лейбніцем.

 

Теологія (грец. theologia, від theos — бог і logos — слово, вчення) — сукупність релігійних доктрин про сутність і діяння Бога, що грунтуються на текстах, які вважаються божественним одкровенням).

 

Теорія моральної доброти - тенденція в етиці ототожнювати добро не з дією, а із спонукою, мотивом (Лютер, Кант, екзистенціалісти).

 

Толерантність — позитивна моральна якість, яка полягає в терпимому ставленні до інших поглядів, цінностей.

Томізм (лаг. Thomas — Фома) — напрям у схоластичній філософії й теології католицизму, для якого характерне прагнення поєднати християнське вчення з акцентованою увагою до прав розуму і здорового глузду.

 

Тора — (євр. «закон») священна книга іудаїзму у вигляді сувою. її переклад складає перші п'ять книг Біблії. Містить основи моралі іудаїзму, християнства та ісламу.

Трипітака — (санскр. «три кошики») три збірки сутр, канонічний текст буддизму, де викладені основні моральні принципи буддистського вчення.

 

Увей — (кит.) недіяння, ідеал людської поведінки в даосизмі.

 

Утилітаризм — (від лат. «користь, вигода») моральний принцип, який передбачає оцінювання всіх явищ з погляду їх корисності, а також напрям в етиці, започаткований Є. Бентамом, який проголошує користь основою моралі.

 

Фаталізм (лат. fatalls — наперед визначений долею) — визнання панування над суспільством і людиною невідворотних сил, які наперед визначають їх долю.

Фройдизм — сукупність шкіл, представники яких витлумачували різноманітні процеси і явища, що стосуються людини і суспільства, на основі психоаналізу.

Чесноти (доброчесності) — окремі позитивні моральні якості людей; загальна моральна характеристика особистості.

Честь — особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні нею свого соціального статусу, роду діяльності й моральних заслуг, і відповідне ставлення до неї суспільства, яке рахується з її репутацією.

Щастя — стан найвищого внутрішнього вдоволення людини умовами свого буття, повнотою і осмисленістю життя, реалізацією свого людського призначення.

Юридична етика (лат. juridicus — судовий) — різновид теорії професійної моралі, в якому принципи й категорії загальної і професійної

етики застосовуються для аналізу моралі, що діє чи повинна діяти в

юридичній сфері.

 

 

ПЕРСОНАЛІЇ

Августин Аврелій (354-430) – християнський філософ, теолог, один з «отцов церкви». Філософсько-правові переконання Августина Аврелія якнайповніше представлені в його трактаті «Про град Божий». У нім Августин стверджує, що людство знає дві історії двох «градів». Перша – це історія світських держав, що є царствами зла і несправедливості. Друга – історія християнської церкви, яку Августин називає «Царством Божим на землі». Якщо світські держави підкорятимуться церкві, то їх доля буде сприятливою, інакше мешканці «граду Божого» знайдуть вічне блаженство, а населення «земного граду» буде приречено на вічні муки.

 

Айер Альфред Джулс (1910 — 1989) — англійський філософ-неопозитивіст. Розділяв ідеї лінгвістичної філософії, досліджував проблеми, пов’язані з роллю мови в процесі пізнання.

 

Аквінський Фома (1225-1274) – найбільший середньовічний мислитель-теолог. Головну працю Фоми Аквінського «Сума теології» містить, разом зі всілякою філософською проблематикою, вчення про право і державу.

Антисфен (435—378 рр. до н. е.) — давньогрецький філософ, учень Сократа, вчитель Діогена, засновник школи кініків. Проповідував повернення людини до природного стану, необтяженого соціальними пороками.

Арістотель (394—322 рр. до н. е.) — давньогрецький філософ, учень Платона, засновник етики. В етиці — прибічник евдемонізму. Твори: «Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика».

 

Аристіпп (пом. після 366 р. до н. е.) —давньогрецький філософ, засновник Кіренської школи, обґрунтовував гедоністичну мораль.

 

Бе́кон Фре́нсіс (1561, — 1626) — англійський політик, філософ і есеїст. Вважає, що людей об'єднує справедливість, яка полягає в тому, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Для захисту від несправедливості потрібні закони. Проте коли закон починає загрожувати інтересам більш сильної групи людей, ніж та, інтереси якої він охороняє, то перша група скасовує цей закон (що трапляється дуже часто).

 

Бентам Іє ремія (1718—1832) — англійський теоретик моралі та права, представник етики утилітаризму. Твори: «Вступ до основ моральності та законодавства» (1789), «Деонтологія, або наука про мораль» (1834).

 

Бергсон Анрі (1859—1941) — французький філософ-інтуїтивіст. Виділяв два види суспільства: «відкрите» і «закрите» і відповідно два типи моралі.

 

Ганді Махатма (1869—1948) — видатний індійський мислитель та політичний діяч, успішно застосовував у політичній та визвольній боротьбі етичні принципи ненасильництва.

 

Гартман Ніколас (1882 — 1950) — німецький філософ-ідеаліст. В етиці Гартман розвивав теорію незмінних «етичних цінностей».

 

Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770—1831) — представник німецької класичної філософії. Право, мораль та моральність за Гегелем — це форми розгортання об'єктивного духу.

 

Гоббс Томас (1588-1679) – англійський філософ. У книзі «Левіафан» Гоббс виклав своє вчення про людину, державу і право.

 

Діоген Сінопський (IV ст. до н. е.) — представник етичної школи кініків, учень Антисфена, пропагував незалежність від зовнішніх впливів, наближення до природи, одним з його принципів було «без громади, без оселі, без батьківщини». Діоген проголосив себе громадянином світу — «космополітом», його погляди, втілені у вчинках, дійшли в переказах інших філософів.

 

Дьюї Джон (1859 — 1952) — американський філософ і педагог, представник філософського напряму «прагматизм». Стверджував, що не існує тільки одного можливого «вищого блага», існує плюралізм цілей і благ; що моральні норми (не вбий, не кради) не мають абсолютного характеру і справедливі чи несправедливі в кожному конкретному випадку.

 

Епіктет (бл. 50—138) — давньогрецький філософ-стоїк, колишній раб, обстоював свободу волі як провідну чесноту людини.

 

Епікур (341—270 рр. до н. е.) — давньогрецький філософ, прихильник евдемонізму, насолоду розумів як відсутність страждання. Твори: «Лист до Менекея», «Головні думки».

 

Зенон - (ок. 335 - ок. 262 до н.э.), давньогрецький філософ, засновник стоїцизму. Згідно з Зеноном, єдине істинне благо – доброчесність, єдине справжнє зло – слабкість духу. Усе інше, у тому числі – бідність, смерть, страждання, належать до сфери байдужого. Оскільки ніхто не в змозі позбавити мудру людину доброчесності, вона завжди має це єдине благо і тому щаслива.

 

Камю Альбер (1913—1960) — видатний французький письменник, мислитель-екзистенціаліст. Праці: «Міф про Сізіфа» (1942), «Бунтівна людина» (1951).

 

Кант Іммануїл (1724—1804) — видатний німецький філософ, творець трансцендентальної етики. Прихильник етичного формалізму, засновник теорії автономної моралі, сформулював «категоричний імператив» — моральний принцип належної поведінки. Розробці етичних поглядів Кант присвятив твори: «Основи метафізики моральності» (1785), «Критика практичного розуму» (1788).

 

Конфуцій (Кун цзи) (552/551— 479 рр. до н. е.) — давньокитайський філософ, засновник конфуціанства. Етичні ідеали Конфуція — «золоте правило» (див.), принципи гуманності та сяо (синівської пошани), викладені його учнями в «Лунь юй» («Бесідах та судженнях»).

 

Кр́атет Фіванський (IV век до н. э. — III век до н. э.) — видатний давньогрецький філософ-кінік, найбільш відомий учень Діогена. Як і його вчитель, Кратет вів аскетичний спосіб життя. Але кінізм Кратета має більш м’який, гуманний характер. Він не виступав проти власності, сім’ї.

 

Лао Цзи (VI—V ст. до н. е.) — давньокитайський філософ, засновник даосизму. Йому приписується авторство «Дао де цзін», основного філофського, релігійного та етичного тексту даосизму.

 

Лейбніц Готфрід Вільгельм (1646–1716) – німецький філософ. Філософське учення Лейбніца побудоване на припущенні, що світ, створений Богом, – найкращий зі всіх можливих. Але тут же встає питання: як можливе те різноманіття форм зла, якими насичене існування людей? Відповідь свідчить: вади і злочини не відірвані від добра і справедливості. Зло – це інобуття добра. Воно є необхідною умовою існування добра. Разом вони врівноважують один одного завдяки вищій премудрості Бога і дозволяють існувати загальній гармонії.

 

Макіавеллі Ніколо (1469—1527) — видатний італійський філософ та політичний діяч. У праці «Володар» (вид. 1532) обґрунтовував специфічність моралі у сфері політики.

 

Маркс Карл (1818—1883) — видатний німецький мислитель, ідеолог комуністичного руху, обстоював соціальну природу людини, історичний характер моралі та естетичних цінностей. Твори: «Капітал» (у 4 т.).

 

Ніцше Фрідріх (1844—1900) — видатний німецький філософ, представник імморалізму, теоретик мистецтва. Основні праці, присвячені етиці: «По той бік добра та зла» (1886).

 

Рамакрішна (Гададхар Чаттерджі) (1834—1886) — видатний індійський мислитель-подвижник, його синкретичне релігійно-етичне вчення проголошувало необхідність служіння Богу, світу та ближньому.

 

Сковорода Григорій (1722—1794) — видатний український філософ. Обстоював ідеї єдності добра та краси, необхідності самопізнання, «сродної праці», символічності мистецтва. Твори: «Симфонія, наречена Книга Асхань про пізнання самого себе», «Кільце. Дружня розмова про душевний спокій».

 

Соловйов Володимир Сергійович (1853—1900) — видатний російський мислитель, засновник філософії Всеєдності. Твори: «Краса в природі» (1889), «Сенс любові» (1890), «Виправдання добра» (1897).

 

Спенсер Герберт (1820 — 1903) — англійський філософ і соціолог, один з родоначальників еволюціонізму. З ім'ям Герберта Спенсера пов'язують два підходи до розгляду суспільних явищ: 1) розуміння суспільства як організму, подібному до біологічних, який керується тими ж законами організації, функціонування та розвитку; 2) вчення про всезагальну еволюцію, що розповсюджується на неорганічний, органічний та над органічний (соціальний) світ.

 

Спіно́за Бенеди́кт (1632 — 1677) — голландський філософ, один з найвідоміших пантеїстів. У моральному вченні на передній край висував проблему свободи, заперечував абсолютну свободу й доводив необхідність усіх без винятку дій людини. Позитивним у вченні про свободу є встановлення діалектичного зв'язку між свободою та необхідністю, але обмежується свобода лише пізнанням необхідності, оскільки розумілась як виразне та чітке уявлення про те, що необхідне. У такому розумінні, з позиції Бенедикта Спінози, найбільш вільним, щасливим є усунений від життя та практики мудрець, основний зміст життя якого є «інтелектуальна любов до Бога» чи пристрасть до пізнання природи.

 

Толстой Лев Миколайович (1828—1910) — великий російський письменник, мислитель, обстоював теорію непротивлення злу силою. Наприкінці життя протиставляв добро і красу і надавав перевагу етиці на противагу естетиці. Твори: «Царство Боже всередині нас» (1891), «Про Шекспіра та його драму» (1904), «Шлях життя» (1910).

 

Фромм Еріх (1900–1980) – психолог, соціолог, філософ. Основні твори: «Втеча від свободи», «Сучасна людина і її майбутнє», «Психоанализ і дзен-буддизм», «Душа людини», «Анатомія людської деструктивності». Здійснене Фроммом фундаментальне дослідження проблеми людської агресивності має велике значення для філософсько-антропологічного осмислення феномену зла. Подібно до мислителів минулого, він бачив у злі один з неусувних проявів самого життя, в якому, разом з досконалістю і гармонією, завжди присутні прояви недосконалості і дисгармонії. Досліджував антропологічні, психічні і соціально-психологічні витоки деструктивних форм соціальної поведінки людей.

 

Юркевич Памфіл Данилович (1826-1874) – український філософ, історик, культуролог. Услід за Григорієм Сковородою розвиває християнське вчення про серце як основу людського єства і духовно-моральне джерело життєдіяльності. Вважає, що розум є лише вершиною духовного життя, коренем же є серце. Джерелом морального і правового законодавства вважав не розум, а серце, любов, тобто вільно прийняту систему цінностей. Етично зріла людина, на думку Юркевича, покоряється заповіді любові, яка спонукає його жертвувати своїми особистими вигодами для блага загального.