Внутрішнє середовище організму

Довгі гілки починаються від підключичної частини плечового сплетення. Вони іннервують м'язи та шкіру вільної верхньої кінцівки.

1. Серединний нерв

2. Ліктьовий нерв

3. Присередні нерви шкіри плеча і передпліччя

4. М’язово- шкірний нерв

5. Променевий нерв

45. Гілками поперекового сплетення є такі нерви:

1. Клубово-поперековий нерв, іннервує бічні м'язи живота,шкіру живота над лобком.

2. Клубово-пахвинний нерв, іннервує бічні м'язи живота і заходить у пахвинний канал

3. Статево-стегновий нерв іннервує у чоловіків шкіру та м'ясисту оболонку калитки, шкіру верхньоприсередньої поверхні стегна, м'яз-підіймач яєчка, а у жінок - круглу зв'язку матки, шкіру великих соромітних губ та верхньоприсередньої поверхні стегна.

4. Бічний шкірний нерв стегна,

5. Затульний нерв

6. Стегновий нерв

Короткі гілки крижового сплетення

1. Верхній сідничний нерв, Іннервує названі м'язи.

2. Соромітний нерв,

Довгі гілки крижового сплетення

1. Задній стегновий шкірний нерв,

2. Сідничний нерв,

 

Складають 12 пар.

1. Нюхові складається з чутливих нервових волокон які являться центральними відростками нюхових клітин, що залягають в слизової оболонки носової порожнини, в області верхньої носової раковини тобто з органа нюху. Нюхові нервові нитки проходять через отвори решітчастої пластинки решітчастої кістки (у верхній стінці носової порожнини) і проникають в порожнину черепа і підходять до другого нейрона в нюховій цибулині. Звідси, тобто з нейронів нюхової цибулини нервові імпульси по нервових волокнах передаються по нюховому тракту і закінчуються нервові волокна в клітинах сірої речовини нюхового тракту, По функції – чутливий, не мають чутливого ядра.

2. Зоровий нерв,; він являється провідником світлових відчуттів і складається з чутливих нервових волокон, які являються відростками гангліозних клітин сітчастої оболонки очного яблука.

-Окоруховий нерв по функції руховий, і парасимпатичний складається з рухових, соматичних і еферентних парасимпатичних нервових волокон. Має рухове і додатково парасимпатичне ядро

-Блоковий - по функції – руховий, м’язовий, складається з нервових волокон, що відходять від рухового ядра, яке розміщене на дні водопроводу - в ніжках мозку на рівні нижніх горбиків покрівля середньо мозку.

-Трійничний нерв по функції – змішаний, складається з чутливих і рухових нервових волокон. Чутливі нервові волокна являється периферичними від ростками нейронів трійничниного вузла, який знаходиться на передній поверхні піраміди скроневої кістки. Чутливі нервові волокна утворюють 3 гілки нерва: перша гілка – очний нерв, друга – верхньощелепний нерв, третя - нижньощелепний нерв.

 

3. Відвідний нерв, по функції руховий, складається з рухових соматичних нервових волокон. Рухове ядро розміщене в мості, с в сірій речовині, на дні ромбоподібної ямки. На основі мозку корінці 6 пари виходять між мостом і пірамідами довгастого мозку. З порожнини черепа нерв виходить через верхню очну щілину в орбіту іннервує латеральний прямий м’яз очного яблука.

4. Лицьовий по функції – змішаний, складається з рухових нервових соматичних волокон, секреторних, парасимпатичних волокон, чутливих смакових волокон. Рухові волокна відходять від ядра лицьового нерва, що знаходиться в мозку, а саме в сірій речовині ромбоподібної ямки.

5. Присінково-завитковий по функції чутливий, складається з чутливих нервових волокон, що йдуть від органа слуху і рівноваги. Він складається з двох частин пристінкової і завиткової

6. Додатковий - по функції руховий, складається з рухових волокон, ядра розміщені в довгастому мозку (в сірій речовині ромбоподібної ямки) і в шийному сегменті спинного мозку. Корінці 11пари на основі мозку виходять з довгастого мозку в задній латеральній борозні. З порожнини черепа виходить через яремний отвір на шию. Зона іннервації іннервує грудиноключичнососкоподібний м’яз і трапеційноподібний м’яз.

7. Під’язиковий нерв іннервують м’язи ший, що лежать нижче під’язикової кістки.

 

47. Автоно́мна (вегетативна) нерво́ва систе́ма — у ссавців частина нервової системи, яка керує мимовільними діями гладких м'язів (стравоходу, кровоносних судин), серця і залоз. Функцією автономної нервової системи є підтримка гомеостазу — сталості внутрішнього середовища організму. Вона не підкоряється свідомості, хоча й підпорядкована спинному та головному мозку.

Звичайно вегетативна нервова система поділяється на два підрозділи: симпатичну та парасимпатичну системи. Третя, ентерична, система, що іннервує травні органи та здебільшого незалежна від центральної нервової системи, також іноді вважається частиною автономної нервової системи.

Симпатична система відповідає на стрес, збільшуючи серцебиття, кров'яний тиск, цілком готуючи тіло до дій. Парасимпатична система важливіша, коли тіло перебуває у стані спокою. Вона сповільнює серцебиття, знижує кров'яний тиск, стимулює травну систему.

 

48. Симпатичний (від лат. симпатикус - співдружній) відділ автономної нервової системи називають системою екстремальних ситуацій, оскільки він посилює функції відповідних органів у складні для організму моменти. Вона зв'язана зі спинним мозком, де розташовані тіла симпатичних нейронів (останній шийний, всі грудні і останній поперековий сегменти мозку). Відростки цих нейронів, що виходять з центральної нервової системи, закінчуються розгалуженнями в симпатичних вузлах, які розміщуються двома ланцюжками по обидва боки від спинного мозку. У вузлах розташовані тіла симпатичних нейронів, зв'язаних з органами. Симпатичний відділ автономної нервової системи посилює діяльність організму в умовах, що потребують мобілізації фізичних сил, а парасимпатичний - забезпечує відновлення ресурсів, витрачених під час роботи

 

49. Парасимпатичний (від лат. префікса пара - суміжність) відділ автономної нервової системи називають системою післяекстремальних ситуацій, оскільки вона повертає до норми функції органів, які були задіяні у вирішенні складних для організму завдань. Нервові центри (тіла нейронів) розміщені в ядрах середнього і довгастого та в II-IV крижових сегментах спинного мозку. Відростки нейронів, які від них відходять, утворюють кілька черепно-мозкових і тазові нерви. На відміну від симпатичних, парасимпатичні нерви утворюють вузли поблизу тих органів, які вони іннервують, або безпосередньо в самих органах.

Таким чином, рухові (відцентрові) нейрони автономної нервової системи мають такі особливості: збудження, які вони проводять від центральної нервової системи до органів, проходять через два нейрони, розташованих один за одним. Спочатку збудження переходить з перших нейронів (тіла яких - в центральній нервовій системі) на інші (тіла яких - в нервових вузлах), а від них імпульс прямує до робочих органів.

Більшість органів іннервується як симпатичним, так і парасимпатичним відділами автономної нервової системами, що діють на органи протилежно.

50. Залози - це органи, які виробляють різні речовини - секрети. Залози бувають одноклітинні (одноклітинні залози шлунка, дихальних шляхів) та багатоклітинні. За своєю будовою залози поділяються на:

- внушрішньоїи секреції

- зовнішньої секреції

-змішаної секреції

Залози зовнішньої секреції (екзокринні, грець. екзот - назовні) - це залози, які мають вивідні протоки та секрети виділяються на поверхню тіла (сальні, молочні), або в порожнину організму (в ротову порожнину, кишечник, статеві протоки).

Основною ознакою будови залоз внутрішньої секреції (ендокринні, грець. ендо) є відсутність вивідних протоків, тому їхні секрети виділяються безпосередньо у кров або лімфу, що їх омиває. Кількість цих секретів невелика, називаються вони гормонами. Науку, що вивчає будову, функції і захворювання залоз внутрішньої секреції, називають ендокринологією.

Залози змішаної секреції виконують водночас дві функції як залози зовнішньої секреції та залози внутрішньої секреції, тобто вони виділяють секрети безпосередньо у кров і в той же час мають вивідні протоки (підшлункова залоза утворює підшлунковий сік, який виділяється через проток у дванадцятипалу кишку, та виділяє гормон інсулін, який регулює кількість цукру у крові).

Гормони - це біологічно активні речовини, які в невеликих кількостях здатні робити на організм значний вплив. Гормони характеризуються специфічністю, тобто кожний гормон виконує певну функцію. Гормони, надходячи в кров, виконують свою роль далеко від місця синтезу. В швидкості виникнення ефекту гормони поступаються нервовій системі. Хімічна природа гормонів неоднорідна: видозмінені амінокислоти, білки, поліпептиди, стероїди та ін. Так, тироксин щитовидної залози є йодованою амінокислотою; інсулін, глюкагон підшлункової залози, самототропін (гормон росту) гіпофіза - білки; адреналін, норадреналін надниркових залоз - катехоламіни (азотовмісні сполуки); гормони статевих залоз естрадіол, тестостерон - стероїди.

Гормони мають сильний вплив на регуляцію обміну речовин, росту, статевого розвитку, функцій окремих органів. Одні гормони здатні підсилювати функцію, а інші - послаблювати. Отже, завдяки гормонам, що виробляються в залозах внутрішньої секреції, здійснюється регуляція життєдіяльності організму.

Тканинні гормони - органічні сполуки гормональної дії, які виділяють не залози внутрішньої секреції, а тканини організму, напр., слизова оболонка шлунково-кишкового тракту, плазма крові, нервова тканина

 

51. Щитовидна залоза виробляє та накопичує йодоутримуючий гормон, приймає участь у регуляції обміну речовин і енергії в організмі. У людини щитовидна залоза повністю формується к 8-9- місяцям плоду. Розташована спереду від дихального горла і по боках гортані. Маса її близько 30 - 40 г. Продукує гормон тироксин, її вроджене недорозвинення призводить до захворювання мікседемою і кретинізмом. Функція щитовидної залози регулюється центральною нервовою системою.

 

Мікседема зумовлюється недостатністю тироксину. При цьому відбувається надлишкове нагромадження в шкірі складних сполук, через що вона здається товстою. Затримується процес окостеніння. Діти погано ростуть, пізніше звичайного починають ходити і сидіти.

Кретинізм - більш важка форма недостатності функції щитовидної залози. У хворих затримується фізичний і психічний розвиток. Хворі діти виростають не більш 140 см і такими залишаються на все життя. При цьому у них тіло непропорційне, білковий і сольовий обмін знижений, але підвищений вуглеводний обмін; затримується розвиток мови. Штучне введення гормонів в організм поліпшує розвиток, але повністю не нормалізує. При підвищеному виділенні щитовидною залозою тироксину розвивається базедова хвороба. Вона характеризується інтенсивним обміном речовин, вирячкуватістю, підвищеною збудливістю нервової системи, дрижанням кінцівок, схудненням. Лікування спрямоване на пригнічення активності продукції гормонів, хірургічне видалення більшої частини залози. Таким чином, від гормонів щитовидної залози залежать:

- правильний розвиток тканин,

- розвиток кісткової системи,

- обмін речовин,

- функція нервової системи.

Прищитовидні залози (2 пари) розташовані на поверхні щитовидної залози або занурені в неї. Прищитовидні залози продукують гормон, який приймає участь у регуляції обміну Са та Р в організмі. При гіперфункції прищитовидних залоз відбувається пом'якшення кісток, що призводить до несподіваних переломів. При гіпофункції відбувається затримка розвитку зубів. Виділення прищитовидних залоз призводить до появи судом, це відбувається в наслідок зниження концентрації Са у крові. В той же час відбувається збільшення Р.

 

Гіпофіз.

Передня частка виробляє кілька гормонів. Один з них впливає на ріст тіла, інші - на діяльність статевих залоз, щитовидної, надниркових залоз тощо. Гормон стимулює розвиток організму, одночасно впливаючи на обмін жирів, вуглеводів і білків. При надлишку цього гормону розвивається гігантизм. У дітей і дорослих хвороба проявляється по-різному. Зріст хворих дітей значно більший зросту однолітків, і в юному віці вони можуть досягати двох метрів. Якщо гіперфункція передньої частини гіпофіза розвивається у дорослих, то у них ніби відновлюється ріст. При цьому збільшується тільки ті частини тіла (руки, ноги, язик, ніс, щелепи), які не втратили здатність рости. Захворювання називають акромегалією.

При недостатній кількості гормону росту у дітей розвивається карликовість. На відміну від кретинізму, що зв'язаний з гіпофункцією щитовидної залози, зберігаються пропорції тіла і психічний розвиток. Якщо захворювання виникає у дорослих, то змінюється обмін речовин, який супроводжується тяжким ожирінням або, навпаки, схудненням.

Проміжна частина гіпофізу виділяє гормон, який регламентує утворення пігменту шкіри. Задня частка гіпофізу нагромаджує гормони вазопресин і окситоцин, що надходять сюди від підгорбової ділянки.

Вазопресин підвищує артеріальний тиск і пригнічує утворення сечі. Знижена функція задньої частки призводить до нецукрового діабету. Це захворювання супроводжується виділенням надзвичайно великої кількості сечі - 5л і більше за добу. На відміну від цукрового діабету сеча не містить глюкозу. Другий гормон - окситоцин - діє на мускулатуру матки, викликаючи її скорочення.

Ендокринні функції гіпофізу находяться під контролем гіпоталамуса, в якому утворюються особливі нейрогуморальні речовини.

Як видно з далеко не повного опису значення гіпофізу, ця залоза має сильний і різноманітний безпосередній вплив на організм. Крім того, гіпофіз регулює діяльність інших ендокринних залоз:

- щитовидної,

- статевих,

- епіфіза,

- надниркових.

Шишкоподібне тіло — невелике утворення, розташоване у хребетних під покровом голови або в глибині мозку; функціонує або як сприймаючий світло орган або як залоза внутрішньої секреції, активність якої залежить від освітленості (в деяких видів хребетних обидві функції суміщені). Епіфіз відноситься до проміжного мозку і розташовується в неглибокій борозні між верхніми горбиками середнього мозку і над таламусом. Розвивається в ембріогенезі зі зведення (епіталамусу) задньої частини (діенцефалона) переднього мозку

53. Надниркові залози - парні залози невеликих розмірів, масою до 4 г. розташовані на верхніх полюсах нирок, тому їх так і називають. Складаються із мозкового і кіркового шарів. Клітини мозкового шару продукують декілька гормонів. Основні з низ адреналін і нородреналін. Вони звужують просвіт кровоносних судин, підсилюють розщеплення глікогену, підвищують працездатність, серцеву діяльність. Звуження кровоносних судин супроводжується підвищенням тиску крові. Підсилення розщеплення глікогену супроводжується збільшенням кількості глюкози в плазмі крові.

Такі зміни в організмі відбуваються при емоційних напруженнях людини, що є наслідком підвищенням виділення адреналіну із наднирників. У корі надниркових залоз синтезуються гормони під загальною назвою кортикостероїди. Їх близько 40 видів. Серед широко використовуваних в медицині відомо кортизон та гідрокортизон. Вони регулюють обмін вуглеводів, перешкоджають розвитку запалення. При нестачі цих гормонів виникає бронзова хвороба, при якій шкіра набуває бронзового кольору. Крім цього людина худне, втрачає працездатність через розлади нервово-м'язової системи. Таким чином, функція наднирників складна і різноманітна: вони регулюють обмін речовин, тиск крові, тонус м'язів, стан імунітету. Для запобігання захворюванням надниркових залоз важливо зміцнювати психоемоційне здоров'я, раціонально загартовувати організм, що дає можливість уникнути простудних хвороб.

 

54. У тканину підшлункової залози у вигляді острівців вкраплені клітини, що виробляють гормони інсулін і глюкагон. Ці гормони регулюють вуглеводний обмін, діючи у протилежних напрямках. Інсулін забезпечує поглинання та засвоєння глюкози клітинами. Надлишок глюкози під його контролем відкладається в печінці у вигляді тваринного крохмалю — глікогену. Глюкагон перешкоджає надмірному зниженню глюкози у крові у разі тривалого голодування. Під дією глюкагону в печінці відбувається розщеплення глікогену до глюкози, що надходить потім у кров. У такий спосіб інсулін і глюкагон регулюють рівень глюкози у крові. Надлишок глюкагону або брак інсуліну призводить до збільшення вмісту у крові глюкози (гіперглікемії), і навпаки, нестача глюкагону та надлишок інсуліну викликають зворотне явище — гіпоглікемію. При порушенні роботи острівцевих клітин підшлункової залози розвивається цукровий діабет — хвороба, що вимагає дотримання суворої дієти з обмеженим споживанням вуглеводів, а іноді й щоденного введення хворому гормону інсуліну.

 

55. Травлення — процес обміну речовин, хімічна і механічна обробка певних речовин з метою засвоєння їх організмом. В ході травлення відбувається перетворення макромолекул їжі у більш дрібні молекули, зокрема, розщеплення біополімерів їжі на мономери. Цей процес здійснюється за допомогою травних ферментів, відомих також як гідролітичні ферменти. Отримані відносно прості речовини піддаються всмоктуванню, а з них в органах і тканинах знову синтезуються складні органічні сполуки.

Травний канал починається ротовою порожниною Вона утворена губами, щоками, піднебінням, язиком і м'язами дна ротової порожнини. Стінки порожнини рота вистелені слизовою оболонкою, що містить численні дрібні залози, які виділяють слину.

Позаду порожнини рота знаходиться глотка Це широка трубка завдовжки близько 15 см., сплюснута в передньо-задньому напрямку, що звужується при переході в стравохід.

На рівні 6-го шийного хребця глотка переходить у стравохід. Однокамерний шлунок— розширена частина травного каналу об'ємом 1,5-2 л. Форма та ємність його залежать від особливостей конституції і може змінюватися у однієї і тієї ж людини. Шлунок може мати форму зігнутого рогу або по-здовженого мішка. У шлунку розрізняють малу (верхню) і велику (нижню) кривизну. За шлунком йде тонкий кишечник завдовжки 5-7 м. Він складається з дванадцятипалої, порожньої і клубкової кишок. Тонка кишка переходить у товстий кишечник.

56. Травний канал починається ротовою порожниною (cavitas oris). Вона утворена губами, щоками, піднебінням, язиком і м'язами дна ротової порожнини. Стінки порожнини рота вистелені слизовою оболонкою, що містить численні дрібні залози, які виділяють слину. Двома рядами зубів ротова порожнина ділиться на передротову і власне ротову. Зуби — кісткові утворення, що служать для подрібнення їжі. Зуби людини разом з іншими органами беруть участь у звукоутворенні. Зачатки зубів закладаються в період ембріонального розвитку. Приблизно з 5—6-го місяця після народження розвивається перша генерація зубів — молочні, які з 6 років починають замінюватися постійними. Всього у дорослої людини 32 зуба: 8 різців, 4 ікла, 8 малих і 12 великих корінних. Вони розрізняються за будовою і функціями. Зуб складається з вершини, або коронки, шийки та кореня. Основну масу зуба складає дентин, в області коронки він вкритий емаллю, в області шийки (у ссавців) — цементом. Усередині зуба є порожнина — кореневий канал, заповнений зубною м'якоттю, або пульпою. Язик людини (й інших ссавців) утворений поперечносмугастою м'язовою тканиною, вкритою слизовою оболонкою, в якій знаходяться смакові рецептори. Язик виконує безліч різноманітних функцій: участь у процесі пережовування, ковтання, артикуляції мови; язик є органом смаку. Надзвичайно важлива роль язика при смоктанні молока матері дитинчатами ссавців (і людини). Язик складається з кореня, тіла й верхівки. На верхівці язика розташовані рецептори, які сприймають солодке, з боків язика — кисле й солоне, на корені — гірке. Завдяки рецепторам людина відчуває також механічні властивості та температуру їжі. У ротову порожнину відкриваються протоки трьох пар великих слинних залоз: привушних, підщелепних і під'язикових.

 

57. Позаду порожнини рота знаходиться глотка Це широка трубка завдовжки близько 15 см., сплюснута в передньо-задньому напрямку, що звужується при переході в стравохід. Стінка глотки складається з внутрішнього шару — слизової оболонки, котра покрита війчастим епітелієм в області носоглотки й багатошаровим — у ротовій і горловій частинах, і шару поперечносмугастих м'язів. На рівні 6-го шийного хребця глотка переходить у стравохід. Стравохід є циліндровою м'язовою трубкою завдовжки 25-30 см. У верхній третині стравоходу є поперечносмугасті м'язи, а на решті довжини — два шари гладких м'язів: зовнішній — поздовжній і внутрішній — кільцевий. Спереду стравохід прилягає до трахеї. М'язи стравоходу, скорочуючись, проштовхують їжу в шлунок.

 

58. Черевна порожнина або порожнина живота— найбільша з порожнин тіла людини, вона обмежена внутрішньочеревною та внутрішньотазовою фасціями, які вкривають зсередини такі утвори: вгорі — діафрагму, спереду і з боків — м'язи стінки живота, ззаду — поперекові хребці, квадратний м'яз попереку та клубово-поперекові м'язи, знизу — стінки великого і малого таза.

Очеревина -тонка напівпрозора оболонка з гладкою блискучою поверхнею, що вистилає зсередини стінки черевній порожнині і що покриває розташовані в ній органи у хребетних тварин і людини. У нормальному стані порожнина між прістеночним і нутрощевим листками Б. заповнена серозною рідиною, що полегшує переміщення органів по відношенню один до одного г и к черевній стінці. Покриваючи стінки черевної порожнини і розташовані в ній органи, Би. утворює систему щілиновидних просторів — порожнина Б., яка повністю замкнута у чоловіків і сполучається із зовнішнім середовищем через отвори маткових труб у жінок. Переходячи з органу на орган і з органу на стінку черевної порожнини, Би. утворює в'язки, брижа, сальники, сумки, ямки і складки. Через ямки в зачеревний простір можуть проникати внутрішні органи, утворюючи грижі, Внутрішні органи можуть бути покриті Б. з усіх боків (інтраперитонеально), з трьох сторін (мезоперітонеально) або лише з одного боку (екстраперітонеально). У залежності від розташування кровоносних і лімфатичних судин розрізняють переважно всмоктуючі і переважно виділяючі серозну рідину ділянки Б.; це обумовлює циркуляцію рідини в порожнині Б.

Бри́жа — складка очеревини; за допомогою брижі внутрішньоочеревинні органи прикріплюються до стінок черевної порожнини. Місце, де брижа відходить від задньої стінки черевної порожнини, називається коренем брижі. В залежності від органу розрізняють брижу тонкої кишки, брижу маткової труби та інші. Брижа також утворює сальник. Брижа складається з двох листків очеревини; між ними у клітковині розташовуються лімфатичні вузли і проходять кровоносні судини та нерви, що йдуть до відповідних органів. Назва брижа виникла в зв'язку з подібністю її зовнішнього вигляду до старовинного складчастого коміра — т. з. брижів.

 

59. Однокамерний шлунок (ventriculus, gaster) — розширена частина травного каналу об'ємом 1,5-2 л. Форма та ємність його залежать від особливостей конституції і може змінюватися у однієї і тієї ж людини. Шлунок може мати форму зігнутого рогу або по-здовженого мішка. У шлунку розрізняють малу (верхню) і велику (нижню) кривизну. Виділяють також наступні частини шлунку: верхню — дно, середню — тіло та нижню — пілорус. У стінці шлунку є три основні групи залоз: головні, що виділяють пепсин і хімозин; обкладові, які виділяють соляну кислоту; додаткові, які виділяють слиз. Слизова оболонка утворює складки. М'язи стінки шлунку складаються з трьох шарів: поздовжнього, кільцевого і косого. У місці переходу шлунку в дванадцятипалу кишку кільцевий шар потовщується і утворює сфінктер, або замикач.

60. Печінка (hepar) — найбільша травна залоза людини, її маса 1,5—2 кг. Вона розташована переважно в правому підребер'ї, під діафрагмою. Верхня поверхня її опукла, нижня трохи увігнута. У печінці розрізняють чотири нерівні частки. Найбільша — права частка лежить у правому підребер'ї, не виступаючи з-під краю ребрової дуги. На нижній поверхні печінки, у центрі, знаходяться ворота печінки, через які проходять судини, нерви й жовчні протоки. У поглибленні на нижній поверхні розташовується жовчний міхур (vesica fellea) об'ємом 40—70 мл. Печінка вкрита очеревиною. За допомогою зв'язок вона утримується в певному положенні. Основною структурно-функціональною одиницею печінки є печінкові часточки, котрі утворюють частки. Печінка виробляє на добу від 500 до 1200 мл. жовчі. Жовч утворюється безперервно, а надходження її в кишечник пов'язано з їжею. Жовч є рідиною жовтого кольору. Вона складається з води, жовчних пігментів і кислот, холестерину, мінеральних солей. Через загальний жовчний протік вона виділяється в дванадцятипалу кишку.

Печінкова часточка. В даний час під класичної печінкової часточкою увазі ділянку паренхіми, відмежований більш-менш вираженими прошарками сполучної тканини. Центром часточки є центральна вена. У часточці розташовуються епітеліальні печінкові клітини - гепатоцити.

61. Підшлункова залоза - це залоза травної системи, що має дольчатое будова і що володіє одночасно ендокринної та екзокріннной функціями. Паренхіма залози розвивається з ендодерми, а сполучно-тканинні елементи строми з мезенхіми, Екзокринної частина залози секретує панкреатичний сік, багатий ферментами, які беруть участь і процесах травлення в 12-палої кишки. В ендокринній, синтезуються гормони - інсулін, глюкагон, соматостатин, ВІП, панкреатичний поліпептид. Екзокринної частина має будову складної альвеолярно-трубчастої залози, яка містить секреторні відділи (ацинуси) і вивідні протоки. Панкреатичний ацинус є структурно-функціональною одиницею цієї частини залози. Складається з епітеліальних клітин - екзокринних панкреоцітов або ациноцитов, що мають форму усіченого конуса, звернених розширеним підставою на периферію, а вершиною - до центру ацинуса. У ациноцитов розрізняють гомогенну базофільну зону, в якій локалізована гранулярная ендоплазматична мережа (розширене підставу або базальний полюс клітини) і апикальную зімогеном зону, яка містить ацидофільні гранули проферментів. Центроаціонозние клітини, які іноді спостерігаються в центрі ацинуса, представляють собою клітини вставочного відділу. Цей відділ дає початок системі вивідних проток залоз. Виробляються в ацинусе компоненти панкреатичного соку, через вставний відділ, стінка якого утворена одним шаром сплощені епітеліальних клітин, надходять в межацінозние протоки, утворені одношаровим кубічним епітелієм. Далі розташовуються междольковие протоки, які впадають у загальний протока підшлункової залози. Ці протоки вистелені слизовою оболонкою з одношаровим призматичним епітелієм.

Ендокринна частина залози представлена ​​острівцями, що лежать в часточках залози між панкреатичними ацинусами, Острівці складаються з ендокринних клітин - інсулоцітов. Між ними розташовуються кровоносні капіляри фенестрірованного типу, оточені перікапіллярним простором. У цитоплазмі інсулоцітов, поряд з органелами загального значення, розташовуються секреторні гранули. Ці гранули за своїми розмірами, фізико-хімічними та морфологічним властивостям неоднакові. На цій підставі серед інсулярний клітин розрізняють 5 видів: В-клітини (базофільні), що виробляють гормон інсулін, А-клітини (ацидофільні), що виробляють глюкагон, Д-клітини (дендритичні), що виробляють соматостатин: Д1-клітини (аргірофільних), що виробляють вазоактивний інтестинального поліпептид; РР-клітини, що виробляють панкреатичний поліпептид. Всі ці гормони секретуються клітинами безпосередньо в кров.

62. За шлунком йде тонкий кишечник завдовжки 5-7 м. Він складається з дванадцятипалої, порожньої і клубкової кишок. Стінка тонкої кишки має наступні шари: слизовий, м'язовий і серозний. Слизова оболонка має величезну кількість (до 30 млн.) мікроскопічних виростів — ворсинок заввишки 0,3- 1,2 мм, які збільшують всмоктуючи поверхню тонкої кишки в 1000 разів. Між основними клітинами цієї оболонки, виконуючими функцію всмоктування, знаходяться келихоподібні клітини, які виробляють слиз. М'язова оболонка тонкої кишки склада­ється з гладких м'язів, вони створюють внутрішній (круговий) і зовнішній (поздовжній) шари. Товщина їх значно менше товщини стінки шлунку. Серозна оболонка окрім дванадцятипалої кишки вкриває всю тонку кишку, створюючи брижу тонкого кишечнику, в якій проходять судини і нерви. Початковий відділ тонкого кишечнику — дванадцятипала кишка має довжину 25-30 см., діаметр — 3-5 см. Вона підковоподібно згинається. У неї відкриваються протоки печінки й підшлункової залози. Діаметр порожньої кишки 3,5-4,5 см., клубової— 2,0-2,5 см. Залози стінки тонкої кишки виробляють кишковий сік, що є каламутною в'язкою рідиною. За добу виділяється близько 2 л. кишкового соку. Реакція середовища тонкого кишечнику лужна: у ній нейтралізується кисле середовище вмісту шлунку, що сюди надходить. Кишковий сік містить більше 20 ферментів, які діють на білки, жири, вуглеводи та нуклеїнові кислоти, а також фермент ентерокіназу, який перетворює неактивний трипсиноген в активний трипсин.

Позаду шлунку, у вигині дванадцятипалої кишки, розташована підшлункова залоза Довжина 12-15 см. Вона складається з головки, тіла, хвоста і має часточкову будову. Вздовж усієї залози проходить протік, по якому підшлунковий сік виділяється в дванадцятипалу кишку. Підшлунковий сік має лужну реакцію. Він містить ферменти, котрі розщеплюють білки (протеази), жири (ліпази), вуглеводи (амілаза й мальтоза) і нуклеїнові кислоти (нуклеази). Підшлункова залоза — залоза змішаної секреції, оскільки особливі її клітини виробляють гормони, регулюючі вуглеводний обмін.

У тонкому кишечнику відбуваються два види травлення: порожнинне і пристінкове. Слизова тонкого кишечнику виділяє кишковий сік, який містить 22 ферменти, котрі розщеплюють різні компоненти їжі. У цьому відділі кишечнику травлення в основному закінчується. У товстому кишечнику за участю бактерій відбувається розщеплення клітковини.

63. Тонка кишка переходить у товстий кишечник завдовжки 1,5-2 м. Він більшого діаметра (4-8 см.), тому й отримав таку назву. У товстому кишечнику виділяють сліпу кишку з апендиксом, або червоподібним відростком ободову, сигмовидну та пряму кишки. Остання закінчується анальним отвором Слизова товстого кишечнику утворює складки. Вона вистелена одношаровим циліндровим епітелієм, ворсинки відсутні. М'язовий шар товстої кишки значно більший, ніж тонкої. У ній виділяється кишковий сік, що має лужну реакцію і бідний на ферменти. У цьому відділі кишечнику знаходиться величезна кількість мікроорганізмів, серед яких переважає кишкова паличка.

Всмоктування — складний фізіологічний процес, який протікає переважно в тонкому і закінчується в товстому кишечнику. У шлунку всмоктується в невеликій кількості глюкоза, вода, розчинені солі, деякі лікарські препарати. Основні процеси всмоктування поживних речовин відбуваються в тонкому відділі кишечнику, який добре пристосований для виконання цієї функції. Ворсинки епітелію стінок кишечнику активно пропускають амінокислоти, глюкозу та гліцерин. Жирні кислоти з'єднуються з лугами та жовчними кислотами, омилюються, утворюючи розчинні солі жирних кислот, які всмоктуються через стінки ворсинок. У клітинах ворсинок з гліцерину і жирних кислот синтезуються жири, властиві організму людини, які потім поступають у лімфатичні капіляри. Амінокислоти й моносахариди всмоктуються в кровоносні капіляри. Гладка м'язова тканина, що входить до складу стінки тонкої кишки, забезпечує ритмічні скорочення ворсинок, що посилює відтік із кровоносних і лімфатичних капілярів. Амінокислоти поступають у печінку й інші клітини організму, де використовуються для синтезу білків. Моносахариди з кров'ю розносяться по всьому організму й використовуються переважно як джерело енергії.

 

64. Обмін речовин в організмі пов’язаний з перетворенням поживних речовин їжі на складні складові частини клітини. У кожній клітині тіла молекули постійно обновлюються: одні повністю руйнуються, і на зміну їм синтезуються нові, інші перебудовуються тільки частково. При цьому частина речовин стає непридатною для подальшого використання й повинна виводитися з організму.

Обмін речовин і обмін енергії — це два боки єдиного процесу. Обмін речовин складається з двох різноспрямованих наборів реакцій: асиміляції і дисиміляції. У ході асиміляції (пластичного обміну) з відносно простих молекул будуються складні органічні компоненти клітини. Це реакції синтезу, які майже завжди супроводжуються витратами енергії.

У ході процесу дисиміляції (енергетичного обміну) відбувається руйнування великих органічних молекул, що потрапляють в організм з їжею, до простих клітинних компонентів. Це реакції розпаду, які супроводжуються виділенням енергії. Енергія використовується організмом для підтримки росту, розвитку, розмноження, а також перетворюється на інші форми — механічну, електричну та теплову.

Обмін білків. Білки їжі під дією ферментів шлункового, підшлункового і кишкового соків розщеплюються на амінокислоти, які в тонкому кишечнику всмоктуються в кров, яка доставляє їх до всіх клітин тіла. Одночасно з цим частина білків, які входять до складу клітин і тканин, і амінокислоти, не використані для синтезу білків, піддаються розпаду із звільненням 17,6 кДж енергії на 1 г речовини. Кінцеві продукти розпаду білків — вода, вуглекислий газ, аміак, сечова кислота та ін. Вуглекислий газ видаляється з організму через легені, вода — через нирки, легені та шкіру.

 

Обмін вуглеводів. У травному тракті на вуглеводи їжі (глікоген, крохмаль) впливають ферменти слини, підшлункового та кишкового соків, унаслідок чого вони розщеплюються до глюкози. Глюкоза всмоктується в тонкому кишечнику в кров, що доставляє її до органів, зокрема до печінки. У печінці надлишок глюкози відкладається у вигляді нерозчинного у воді глікогену

Обмін жирів. Жири їжі під дією ферментів підшлункового та кишкового соків (за участю жовчі) розщеплюються на складові — гліцерол і жирні кислоти. З гліцеролу та жирних кислот в епітеліальних клітинах ворсинок тонкого кишечника синтезується жир, властивий організму людини. Надмірна кількість відкладається в підшкірній жировій клітковині та між внутрішніми органами.

Обмін води та мінеральних солей. Окрім органічних сполук людині необхідна вода та мінеральні солі. Ці речовини не є джерелами енергії, але без них обмін речовин відбуватися не може. Вода складає 2/3 маси тіла людини і входить до складу її клітин, міжклітинної та тканинної рідини, плазми й лімфи. У клітинах вона хімічно пов’язана з білками, жирами й вуглеводами. Вода виконує такі функції: служить середовищем, у якому проходять хімічні реакції; бере участь у хімічних реакціях (гідролізу, гідратації, окиснення); необхідна для формування секретів і екскретів (виділень — поту, сечі); бере участь у підтримці біологічних констант (температури — за рахунок високої теплоємності та теплопровідності, осмотичного тиску, рН); зменшує тертя між дотичними поверхнями (суглобами, внутрішніми органами).

 

65. Вітамі́ни — органічні сполуки різної хімічної природи, необхідні в невеликих кількостях для нормального обміну речовин і життєдіяльності живих організмів. Багато вітамінів є попередниками коферментів, які беруть участь у ферментативних реакціях. Людина і тварини не синтезують вітаміни, або синтезують у недостатній кількості, тому повинні одержувати їх з їжею. Нестача вітамінів приводить до порушення обміну речовин. Джерелом вітамінів найчастіше є рослини. Звичайно вітаміни поділяються на:

1. розчинні у воді: В1 (тіамін), B2 (рибофлавін), В3 (нікотинамід, нікотинова кислота), B4 (Bр) (холін), B5 (пантотенова кислота), B6 (піридоксин, піридоксаль, піридоксамін), H (B7) (біотин), B9 (Bс) (фолієва кислота), B12 (кобаламін), B8 (інозитол), B10 (параамінобензойна кислота),B11 (карнітин), С (аскорбінова кислота),;

2. нерозчинні у воді: А (ретинол), D2 (кальциферол), D3 (холекальциферол), Е (токоферол), К1 (філохінон).

 

66. Основни́й о́бмін — це мінімальний рівень енергетичного обміну, необхідного лише на підтримання життя. Він визначається як теплопродукція організму за умов максимального фізичного, інтелектуального та емоційного спокою, а саме: вранці після спання, лежачи, в спокої, натщесерце, у відсутності сторонніх подразників і за умов температурного комфорту.

Теплообмін (теплопередача) — фізичний процес передавання енергії у вигляді певної кількості теплоти від тіла з вищою температурою до тіла з нижчою температурою до настання термодинамічної рівноваги. Не можливо зупинити передачу тепла між сусідніми об'єктами з різними температурами — її можна лише сповільнити.

 

67. До повітроносних шляхів належать: носова порожнина, носоглотка, гортань, трахея і бронхи. Носова порожнина розділяється кістково-хрящовою перегородкою на праву і ліву половини, у кожній з яких є звивисті носові ходи. Слизова оболонка, що вистилає носову порожнину, густо вкрита війками, пронизана кровоносними судинами і залозами. Повітря, що надходить у носову порожнину, очищається, зігрівається, зволожується і знезаражується.

 

З носової порожнини повітря потрапляє в носоглотку, а потім у гортань. Гортань має вигляд лійки, стінки якої утворені кількома хрящами. Між хрящами по обидва боки гортані є слизові складки — голосові зв’язки, між якими утворюється голосова щілина. Коливання зв’язок при проходженні між ними повітря забезпечує утворення звуку. Його підсилюють ротова і носова порожнини, а також глотка. Зверху вхід до гортані прикривається надгортанником, який перешкоджає потраплянню їжі в гортань і дихальні шляхи.

Із гортані вдихуване повітря проходить у трахею, що має вигляд трубки. Її передня стінка утворена хрящовими півкільцями, з’єднаними між собою зв’язками й м’язами. Задня м’яка стінка трахеї прилягає до стравоходу і не заважає проходженню їжі. Трахея розгалужується на два бронхи, що входять у праву і ліву легені. У легенях бронхи багаторазово поділяються, утворюючи так зване бронхіальне дерево. Найтонші бронхи — бронхіоли — закінчуються альвеолярними ходами, на стінках яких розташовані легеневі пухирці, або альвеоли. Альвеоли утворюють дихальну (газообмінну) частину легень, а бронхи — повітроносну.

У порожнину носа відкриваються приносові пазухи: верхньощелепна (гайморова), лобова, клиноподібна, решітчаста (складається з передніх, середніх і задніх решітчастих клітин), які з’єднуються з різними носовими ходами, про що було сказано вище. Приносові пазухи заповнені повітрям, вистелені слизовою оболонкою, для якої характерні ті самі особливості, що й для слизової оболонки порожнини носа. Вони виконують дихальну функцію (зігрівання, зволоження, очищування, накопичення повітря) та функцію резонаторів звуку.

 

68. Легені — парний орган. Зовні вони вкриті сполучнотканинною оболонкою — легеневою плеврою. Внутрішню стінку грудної порожнини вистилає пристінкова плевра. Герметична плевральна порожнина між легенями й пристінковою плеврою зволожена, і в ній немає повітря. Основна функція легень — забезпечення газообміну між зовнішнім середовищем та організмом. Газообмін у легенях відбувається внаслідок ритмічних дихальних рухів — вдиху і видиху. У легенях відсутня м’язова тканина; дихальні рухи здійснюються за допомогою міжреберних і грудних м’язів та діафрагми. Під час вдиху, завдяки підняттю ребер і опусканню діафрагми, об’єм грудної порожнини збільшується. Одночасно із збільшенням об’єму грудної порожнини розширюються і легені. Під час видиху відбувається розслаблення зовнішніх міжреберних м’язів, опускання ребер і підняття купола діафрагми; об’єм грудної клітки і легень зменшується.

Ацинус - структурна одиниця легенів. Складається з гілок термінальній (кінцевий) бронхіоли - респіраторних бронхіол і альвеолярних ходів, що закінчуються альвеолами.

69. Плевра - вкрита одношаровим плоским епітелієм сполучнотканинна оболонка, що у людини і ссавців укриває легені та внутрішню поверхню грудної клітки. Подібно до очеревини, плевра (pleura) утворює два листки: вісцеральний і паріетальний. Вісцеральний тісно зростається з легеневою тканиною з усіх боків,заходить у щілини між їхніми частками. Паріетальний (пристінний) листок зростається з грудною порожниною і органами середостіння. Обидва листки зрощені і утворюють суцільний подвійний мішок навколо легень.

Плевра - вкрита мезотелієм сполучнотканинна пластинка. У паріетального листка виділяють реберну, медіастинальну і діафрагмальну поверхні. Медіастинальна зростається з перикардом. В ділянці воріт легень цей листок переходить у вісцеральний. Діафрагма покривається плеврою не вся - частина її зайнята перикардом.

Порожнина плеври - вузька замкнена щілина, у якій є невелика кількість серозної рідини, що зволожує листки плеври. У місцях переходу реберної плеври у діафрагмальну і медіастинальну, утворюються синуси (тут легень немає): реберно-діафрагмальний, діафрагмо-медіастинальний і реберно-медіастинальний.

Середостіння - простір між лівим і правим плевральними мішками. Спереду воно обмежене грудиною ззаду грудним відділом хребта знизу - діафрагмою верхня межа утворена апертурою грудної клітки

Середостіння умовно ділять на верхнє і нижнє. Межа проходить: спереду у місці переходу рукоятки грудини у тіло; ззаду на рівні міжхребцевого хряща між 4 і 5 грудними хребцями.

У верхньому середостінні розташована вилочкова залоза, права і ліва плечеголові вени, верхня частина верхньої порожнистої вени, дуга аорти і її гілки, частина трахеї, верхня частина стравоходу, нерви.

Нижнє середостіння ділиться на переднє, заднє і середнє. У передньому (між тілом грудини і передньою стінкою перикарду) розташовані внутрішні грудні артерії, вени і білягрудинні лімфатичні судини. В середньому розташоване серце із своїми судинами. Заднє (між хребтом і задньою стінкою перикарду) містить грудну частину аорти, непарну і напівнепарну вени, нерви, стравохід, лімфатичні вузли.

70. Процес дихання включає п'ять етапів:

• обмін газами між зовнішнім середовищем і легенями (легенева вентиляція);

• обмін газів у легенях між повітрям легень і кров'ю капілярів, які щільно пронизують альвеоли легенів (легеневе дихання);

• транспортування газів кров'ю (перенос кисню від легень до тканин, а вуглекислого газу від тканин до легень);

• обмін газів у тканинах;

• застосування кисню тканинами (внутрішнє дихання на рівні мі-тохондрій клітин).

 

71. Дихальний цикл це сукупність вдиху і видиху.

Механізм вдиху:міжреберні м’язи піднімають ребра, скорочується діафрагма, об’єм грудної клітки збільшується, легені розтягуються тиск стає нижчим за атмосферний,повітря потрапляє влегені.

Механізм видиху: міжреберні мязи і діафрагма розслабляється, ребра опускається, опуклість діафрагми збільшується, легені стискаються, тиск стає вищис за атмосферний, повітря з легень виходить.

Нейрогуморальна регуляція забезпечує ритмічне чергування вдиху і видиху, зміни частоти та глибини дихальних рухів. Нервові механізми дихання забезпечуються дихальним центром, що міститься в довгастому мозку та руховими нервами, ядра яких розміщені в спинному мозку. Основним гуморальним фактором регуляції дихання є концентрація СО2 в крові (підвищений вміст СО2 викликає збільшення глибини та частоти дихання).

 

72. Кров — рідка сполучна тканина організму, що циркулює в замкненій кровоносній системі тварин і людини і виконує важливі функції в забезпеченні його життєдіяльності.

Кров складається з рідкої частини плазми, клітин лейкоцитів та постклітинних структур: еритроцитів, тромбоцитів. Вона циркулює системою судин під дією сили ритмічних скорочень серця і безпосередньо з іншими тканинами тіла не контактує через наявність гематопаренхіматозних бар'єрів. У всіх хребетних кров має зазвичай червоний колір (від блідо- до темночервоного), яким вона зобов'язана гемоглобіну, що міститься в еритроцитах. У деяких молюсків і членистоногих кров має блакитний колір, завдяки гемоціаніну. Функції крові

-Транспортна

-Поживна — кров розносить по тілу поживні речовини від кишечнику або з місць їх накопичення (глюкозу з печінки). Завдяки цій функції кров відносять до трофічних тканин.

-Видільна (екскреторна) полягає у видаленні з клітин та тканин організму кінцевих продуктів обміну речовин.

-Дихальна — перенос кисню від легень до тканин та вуглекислого газу від тканин до легень;

-Регуляторна — кров розносить по організмові фізіологічно активні речовини, які регулюють та об'єднують діяльність різних органів та систем, тобто здійснює гуморальну регуляцію функцій організму.

-Терморегуляторна, тобто збереження сталості температури тіла. Ця функція здійснюється за рахунок фізичних властивостей води плазми крові. Кров, рівномірно розподіляючись в організмі, створює умови або для тепловіддачі (посилюючи рух крові в капілярах шкіри), або для збереження тепла (розширюючи судини внутрішніх органів).

-Захисна — лейкоцити крові забезпечують фагоцитоз, а також виділення антитіл проти антигенів; здатність крові до згортання, внаслідок чого припиняється кровотеча (тромбоцит).

-Гомеостатична (підтримання динамічної сталості внутрішнього середовища організму, гомеостазу) досягається завдяки тому, що кров, омиваючи усі органи і тканини, здатна нормалізувати склад внутрішнього середовища під контролем нервової системи.

-Трофічна

Внутрішнє середовище організму

Кров, лімфу і тканинну рідину об'єдну­ють під назвою внутрішнє середовище організму. Усі клітини тіла обмиває лише тканинна рідина. Кров і лімфа перебувають у судинах відповідно кровоносної та лімфа­тичної систем і безпосереднього контакту з клітинами тканин не мають. Кров, тканинна рідина, лімфа беруть участь у процесах обміну речовин і підтримці гомеостазу організму. Між кров'ю, тканинною рідиною і лім­фою існує тісний взаємозв'язок. Тканинна рідина утворюється з крові шляхом фільт­рації плазми крізь стінку кровоносних ка­пілярів. За добу у людини профільтровується близько 20 л тканинної рідини. У венозному кінці капілярів та у венулах від­бувається зворотний процес — реабсорб­ція тканинної рідини. З певних причин, реабсорбується в кровонос­не русло 89-90 % тканинної рідини, а решта (приблизно 2-3 л за добу) про­фільтровується в лімфатичні капіляри. Ця рідина — лімфа — повільно тече в лімфа­тичних судинах, які зливаються у дві грудні протоки, і потрапляє у вени. Таким чином відбувається кругообіг позаклітинних рідин тіла.

Лімфа — рідка тканина організму, що міститься у його лімфатичній системі. У лімфі завжди є лейкоцити, а також інші імунні тіла, завдяки чому лімфа, як і кров, відіграє важливу роль у захисті організму від інфекції та виробленні імунітету. Лімфа являє со­бою прозору жовтувату рідину, що утворюється з міжклітинної рідини і концентрується в замкнутих з одного боку лімфатичних капілярах, які беруть початок у дуже вузьких міжклітинних проміжках. Вони зливають­ся у більші лімфатичні судини, які пронизують усі органи і тканини— лімфатичні вени Лімфа також значною мірою повторює склад плазми крові. Концентрація білків, як і в тканинній рідині, менша, а ліпідів, особ­ливо після їди, більша, ніж у плазмі крові. Склад тканинної рідини і лімфи істотно залежить від тих органів і тканин, де ці рідини утворюються. Наприклад, у лімфі, що відтікає від печінки, білків у 4-5 разів більше, ніж у лімфі, що відтікає від нижніх кінцівок. У лімфі також є лімфоцити, причому основ­на їх маса надходить до лімфи з лімфатич­них вузлів.

74. Еритроцити відрізняються від інших клітин крові наявністю в них кров'яних пігментів, які забезпечують дихальну функцію крові.

Серед формених елементів крові найбільше червоних кров'яних тілець — еритроцитів які мають форму двоввігнутих дисків у нормі без ядра В 5 літрах крові людини налічується приблизно 25 трильйонів еритроцитів. До складу еритроцита входить понад 100 хімічних сполук — 60% води 140% сухих речовин, що складаються з гемоглобіну (85%) та інших речовин Основною складовою части­ною еритроцитів є дихальний залізовмісний пігмент крові—гемоглобін У кожному еритроциті близько 265 млн. молекул гемоглобіну Еритроцити утворюються в червоному кістковому мозку, живуть 125 діб (4 місяці). Кожної секунди у селезінці і печінці руйнується 2,5 млн. еритроцитів, така ж кількість утворюється в червоному кістковому мозку. Під час руйнування гемоглобіну від нього відщеплюється гем, який втрачає атом заліза і перетворюється в жовчні пігменти шкіри, сечі, калу. Цей процес називається еритропоезом. Він забезпечує ста­більний рівень оксигенації крові для нормального функціонування клітин. Уразі зниження рівня кисню в крові нирки продукують гормон еритропоетин, який потрапляє до червоного кісткового мозку і стимулює про­дукцію еритроцитів. Збільшення кількості еритроцитів у крові називаєть­ся еритроцитозом, зменшення — еритропенією. Вся кількість еритроцитів, у тому числі і гемоглобіну, поновлюються протягом 3-4 місяців. Високий вміст гемоглобіну (понад 100%) і велика кількість еритроцитів спостерігається у новонароджених, до 5-6 дня життя ці показники зни­жуються, що пов'язано з кровотворною функцією кісткового мозку, до 3-4 років їх кількість збільшується, в 6-7 років наростання кількості еритроцитів уповільнюється, з 8 років знову.

Шви́дкість осіда́ння еритроци́тів (ШОЕ) — неспецифічний лабораторний показник крові, що відображає співвідношення фракцій білків плазми; зміна ШОЕ може служити непрямою ознакою поточного запального або іншого патологічного процесу.

 

75. Гемоглобін —це білок, молеку­ла якого складається з 4 пептидних ланцюжків, до яких приєднані 4 ато­ми заліза. Він виконує роль переносника кисню з легенів у тканини і частково вуглекислоти з тканин у легені, утворюючи три фізіологічні сполуки

. При циркуляції крові через легені гемоглобін перетворюється на оксигемоглобін (легкооборотна сполука гемоглобіну і кисню), який несуть еритроцити до всіх тканин організму, і зумовлює яскраво-черво­ний колір артеріальної крові. Оксигемоглобін, що віддав кисень, нази­вається відновленим, або дезоксигемоглобіном. Він міститься у ве­нозній крові та зумовлює її темний колір. Вуглекислота переноситься венозною кров'ю переважно у вигляді гідрокарбонатів, і лише частина її зв'язується і переноситься гемоглобіном у вигляді карбгемоглобіну. Процес перенесення кисню з органів дихання до тканин і вуглекислоти у зворотному напрямку становить дихальну функцію крові. Гемоглобін здатний утворювати також патологічні сполуки. При отруєнні нітрата­ми гемоглобін з киснем утворює міцну сполуку—метгемоглобін. Не менш міцною сполукою є карбоксигемоглобін (НЬСО), що утворюєть­ся при отруєнні чадним газом. У випадках утворення карбоксигемоглобіну, і особливо метгемоглобіну, транспортування кисню тканинам різко порушується або стає неможливим. Такий стан вкрай загрозливий для життя і нерідко закінчується смертю.

76. Тромбоцити — третя група клітин крові, які відрізняються від еритроцитів і лейко­цитів за формою та розмірами. Це круглі двоопуклі утвори заввишки до 0,7 мкм і діаметром 1-4 мкм. На відміну від лейко­цитів, тромбоцити не мають ядра. Крім того, вони позбавлені будь-яких пігментів, чим істотно відрізняються від інших без'ядерних клітин крові — еритроцитів. Кількість тромбоцитів у лю­дини в нормі становить 200 000 - 400 000 в 1 мкл крові. Вони утворюються в кістко­вому мозку відщепленням невеликих час­точок цитоплазми від великих кровотвор­них клітин — мегакаріоцитів. З однієї такої клітини може утворитись близько, 4000 тромбоцитів. Мембрана тромбоцитів нестійка до механічних впливів, вона лег­ко руйнується, і тому тривалість їхнього життя в крові не перевищує 10-12 діб. Тромбоцити виявляють здатність скупчу­ватись у групи (агрегація) й прилипати до чужорідних агентів чи ушкоджених повер­хонь судин (адгезія), внаслідок чого утворю­ється тромбоцитарний (пластинчастий) тромб.

У цитоплазмі тромбоцитів містяться гра­нули, заповнені фізіологічно активними речовинами: адреналіном, гістаміном, а та­кож ферментами гліколізу, дихального цик­лу, АТФазою, АТФ тощо. Тут містяться також тромбоцитарні фактори згортання крові. Так, в α -гранулах міститься тромбоцитарний тромбопластии — фактор 3 (F3), який бере участь в одній з початкових фаз згортання крові. Крім того, тромбоцити здатні переносити адсорбовані на їхній по­верхні великомолекулярні речовини — нуклеотиди, поліпептиди тощо, за допомогою яких, як вважають, відбувається передавання інформації між клітинами та органами. Тромбоцити здійснюють також фагоцитоз небіологічних часточок, вірусів, комплексів антиген — антитіло і таким чином беруть участь у підтриманні неспецифічного клітин­ного імунітету.

Згортання (коагуляція) крові є проявом захисної реакції організму — гемостазу, спрямованої на збереження об'єму цир­кулюючих рідин тіла: крові, лімфи чи ге­молімфи, зокрема на запобігання крово­втратам.

77. Групи крові людини. В еритроцитах людини містяться аглютиногени, або ізоаитигени, А і В, а в плазмі крові — аглю­тиніни, або ізоантитіла, α і β. За їх комбі­нацією виділяють чотири групи крові: 0 (І) — немає аглютиногенів А і В, але є певний аглютиноген 0 і аглютиніни α і β; А (II) — містить аглютиноген А та аглю­тинін β; В (III) — аглютиноген В та аглю­тинін α; АВ (IV) — аглютиногени А і В, аглютинінів немає.

Крім системи АВ0 ви­ражену антигенну несумісність виявляє, система резус (Hh). Резус-фактор в ерит­роцитах людини був виявлений К. Лапдштейнером та І. Вінером. Вони встановили, що плазма кролика, імунізованого еритро­цитами мавпи макаки-резус, аглютинує еритроцити людини, причому у 14 % лю­дей резус-фактор у крові не визначається. Резус-фактор — це ізоаитиген (аглюти­ноген), точніше група ізоантигенів (С, D, Е та ін.), серед яких найактивнішим є ізоаптигеи D). Цілком природно, що відпо­відного ізоантитіла анти-D-аглютиніну у резус-позитивиих людей у крові немає. Однак немає його і у резус-негативних лю­дей. Резус-конфлікт Якщо в утробі Rh-негативної матері розвивається плід, який успадковує батьківський) Rh-позитивний фактор, то в результаті може розвинутись резус-конфлікт. Rh-позитивиі еритроцити плода, проникаючи крізь плаценту в кров матері, сенсибілізують її і організм до вироблення Rh -антитіл. Остайні, як молекули малих розмірів, легко проникають крізь плацентарний бар'єр у кров плода, що може призвести до розвит­ку гемолітичної хвороби і навіть загибелі плода.

78. Лейкоцити — це безбарвні клітини кро­ві, що мають ядро і здатні до амебоїдпого руху. Якщо до лейкоцитів віднести блу­каючі клітини губок та кишковопорожницних, то можна говорити про появу лейкоци­тів уже на ранніх етапах еволюції тварин­ного світу. Усі лейкоцити здатні до фагоцитозу який був відкритий і описаний І. І. Мечниковим. Явище фагоцитозу полягає в тому, що рухливі клітини тіла макроорганізму, в даному разі лейкоцити, захоплюють у свою цитоплазму і перетравлюють різні сторон­ні часточки, бактерії, фрагменти клітин, харчові часточки тощо. На фагоцитарній активності грунтуються основні функції лейкоцитів.

За морфологічними оз­наками лейкоцити поділяють на 2 групи: зернисті, або гранулоцити, та незериисті — агранулоцити.

Утворення лейкоцитів — лейкопоез, так само, як і еритропоез, відбувається в кістко­вому мозку за участю спеціальних речо­вин — лейкопоетинів, які стимулюють поділ і диференціацію стовбурових клітин кісткового мозку.

79. Первинні лімфатичні органи: Кістковий мозок, тимус та ембріональна печінка — це найголовніші ділянки, де утворюються лімфоцити, та середовища, у яких відбувається поділ та розростання лімфоцитів, після чого вони стають функціональними ефекторними клітинами.

Вторинні лімфатичні органи: Лімфатичні вузли, селезінка, мигдалики та групові лімфатичні фолікули (пеєрові бляшки) — це ті середовища, де лімфоцити можуть взаємодіяти один з одним та з антигенами, бо у цих середовищах збираються разом фагоцитарні макрофаги, клітини, що презентують антиген, і зрілі Т- та В-лімфоцити.

Гемопоез – це процес дозрівання кровотворних клітин.

80. Традиційно під поняттям імунітету ро­зуміли несприйнятливість багатоклітинно­го організму (макроорганізму) до інфекцій­них захворювань.

Гуморальний імунітет забезпечується специфічними макромолекулами, які функціонують у внутрішніх рідинах організму. У плазмі крові містяться спеціальні білки, які здатні знешкоджувати мікроорганізми та отруйні продукти їх життєдіяльності, які надходять у рідини організму. Він може загальним (неспецифічним) або бути специфічними для конкретних антигенів. Прикладами системи гуморального імунітету є утворення інтерферону та антитіл. Антитіла - специфічні глобулярні білки, які виділяються в організмі у відповідь на конкретні антигени і здатні з ними специфічно з'єднуватися.

Імунітет (лат. immunitas — звільнення) — прояв спрямованих на збереження сталості внутрішнього середовища захисних реакцій організму проти генетичне чужорідних речовин (антигенів).

Природжений (видовий або спадковий) імунітет — стійкість організму до певних патогенних агентів, яка властива даному виду і передається спадково. Вважають, що цей вид імунітету зв'язаний з особливостями генотипу даного конкретного виду макроорганізму (несприйнятливість людини до чуми рогатої худоби, курячої холери, а тварин — до скарлатини, кору).

Під набутим імунітетом розуміють специфічний захист проти генетичне чужорідних субстанцій (антигенів), який здійснюється імунною системою організму через вироблення антитіл або нагромадження сенсибілізованих лімфоцитів. Набутий імунітет виробляється в результаті перенесеного захворювання або вакцинації здорового організму.

Імунологічна толерантність — властивість імунної системи специфічно не реагувати на конкретний антиген.

81. Кровоо́біг — процес постійної циркуляції крові в організмі, що забезпечує його життєдіяльність. Кровоносну систему організму іноді об'єднують із лімфатичною системою в кардіоваскулярну систему. Кров приводиться в рух скороченнями серця і циркулює судинами. Вона забезпечує тканини організму киснем, поживними речовинами, гормонами і постачає продукти обміну речовин до органів їх виділення. Збагачення крові киснем відбувається в легенях, а насичення поживними речовинами — в органах травлення. У печінці та нирках відбувається нейтралізація й виведення продуктів метаболізму. Кровообіг регулюється гормонами та нервовою системою. Розрізняють мале (через легені) і велике (через органи і тканини) кола кровообігу. Кровообіг — важливий чинник в життєдіяльності організму людини і тварин. Кров може виконувати свої різноманітні функції тільки знаходячись в постійному русі.

Артерії - це судини, які несуть кров від серця до органів і тканин.

Капіляри - це найдрібніші кровоносні судини, стінки яких утворені ендотелієм. Через нього постійно відбувається обмін речовин між кров'ю і тканинною рідиною.

Вени - судини, які несуть кров від органів і тканин до серця. Стінки вен побудовані подібно до стінок артерій, але вони менш еластичні через тонший м'язовий шар.

82. Велике коло кровообігу — це шлях крові від лівого шлуночка до правого передсердя.

Під час скорочення лівого шлуночка насичена киснем артеріальна кров виштовхується в аорту. З аорти кров рухається по артеріях, які, віддаляючись від серця, розгалужуються й переходять у капіляри. Велике коло кровообігу починається від лівого шлуночка, з якого кров надходить в аорту. З аорти через систему артерій кров несеться в капіляри органів і тканин усього тіла. Від органів і тканин кров відтікає по венах і через дві порожні — верхню і нижню — вени вливається в праве передсердя. По всіх артеріях великого кола кровообігу тече артеріальна кров, а по венах — венозна.

Мале коло кровообігу — шлях крові від правого шлуночка до лівого передсердя. Час колообігу крові в ньому - 7-11 секунд. Венозна, бідна на кисень, кров потрапляє у праву частину серця. Скорочуючись, правий шлуночок, викидає її в легеневу артерію. Двома гілками, на які ділиться легенева артерія, ця кров тече до легень. Там гілки легеневої артерії, розділяючись на дедалі дрібніші артерії, переходить у капіляри, що густо обплітають численні легеневі пухирці, у якиї є повітря. Коли кров тече легеневими капілярами, до неї надходить кисень. Одночасно вуглекислий газ із крові переходить у повітря, що заповнює легені, тобто в капілярах легень венозна кров стає збагаченою на кисень - артеріальною. Потім вона збирається у вени, які, зливаючись одна з одною, утворюють чотири легеневі вени, які впадають у ліве передсердя.

83. Се́рце — внутрішній м'язовий орган кровоносної системи, який наганяє кров в артеріальну систему і забезпечує її повернення по венах. У людини серце міститься в серцевій сумці (перикард) і розташоване в грудній клітині (середостінні). Центральна частина середостіння включає в себе перикард, серце, початкові частини магістральних судин: верхньої і нижньої порожнистих вен, стовбура легеневої артерії, чотири легеневих вени, а також діафрагмальний та блукаючий нерв. Звичайно в нормі в перикардіальній сумці міститься близько 30 мл ексудату. Анатомічно виділяють 5 відділів серця — верхівку, основу, діафрагмальну, грудинно-реберну та легеневу поверхні. Вінцева борозна оточує серце та лежить на межі між передсердями та шлуночками серця. Правий та лівий шлуночки серця розмежовують відповідно передня та задня міжшлуночкові борозни.

Осердя (pericardium), або навколосерцева сумка— це двостінний замкнутий мішок, який оточує серце з усіх боків, за винятком невеликої ділянки його основи, де входять у серце й виходять з нього великі кровоносні судини. В осерді розрізняють дві зрощені між собою сумки: зовнішню — волокнисте осердя (pericardium fibrosum) і внутрішню — серозне осердя (pericardium serosum). Останнє складається з пристінкової і вісцеральної (епікард) пластинок. У щілинній осердній порожнині (cavitas pericardiaca) між ними міститься близько 15 — 20 мл серозної рідини.

Кровопостачання серця відбувається за рахунок вінцевих артерій, повністю забезпечуючих потреби міокарда в умовах норми. В разі виникнення коронарної недостатності до кровопостачання серця підключаються компенсаторні джерела васкуляризації міокарда. До них належать артерії суміжних з серцем органів середостіння, перикарда і діафрагми, а також найдрібніші судини серця (судини В'єссена-Тебезія), які сполучають порожнини камер серця з системою вінцевих судин.

 

84. Провідна система серця — група високоспеціалізованих клітин серця, які мають здатність ґенерувати імпульси та їх проводити. Клітини розташовуються компактно, формуючи елементи провідної системи серця:

Міокард має властивості збудливості, провідності, рефрактерності, автоматизму і скоротності. Ці властивості забезпечуються присутністю в серці зазначених вище двох типів кардіоміоцитів.

У порожнині серця і в стінках великих кровоносних судин розташовані рецептори, що сприймають коливання тиску крові. Нервові імпульси, що приходять від цих рецепторів, викликають рефлекси, що налаштовують роботу серця до потреб організму. Імпульси-команди про перебудову роботи серця поступають від нервових центрів довгастого мозку і спинного мозку.