Житіє святого отця нашого Димитрія Ростовського, нового чудотворця

Дмитро Туптало

Житія святих

Том I

Вересень

Переклав Валерій Шевчук

Львів, Видавництво «Свічадо», 2008

Зміст

Вступ. 3

Житіє святого отця нашого Димитрія Ростовського, нового чудотворця. 5

Перше слово. 7

Духовна грамота святителя Димитрія. 14

Передмова до Благочестивого читача. 15

Учителі, письменники, історики, повіствувлльники, від них-бо книгу цю складено, такі вони: 18

Місяця вересня в 1-ий день. 20

Слово на початок Індикту, тобто Нового року. 20

Житіє преподобного і богоносного отця нашого Симеона Стовпника. 24

У той-таки день поминання собору Пресвятої Богородиці в Міясинській обителі 34

Місяця вересня в 2-ий день. 36

Житіє і страждання святого мученика Маманта. 36

У той-таки день житіє у святих Отця нашого Івана Пістника, архієпископа Константина - града. 41

Місяця вересня в 3-ій день. 44

Житіє і страждання святого священномученика Антима, єпископа Никомідійського і з ним багатьох. 44

У той-таки день страждання святої мучениці Василиси Никомідійської 49

Місяця вересня в 4-ий день. 51

Cтраждання святого священномученика Вавила і з ним трьох отроків. 51

У той-таки день житіє святого пророка Мойсея-Боговидця. 55

Місяця вересня в 5-ий день. 61

Житіє святого пророка Захарії, батька Предтечі 61

У той-таки день страждання святих мучеників Урвана, Теодора, Медимна та інших із ними. 63

Місяця вересня в 6-ий день. 64

Спогад чудес преславного святого архистратига Михаїла, що було у Хонях. 64

У той-таки день страждання святих мучеників Ромила та Євдоксія й інших із ними. 71

У той-таки день житіє преподобного отця нашого Давида, що раніше був розбійником.. 74

Місяця вересня в 7-ий день. 76

Страждання святого мученика Созонта. 76

У той-таки день пам'ять святих апостолів із числа сімдесяти Євода та Онисифора. 77

У той-таки день пам'ять святого Євпсихія. 77

У той-таки день житіє святого отця нашого Івана, архієпископа Новгородського. 78

Місяця вересня в 8-ий день. 83

Слово на Різдво Пресвятої Богородиці 83

Місяця вересня в 9-ий день. 87

Житіє святих праведних богоотців Йоакима та Анни. 87

У той-таки день страждання святого мученика Северіяна. 91

У той-таки день пам'ять блаженного Микити, сокровенного угодника Божого, що його бачив Созонт-Диякон 93

Місяця вересня в 10-ий день. 96

Житіє і страждання святих мучениць Минодори, Митродори та Німфодори. 96

У той-таки день житіє святої Пульхерії, цариці 100

У той-таки день пам'ять святих трьох жон, знайдених в горі пустельній. 105

Місяця вересня в 11-ий день. 107

Житіє і труди преподобної матері нашої Теодори, що в чоловічому образі подвиг чинила. 107

У той-таки день пам'ять преподобного Євфросина. 116

Місяця вересня в 12-ий день. 118

Житіє і страждання святого священномученика Автонома. 118

Місяця вересня в 13-ий день. 121

Слово про відновлення храму Воскресіння Христового, що в Єрусалимі 121

У той-таки день житіє святого великомученика Корнилія-сотника. 122

Місяця вересня в 14-ий день. 127

Воздвиження чесного і животворящого хреста Господнього. 127

Місяця вересня в 15-ий день. 131

Cтрaждaння святого мученика Микити. 131

Місяця вересня в 16-ий день. 134

Страждання святої всехвальної великомучениці Євтимії 134

Місяця вересня в 17-ий день. 139

Страждання святих мучениць Віри, Надії та Любові й матері їхньої Софії 139

Місяця вересня в 18-ий день. 145

Пам'ять преподобного отця нашого Євменія, єпископа Гортинського. 145

У той-таки день пам'ять святої мучениці Аріядни. 146

Місяця вересня в 19-ий день. 147

Страждання святих мучеників Трофима, Савватія та Доримедонта. 147

У той-таки день страждання святого Зосими-пустельника. 150

Місяця вересня в 20-ий день. 152

Життя та страждання великомученика Євстатія Плакиди і дружини його, і дітей. 152

Страждання святих новоявлених мучеників Михайла, князя Чернігівського, і Теодора, боярина його, що від нечестивого Батия постраждали. 160

Місяця вересня в 21-ий день. 166

Пам'ять святого Кодрата. 166

У цей-таки день пам'ять святих священномучеників Іпатія та Андрія. 166

Місяця вересня в 22-ий день. 168

Cтраждання святого великомученика Фоки, єпископа Синопійського. 168

У той-таки день житіє і страждання другого Фоки, святого, званого садоводом.. 168

У той-таки день житіє святого пророка Йони. 170

У той-таки день житіє Петра святого, що раніше митарем був. 172

Місяця вересня в 23-ий день. 175

Слово на зачаття чесного і славного пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана. 175

Місяця вересня в 24-ий день. 177

Житіє і страждання святої першомучениці Теклі, рівноапостольної 177

Місяця вересня в 25-ий день. 184

Житіє преподобної матері нашої Євфросинії 184

У той-таки день житіє преподобного отця нашого Сергія, ігумена Радонезького, нового Чудотворця. 189

Місяця вересня в 26-ий день. 199

Житіє і труди святого, славного і всехвального апостола та євангеліста Івана Богослова. 199

Місяця вересня в 27-ий день. 209

Страждання святого мученика Калістрата та прибічників його. 209

Місяця вересня в 28-ий день. 213

Житіє преподобного отця нашого Харитона-Ісповідника. 213

Місяця вересня в 29-ий день. 218

Житіє преподобного отця нашого Киріяка-відлюдника, списане Кирилом Чорноризцем Лаври Святого Євтимія Великого. 218

Місяця вересня в 30-ий день. 223

Житіє і страждання святого священномученика Григорія, єпископа Вірменії Великої і з ним тридцяти семи дівиць 223

У той-таки день успіння преподобного отця Григорія, що на Пелшмі-ріці, Вологодського Чудотворця. 227

 

Вступ

 

Найвидатніша праця української гагїографії з кінця XVII і початку XVIII століть - це монументальний твір Дмитра Туптала "Книга Життів Святих" - Четії Мінеї в чотирьох томах.[1] Такими словами похвали сучасні історики української літератури представляють читачеві Четії Мінеї.

Це був один з останніх творів, друкованих у Києві без дозволу Московського патріярха, і він відображав істинну традицію Києва, яку Московська Церква вважала за єретичну або щонайменше, за вільнодумну, через те що Київська Церква прийняла деякі догматичні вчення Латинської Церкви.[2]

Їх читали не лише українські та російські письменники XVIII століття, які позичали з Четіїх Міней мотиви для своїх праць[3], а також населення по селах України, оскільки ступінь письменності в Україні на той час був дуже високий - завдяки впливу Києво-Могилянської Академії, яка приймала студентів з усіх шарів суспільства і мала окремі бурси для бідних студентів.[4] Важливим є свідчення щодо цього, подане в поемі Гайдамаки, з-під пера Тараса Шевченка, який згадує, що в неділі у них був звичай читати Мінеї - Життя Святих.[5] Про популярність Четіїх Міней свідчать численні перевидання цього твору, які з'явилися до початку XX століття.

Перше видання Четіїх Міней вийшло в 4 томах, з яких кожен містив три місяці. Перший том, за місяці вересень, жовтень і листопад, видано 1689 р.б. Другий том з місяцями грудень, січень і лютий з'явився в 1695 р.б. Третій том з місяцями березень, квітень і травень був надрукований в 1700 р.б. Четвертий, й останній, том з місяцями червень, липень і серпень побачив світ в 1705 р.б.

У 1705 р.б. автор почав працювати над новим виданням Четіїх Міней. До цього завдання він взявся на прохання Києво-Печерської Лаври, і для цього повторно детально переробив перший том. Це друге видання, яким автор сам зайнявся, з'явилося вже після його смерті.[6]Друге видання також складалося з 4 томів, з яких кожен містив три місяці. Перший том з'явився в 1711 р-б., другий - у 1714 р.б. і третій - у 1716 р.б. Четвертий том також був надрукований, але копія цього тому не збереглася через пожежу, яка повністю знищила будівлі монастиря в 1718 р.б.[7]

З передмови, яка супроводжувала перший том Четіїх Міней і друкована в 1689 р.б.,[8] ми довідуємося про стадії, які привели до написання Четіїх Міней. Архимандрит Варлаам, автор цієї передмови, починає з того, що згадує: ті Четії Мінеї які привезено до Русі в IX ст., вже давно втрачені через напади татар, які нищили наші землі та монастирі і при тому знищили багато цінних книг, а між ними й Четії Мінеї. Тому ті, що бажають читати життя святих, змушені користатися книгами, писаними чужою мовою, які не завжди православні у своєму навчанні.

Далі він згадує, що першим, хто старався про виготовлення Четіїх Міней слов'янською мовою, був Київський митрополит Петро Могила, який послав монахів до Атонської Гори, щоб придбати копію Мінеї Симеона Метафраста. Він мав намір перекласти цю Мінею слов'янською мовою, але його передчасна смерть припинила ці плани.

Мрію митрополита Могили поділяв і його наслідник в сані архимандрита Києво-Печерської Лаври Інокентїй Ґїзель,[9] який зібрав велику кількість рукописів і також послав до Москви по копію Великих Четіїх Міней митрополита Макарія. Однак війна не дозволила йому продовжити діло.

Його наслідник архимандрит Варлаам Ясинський пішов шляхом своїх попередників і почав шукати особу, яка була б здатна довести до завершення мрію його попередників. Розглянувши справу на Раді Монастиря, він передав це завдання Дмитрові.

Головними джерелами для життів святих він називає Мінею Симеона Метафраста, життя інших східних отців і святих, деяких західних святих, які трималися православного навчання, та грецьких істориків. У кінці він мимохідь також згадує про Великі Четїї Мінеї митрополита Макарія. Дмитро переробив весь цей матеріал, щоб у результаті дати коротші оповіді життів, які можна легко читати.

Ще одна передмова, супроводжувала другий з чотирьох томів Четіїх Міней. ЇЇ можна знайти в томі, який містить місяць грудень.[10] Цю передмову виготовив сам Дмитро, щоб дати відповідь на закиди, які висунули проти нього після випуску першого тому.[11] У ній Дмитро передусім підкреслює, що житія були написані в короткій формі, щоб дати людям можливість читати життя святих або стежити, коли їх читають. Він перелічує в передмові три помилки: перша стосується до датування в житті св. Иоакима і Анни, яких пам'ять припадає на 9 вересня. Друга - до числа цвяхів, якими Христос був прибитий до хреста. Третя помилка стосується до осіб Михаїла Валвоса і Михаїла Ранквея, яких вважали за одну й ту ж особу в житті св. Йоанікія, яке припадає на 4 листопада.

По передмові йде благословення Адріяна, Московського патріярха, для праці та її друкування[12] і також коротке слово архимандрита Варлаама, який повторно висловлює, що праця Дмитра вільна від помилок.[13] Потрібно також згадати, що це був період, в якому часто приписували догматичні помилки вченим, що приходили з України.

Хронологічно третьою є передмова, підготовлена для видання Четіїх Міней, які були справлені комісією в 1755 р.б і надруковані в 1759 р.б.[14]Вона починається розповіддю про різні збірки житій святих, що існували на Сході й на Заході. Тоді подано огляд різних збірок житій, що існували в слов'янській мові до часу написання Четіїх Міней митрополита Дмитра. У передмові згадано дише дві збірки - це Великі Четії Мінеї митрополита Макарія і Києво-Печерський Патерик. Тут подано опис різних обставин та труднощів, які треба було перебороти, поки Четії Мінеї Дмитра вийшли друком, що запозичено з попередніх передмов. Відтак згадано перші два видання Четіїх Міней, які друковано в Києві, і тоді йде пояснення, чому підготовлено це нове виправлене видання. Сильний наголос кладеться на факт, що це зроблено відповідно до закону з 1721 р.б., в якому постановлено переглянути Пролог, і також до закону з 1745 р.б., в якому постановлено виправити і видати Четії Мінеї. Роботу комісія почала в 1755 р.б., і вона тривала майже Цілий рік. Завданням комісії було знайти місця, які не згідні з Божим Словом, догмами віри і церковними традиціями, а також ті місця, які були сумнівного походження.

Це нове виправлене видання з'явилося в 1759 р.б.[15], і третю передмову можна знайти в усіх пізніших виданнях Четії Міней. Передмову надруковано в томі за вересень відразу після передмови архимандрита Варлаама з 1689 р.б., яка також надрукована в усіх пізніших виданнях.

Загалом про працю Д. Туптало можна з певністю сказати, що це не лише визначний літературний твір української гагіографії ХУІІ-ХУПІ ст., а також високоякісний науковий твір. Пишучи його, автор послуговувався "великою кількістю слов'янських та грецьких оригіналів і подав докладний список вживаних рукописів з докладними покликаннями[16].

Подаємо читачеві переклад Четіїх Міней сучасною українською мовою з надією, що читач сприйме їх як скарб нашої старовини, з якого можна зачерпнути багато невідомого та забутого не лише про християнських святих, які впродовж століть давали світлий приклад християнського життя, але особливо про наших українських святих, які жили та служили Богові на нашій рідній Українській землі.

ермнх. Рафаїл (Роман Турконяк), студ. мон.

 

Житіє святого отця нашого Димитрія Ростовського, нового чудотворця

 

Цей святитель Христовий Димитрій, новоявлений чудотворець, хоч у недавні часи ще живий перебував, але докладного сказання про життя його нам дістати виявилося певною мірою неможливо, оскільки ті, що знали його життя від знатних і достовірних персон, на той світ переселилися. Я ж бо, за дорученим мені ділом щодо того, виконуючи повелене, скільки міг про нього достовірно почути і скільки можна мені було від писемного про нього викладу взяти, тобто одне з його духівниці, а друге - з похвальних йому надгробних віршів, також і виводів з похвал, засвідчених про нього в "Мінеях Четьях", складених його працею, оце для знаття синам східної Церкви викладаю. Народився цей святий у богоспасенному місті Києві* від доброчесних і богобоязливих та сановитих батьків. Батько-бо його Сава, прозваний Тупталенком, був сотником київським. Од хрещення в Більцях ім'я цьому святому було Данило, від юності в страсі Божому він вихований. Відданий був у зовнішнє вчення латинської мови, що є в Києві. Однак, як сам про себе засвідчив, зневажив цей світ та иноцтво взяв вісімнадцятилітнім, через що належить признати йому, що він у тому точно наслідував преподобного Венедикта, котрий так само в Римі був відданий у науку зовнішньої любомудрості. Той, бачачи в училищах багатьох, що захотіли ходити у своїх пристрастях розпутним шляхом, відвернув з нього ходу свою, побоюючись, аби заради малого книжного вчення не погубити великого розуму душі своєї, не звестися зі злими і не впасти цілком у гріховну прірву. Відійшов тож від училищ ненавчений мудрець та розумний невіглас, зневаживши зовнішнє любомудря, щоб зберегти внутрішню цноту. І не лише училища він залишив, а й численні багатства своїх батьків, які вже відійшли від життя цього, і побажав иночого чину та пустельного пробуття. Оцього тож угодника Божого, преподобного

*Інші дані - в м. Макарові на Київщині - перекладач.

Венедикта, наслідуючи, святий Димитрій також покинув батьків і всю світу цього марноту й більше зовнішнє вчення, вельми в гонім віці постригся в Київському Кирилівському монастирі, наречений був замість Данила Димитрієм. І, на промисел Божий всього себе кладучи, до кончини своєї дотримувався найпершого чернечого правила: некорисливість та убогість. Не дбав зовсім про дочасне багатство та маєтки, тільки аби Богові догодити і за званням своїм вірно йому служити і працювати - мав щодо того невсипуще й постійне дбання. Міцно дотримувався науки першого псалму і в законі Господньому день і ніч навчався, віддавався книгам божественним не тільки для своєї душевної користі, але й для інших, мав-бо найбільше старання трудитись у проповіді Слова Божого і дістав до того осібне Боже дарування, що видно з багатьох його рукописних проповідей, що їх досі багато охоче переписують. Не тільки в Малоросії, а й за кордонами, у князівстві Литовському, достатньо Слово Боже проповідував, а найбільше в благочестивому ще й досі місті Слуцьку два роки трудився і вправлявся невсипуще в такому ділі, в монастирі тамтешньому Братському Преображенському. І, за розповідями тамтешніх мешканців, мав собі патрона і захисника одного, доброчесного громадянина Івана Скочкевича, фундатора того монастиря, і коли той помер, то святий Димитрій сказав над ним погребальне повчання про діяння апостольські, як кінчав Іван життя. А після поховання згаданого громадянина повернувся і щасливо прибув знову до Києва.

Архиєреї ж київські, що керували один за одним, за такий його боговгодний труд, який був у ті часи святій Церкві вельми потрібний та добро-корисний_, виводили його на всілякі ігуменства, і був він ігуменом в Києво-Кирилівському монастирі, у Петропавловському Глухівському, у Святоспаському Максаківському. Потім в Обмочевському, тобто Батуринському, де за його ігуменства помер паризький учитель Адам Зерникав, про якого в "Апології проти лютеран" преосвященний Теофан Прокопович, котрий був тоді Києво-Братським ректором, так писав: "Блаженної пам'яті Адам Зерникав, коли здобув вельми дбале старання до пізнання того діла, тобто про походження Святого Духа, і всі докази чітко роздивився в самій суті істини, якими латинники величаються, від писання та свідчень святих отців переможений, покорився, щоб знайти засіб для безпечного спасіння свого, залишив свою вітчизну, як самовільний вигнанець, і поза батьківщиною шукав небесної вітчизни (до неї-бо від Бога був вибраний) у нас, в Малій Росії, і створив за майже тридцять років, що минули, вельми велику рукописну книгу, повну безмірного і твердого вчення; у тій книзі показав краще за інших усіх про Святого Духа, що ісходить від самого Отця, оскільки ви, каже, лютерани, в посланні своєму до отця Михаїла Схимонаха від вашого ісповідання до нас звертаєтеся. Це як гадаєте, і від Августина слово приводите: без усякого, кажете, сумніву твердо належить визнавати, що той-таки Дух Святий є один від Отця і Сина - Дух від Отця і Сина ісходить. Замість відповіді на це слово, начебто Августинове, посилаю вам два трактати вищепохваленого автора Адама Зерникава, у яких він нечуваним ученням багато заявляє про псуття та розтління від латинників у писаннях східних та західних отців про походження Святого Духа - діло давно бажане, але досі, наскільки я можу знати, на викриття такого від латин діла не покусився, хіба хтось із наших одне чи друге слово якогось святого примітив був. Прочитайте, прошу, ці два трактати, і що ви про них думаєте, як вам завгодно, нам сповістіть; я ж настільки не маю в тому сумніву, що супроти того писання жодного не може бути достойного заперечення, що навіть не можу збагнути і зрозуміти, який би міг бути доказ до заперечення. Такий ото муж Адам Зерникав, славлений досить і шанований у Парижі поміж учителями, помер як один з останніх ченців у Батуринському монастирі в час ігуменства преосвященного Димитрія. Після його смерті згадана книга того вчителя, його працею складена и написана, віднайшлася і вельми потрібна стала для викриття відступництва і помилок, як папського, так і лютеранського і кальвінського". До цього місця з "Апології".

З передмови до вересневої "Четьї Мінеї" можна побачити і визнати, що святий Димитрій, маючи ревність безмовно трудитися в проповіді Божого Слова, залишив батуринське ігуменство і переселився в Києво-Печерську лавру в часи архимандритства Варлаама Ясинського, який став потім київським митрополитом, він-таки, за порадою соборних отців і братії святої лаври, доручив йому діло житія святих зібрати й написати. І він, після довгого і смиренно-мудрого відмовляння, поклав надію на Божу поміч і на молитви Пречистої Матері життя і всіх святих почав вершити з великим старанням вручене йому діло. І, створивши першу книгу трьох місяців і видавши друкарським відтиском, дістав грамоту з благословенням від святійшого патріярха всеросійського Адріяна, і цю грамоту видруковано в грудневій "Четьї Мінеї", у ній святому Димитрію достатня похвала і подяка за першу книгу житій святих, щоб і надалі від того діла не відходив, але дбав би довести до кінця, подавалося архипастирське умовляння та благословення.

Такий ото трудолюбець, тож хай світильник не ховається під спудом. За згодою тодішніх малоросійських архиєреїв, тобто преосвященного Варлаама, митрополита Київського, і преосвященого Івана Максимовича, архиєпископа Чернігівського, був уведений архимандритом в Єлецьку Чернігівську обитель, а потім переведений архимандритом в монастир всемилостивого Спаса Новгородка-Сіверського монастиря, а звідти по іменному великомонаршому указу блаженної і вічнодостойної пам'яті государя імператора Петра Великого посвячений у Москві в митрополита Тобольського і Сибірського. Але після посвячення був пойнятий тяжкою хворобою, в якій благоволив його відвідати сам монарх і зрозумів, що така хвороба йому випала від певної печалі, яку він йому зголосив таким чи подібним чином: "Від того, - сказав, - моя печаль, що мене у важку і жорстоку сторону посилають, здоров'ю моєму невиносну і шкідливу. А на мені є обов'язок кінчати житія святих для загальної користі Церкві". І, почувши від нього такий благословенний резон, богомудрий і благочестивий монарх звелів перевести його митрополитом у Ростов замість померлого тоді преосвященного Іоасафа, митрополита Ростовського, і переведений між патріаршеством в літо 1702, січня в 4 день, була тоді неділя перед Просвіченням. А на престол у Ростов прийшов березня в перший день, була тоді друга неділя Великого посту. А прибувши, віддав звичайному похованню того преосвященного митрополита Іоасафа, котрий викопав ще за життя свого в соборній церкві могилу собі і поставив для себе в ній привезеного із Москви кам'яного гроба, в якому тіло його при похованні поставлено в дерев'яному гробі святим Димитрієм.

Вступивши на престол, святий Димитрій говорив у церкві таке

Перше слово

Бога, що все на користь будує, зволенням, повелінням пресвітлого монарха, благовірного великого государя нашого царя і великого князя Петра Олексійовича, Великої та Малої Росії самодержця, і зволенням та благословенням усього собору, прийшов моя недостойність сюди, на престол пречесної Ростовської та Ярославської митрополії. О возлюблені вівці словесного Христового стада! Мир вам віщаю, мир цьому пречесному Матері Божої храму, мир богоспасенному місту Ростову, мир богоспасенному місту Ярославлю; мир благословенному місту Угличу і всім благословенним цієї єпархії церквам та містам, мир і благословення! Мир жительству та співжительству вашому, мир домам вашим, мир серцям вашим, як і апостол каже: "І мир Божий хай оселиться у серцях ваших, тоді і призвані будете"[17]. Хай не сумниться серце ваше від мого до вас приходу, дверима-бо я ввійшов, а не заліз інакше, не шукав, але мене знайдено, і не відав я вас і ви мене не знаєте, а послали мене до вас долі Господні, ті, яких безодня велика. Я прийшов не для того, щоб служили мені, а щоб послужив я вам за словом Господнім: "Хай слугою вам буде" (Мт. 24, 11). Прийшов я до вас з любов'ю, сказав би, що прийшов як батько до дітей, але інакше скажу: прийшов як брат до братії, як друг до люб'язних друзів, адже і Господь-Христос не соромиться нас братією називати. "Ви друзі мої", - каже (Ів. 15, 14). Тому не називаю вас раби, але друзі, а ще чесніше та дивніше, що отцями собі називає улюблених своїх, кажучи: "Цей мені отець і мати, хто творить волю Отця мого небесного[18], - тож і ваша любов - мені й отці, і брати, і друзі. А коли і отцем мене назвете, то я по-апостольському до вас віщаю: "Чада мої, доти хворію, доки не ввійде у вас Христос".

Прийшов до вас шляхом тим, яким колись приходив із Києва сюди святий отець наш Ісая, ростовський чудотворець, той на це місто приніс благословення від благодаті, вилитої з висоти на новий Атон, або, ліпше кажучи, на новий Єрусалим, на Києво-Печерські гори; тими-то святого Ісаї слідами і я, грішний, із Києва прийшов, кажу: хай буде на місті цім благословення Боже, Богородиці, преподобних отців наших Антонія та Теодосія, та інших печерських чудотворців, які спочивають нетлінно, а весь усесвіт чудесами освітлюють.

Радію духом, прийшовши в це місто, в цей дім, його-бо освятили тутешні чудотворці стопами своїх святих ніг, молитвами огородили, боговгодним життям прикрасили, подвигами і трудами возвеличили і превеликою святинею прославили.

Радію духом, бачачи таке зібрання вибране, словесних овець Христових стадо, яке пасе сам начальник пастирів Христос, яких береже Пречистая і Преблагословенная Діва Марія, мати Христа, Бога нашого, яке тримають у нагляді давні тутешні пастирі архиєреї, Божі великі світильники Леонтій, Ісая, Ігнатій, Яків та інші - ті, що в тутешній єпархії, угодники Божі, що стоять перед Божим престолом і за наші гріхи Богові моляться.

Радію духом, бачачи такий виноград, його-бо насадила правиця Всевишнього, його ж напоїла благодать Духа Святого, його-бо виростили труди архиєреїв, що були раніше, його ж бо відвідує сам Христос з пречистою його Матір'ю і виточує вино веселощів духовних.

Молю й молити маю повинність пастирів начальника, владику Христа, хай збереже це своє стадо ціле й неушкоджене від вовків видимих і невидимих, хай жодна вівця від цієї Христової та Богородичної огорожі не піде блукати і в погибель, хай жодна вівця не буде вкрадена пекельним звіром, хай жодна вівця не перетвориться в «козлище», але таки хай «козлища» поперетворюються у вівці, і всі з благословенними вівцями хай сподобляться в час Господнього пришестя стояння на правому боці. А оскільки великий архиєрей, котрий небеса пройшов, мене, хоч і недостойного, поставив до вас пастирем і довірив мені спасіння ваше, маю я зі страхом та трепетом звіт скласти про вас. Тож приймаю я свою повинність, те, що до вас, знати и берегти маю, ви ж маєте знати й берегти і до мене свою повинність.

Повинен я, з поміччю Божою, за настановою апостольською: немочі немічним живити, а не собі пригоджати, але кожному із вас на добро до творення бути, бо і Христос не собі пригоджував. Повинен я вирозумлювати безумних, утішати малодушних, заступатися за безсилих, довготерпеливим бути до всіх. Повинен я добрих любити, злих же з милуванням карати, про загальну користь пектися, всім спасіння дбало шукати, про всіх молитися.

Повинні і ви, о возлюбленії, після Христа-Господа мене, хоч і грішного, пастиря свого знати, являти і з ретельністю творити нелицемірну любов, пошанування невлесне і повинування належне.

Коли повелів Бог, хай буду Вам отець, а ви-бо мені будете завжди діти, і, коли зволив Христос, хай же буду у вас первенствувати. Коли поставив мене Дух Святий вам за пастиря, будьте ж ви мені правдешніми вівцями, котрі слухають голосу пастиря свого. Коли за вчителя поставив вам Бог мене, то прийдіте, діти, послухайте мене, навчу вас страху Господньому. Коли наставника вам дали, мене, то повинуйтеся наставнику вашому і впокорюйтеся, мені-бо ввірено невсипуще піклування про ваші душі, і коли віддаватиму тому, хто хоче, слово, хай сотворю це з радістю, без зітхань.

Коли уздрю у вас, що маєте добре сумління, в усьому почну радіти.

Коли ж уздрю у вас, що маєте зле сумління, у всьому почну зітхати. Коли побачу, що ви правдешні вівці Христові, які йдуть на правий бік, радітиму, коли ж побачу, що ви відхиляєтеся до «козлищ», зітхатиму. Коли знайду у вас по Бозі сущу любов, смирення, покірність, - вельми зрадію, коли ж знайду нелюбов, гордість, непокору, - вельми зітхатиму. Бід обичайності та боговгодного вашого життя порадію, а про розпутних із зітханням пектимуся - хай же з радістю пастиму вас, а не із зітханням. Коли побачите мене зітхаючого, не на користь буде це вам.

Бог же предобрий хоче всіх людей спасти і до розуму істинного привести, він хай наставить вас на шлях свій, щоб творили волю його добру й довершену, щоб у всьому йому догоджали, хай би постали ви перед Страшним судом непосоромлені і непостиджені, хай порадію і я, недостойний пастир, і скажу до владики Христа: це ^я і діти, котрих дав ти мені. Нині ж подбаємо всі купно, щоб ухилитися від зла ї створити благостиню, хай ми очам Господнім достойні явимося. Благодать Господа нашого Ісуса Христа з вами і любов моя з усіма вами.

Амінь.

 

На ростовському архиєпископському престолі святий Димитрій перебуваючи вісім років без двох місяців, довершив з Божою поміччю і закінчив вищезгадані книги "Четьї Мінеї". За розповіддю літописної книги про ростовських архиєреїв, в літо від воплочення Бога Слова 1705, лютого місяця, в 9 день на святого мученика Никифора, названого Побідоносцем, при віддані свята Стрітення Господнього, проказав святому Симеону Богоприїмцю своє останнє моління: Нині відпускаєш раба свого, владико. У день мук Господніх п'ятничний, тоді ж, вістять, Христос на хресті звершився, перед суботою поминання померлих, в неділю Страшного суду, з допомогою Божою і пресвятої Богоматері і молитвами всіх святих, місяцем серпневим написано. Амінь". І так книга житій святих четверта у Божу славу та Божої Матері, у честь усіх святих Божих угодників і на користь правовірних християн була закінчена в місті Ростові.

У Ростові також написав книгу супроти розкольників, названу "Розшук", в якій він перший точно викрив їхні таємні помилки та беззаконня, бо воші навіть у мові Бога не відають і ледве щось чули.

А перед Ростовом, в Малоросії, створив книгу "Алфавіт духовний", яка й нині в Києво-Печерській лаврі друкується.

Створив також книгу в похвалу Пречистої Діви Богоматері, названу "Руно орошене", про чуда, які були від Богородичної чудотворної ікони Іллїнської Чернігівської з богонатхненними бесідами та повчаннями; цю книгу надруковано за його віку в Чернігові.

Видруковано також у Чернігові його ж працею створену книжицю, названу "Апологія", в якій достатня його натхненна бесіда і розмова втішника із печальним.

До друку (готував) також ним створений літописець від створення світу, але не докінчив, тільки зібрав до чотири тисячі шістсотого року[19].

Належало б надрукувати і всі його повчання, коли б їх можна було розшукати та зібрати, яких він не покидав творити й проповідувати, бувши на різних посадах, і в працях, і в послушенстві, і коли складав книги житій святих.

Мав також доброхітство не дише до архиєрейства, але і в часи архиєрейства: від співчутливої любові до ближнього читав над біснуватими заклинальні молитви, подані в київському "Требнику", і постом та молитвою супроти бісів особливо тоді озброювався. І про те свідчить сказання священика, який був при ньому в Ростові, при домовій архиєрейській церкві святого Григорія Богослова, Максима Парфеньєва, який нині живе за старістю при дітях своїх у місті Ярославлі: самою сущою своєю священицькою совістю точно сказав, що бувша жінка його попова Тетяна, Романова дочка, мала в собі в час вступу з ним, Максимом, у шлюбне подружжя нудьгу немалий час, і до смерті його преосвященства років за два (коли саме, сказати не пригадає, весною після свята святого Великодня, у які дні, сказав, не пригадає, а пригадується, що в середу преполовення стала вельми одержима нечистим духом і від того почала вельми кричати. І тоді він, піп Максим, прийшов до його преосвященства до келії і зголосив про те, просячи, щоб його преосвященство учинив до Господа Бога щодо неї моління. Після його прохання його преосвященство наказав попу привести її, Тетяну, на ранок того дня до церкви на Божественну літургію, її було приведено до названої церкви Григорія Богослова, котра при домі архиєрейському, і в час достойного співу, вона, Тетяна, вельми кричала, а після відспівання літургії він, піп, її, Тетяну, за наказом його преосвященства кропив святою водою. І тоді нечистий дух через неї казав отак: "Ти-бо мій мучитель, удруге ти мене мучиш, архиєрей-бо мене мучив, а тепер ти став мучити!" І того ж дня у полудень його преосвященство зволив прийти в ту церкву Григорія Богослова з ієромонахом Єфремом, та з ієромонахом Парменом, та з півчим Василем Олексієвим Посошковим, і зі служителем Матфеєм Павловим і наказав її, Тетяну, привести до церкви і читав над нею по великому "Требнику" заклинальні молитви та інше чиноположення, і в час читання молитов заклинав він духа іменем Божим і вдаряв рукою своєю її, Тетяну, по обличчі, а вона стояла тоді перед його преосвященством (її тримали тоді люди), і сказав: "Вийди, душе нечистий, із створіння Божого". Тоді він, нечистий дух, казав у відповідь: "Вийду, боюся тебе, архиєрея!", А преосвященний, заклинаючи знову і кроплячи святою водою, казав: Побійся Бога, а мене не бійся, тільки вийди!" І тоді всі, котрі дивилися, уздріли, як він, нечистий дух, із вуст її сморідним димом, так, наче з пічної труби дим, вийшов. А після прочитань молитов і після виходу духа його преосвященство її, Тетяну, запитував, чи вона в собі того духа вже не чує, а коли оголосила, що вона не чує, тоді його преосвященство зволив наказати, щоб вона від пиття вина (гарячого) зовсім утрималася, і відпустив її додому. І була вона, попадя, після того від того духа звільнена. Коли ж вип'є вона, Тетяна, вина, тоді бувала одержима тією ж хворобою, тільки не вельми тяжкою. А коли перестане пити вино, тоді бувала завжди здорова. Та попадя Тетяна померла в 1751 році, лютого першого числа. Жили в подружжі п'ятдесят один рік. Тому попу Максиму тепер в (1)757 році є від роду 83 роки.

Перед кончиною святого Димитрія була добра воля государині цариці Парасковії Федорівні приїхати до Ростова, щоб поклонитися іконі Пресвятої Богородиці Тольської, оскільки за весняним розпуттям до Ярослава їхати було важко. Тому звелено було ту чудотворну ікону з обителі принести до Ростова. Тоді святий Димитрій, котрий був тоді в останніх днях, а саме за одну лише добу до кінця свого життя, коли донесено його преосвященству про прибуття цариці Параскевії Федорівни з царівнами і про принесення образу Пресвятої Богородиці Тольської, зволив у розмові наказати казначею, тодішньому ієромонаху Філарету, що це ідуть до Ростова дві гості: цариця небесна і цариця земна, тільки я цього побачити не сподоблюся і належить бути готовим до прийняття тих гостей тобі, казначею. Ходить у Ростові від тих, що пам'ятають і були при тому святителі в училищі і котрі служили при келії, а тепер уже постаріли, а інші й померли, людей достовірних священичого й чернечого чину така повість, що святий Димитрій, митрополит, коли прибув у Ростовську єпархію, то учинив три школи, а учнів зібрав двісті і більше і визначив трьох учителів, і те шкільне навчання було п'ятирічним. І в ті школи сам преосвященний приходив і учнів слухав, а в недільні дні велів семінаристам приходити в соборну церкву на всеношну, а потім повелів, щоб приходили після другої катизми на благословення до себе. Після розгляду на слово псаломне: "Початок премудрості - страх Господній", і на слово Ісуса Сираха: "Великий той, хто здобуде премудрість, але не буде більшого від того, хто боїться Господа", - учив семінаристів при відсутності вчителів сам, відібрав догідних і тлумачив книгу Буття з Біблії. А в літній час зволив від'їжджати в село архиєрейське Дем'яни і там поміж інших боговгодних своїх трудів тлумачив семінаристам святе Євангеліє та Апостол. Також у святий Великий піст учнів своїх сам сповідував і святих Христових таїнств причащав і, навчивши їх, на місця поставляв, викорінюючи темноту та крайнє невігластво, яке вкоренилося тоді у священиках, що достатньо викрив у повчаннях своїх до ієреїв. Там-таки поміж іншого написав таке: "Богу, - каже, - в багатьох церквах творене непошанування - пречистим і Животворящим таїнствам Христовим. Тримають-бо таку велику святиню на неналежному місці, десь у кутку, а іноді в домі без будь-якого пошанування і в посуді нечистому і почорненому. А що гірше, що не тільки не знають назви їхньої чесної, не називають пречесними таїнствами, тобто Тілом Христовим, а чимось простим, більше того, називають безчесною назвою, тобто іменують словом "запас". Трапилося нам у цьому 1702 році в місті Ярославлі по дорозі зайти в одному селі в церкву, і там, за звичайним молінням, я, смиренний, хотів за звичаєм пошанувати пречесні Христові таїнства і віддати їм поклін. Коли ж спитав тамтешнього попа, де вони, животворящі Христові таїнства, піп не зрозумів мого слова, а мовчав, як немисленний.

Коли я сказав: "Де Тіло Христове?", піп і цього слова не міг збагнути. Коли ж один із досвідчених ієреїв, що зі мною були, сказав йому: "Де запас?", - тоді він узяв з кутка посудину вельми бридку і показав бережену оту в нехлюйстві таку велику святиню - на неї-бо ангели дивляться зі страхом. І я попечалився про те серцем немало: ось у якому непошануванні бережеться Тіло Христове, ось як навіть імені ієреї не відають чесного, належного пречесним таїнствам. Подивуйся про те, небо, і кінці землі жахніться! О прокляті ієреї, що самі Христа-Бога в пречесних і животворящих його таїнствах сущого не знаєте, віри ж і любові до нього не маєте і належного йому не віддаєте пошанування! Та як же простих людей істинному богознанню навчите? Горе вам, вожді сліпії, що сліпців водите! Через це владою, від Бога нам наданою, повеліваємо і Страшним судом Божим забороняємо, щоб ієреї конечно найретельнішим божественним пошануванням і поклонінням вшановували пречесні Христові таїнства, коли є Тіло Христове, простіше сказати: святий Агнець сушений, на весь рік, заради хворих, бережений". Досі з Димитрового "Повчання до ієреїв".

Часто він ходив у Ростові в соборну церкву і в інші святі церкви і часто служив сам і ставлеників на попа й диякона святив. Дячків же і пономарів, призначених до церкви за його благословенством, усіх у стихарі посвячував, а такого звичаю раніше в Ростові не бувало. У святий Великий піст, у перший тиждень, раз на день їв. Так само раз у Страсний тиждень, у Великий четвер і перебував тоді в пості та молитві. І мав він такий звичай, що, коли занеможе, то пошле в школу і велить школярам на пам'ять про п'ять ран Христових в руках та ногах і в пробитому ребрі аж до серця читати п'ятикратно молитву "Отче наш", і йому відрадніше ставало, оскільки слабував часто. А при келії були келейники без плати і служили йому Бога ради. Про це і в духовній його свідчиться. Учив наявних при ньому й такому: коли б'є годинник, то на кожен удар годинника перехреститися, тобто знаменуватися охороною чесного хреста і тихо прочитати подумки молитву "Богородице Діво, радуйся!" І часто приїжджали до нього царські персони для благословення, цариця Параскева Федорівна з дітьми своїми і благовірні царівни Теодосія, Марія і Наталія Олексіївни, обдаровували його рясами та іншим, і з їхньої ж бо ряси і сакос собі на смертний час пошив, і нині він на ньому є. Був він вельми старцелюбний, не раз закликав у палату хрестову старців, сліпих, кривих, глухих і годував їх, і поїв, і гроші їм давав, і одяг, в чому у кого яка потреба була. І чимало людей, домових служителів, прийде до нього з якоюсь почестю, то він їх благословить образом святителя Христового Леонтія. А коли образа не було під рукою, то обдаровував грішми по десять копійок чи по п'ятнадцять копійок.

Також написав перед смертю своєю власну духовну й оголосив преосвященному рязанському митрополитові Стефану (Яворському), і поклали вони поміж себе таку обітницю: коли рязанський преосвященний раніше помре, то поховати його ростовському митрополитові Димитрію, а коли ростовський митрополит Димитрій раніше помре, то поховати його рязанському. І так учинилося - рязанський і поховав його (а між собою братами звалися), а поховавши його, преосвященний рязанський всіх його келейників забрав із собою в Москву, і книги, котрі після нього залишилися, усі забрано в Москву, а книг святих багато залишилося.

Приходячи до семінарії, святий Димитрій, митрополит, зволяв казати учням: "Коли, - мовляв, - я маю дерзновення діставати від Бога милість, то і про вас буду молити, щоб і ви також її дістали. Писано-бо: "Куди я прийшов, тут і слуга мій буде". А перед кончиною днів за три чи два вельми засумував і став кашляти. Однак і в день свого тезоіменинства, тобто на пам'ять святого великомученика Димитрія, жовтня 26, літургію сам служив в Ростовській соборній церкві, і був зовсім хворий, аж на лиці одмінився, і повчання говорити в той день сам не зміг, а, сидячи при царських дверях, слухав. Читав те повчання, ним самим приготоване, по зошиті один із півчих.

За столом-бо в той день із гістьми, за звичаєм минулих літ, хоч і нездоровий був, сидів з крайньою нуждою, а на ранок, тобто 27 жовтня, приїхав до нього Переяслав-Залеського Данилового монастиря архимандрит Варлаам (котрий був згодом архимандритом у Троїцькій лаврі) в гості, щоб відвідати; того ж таки числа до преосвященного прислала свого дворецького (жила вона в Ростові біля самого архиєрейського дому і часто до святого Димитрія зверталася для користі душевної) черниця Варсонофія Євфимівна Козинських, колишня годувальниця блаженної пам'яті государя царевича Олексія Петровича, щоб прийшов преосвященний до неї відвідати її, оскільки, живучи в Ростові, вона часто мала потребу в його преосвященстві для користі душевної втіхи, до якої від нього і писання було запропоновано в такий спосіб, як це й досі переписуване в Ростові можна знайти.