2018-01-08
276
У Декієве царство був в Антіохії Сірійській один філософ і волхв прославлений на ймення Кипріян[32], родом із Картагена, народжений від нечестивих батьків, ними від мальства свого відданий був на служення язичницькому їхньому богові поганому Аполлону, і в семи літах віку свого послали його батьки на здійснення жрецтва до Олімпійської гори, що її язичники божественним житлом називали; там-то незліченне множство ідолів було, в яких тьми бісів жили. На тій горі багатьох диявольських управностей навчився Кипріян, пізнав-бо всілякі бісівські марення, здобув навички зміняти повітря, зводити вітри, випускати громи та дощі, збурювати хвилі морські, творити капості в садах, та городах, та в полях, наводити шкоди й рани на людину і навчився всепагубному мудруванню і всезлобному дійству диявольському. Й бачив там незчисленні бісівські полки із князем тьми: одні з них перед ним стояли, інші служили, ще інші вигукували, похваляючи князя свого; інші у світ весь посилалися спокушати людей. Бачачи там усіх язичницьких богів та богинь і всілякі марення та привидіння, там-бо навчався проздовж чотирнадцяти днів у пості, тільки після заходу сонця їв і то не хліб чи іншу якусь їжу, але тільки дубові жолуді[33]. Маючи ж п'ятнадцять літ, мав семеро учителів, жерців великих, котрі служили семи планетам, і від тих жерців численні бісівські таємниці взнав. Тоді пішов у Агрегат[34], де, певний час прослуживши богині Іриї, навчився багатьом підступам від жерця, що там був.
|
|
|
Пожив і в Таврополі[35], служачи Артеміді[36], звідтіля пішов у Лакедомонію і здобув навички, якими волхвуваннями та видіннями чинити так, щоб мерці від гробів віщали. Маючи ж двадцять літ, прийшов до Єгипту і в місті Мемфіс більшим злобам та чарівництвам навчався. Тридцятилітнім прийшов до Халдеїв і там навчився звіздарству, і закінчив учення своє, і в Антіохію пішов, досконалий у всілякій злобі: волхв, і чарівник, і душогубець — великий друг і вірний раб князю пекельному, із ним же самим лице в лице бесідував[37] і честі великої від нього сподобився, що сам визнавав, кажучи: "Йміте мені віру, що того самого диявола бачив, жертвами-бо умолив його, і вітав, і говорив із ним і з тими, що в нього є старійшинами, і полюбив мене, і похвалив мій розум, і перед усіма прорік: "Це новий Амврій, швидкий нам на послушання, достойний доєднатися до нас", — і обіцяв мене поставити князем, коли я вийду із тіла, а коли я на землі житиму ще, в усьому допомагати, і полк бісів дав мені на службу. Коли ж відходив од нього, він закричав до мене: "Мужайся, до подвигів здібний Кипріяне!" — і, вставши, провів мене, аж усі старійшини бісівські почудувалися. Через це і всі його князі мене слухалися, бачачи, яка мені від нього була честь. Був же вид його, як цвіт зільний, а голову мав вінчану зробленим вінцем (не справді, а в привидженні) із золота та каменю пресвітлого, що все поле те освітлювало, й одежа була пречудова. Коли ж повертався туди й сюди, трусилося все те місце, і біля престолу його стояли численні різних чинів злобні духи у великім повинуванні, йому ж і всього себе віддав тоді, повинуючись кожному його повелінню".
|
|
|
Те сам від себе вирік Кипріян після свого навернення. І звідсіля явно є, який він чоловік був, друг бісам, їхнії всі діла творив, капостячи людям і зваблюючи їх. Коли ж перебував у Антіохії, багато людей до різного лихого беззаконня привів, багатьох убив отрутами й чаруванням, юнаків та дівчат на жертву бісам заколював, багатьох злому своєму волхвуванню навчив: одних у повітрі літати, інших по хмарах у лодіях плавати, інших по воді ходити учив — і від усіх поган був шанований та славлений як начальний жрець і премудрий слуга їхніх всепоганих богів. І багато людей приходило до нього в потребах своїх, їм-бо допомагав бісівською силою, якої наповнений був; одним у любодіянні, а іншим у гніві, у ворожнечі та помсті, ще іншим у заздрості підпомагав, і уже весь був на дні пекельному і в устах диявольських: син геєни, причасник частки бісівської і вічної їхньої пагуби. Господь же, не бажаючи смерті грішника, із невимовної своєї благості і нездоланного милосердя до гріхів людських, зволив цього загинулого чоловіка знайти й, потопленого в глибині пекельній, із прірви витягти і спасти на явлення всім людям свого благоутробія, що не переможе гріх чоловіколюбства Його. А врятував же Кипріяна від пагуби в такий спосіб.
Була у той час там, в Антіохії, одна дівиця на ймення Юстина, що народилася від язичників[38]: від батька на ім'я Єдесія, жерця ідольського, й матері Клеодонії. Та дівиця Юстина, коли дійшла зрілого віку, сиділа якось при віконці в домі своїм і почула випадково слово із вуст одного диякона, котрий мимо йшов, на ім'я Праїлій, — говорив він про вочоловічення Господа нашого Ісуса Христа, що народився від чистої Діви і численні учинив чудеса, і постраждати зволив заради спасіння нашого; воскрес же із мертвих із славою, вознісшись на небеса, і сів праворуч Отця та й царює вовіки. Те дияконове проповідання впало на добру землю, в серце Юстини, що почало невдовзі плід приносити і всілякі в ній терня невір'я викорінювати. Захотіла Юстина більше й досконаліше навчитися від того диякона, але не осмілилася шукати його, зупинена дівочим соромом. Одначе таємно до церкви приходила і часто слухала Боже Слово, чинного в серці її Духа Святого, повірила в Христа; невдовзі й матір свою до цього переконала. Потім і батька, старий він був, до увірування привела, бо побачив розум дочки своєї, коли почув мудрі слова її, і розмислив у собі, що ідоли є зроблені руками людськими, тож як можуть бути богами, не маючи ані душі, ані дихання. Коли отак він міркував, побачив уві сні вночі божественним явленням дивне якесь видіння: полк великий світлоносних ангелів побачив, посередині ж був Спас світу Христос[39], і почув, як казав до нього: "Прийдіть до мене й дам вам Небесне Царство". Прокинувшись зі сну, Єдесій тоді пішов із жінкою та дочкою до християнського єпископа, на ймення Оптат, молячи його, щоб навчив їх Христової віри і щоб уділив їм святе хрещення. Повідав-бо йому слова дочки своєї і що сам
бачив ангельске видіння. Почув же єпископ, порадів
на навернення їхнє і багато говорив про віру Христову, хрестив Єдесія, і жінку його Клеодонію, і дочку Юстину, і причастив їх святих таїнств та й відпустив із миром. Коли ж укріпився Єдесій у вірі Христовій, побачив єпископ благочестя його, учинив його пресвітером, і жив той чеснотливо у страсі Божім одне літо і шість місяців і так у святій вірі закінчив життя своє. Юстина ж добре жила у заповідях Господніх, люблячи Жениха свого Христа і служачи йому в старанних молитвах, у дівстві та цнотливості, в пості та в повстриманості великих. Ворог же, котрий ненавидить людський рід, бачачи таке її життя, позаздрив на доброчесність її і почав капостити їй, всілякі біди і скорботи наводячи.
|
|
|
Був тоді в Антіохії юнак один, на ймення Аглаїд-схоластик, син багатих і славних батьків, жив широко в насолодах та марноті світу цього. Той якось побачив Юстину-дівицю, коли йшла до церкви, і зчудувався із краси лиця її. Диявол же вклав думку лиху в його серце щодо неї, і розпалився, бажаючи її, Аглаїд та й почав думати про різні способи, щоб прийти до пізнання її та любові, а, звабивши, привести чисту ягницю Христову до своєї задуманої нечистоти. Вивідав він і шляхи, якими дівиця могла йти і, зустрічаючи її, лестячи словами любодійними, хвалив красу її і задобрював її, і свою до неї любов з'являв, ловлячи хитросплетеними мережами зваби її до любодіяння. Дівиця ж відверталася й тікала від нього, бридячись ним, й ані чути не бажала його лестивих та лукавих слів. Але юнак, не перестаючи жадати краси дівочої, послав до неї із проханням, щоб зволила бути йому дружиною. Вона ж відповіла: "Маю Жениха Христа, Йому я служу і чистоту свою бережу, Він і душу, й тіло моє стереже від усілякої скверни". Почувши таку відповідь цнотливої дівиці, Аглаїд відчув, що ще більше захотів її, диявол його розпаляв і, не можучи ніяк її звабити, намислив викрасти її силою і, зібравши в поміч рівних собі безчинних юнаків, підстерігав її на шляху, яким дівчина звичайно ходила до церкви на молитву. Там зустрів її і схопив, тягнучи силою до свого дому. Вона ж вельми волати почала, б'ючи його у вуста і плюючи на нього. І тоді почули лемент той сусіди, вибігли із домів своїх і відібрали ягницю непорочну, Юстину святу, із рук лихого юнака, як із пащеки вовчої. Розбіглися всі зібрані безчинники, і Аглаїд із ганьбою пішов до свого дому, не знаючи, що далі чинити. Лихе похотіння в ньому примножилося й спокусило його до ще однієї лихої речі: пішов до великого волхва та чародія Кипріяна, жерця ідольського, і йому скорботу свою повідав, просячи помочі від нього, срібла й золота обіцяючи йому дати багато. Кипріян же, все від нього вислухавши, утішив його, обіцяючи йому все його бажання сповнити. "Я, — рече, — учиню так, що сама дівиця шукатиме твоєї любові й бажатиме тебе більше, аніж ти її". І, отак утішивши його, відпустив добронадійного. Взяв, отож, Кипріян книги учення свого, закликав одного із нечистих духів, про якого гадав, що швидко зможе Юстинине серце розпалити поганим похотінням до того юнака. Диявол же пообіцяв достеменне це йому сотворити і з гординею сказав: "Не незручне це мені є діло[40], адже я не раз міста стрясав, стіни розвергав, доми розділяв, кровопролиття та батьковбивства влаштовував, ворожнечі та гніви великі поміж братів та подруж закладав; багатьох, що дівствувати бажали, до нечистоти привів; інокам, які в горах у скитах були, звиклим до великого посту і які ані гадали ніколи про плоть, похіть блудну вкладав і навчив віддаватися пристрастям плотським; інших же, котрі до покаяння та відречення всього прийшли, знову навернув до первісних лихих справ; багатьох цнотливих у любодіяння вкинув, то чи не зможу й однієї цієї дівиці схилити до любові Аглаїдової? А ще більше скажу: Ділом самим силу свою невдовзі явлю, тільки прийми ці ліки, — і посудину якусь повну подав, — і дай цьому юнакові, хай покропить дім Юстини, і побачиш, що буде".
|
|
|
Це сказавши, відійшов. Кипріян же покликав Аглаїда, послав його покропити таємно Юстинин дім із диявольської посудини. І так сталося: ввійшов туди біс блудний із розпаленими стрілами плотської похоті, щоб серце дівоче любодіянням поранити, плоть же її нечистою похіттю розпалити.
Мала звичай діва щоночі воздавати молитви свої Господеві, і сталося, за звичаєм, коли о третій годині ночі звелася, молячись Богові, — і відчула в тілі своїм непостійні вітри й бурю лиху тілесної похоті та розпалення вогню геєнського. І пробувала в тій напасті та внутрішній бурі довгий час: прийшов був їй у пам'ять отой юнак Аглаїд, і постали в ній думки лихі. Дивувалася дівиця і сама себе соромила, провідчувши свою кров, ніби в конові киплячу, і мислила про те, чого завше ніби якоїсь скверни бридилася. Бувши ж добророзумна, Юстина пізнала, що ця брань у ній постала від диявола, і тоді, взявши за зброю хресне знамення, прийшла до Бога гарячою молитвою і заволала із глибини серця до Христа, Жениха свойого, кажучи: "Господи Боже мій, Ісусе Христе, це вороги мої постали на мене, сіть уготувавши ногам моїм і смиривши душу мою; я ж пом'яну ім'я Твоє і розвеселюся, а коли вони допікатимуть мені, я до Тебе вдамся і надіюся, що не порадіє ворог мій щодо мене; знай-бо, Господи Боже мій, що я раба Твоя є і чистоту тіла свого для Тебе бережу, і душу свою Тобі я вручила. Збережи-бо вівцю свою, добрий Пастирю, не віддай на з'їжу звірові, який шукає, аби мене ковтнути, дай подолання на лихе бажання плоті моєї!" І так свята діва, терплячи на молитві довго, посоромила ворога, був-бо переможений її молитвою, відбіг од неї із соромом — і повернувся мир у плоть та серце Юстині, і погасло полум'я бажання, і брань перестала, і кипіння крові заспокоїлося, і віддала славу Богові, переможну пісню співаючи.
Диявол же повернувся до Кипріяна із лихою звісткою, що нічого не досяг. Запитав його Кипріян, з якої причини не може здолати дівиці. Він же, хоч і не хотів, сказав істину, мовлячи: "Через те не зміг, що бачив на ній якесь знамення, його й злякався і здолати не зміг". Кипріян же покликав лютішого біса і послав його на спокусу Юстини. Той же, пішовши, учинив більше, аніж перший, з більшою силою напавши на неї, але дівиця теплішою молитвою озброїлася і більший з'являла подвиг — одяглася-бо у волосяницю і мертвила плоть свою повстримністю та постом[41], хліб тільки з водою ївши. І отак, упокоривши пристрасті плоті своєї, здолала диявола і прогнала його із соромом — той, як і перший, нічого не зміг і до Кипріяна повернувся. Кипріян же закликав одного із князів бісівських і повідав йому про несилу посланих бісів, що однієї дівиці здолати не змогли і просив у нього помочі. Той же суворо докорив першим бісам, що не досить управні в тому ділі і не знали, як усолодити любодіяння у серці дівиці, подав добру надію Кипріянові, обіцяючи, що сам інакше спокусить дівицю, і відійшов від Кипріяна. Перетворив себе в жінку і так увійшов до Юстини. Сівши ж, почав бесідувати з нею від слів Божих, ніби бажав наслідувати життя та чистоту її, і питав її, яка є нагорода такого тілесного життя й чистоти. Юстина ж рече: "Велика і невимовна є нагорода тим, котрі живуть у чистоті, і чудо є велике, що люди про такий великий скарб чистоти ангельської нітрохи не стараються". Диявол же, безсоромство своє відкривши, хитро зваблювати почав, мовлячи: "У який же спосіб світ міг би стояти і як би люди народжувалися, і коли б Єва чистоту зберегла[42], то звідки роду людського сталося б примноження? Воістину, добра річ є подружжя, яке сам Бог установив та й Писання похваляє: "Шлюб, каже, чесний і ложе непорочне"[43]. І багато святих Божих хіба не були одружені, це дав Бог на втіху людині, щоб, на діти свої дивлячись, веселилася й хвалила Бога". Такі слова чуючи, Юстина пізнала всехитрого звабника диявола і ліпше, аніж Єва, перемогла його: не входячи у більшу із ним балачку, вдалася швидко до пристанища хреста Господнього і поклала знамення чесне на лиці свойому, і серце своє звела до Бога, Жениха свого, — і тоді зник диявол із більшим соромом від перших.
Прийшов і той гордий князь бісівський до Кипріяна знічений, і пізнав Кипріян, що і той нічого не досяг, і каже до диявола: "Чи ж і ти дівицю ту здолати не міг, хоч є князем сильним і над інших у такому ділі вправний? То хто ж із вас учинить щось тому непереможному дівочому серцю? Скажи-бо мені, якою зброєю спротивляється вам? І як силу вашу міцну немічною чинить?" Диявол же, силою Божою принуджений, мимовільно відповів: "Не можемо, — каже, — на знамення хресне зріти[44], але біжимо від нього, бо ніби вогонь опаляє нас і далеко проганяє". Кипріян же образився вельми на диявола, що його в посоромлення привів, і огуджував його, кажучи: "Чи ж така ваша сила, що немічна діва долає вас?" Тоді диявол, бажаючи утішити Кипріяна, вирішив іншу річ учинити таку: перетворився в Юстину і пішов до Аглаїда, щоб той Аглаїд подумав, що справжня це є Юстина, і сповнив бажання своє, — і не буде явлена неміч їхня бісівська, та й Кипріян осоромлений не буде.
Коли зайшов біс до Аглаїда в образі Юстини, Аглаїд скочив од невимовної радості і, прибігши, обійняв та й цілував її, кажучи: "Добре, що прийшла ти до мене, прекрасна Юстино!" — і коли мовив юнак це слово "Юстина", тоді біс щез, не можучи й імені Юстини стерпіти. Юнак же вельми жахнувся і, побігши до Кипріяна, звістив йому те, що сталося. Кипріян же волхвуванням своїм наклав на нього пташиний образ і пустив його в повітря літати[45], і послав до дому Юстининого, щоб зміг у кліть її віконцем улетіти. Він же, в образі пташиному літаючи в повітрі, а носив його біс, прилетів над дім Юстинин, і, коли захотів на хоромини сісти, трапилося тоді Юстині виглянути у віконце із хоромини своєї. Побачив це біс, покинув Аглаїда і втік — загинуло відтак те навадження Аглаїдове, через що птицею видався, тож ледве не розбився, летячи донизу; руками-бо схопився за верх хоромини і, тримаючись, висів, окаянний. І так, нічого не досягши, повернувся юнак до Кипріяна, повідавши йому біду свою. Кипріян же вельми опечалився, бачучи себе посоромленим, тож сам захотів іти до Юстини, сподіваючись на чарівницьку силу свою; спершу у жінку перетворився, тоді у птаха, але ще до дверей хоромини її не наблизився, а вже наводження і звабна жіноча та пташина подоба зникли від нього, і повернувся він опечалений.
По тому почав Кипріян помсту творити за сором свій і навів волхвуванням своїм напасті на Юстинин дім і на доми всіх родичів, сусідів та знайомих її, як колись диявол на Йова праведного, убиваючи худобу їхню, побиваючи рабів їхніх шкодами, самих же у печаль невимірну вкидаючи. Наслав і на Юстину хворобу, щоб на ложі вона лежала. І плакала мати за нею, вона ж утішала її, за Давидом кажучи: "Не помру, але житиму і буду звіщати про чини Господні"[46]. Не лише на неї і на родичів її, але й на все місто (Бог так допустив) навів Кипріян шкоду від непогамовної ярості своєї і від великого сорому. Напала-бо виразка на худобу, і велика хвороба на людей, і пройшла дійством бісівським чутка по цілому місту, що великий жрець Кипріян карає місто через Юстину, що противиться йому. І зібралося немало від чесних громадян, прийшли до Юстини і з гнівом її усовіщували, щоб не печалила більше Кипріяна, а пішла за Аглаїда, аби всі через неї не зазнали більшої капості. Вона ж усіх утішала, звіщаючи, що скоро всі ці шкоди, що наносились од Кипріяна через бісів, загинуть, що й сталося, бо коли помолилася старанно Юстина Богові, вся сила бісівська загинула, і всі від виразок зцілилися і від хвороби оздоровилися. І змінилися люди, прославляючи Христа, а Кипріяна та його чарівницьку вправність ганили, що вже й поміж людей не було Кипріянові як з'явитися від сорому великого, отож, зустрічаючи знайомих, соромився він.
Переконавшись добре, що знамення хресного та імені Христового ніщо не може одоліти, прийшов до себе й рече до диявола: "Пагубниче і всіх звабнику, вмістилище всілякої нечистоти й погані, тепер побачив твою неміч, коли ж бо й тіні хресної боїшся і перед іменем Христовим тремтиш, що ж бо учиниш, коли на тебе сам Христос прийде; коли тих, що знаменуються хрестом, перемогти не зможеш, кого-бо візьмеш із рук Христових? Тепер я зрозумів, що ніщо ти і нічого не можеш, і не маєш сили на відомсту. Звабився я, окаянний, послухавши тебе і повіривши звабі твоїй; відступи-бо від мене, проклятий, відступи! Належить мені просити християн, щоб мене помилували, належить мені до благочестивих прийти, щоб збавили мене і подбали про моє спасіння. Відійди, відійди, беззаконниче, враже істини і всякому добру супротивниче та ненависниче!"
Це почувши, диявол кинувся на Кипріяна, щоб його убити і, напавши на нього, почав чавити, б'ючи. Не мав-бо Кипріян ні від кого помочі й не відав, як допомогти собі і збавитися від лютих рук бісівських, і вже ледве живий був, аж згадав про знамення святого хреста, ним-бо противилася Юстина усій бісівській силі, і рече: "Боже Юстинин, допоможи мені!" — звів руку й перехрестився[47], і тоді диявол, як стріла напружена, відскочив від нього. Він же, відпочивши, осмілився й закликав ім'я Христове, знаменуючись хресним знаменням і міцно супротивлячись бісові, кленучи його й докоряючи. Біс же далеко від нього стояв і не смів наблизитися до нього через знамення хресне і через ім'я Христове, що грізно його зупиняли, і сказав: "Не візьме тебе Христос од рук моїх!" І немало ярився на нього, рикнув, ніби лев, та й відійшов.
Кипріян же, взявши всі книги волхвування свого[48], подався до єпископа християнського Антима і, впавши йому до ніг, молив, щоб помилував його і щоб подав йому святе хрещення. Єпископ, знаючи, що він великий і всім страшний волхв, гадав, що зі звабою до нього прийшов, і відмовив йому, кажучи: "Багато зла чиниш поміж поган, не чини-бо так і серед християн, щоб не загинув невдовзі". Кипріян все по ряду із плачем розповів єпископові, і книги свої на спалення в руки йому віддав. Єпископ, бачачи його смирення, навчив його вірі святій і повелів йому готувати себе до хрещення, а книги його перед усіма вірними спалив. Відійшов отож Кипріян зі скрухою серця, плакав про гріхи свої, посипаючи попелом голову свою, і творив покаяння, волаючи до істинного Бога, щоб очистив беззаконня його. На завтрішній день зайшов до церкви, слухаючи слова Божого із радісною втіхою, стоючи поміж вірних. Коли ж диякон повелів усім оглашенним геть вийти, кажучи: "Всі оглашенні, вийдіть!" — то одні вийшли, а Кипріян не хотів вийти, але сказав до диякона: "Раб я є Христовий, не виженеш мене звідсіля!" Диякон же рече йому: "Оскільки ще не прийняв святого хрещення, тому повинен ти вийти". Він же відповів: "Живий Христос, Бог мій, оберіг мене від диявола і який чисту дівицю Юстину зберіг, помилував мене, тож не виженеш із церкви, доки християнином не стану цілком". Звістив диякон єпископові, і єпископ збагнув його дбання і теплоту серця до віри Христової, прикликав до себе і, не відкладаючи, хрестив в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Довідавшись про це, свята Юстина велику послала Богові подяку і численні милостині убогим дала й приноси до церкви учинила. Кипріяна ж на восьмий день поставив єпископ на читця, на двадцятий на іподиякона, на тридцятий на диякона, за рік же ієреєм рукоположив його. Змінив Кипріян звичай свій, день у день прескорботний шлях життя свого проходячи, завжди плачучи про минулі свої лихі діяння. І пішов од сили в силу і від чесноти до чесноти. По тому невдовзі єпископом був поставлений, і в тому сані таке виказав життя, що до численних великих святих дорівнявся і добре пас стадо Христове. Святу ж Юстину, дівицю, дияконисою поставив і монастир дівочий вручив їй, учинивши її ігуменією над іншими дівицями християнськими, і багатьох людей поганських своїм прикладом та повчанням, від ідолопоклонства відвернувши, Церкві Христовій придбав і причислив. І зникало ідольське служення, Христова ж слава примножувалась.
Диявол же, бачачи таке життя святого Кипріяна й дбання про Христову віру і про спасіння душ людських, скреготав на нього зубами своїми і спонукав поган, щоб обмовили його перед князем східних країн, що богів їхніх понизив і багато людей від них відвернув, Христа ж, супротивного богам їхнім, славить. І зібралися нечестиві й пішли до Євтоломія, князя, що володів тоді тими країнами, й обмовляли Кипріяна, а вкупі з ним і Юстину, численні на них вини накладаючи, що і богам, і царю, і всім властям є супротивні й бентежать народ, зваблюючи і ведучи за собою на поклоніння Христу розп'ятому, і просили князя, щоб обоє, і Кипріян, і Юстина, були покарані смертю. Почувши це, князь Євтоломій повелів схопити Кипріяна та Юстину й посадити до темниці. Пішли ж у Дамаск і їх зі собою повели, там судити бажаючи. Коли ж сіли на судилище, поставили в'язнів Христових, Кипріяна зі Юстиною, і рече князь до Кипріяна: "Чому змінив першу славу свою, бувши раніше іменитим слугою старих богів і багатьох людей до них приводячи?" Кипріян же святий виповів йому все по ряду, як звідав неміч і звабу бісівську і пізнав силу Христову, якої всі біси бояться, і тремтять, і від знамення хреста чесного зникають, і розповів, чому навернувся він до Христа, за нього відтак умерти виявляв готовність.
Мучитель же не прийняв до серця слів його і, не мігши на слова Кипріянові відповісти, повелів, повісивши святого, шарпати тіло його, а святу Юстину в уста та очі бити. Мучившись довго, ненастанно ісповідували Христа і з благоговінням усе терпіли. Потім і в темницю їх засадили, тоді улесливо переконували їх на ідолопоклонство. Коли ж переконати не змогли, звеліли в конов кинути їх, але киплячий конов нічим їм не зашкодив, і ніби в прохолоді Бога прославляли. Те бачачи, один ідоложрець, на ймення Атанасій, рече: "І я також в ім'я бога Асклепія у той вогонь увійду і тих волхвів присоромлю", — але коли вогню торкнувся, то й помер, що бачачи, жахнувся мучитель і, судити їх більше не бажаючи, послав до царя Клавдія в Никомидію і все, що з ними було, до нього написав. Цар же засудив їх на усічення мечем.
І коли приведені були на смертне місце, попросив Кипріян собі часу на молитву через те, щоб Юстина раніше була усічена: боявся-бо, щоб не застрашилася, бачачи смерть його. Вона ж весело голову свою під меча прихилила і до Жениха, Христа свого, відійшла. Бачачи ж неповинну смерть їхню, якийсь Теоктист, що стояв там, вельми жалів їх; розпалившись духом до Бога, припав до святого Кипріяна, цілуючи його і визнаючи себе християнином, і тоді з ними на усічення й Теоктист був засуджений і, так посічені, віддали душі свої у руки Божі, тіла ж їхні шість днів лежали не поховані. Були там одні подорожні, вони таємно викрали їх і в Рим відвезли, де віддали жоні одній чесній та святій, на ім'я Руфина, що була родичкою Клавдія-кесаря. Та поховала чесно тіла святих Христових мучеників Кипріяна, та Юстину, та Теоктиста. При гробі їхньому численні зцілення бували тим, що приходили туди. Їхніми молитвами хай зцілить Господь і наші хвороби тілесні й душевні. Амінь.
У той-таки день житіє святого Андрія Христа ради юродивого [49]
При великому царі грецькому Леві Премудрому, синові царя Василя Македона, був муж у Константинограді на ім'я Теогност; цей купив численних рабів, а з ними купив і цього Андрія. Був він вельми молодий, слов'янин родом; красний був Андрій вельми й доброго норову. Його ж пан поставив служити собі і більше інших любив його і до навчання святих книг його віддав. Він же невдовзі навчився письма і часто ходив до церков, читаючи святі книги й молячись Богові. Однієї ночі став на молитві, побачив це нечестивий диявол і позаздрив доброму починанню його і, прийшовши, почав вельми ударяти у двері тієї хоромини, у якій юнак перебував. Жахнувся зі страху Андрій, полишивши молитву, невдовзі на ложі ліг, покрившись козячою шкурою. Побачивши це, сатана радий був і рече до другого: "Бачиш цього, котрий досі погано діяв, тепер же і той озброюється на нас", — і, сказавши так, зник. Від страху того заснув твердо блаженний, бачучи уві сні, що був десь на арені, і з одного боку стояла велика кількість ефіопів, а з другого — безліч інших у білих ризах світлих мужів. Були поміж обох боків так ніби кінські перегони й боротьба: ефіопи одного чорного вельми великого мали і говорили до білоризців: хай подадуть від себе такого борця, щоби брався із їхнім чорним ефіопом — був той ефіоп тисячником неситого легіона. І коли чорновиді ті хвалилися в силі своїй, білоризці не відповідали нічого. Блаженний же Андрій стояв, дивлячись, бажаючи уздріти, хто зчепиться із тим страшним супостатом. І тут побачив одного юнака вельми красного, що зійшов згори, в руці тримав три вінці[50]: один був прикрашений чистим золотом і чесним камінням, другий перлами великими дорогими блискучими, третій, більший від обох, сплетений з усякого цвіту червоного та білого і з гілок Божого раю, неув'ядний ніколи. Таку красу мали тії вінці, що й розум людський осягти і язик вирікти не може. Це ж побачивши, Андрій думав, у який би спосіб міг би хоча б одного із тих вінців прийняти. І, приступивши до юнака, що з'явився, рече: "Чи ти, повідж мені, продаєш Бога ради оті вінці? Але не можу купити їх, одначе, коли трохи заждеш мене, я піду повім панові своєму, і дасть тобі золота за ті вінці, скільки хочеш". Юнак же із веселим лицем каже йому: "Йми віру мені, возлюбленче, що хоча й усього світу золота принесеш, не дам тобі від цього жодної квітки[51], ані іншому комусь, ані гаданому твоєму панові — не є бо вони від марнотного цього світу, але вінці від скарбів пренебесних, Христові, ними ж вінчатимуться ті, котрі тих чорних ефіопів перемагають. Коли ж хочеш не одного взяти, а всі три, іди борися із тим чорним ефіопом і, коли його здолаєш, тоді всі, що бачиш, вінці візьмеш од мене".
Це почувши, Андрій од слова цього осмілів і рече до нього: "Йми мені віру, що те, що сказав мені, учиню, тільки навчи мене хитрості його". Каже йому юнак: "А ти хіба не знаєш хитрості його? Адже ефіопи хоч і страшні, але немічні! Не страшися-бо жахкої величності його й позиру, бо це як зілля гниле, так і він є гнилий та немічний". Цими словами той красний юнак укріпив Андрія, навчаючи його, як братися із ефіопом: "Коли, — каже, — візьме тебе й почне тобою крутити, не лякайся, а підстав йому ногу й побачиш поміч Божу".
Вийшов тоді блаженний на боротьбу й рече великим голосом до ефіопа: "Іди сюди, учорнений, та й поборемося!" Прийшов ефіоп, страхаючи й погрожуючи, і схопив Андрія, почав його туди й сюди крутити довгий час, і почали ефіопи плескати, білоризці ж ніби поблідли, боячись, щоб не ударив той чорний ним об землю. Поборюваний був Андрій тим ефіопом, тож примірявся і підставив ефіопові ногу — і полетів той, як дерево якесь велике, а лобом улучився впасти на каменя. І закричав біс: "Горе! Горе!" Білоризцям же радість була велика, й підкинули його вгору руками своїми й почали цілувати його і торжествували на перемогу Андрія над ефіопом. Тоді ті чорні ратники розійшлися всі з великим соромом, а той красний юнак подав йому тії вінці і, поцілувавши його, каже: "Іди з миром, відтепер будеш нам друг та брат, прямуй-бо на добрий подвиг, нагий будь і юродивий мене ради і причасником численному добру будеш у день царства мого". Це почув блаженний од того красного юнака й пробудився зі сну, і здивувався тому великому видінню, і відтоді вдавав він юродивого Христа ради.
Наступної ночі встав, помолився, пішов до криниці, стягнув із себе ризи і подер їх на шматки й ніби безумний зробився. Завтра рано пішов кухар зачерпнути води й побачив Андрія, що безумів, — пішов повідав панові своєму. Запечалився пан їхній щодо Андрія, пішов до нього і побачив, що біснуватий був; зв'язав його залізними веригами і повелів вести до церкви святої Анастасії. Він же вдень ніби шалений робився, вночі ж безперервно молився Богові і святій Анастасії. Мислив-бо у серці своїм: чи приємне є те діло Богові, що почав, а чи ні, і бажав щодо того переконалися. Коли ж міркував, прийшло туди п'ятеро жінок і з ними один старець світлий — ходили відвідувати немічних. Прийшли й до Андрія, і рече старець той до старшої: "Паніматко Анастасіє, чи не лікуєш тут нічого?" І відповідає вона йому: "Пане навчителю, Той його лікує, Котрий сказав йому: "Будеш юродивий мене ради і численному добру причасником будеш у день царства мойого", — і не потрібно йому лікування". І, це сказавши, відійшла з церкви, і не бачив, що вони виходили, аж поки почали до утрені клепати. І збагнув блаженний Андрій, що приємне Богові діло його, порадів духом і ще більше взявся до молитов уночі, а вдень юродивого вдавав.
Минув день і знову ніч настала, блаженний же, за звичаєм, молитви й моління приносив у таємнім храмі серця свого Богові і святій мучениці Анастасії. І прийшов до нього явно диявол із численними бісами, тримаючи сокиру, а інші — ножі, інші ж — держала: і кілки, і списи, щоб убити блаженного[52], а здалеку почав рикати старий отой ефіоп, у тому ж образі явився, в якому колись брався із ним. І рушив на святого, бажаючи його розсікти сокирою, яку мав у руках, і всі демони, що були із ним, рушили слідом. Андрій же, зі сльозами руки звівши, до Господа заволав, кажучи: "Не віддавай звірам душу, що ісповідує тебе!" І ще заволав: "Святий апостоле Іване Богослове, допоможи мені!" І тоді грім був і явився собор численний людей, і тут один старець добровидний прийшов, маючи лице світліше сонця, і велика кількість слуг із ним, і рече до тих, що були із ним, із ярістю: "Зачиніть ворота, хай жоден не втече із цих". І швидко двері зачинили, і всі ефіопи схоплені були. Андрій же почув одного біса, що потай говорив до друга свого: "Горе часу цьому, у який ми спокусилися: Іван-бо лютий є і люто нас хоче мучити". Звелів-бо святий Іван білоризцям, що прийшли із ним, зняти залізну веригу із Андрієвої шиї; сам же став поза ворітьми й рече: "Вводьте мені по одному". Привели першого біса і розтягли на землі, і взяв апостол веригу, перегнув її надвоє і дав йому сто ран[53], і репетував біс, як людина: "Помилуй мене!" По тому протягли другого демона, і той так само був битий, протягли ж і третього, і той стільки ж ран витерпів. Бог-бо бив їх справжніми ранами, ними ж бісівський рід ображається. І по разу бивши всіх, каже їм: "Підіть покажіте отцю своєму сатані, чи догідно йому буде?" Коли ж відійшли білоризці, а демони зникли, чесний той старець підійшов до Божого раба і наклав веригу на шию його й рече до нього: "Бачиш-бо, що поспішив на поміч тобі, вельми-бо турбуюся за тебе, це мені доручив Бог, аби про тебе дбав я. Терпи, невдовзі випущений будеш і ходити почнеш за волею своєю, де буде завгодно очам твоїм". Мовить Андрій: "Господи не мій, ти хто є?" Він же сказав: "Я є той, хто приліг на груди Господні", — і, сказавши це, став наче блискавка й відійшов із очей його. Блаженний же Андрій славив Бога, що послав йому в поміч улюбленого учня свого.
Після явлення святого Івана Богослова і після розмови його з ним, і після мучень бісів отих блаженний Андрій, в узах бувши, приліг, бажаючи спочити, і пробував у захопленні: побачив себе у царських палатах: Цар сидів на престолі у славі великій; відтак прикликав його до себе й запитав: "Чи хочеш мені служити всією душею?" Андрій же відповів: "Хочу, Господи!" Цар-бо дав йому з'їсти щось трохи гіркіше полину й каже йому[54]: "Такий є шлях скорботний у тих, що служать мені у світі цім". І потім дав йому щось біліше снігу й солодше манни, і з'їв, і звеселився, і забув першу гіркоту. І каже йому Цар: "Такий є харч тим, що мені служать і мужньо до кінця терплять. Учини ж бо і ти мужньо, як і почав був, коротко постраждаєш і навіки в житті нескінченному будеш пробувати".
Збудився ж від сну Андрій і розмірковував, що перше явлення — гіркотерпіння у світі цьому, останнє — вічне життя з'являє. По тому тримав його пан чотири місяці й пустив вільним, і почав він бігати вулицями, несамовитим чинячись, ходив містом покинутий, у скорботі, покривджений, хоч його не був достойний цілий світ. Одні лаяли його, ніби безумного, інші гонили від себе, бридячись ним, як псом смердячим, інші гадали, що він біснуватий, ще інші, від юних хлопців, глумилися, б'ючи блаженного. Він же терпів і молився за тих, котрі капостили йому. Коли ж хтось із милостивих жебраколюбців подавав йому милостиню, він, беручи, іншим убогим віддавав її, одначе не так давав, щоб бути пізнаним, що милостиню дає, а як юродивий, сварячись на них і ніби бити їх хотячи, метав їм у лице цятиа, які мав у руках, і так вони їх і збирали. Хліба часом і три дні не куштував, інколи й увесь тиждень пробував голодний, а як не було, щоб хтось подав йому шматка хліба, то й другий тиждень без їжі провадив. Одежа його була рубище якесь непотрібне, яке ледь могло покрити голизну тілесну. Вдень-бо бігав вулицями, як юродивий, уподібнюючись у всьому святому Симеонові, Христа ради юродивому, вночі ж на молитві пробував і, живучи в такому місці, посеред безлічі людей, не мав де й голови притулити, жебраки-бо його від халуп своїх проганяли, багаті у двори свої не пускали. І коли потреба була заснути й відпочити трохи багатотрудному тілу, дивився, де пси на смітнику лежать, то поміж них і лягав, але й ті не приймали до себе раба Божого: одні кусали його, відганяли від себе, інші самі полишали його й відбігала; і ніколи під покрівлею не спав, але завжди
на холоді і спеці, на гноїщах, як Лазар, і в болоті валяючись, від худоби й людей штурханий. Так самовільний мученик страждав і так юродивий з усього світу глузував, "бо що в Бога немудре — мудріше воно від людської мудрости"[55]; уселилася-бо в нього благодать Духа Святого, і мав дар прозорливості, знав він помисли людські.
Якось у Константинограді померла дочка одного боярина, що життя своє прожила в дівстві чисто; умираючи ж, молила батька свого, щоб перед містом у повній убогості, у винограднику їхньому поховали її. І так учинили: узявши, понесли на те місце і поховали за обрядом християнським. У той час був один гробний злодій, що, розгрібаючи мертв'яків, стягував одежу з них. Цей, стоячи на дорозі, дивився, де похована буде дівиця. Побачивши могилу її, намислив, прийшовши вночі, її відкопати і зняти з неї вдяганку. Трапилося туди йти святому Андрієві, творив він своє звичайне Христа ради юродство, і коли побачив того злодія гробного, зрозумів духом лиху думку його і, бажаючи відвести його від того діла (знав-бо, що біда станеться йому), зирнув на нього, як звір і, ніби гніваючись, сказав: "Так мовить дух судний тому, котрий забирає одяг у тих, котрі лежать у гробах: уже ти не бачитимеш сонця, уже ти не бачитимеш дня ані лиця людського, зачиняться-бо ворота дому твого і більше не відчиняться, померкне тобі день і не просвітиться навіки". Він же, почувши таке, не зрозумів, що говорить святий, і, не дбаючи про те, пішов. Святий же, уздрівши те, рече до нього: "Таки йдеш? Не укради! Свідчуся Ісусом, коли ж це учиниш, не побачиш сонця". Він же, збагнувши, що йому говорить, почав дивуватися, що помисли його відає, і, повернувшись до нього, почав говорити: "Справді хворієш ти біснуватістю і говориш невідоме й таємне від сум'яття демонського. Я ж туди хочу йти, щоб побачити, чи здійсняться твої слова". Святий же, підскакуючи, пройшов мимо. Коли ж настав вечір, знайшов зручний час той пропащий, пішов і відвалив каменя від гробу і ввійшов у нього, спершу взяв верхню ризу і всі прикраси, які були багатоцінні, а коли взяв усе, захотів відійти. Але рече йому помисел: "Добрий є вельми хитон, зніми його!" І, знявши хитона із дівиці, залишив тіло голе й захотів вийти. Дівиця ж, мертва бувши, за повелінням Божим, праву свою руку підняла і вдарила його в лице[56], і тоді осліпли очі його, і жахнувся окаянний, почав трепетати, аж зі страху почали труситися щелепи його, і зуби, й коліна. Розтулила вуста свої мертва дівиця і так йому повідала: "Окаянний і пропащий, не побоявся ти Бога і не спогадав, що і ти людина є, посоромитись тобі треба було наготи дівочої, досить було б того, що раніше взяв ти, а хитон залишив би моєму тілу. Але не помилував мене і як люта людина явився мені ти і намислив ти віддати мене на сміх усім святим дівам у друге пришестя Господнє. Тепер же я тобі влаштую, що не будеш красти відтак ніколи. І щоб знав, що живий є Бог Ісус Христос і що суд є по смерті, і воздаяння, і кара".[57] І, це прорікши, дівиця встала і, взявши свого хитона, одяглася, і всі прикраси та одежу наклала на себе, лягла й рече: "Ти, Господи, єдиний даєш мені жити безпечно"[58]. Збитник же той ледве зміг із гробу того вийти і знайти стіну виноградника, і так вийшов до шляху, що близько був; шукаючи руками стіну за стіною, прийшов до міських воріт. Коли його запитали причину осліплення його, він тоді інакше повідав, а не як було; потім розповів усе по ряду одному приятелеві своєму і відтоді почав просити милостині і так живився. Інколи, сидячи, сам собі казав: "Проклята будь, горлянко, що через тебе сліпоту оцю я дістав". Згадував і святого Андрія і дивувався, що той передбачив і прорік усе, що мало йому статися, і здійснилося його пророцтво.
В іншу пору року ходив святий Андрій містом і здалеку побачив мерця, якого несли йому назустріч, був-бо то муж вельми багатий, многа-множество людей ішло за ним із численними свічками та світильниками; клірики ж співали над ним звичайні поховальні пісні, і великий плач від своїх йому чувся. Побачивши прозірливими очима, що діється над мертвим тілом, зупинився святий, дивлячись. Став нечуствленний на довгий час і тоді уздрів багато ефіопів, що ішли перед свічками й голосно волали: "Горе йому, горе йому!"[59] Тримали ж і міхи в руках і попіл сипали на людей, що охрест мерця ішли, інші-бо танцювали й сміялись, як безсоромні блудниці; інші ж, наче пси, гавкали, а інші верещали, як свині, був-бо той мертвець їм на веселощі та радість. Ще інші, котрі навколо нього ішли, злосморідною водою мертвого кропили, а інші довкола ложа літали — великий-бо сморід виходив із тіла того грішника; інші, услід ідучи, плескали руками й ногами тупіт великий творили, лаючи тих, котрі співали, й казали: "Не дасть вам Бог жодному бачити світла, пропащі християни, що співаєте над псом: "Зі святими упокой душу його!" — ще й рабом Божим називаєте його, хоч він і повинний усьому злу". Подивився Андрій знову й побачив, що один із князів бісівських, маючи вогненні очі, тримав у руці своїй сірку і смолу і йшов до гробу пропащого того, щоб спалити тіло його. Коли ж здійснилося поховання, побачив святий Андрій: ішов ангел ув образі красного юнака, печаллю охоплений, і плакав плачем великим; мимо ж проходячи, опинився поблизу святого Андрія, і подумав Андрій, що цей юнак є хтось із близьких померлого чоловіка і через те плаче. Приступив до того юнака, котрий плакав, та й каже: "В ім'я Бога небес та землі повідж: яка причина плачу твого, не бачив-бо ніде нікого, щоб так плакав за мерцем, як ти". І мовить йому ангел: "Мого плачу причина є та, що до того умерлого, якого ти бачив, як несли до гробу, був приставлений[60], і взяв його диявол собі, ото і є причиною мого плачу та печалі". Каже ж до нього святий: "Тепер зрозумів, хто ти є, молю-бо тебе, ангеле святий, повідж мені, які гріхи його були, через які узяв його диявол до рук своїх?" Відповів ангел: "Оскільки хочеш довідатися про це, Андрію, вибранче Божий, не промовчу, а повім тобі: бачу-бо красу твоєї святої душі, що світиться, ніби золото чисте, і, уздрівши тебе, утішився трохи від печалі моєї. Цей чоловік був муж чесний у царя, але став вельми грішний[61] і лихий вельми у своєму житті, у всьому був блудник, і перелюбник, і содомлянин, улесливий і немилосердний, сріблолюбець, брехливий і людиноненависник, злопам'ятливий, і хабарник, і клятвопереступець. Убогу свою челядь морив голодом, і ранами, і голизною, без одягу та без взуття залишаючи їх у дні зимові, багатьох же убив і під кінського помоста закопав. Також був у мерзеному розпаленні та Богом зненавидженій похоті, що осквернив до триста душ мерзькими і огидними гріхами блудними — прийшли і на нього жнива, і знайшла його смерть без покаяння, а що мав невимовні гріхи, узяли його душу біси; погане ж його тіло ти сам бачив, з якою наругою від злобних духів проводжалося. І через це, о свята душе, я тужу і, печаллю великою охоплений, плачу, що бережений мною тепер є демонам для сміху". Це ангел Божий проговорив, і рече до нього святий: "Молю тебе, друже, щоб перестав ти над таким плакати, оскільки він погане робив і до кончини без покаяння прийшов, хай насититься від діл своїх. Ти ж, полум'яподібний, великого добра наповнений слуго Вседержителя Господа Саваота, будеш серед благих Бога свого відтепер навіки".
Після такої бесіди відійшов од нього невидимо ангел. Ті, що йшли вулицею, на якій бесідував із ангелом святий Андрій, бачили його одного, як стояв і бесідував, ангела ж не бачили, як недостойні, й говорили самі до себе: "Дивіться на юрода цього, як пустословить і до стіни бесідує немисленно!" Пхали його й відганяли, кажучи: "Ти, юроде, є недостойний із людьми розмовляти, тому до стіни говориш". Святий мовчки відійшов, пішов у сховане місце, пом'янув пропащого того, якого бачив, коли несли до гробу, і гірко плакав на його погибель.
Якось ходив святий Андрій посеред людей на торзі, поблизу стовпа, що його святий цар Константин поставив, то якась жінка, на ймення Варвара, просвічена Духом Божим, була захоплена, бачачи блаженного Андрія, як ходив посеред багатьох і блискотав, ніби стовп полум'яний: одні нетямучі п'ястами його пхали, а інші били, багато ж, дивлячись на нього, казали: "Несамовитий є цей чоловік, втратив розум, щоб так не було й ворогам нашим!" І тут біси, в образі чорних ефіопів, за ним ходили, кажучи: "Аби Бог не дав такого другого на землю, ніхто-бо інший так не попалив серця наші, як цей, котрий, не бажаючи виконувати справ пана свого, юрода із себе учинив і глузує з цілого світу". Та жінка, бачачи це, що чорні оті позначають тих, котрі б'ють святого, мовила подумки: "Та ж це на утіху нам, що безумні його б'ють, хай із цієї вини осуджені будуть у час їхньої смерті, що угодника Божого били без причини, і нема їм спасіння!" Це почув блаженний Духом Божим, ніби полум'я, кинувся на бісів і розсипав позначки їхні страшною силою і сварився на них, кажучи: "Не належить вам позначати тих, що мене б'ють, я ж бо молюся своєму Владиці, щоб не було їм гріха від цього, що мені биття чинять, у невіданні-бо таке чинять[62] і через невідання приймуть відпущення". І коли це сказав святий, тут розчинилося небо, ніби ворота, і налетіло над святого безліч чорних ластівок, а посеред них великий голуб, як сніг, маючи у вустах своїх листа золотого й оливкового, та й каже до нього по-людському: "Прийми листа цього, його-бо Господь Вседержитель послав тобі з раю на ознаменування своєї благодаті, оскільки милостивий ти і людинолюбний, як і Сам Він милостивий, і прославить тебе й возвеличить милість свою на тобі за те, що прощаєш і милуєш тих, котрі б'ють тебе, і молишся за них, щоб не мали в цьому гріха"[63], — це кажучи, голуб сів на голову святого. Все оце бачачи, благочестива ота жінка дивувалася, а після видіння, отямившись, сказала: "Скільки світил має Бог на землі, і ніхто їх не знає!" Багатьом іншим хотіла те повідати, що бачила, але Божа сила заборонила їй. Згодом десь зустрів її святий Андрій і рече до неї: "Хорони таємницю мою, Варваро, і нікому не оповідай її, що бачила ти, доки не піду на місце поселення дивного, аж до дому Божого"[64]. Вона ж йому мовить: "Хоч би й хотіла комусь повідати, але не можу, чесний світильниче і святий Божий, забороняє те мені невидима сила Божа".
Якось, блукаючи, зустрів святий Андрій одного боярина, котрий мимо їхав і, збагнувши життя його, плюнув на нього, кажучи: "Лукавий блудниче, церковний наружнику, чи не ти вдаєш, що в церкву йдеш і кажеш: "Іду на утреню", — а ходиш до сатани на лихі діла. Беззаконниче, встаєш опівночі і прогнівляєш Бога — це вже надійшов тобі час, що приймеш за ділами своїми. Чи гадаєш, що утаїшся від страшного і всевидючого ока Божого, котре усе спитує?" Той, це почувши, ударив коня і від'їхав, щоб не оганьбитися більше. За кілька днів розболівся недугом лихим отой боярин, і почала помалу всихати на ньому плоть його, свої ж його носили від церкви до церкви і від лікаря до лікаря, й не було йому користі. Невдовзі пропащий той пішов на вічну муку.
Однієї ночі побачив святий біля двору його ангела Господнього, що прийшов із заходу, той був ніби полум'я вогненне і тримав палицю велику полум'яну. Коли ж прийшов до хворого, почув голос, котрий із висоти говорив: "Бий наружника того, мерзького содомлянина, а, б'ючи його, кажи так: "Чи ще гріхи хочеш творити й оскверняти різних осіб, чи, вдаючи, що на утреню йдеш, на беззаконня до диявола рушатимеш?"[65]. Почав же ангел його бити і повелене йому казати, і чутно було голос того, що промовляв, і паличне биття, а той, що бив, невидимий пробував, і так мучений чоловік той випустив свого Духа.
По цьому святий Андрій прийшов на торг, знайшов якогось інока, його-бо життя похваляли всі, як чеснотливе; воістину добре чинив, як це належить інокам, одначе сріблолюбством був переможений без міри. Багато-бо громадян сповідалися перед ним із гріхів своїх, давали йому багато золота, щоб роздавав жебракам заради спасіння їхніх душ. Він же, бувши опанований пристрастю сріблолюбства, нікому не давав, а все у скарбничку ховав і, бачачи, як примножується срібло, радів. Блаженний же Андрій, дорогою тією ходячи, де окаянний той чернець мав своє пробуття, уздрів прозірливими очима страшного змія, що обвився довкола його шиї, і, близько підійшовши до ченця, дивився на того змія. Чернець же, гадаючи, що то є один із жебраків і через те стоїть, щоб узяти милостиню, рече до нього: "Хай Бог тебе помилує, брате, не маю-бо чого тобі дати". Блаженний же трохи відійшов од нього і побачив написа округ нього — в повітрі над змієм написано було темними письменами: "Змій сріблолюбний — корінь усього беззаконня!"[66]. Поглянув знову й побачив двох юнаків, що поміж себе змагалися: один був чорний, темні очі мав, біс то був, другий — білий, як світло небесне, ангел то був Божий. І казав чорний: "Мій є той чернець, що волю мою чинить, немилостивий-бо і сріблолюбний він і з Богом частки не матиме, а, ніби другий ідолослужитель, мені служитиме". Світлий же ангел каже: "Ні, мій він є, оскільки постить і молиться, смиренний він і покірливий". Змагались отак обидва, і не було миру поміж них. Подався-бо голос із небес до світлоносного ангела: "Немає моєї частки в ченці тому, залиш його, бо мамоні служить, а не Богові"[67]. І тоді відступив ангел від нього, темний же дух владу взяв над ним. Це побачивши, блаженний Андрій дивувався, що лихий демон ангела світлого переміг. Якось зустрів ченця того святий Андрій десь на вулиці, взяв його за праву руку й рече до нього: "Рабе Божий, без гніву послухай мене, свого раба, і милістю своєю прийми убогі мої слова, бо через тебе велика мені печаль учинилася, і не можу вже терпіти більше, адже спершу ти другом Божим був, а тепер учинився другом та слугою дияволу. Крила мав ти, як і серафим, пощо ж бо піддався ти сатані, щоб зрізати їх із корінням; образ ти мав, як у блискавиці, пощо ж учинився темноподібним?[68] Горе мені, та ж ти мав зір, як багатоокий, тепер же осліпив тебе змій; сонцем був ти, але зайшов у ніч темну й лиху. Пощо, брате, душу свою ти погубив, пощо здружився ти із сріблолюбним бісом, пощо дав ти йому почити на собі, пощо збираєш золото, чи ж похований будеш із
ним, адже після смерті залишиться іншим; пощо тримаєш чужі гріхи і хочеш удавитися скупістю? Та ж інші є голодні і спраглі, умирають од холоду; ти ж бо, дивлячись на множність золота, веселишся. Чи ж це стопи покаяння, чи ж такий є чин чернечий і марнотного життя зневага, чи ж так відрікся ти світу і того, що є у світі, чи ж так ти розіп'явся світу і всьому марнотному; чи ж бо не чуєш Господа, котрий казав: "Не беріть ані золота, ані срібла, ані мідяків, ні двох одежин"[69]. Пощо забув ти заповіді ті, це ж сьогодні чи завтра скінчиться життя наше. Кому позістанеться те, що ти був наготовив[70], чи ж не знаєш, що ангел Господній, котрий беріг тебе, далеко від тебе відійшов, плачучи, а диявол поблизу тебе стоїть, а змій сріблолюбства обвився довкола шиї твоєї, а ти його не відчуваєш? Істинно тобі кажу, що, мимо йдучи, чув я Господа Бога, що відкинувся тебе. Молю ж бо тебе: послухай мене й роздай маєтка жебракам, і вдовицям, і сиротам, і убогим, і чужинцям, що не мають де голови прихилити, і подбай, щоб знову бути другом Божим. Коли ж не послухаєш мене, то зле загинеш! Свідчуся Ісусом Царем Христом, що зараз побачиш диявола, — і каже йому: — Чи бачиш ти його?"
Ченцеві ж відкрилися внутрішні очі і побачив диявола, як чорного ефіопа, і звіроподібного, і губатого, що віддалік стояв і не міг до нього приступити через Андрія. І рече святому чернець: "Бачу його, рабе Божий, і жах великий охопив мене, кажи мені, що потрібно для спасіння душі моєї?" Божий же раб каже до нього знову: "Йми мені віру, що коли не послухаєш мене, пошлю його на тебе, щоб тебе умучив: хай сором лиця твого чують усі, не тільки ці громадяни, але й усі чотири кінці всесвіту. Стережись-бо і, що тобі кажу, сотвори!" Це почувши, чернець злякався вельми й пообіцяв усе повелене вчинити. І тоді побачив святий, що прийшов зі сходу дух сильний, як полум'яна блискавка, і торкнувся до змія того, що поїдав силу ченця; змій же не зміг того витерпіти, перетворивсь у ворона і зник звідтіля. Також і чорний ефіоп загинув, і знову взяв владу ангел Божий на збереження того ченця. Відходячи від нього, блаженний заповів йому, сказавши: "Стережись, щоб не оповідав нікому про мене. Я ж поминати почну тебе день і ніч у молитвах своїх, щоб Господь Ісус Христос управив шлях твій на добре".
Пішов-бо чернець, роздав золото усе, яке мав, жебракам і після цього більше прославився від Бога й людей, і багато хто приносив до нього золото своє, щоб роздавав убогим. Він-бо тим, що приносили, велів роздавати своїми руками, кажучи: "Яка мені користь про чуже терня дбати?" Так він жив, як належить ченцеві, і явився йому раб Божий у видінні веселим лицем і показав йому дерево світле на полі, що мало цвіт солодкого плоду[71], і каже: "Дякуй Богові, пане мій, що витяг тебе із зубів змієвих і учинив душу твою як світлоносне дерево. Подбай-бо, щоб той цвіт став солодким плодом, — це-бо дерево, що бачиш, красне, твоєї душі є образ". Збудився чернець, більше утвердився на духовне діло й подяку завжди приносив Богові й угоднику його Андрію, ним-бо наставився на шлях спасіння.
Настільки цей святий Андрій богоугодний і улюблений Богові явився, що якось до третього неба був узятий, подібно до святого Павла[72], і там невимовні слова чув і невидиме уздрів, як сам одному вірному своєму другові Никифору перед кончиною своєю розповів.
Якось-бо великої зими був мороз лютий у Царгороді два тижні, аж усі хоромини були повні снігу й подихав північний вітер, розвалювалися й падали будівлі і дерева від бурі й вітру немалих, і всяка птиця, не маючи чого їсти, мертва на землю падала; тоді всі жебраки й убогі у великій біді та скруті опинилися, плачучи і стогнучи, і трясучись од морозу; від нестачі та голоду і від зими гинули. Тоді й блаженний Андрій, не маючи ніде пристанища, ані одежі, немалу скорботу від зими дістав; коли ж приходив до інших жебраків, бажаючи хоч трохи десь під покровом із ними прихилитися, вони палицями його від себе, ніби пса, відганяли, горлаючи на нього й кажучи: "Відійди, відійди, псе, звідсіля!" І вже не мав де укритися від біди немалої і у відчай за життя приходив, тож прорік до себе: "Благословен Господь Бог, хоч і умру від зими цієї, заради любові Його хай помру, сильний же Бог є із зимою цією і терпіння мені подати!" Зайшов в один закуток, знайшов лежачого пса і ліг при ньому, бажаючи зігрітися від нього; пес же, побачивши його, встав і відійшов. І рече подумки Андрій: "О який грішний ти, окаянний, що не тільки люди, але й пси бридяться тобою!" Так він лежав і трусився від лютого морозу й вітру, і все тіло його посиніло і змерзло; гадав, що надходить його смерть, і звів до Бога сердечні очі свої, молячись, щоб прийняв у мирі душу його. Тут раптово відчув у собі якусь теплоту, розплющив очі й побачив якогось юнака вельми красного, його ж лице світилося, ніби сонце, мав же в руці своїй гілку, що цвіла різними квітами. Подивився на Андрія й каже: "Андрію, де ти?" Відповідає Андрій: "У тьмі й тіні смертній я є нині!" Юнак же, що явився, тією гілкою, що в руці тримав, ударив помалу[73] Андрія у лице, кажучи: "Прийми оживлення тілові своєму". І тоді Андрій святий вдихнув квітів отих пахощі, що, увійшовши в серце його, оживотворили й зігріли все тіло його. По тому почув голос, що мовив: "Ведіте його, хай утішиться тут на час і знову повернеться". І тоді зі словом прийшов до нього солодкий сон, і побачив невимовне одкровення Боже, як докладно вищезгаданому Никифорові оповідав, мовлячи таке:
"Що мені було, не знаю; як хто всю ніч спить солодко і завтра встає, так і я проздовж двох тижнів пробував у солодкому видінні, як Боже зволення повеліло. Побачив-бо себе ніби в раї красному й вельми дивному і, дивуючись духом, гадав: "Що це є?" Знаю, що в Константинограді моє мешкання, як же тут опинився, не відаю; не відчував себе, чи в тілі був, чи поза тілом, Бог знає, але бачив себе одягненого в одіння пресвітле, ніби з блискавок зіткане, і вінця голови моєї з великого цвіту сплетеного, і поясом царським підперезаний був, і радів вельми на красу ту, дивувався розумом та серцем невимовній ліпоті Божого раю[74], ходячи по ньому, веселився. Були-бо там сади численні, у них-бо дерева високі верхами своїми похитувалися, вельми веселили очі і пахощі великі від гілок їхніх виходили. Одні із дерев отих цвіли постійно, інші-бо золотовидним листям прикрашені, а інші плід різний невимовної краси й принади мали; годі красу тих дерев уподобити будь-якому дереву на землі, Божа-бо рука, не людська, насадила їх. Птахи в садах тих були безчисленні, одні золоті крила мали, а інші білі, як сніг, ще інші пістряві по-різному, сиділи-бо на гілках райських дерев і співали прегарно, що від солодкого голосу співу їхнього не пам'ятав себе, так усолоджувалося серце моє, і гадав, що голос співу їхнього навіть на висоті небесній чується. Стояли-бо красні ті сади по ряду, як стоїть полк супроти полку, і ходив я поміж них із веселощами серця, бачив ріку велику, що текла посередині і красні ті сади напоювала. Виноград же був зобабіч ріки, протягуючи лозу свою, золотим листям та золотовидними гронами прикрашену; дихали там вітри тихі й запахущі із чотирьох боків, від їхнього дихання похитувалися сади, дивний шум листям творячи. По тому якийсь жах найшов на мене, і здалося, що стою я на верхівні тверді небесної; якийс юнак, одягнений у багряницю, його ж лице сонячне, ходив переді мною; я гадав, що це той, що мене гілкою з цвітом по лиці вдарив. Ходили ми там, і тут уздрів я хреста великого й красного, що бачився ніби дуга небесна, охрест же нього стояли співці вогнезорі, ніби полум'я, і співали якусь солодку пісню, славлячи Господа, що був розіп'ятий на хресті. Юнак же той, що переді мною йшов, приступив до хреста й поцілував його[75], нагадав і мені, щоб і я поцілував, і припав я до святого хреста зі страхом і радістю великою і цілував його сердечно; коли ж цілував його, наситився невимовної душевної солодкості і вдихнув більше, як у раї, пахощів. Минувши хреста, подивився долі й побачив під собою неначе безодню морську, я ж ніби по повітрі ходив, і почав боятися і закричав до того, котрий водив мене, кажучи: "Господи, боюся, що впаду у глибину". Він же, повернувшись до мене, рече: "Не бійся, належить нам зійти вище", — і подав мені руку. Коли ж я узявся за руку його, опинився вище другої тверді й побачив там дивних мужів, і покої їхні, і радість свята їхнього, що не виказати людською мовою. По тому в якийсь дивний пломінь увійшов, котрий не опаляв нас, але тільки просвічував. Почав жахатися, і знову провідник мій обернувся, подав руку мені й каже: "Ще вище належить зійти нам!" І тоді зі словом вище третього неба опинилися, де бачив і чув безліч небесних сил, що співали й славословили Бога. Прийшов же перед якусь завісу, що блискотіла, перед нею стояли страшні великі юнаки, образом ніби пломінь вогняний, що мали лиця сяючі, ніби сонця, і зброя вогненна в руках їхніх, і незчисленну кількість небесного воїнства, що зі страхом там стояли, побачив. Рече мені провідник мій, юнак: "Коли підійметься завіса, тоді уздриш владику Христа, поклонися ж бо престолу слави Його[76]. Я ж, чуючи, трепетав і радів, жах і невимовна радість охопили мене, дивився-бо, стоячи, коли підійметься завіса. І сталося: коли якась полум'яна рука забрала завісу, побачив я Господа мого, як колись Ісая-пророк[77]: сидів на престолі високому та піднесеному, і серафими стояли охрест, і був одягнений у ризу багряну, лице ж Його пресвітле й очі прелюб'язно позирали на мене. І, побачивши Його, впав ниць перед ним, кланяючися пресвітлому і страшному престолу слави Його. Яка ж тоді мене обійняла радість од бачення лиця його, сказати годі, що й тепер, згадуючи те видіння, невимовної солодкості наповнююся. Лежав перед Владикою моїм трепетний, дивуючись такому Його милоcердю, що сподобив мені, людині грішній та нечистій, прийти перед себе й бачити божественну красу Його. Наповнився ж я замилуванням, думаючи про недостойність свою, величність же Владики мого розглядаючи, і мовив до себе слова пророка Ісаї: "Ой окаянний я, як це а сподобився, будучи людиною й нечисті уста маючи, бачити Господа мого моїми очима"[78]. Почув же премилосердного Творця мого, що пречистими своїми вустами три слова божественні прорік до мене, що аж серце моє усолодилося й любов'ю його розпалилося, що весь, ніби віск, танув теплотою духовною, тож сповнилося слово Давидове: "Стало серце моє немов віск, розтопилось у нутрі моїм"[79]. Також заспівало усе небесне воїнство пісню предивну й невимовну, і по тому не знаю, як, знову опинився у раї, де ходив і мислив подумки, що не бачив пречистої владичиці Богородиці. І тут уздрів одного світлого мужа, ніби хмару, який носив хреста, і сказав той: "Чи хотів тут бачити пресвітлу небесних сил царицю? Але немає її тут тепер, відійшла у багатобідний світ допомагати людям і втішати скорботних[80]. Показав би я тобі те святе місце, але не маю зараз часу, вже-бо подобає тобі назад повернутися, уже той час тобі прийшов, як повеліває владика". Коли він мені це казав, гадаю, що заснув солодко, по тому, прокинувшись, знайшовся на місці, де був раніше, — у закутку лежав і дивувався, де був у видінні і що сподобився побачити. Знайшов-бо серце моє, наповнене невимовної радості, і дякував Владиці моєму, що зволив явити таку мені благодать".
Це святий Андрій розповів другові своєму Никифору перед своїм відходом і клятвами закляв його не розповідати цього нікому, доки від тілесних вуз розрішиться. Никифор же молив його старанно, щоб повів йому хоч одне слово від тих трьох слів, що Господь до нього прорік, але не захотів явити аж ніяк.
Так святий Андрій, подібно до святого Павла, узятий був, бачив те, чого тлінне око не бачить, і чув те, чого вухо смертне не чує[81]. Й усолодився тими відслоненими йому небесними добротами, які на серце людини не сходять. А оскільки в об'явленні небесних таїнств не бачив пречесної владичиці Богородиці, сподобився побачити її на землі у Влахернській церкві — прийшла вона допомагати людям, молячись за них Синові своєму та Богу, в повітрі із пророками та апостолами і з ликами ангельськими, котрі стояли, і чесним своїм омофором людей покривала. Це блаженний побачив і сказав до учня свого Єпифанія: "Чи бачиш царицю й владичицю всіх, яка молиться?" Той же відповів: "Бачу, святий отче, і жахаюся!"
Дивне проходячи життя, святий багато чудодіяв і багато перетерпів наруги й побиття, як пишеться в осібній книзі життя його, написаній від Никифора, і прорікав майбутнє, і багатьох грішників до покаяння повернув. По тому перейшов у вічні покрови, куди раніше на певний час узятий був. Тепер же, у них вічно поселившись, ликує із ангелами і у веселощах стоїть перед Богом, у трьох особах єдиним, Отцем, і Сином, і Святим Духом. Йому ж слава навіки. Амінь.
