У часи Теодосія Великого, царя грецького, був один муж із Антіохії, на ймення Андроник, за умілістю золотар[148]. Цей узяв собі в жінки дочку одного золотаря Івана, ім'я ж їй було Атанасія, що значить безсмертя, — воістину-бо своїм святим життям безсмертну здобула собі славу, як кінець житія її покаже. Те отож подружжя, Андроник і Атанасія, живучи чесно і боговгідно, всілякими чеснотами себе прикрашало, багатство своє, якого мали значно, розділяли на три частини: одну частину тратили на вбогих, другу — на церковні прикраси, третю — на потреби дому свого. Від усіх-бо громадян шановані й люблені були через покірливість і добрі діла свої. Народили сина й дали ім'я йому Іван, по тому народили й дочку і дали ім'я Марія. Після народження тих двох дітей відмовилися пізнавати себе по-плотському, але жили в чистоті, як брат із сестрою. І було старатливе їхнє дбання й турботи про вбогих, служили-бо їм, на своїх руках хворих носили, обмивали, годували, одягали і від свого маєтку давали усяке заспокоєння страннім та жебракам в усі тижні, в середу і в п'ятницю в пості та молитві пробували[149]. Так добре вони жили, і доброзволив Бог прикликати їх до досконалішого життя, щоб, покинувши все, пішли за єдиним Господом своїм Ісусом Христом, який залишив нам взірець, щоб слідували за стопами Його.
|
|
Після дванадцяти літ подружнього життя якогось дня прийшла Атанасія із церкви після утренього співання і знайшла обох дітей своїх, що стогнали, і, вразившись, сіла на ложі біля них. Андроник же пізніше прийшов із церкви й почав кликати жінку свою, ніби вона спала. Вона ж відповіла: "Не прогнівайся на мене, пане мій, оскільки діти наші гарячкою палені". Торкнувся їх Андронік і переконався, що так воно є, як це каже Атанасія, і, зітхнувши, відійшов, кажучи: "Воля Господня хай буде!" — і пішов за місто до церкви святого мученика Юліяна, там-бо лежали батьки його. Затримався-бо на молитві в церкві до шостої години, і в той час померли обоє дітей його: син Іван, якому було дванадцяте літо, і дочка Марія, що мала десяте літо від народження. Повернувся Андроник з молитви і почув у домі своєму плач та крик і, жахнувшись, прибіг швидко і знайшов ледве не все місто, що зібралося у дворі його, побачив і двох дітей своїх, що лежали мертві. Зайшов у молитовну свою хоромину, кинувся перед образом Спаса нашого, кажучи слова праведного Йова: "Я вийшов нагий із утроби матері своєї і нагий повернуся туди, в землю, Господь дав — Господь узяв"[150], як Господь зволив, так буде, хай буде ім'я Господнє благословенне навіки". Атанасія, плачучи за дітьми своїми, аж так від великої печалі знемогла, що померти хотіла. Сказала-бо: "Хай помру і я з дітьми своїми!" На похорони дітей їхніх зібралися всі громадяни, і сам патріарх із усім кліром своїм, і поховали їх у церкві святого Юліяна, де й діди їхні лежали.
|
|
Після погребу не захотіла Атанасія відійти у дім свій, але сиділа біля гробівця дітей своїх, плачучи. Опівночі явився їй святий мученик Юліян в образі інока, кажучи їй: "Чому, о жінко, не даєш тим, що тут є, почити?" Вона ж каже: "Не прогнівляйся на мене, пане, оскільки скорботна я є. Двох-бо мала я дітей і їх цього дня поховала вкупі". Він же рече їй: "Скільки літ мали діти твої?" Вона відповіла: "Одне дванадцяти літ, а друге десяти". І рече їй святий: "Пощо за ними плачеш, ліпше б тобі було, щоб так ти плакала за гріхи свої, кажу-бо тобі: так само, як шукає єство людське їжі, і годі не дати йому, так і діти небесними благами живляться у Христа[151], Його ж молять, кажучи: "Праведний Судде, позбавив нас земного, не позбав же небесного". Вона ж, почувши це, зворушена була і змінила скорботу на радість, мовлячи: "Коли діти мої живуть на небесах, то пощо я плачу?", — і повернулася, щоб більше побесідувати із тим, що явився до неї, але не побачила його. Пошука ла по всій церкві і не знайшла нікого. Постукала до во ротаря, що стеріг церковні двері, і запитала його, кажу чи: "Де є отець той, що нині бесідував зі мною?" Відпо вів воротар: "Чи ж не бачиш, що двері зачинено, і ніхто сюди не входить, пощо кажеш, що хтось бесідував із тобою?" Тоді Атанасія пізнала, що видіння бачила, зля калась і, пішовши у дім свій, повідала чоловікові, що бачила й чула, і утішилися від печалі. Рече Атанасія до Андроника: "Воістину, пане мій, ще при житті дітей на ших хотіла сказати тобі одну річ, але сумнівалася, а це уже по смерті їхній мовлю тобі: відпусти в монастир щоб плакала я за гріхи свої, це-бо Господь, узявши від нас дітей наших, учинить нас зручнішими до служби Своєї". Він же мовить їй: "Іди, випробуй помисел свій один тиждень, і коли пробудеш у помислі тому неодмінно, порадимося про тебе обоє". Вона ж, дні численні пробувши, не змінила помислу свого, а ще більше наповнилася бажанням до осібного життя й просила в чоло віка свого, щоб була відпущена до монастиря. Покликав же Андроник батька її й каже йому: "Це ми хочемо відійти до святих місць поклонитися, тобі ж вручаємо дім наш і весь маєток наш і просимо тебе: коли нам трапиться щось у дорозі, роздай маєтка нашого тим, що потребують, з дому нашого учини лічницю убогим і заїзд подорожнім". Так Андроник, вручивши дім та маєток тестю своєму, звільнив усіх рабів та рабинь.
Однієї ночі, порадившись обоє, Андроник й Атанасія взяли трохи добра в дорогу і вийшли із дому свого, ніхто про те не відав, та й подалися у дорогу як мандрівники, покладаючи себе на Бога. Вранці, вже за містом, блаженна Атанасія обернулася, побачила здаля дім свій і, зирнувши на небо, мовила: "Боже, який сказав Аврааму та Сарі: "Вийди від своєї землі, і від родини своєї (...) до краю, який я тобі покажу"[152], ти ж доглянь нас і веди нас у страсі своїм, це заради Тебе покинули дім наш відчинений, не зачини-бо нам дверей Царства Твого". І заплакали обоє, і пішли в путь свою. Досягли Єрусалима, поклонилися святим місцям і бесідували з багатьма отцями, взявши від них благословення. Пішли і в Олександрію поклонитися святому мученикові Мині.
Глянув Андроник і побачив якогось мирянина, що сварився з ченцем, і каже до мирянина: "Пощо сваришся із ченцем?" Відповів йому мирянин: "Цей чернець найняв мою худобу, щоб їхати у скит, і кажу йому: "Йдімо тепер, щоб простувати вночі, а завтра до шостої години приспіємо у скит, перш ніж почнеться сильна сонячна спека". Він же не хоче мене послухати". Запитав його Андроник: "Чи маєш іншу худобу?" Відповів чоловік: "Маю!" І каже Андроник: "Ходи, приведи її, я найму у тебе, оскільки і я хочу у скит іти". Мовив же дружині своїй Атанасії: "Побудь тут, доки піду у скит благословитися від отців". Вона-бо каже: "Візьми й мене із собою". Він же рече: "Немає звичаю жінкам у скит приходити". Вона ж з плачем відказує йому: "Слово мав дати святому мученикові Мині, що не покинеш мене, не віддавши у монастир жіночий". Він же обіцяв не покинути її, доки не учинить за бажанням її, і пішов у скит, і благословився від отців у якійсь лаврі.
|
|
Почувши ж про отця Даниїла, з великими труднощами дійшов до нього і поклонився йому; по молитві ж бесідували: розповів йому все і про себе, і про дружину свою Атанасію. Мовив йому преподобний Даниїл: "Іди і приведи жінку свою, напишу вам грамоту в Тиваїду, щоб, коли дійдете туди, віддав її до жіночого монастиря у Тавенисіотів". Він-бо пішов, привів блаженну Атанасію вночі до святого старця Даниїла, що проказав перед ними слово спасіння, багато їх повчав, написав їм писання, благословив їх і відпустив у монастир Тавенисіотський. Пішли туди, віддав блаженний Андроник святу свою жінку Атанасію до жіночого монастиря; вона ж, одягшись там у ангельський образ, ангельське провадила життя. Андроник же повернувся до преподобного отця Даниїла, котрий учинив його іноком, і навчив чеснотливому життю, віддав йому осібну келію, щоб сам у ній жив у безмов'ї. І пробув блаженний Андроник у безмов'ї дванадцять років, добре подвиг чинячи. По тому вмолив отця, щоб відпустив його в Єрусалим поклонитися святим місцям. Отець же Даниїл, учинивши молитву, відпустив його із благословенням. Ходив же отець Андроник по країнах Єгипту, сів опочити трохи під ялівцем і тут, за промислом Божим, побачив жінку свою, блаженну Атанасію, яка йшла у чоловічому подібї, — і привітали одне одного. Пізнала тоді Атанасія чоловіка свого, але він не пізнав її: як же можна було пізнати її, коли лице зів'яло від повстримності і була чорна, ніби мурин, до того ж і чин свій змінила, в чоловічому була одінні. І спитала Андроника, мовлячи: "Чи не ти учень отця Даниїла, що звешся Андроник?" Він-бо відказав: "Це я!" І знову спитала його: "Куди оце йдеш, авво Андрониче?" Відповів Андроник: "Іду поклонитися святим місцям. А ти, — мовить Андроник, — куди йдеш і як твоє ім'я?" Вона ж каже: "Іду і я до святих місць, ім'я ж моє Атанасій", — так-бо змінила ім'я своє: замість Атанасії назвалася Атанасієм. І рече Андроник: "Ходімо вкупі". Атанасій же мовить: "Коли хочеш укупі зі мною йти, то наклади печать вустам своїм, щоб у мовчанні йшли". Він-бо каже: "Гаразд, буде так, як хочеш". Промовив Атанасій: „Ходімо ж, і молитви святого твого старця нехай ідуть із нами".
|
|
Дійшли до святого міста Єрусалима, обійшли всі святі місця, поклоняючись. І пішли до Олександрії поклонитися святому мученикові Мині, і коли там помолилися, рече Атанасій до отця Андроника: "Коли хочеш, отче, пробудьмо в одній келії обидва". Відповів Андроник: "Пробудьмо, але спершу спитаюся старця, чи повелить нам укупі пробувати". І рече Атанасій: "Ходи запитай, я ж почекаю тебе у скиті, названому Вісімнадцятий, і, коли повелить отець, прийди по мене, і як ходили в мовчанні, так із мовчанням і в келії пробудемо. Коли ж із мовчанням не можеш пробувати, то не приходь до мене"[153], бо коли б і отець повелів, не хочу там жити, де не було б мовчання". Пішов Андроник до авви Даниїла, оповів йому про супутника свого Атанасія. Каже Даниїл Андроникові: "Ходи полюби мовчання й пробудь із Атанасієм, оскільки він досконалий інок".
Узяв-бо Андроник Атанасія і ввів його у келію свою, і пробули в Божому страсі із мовчанням дванадцять літ наступних, і не пізнав Андроник, що Атанасій дружина його є, старанно-бо молилася Богові, щоб не пізнана була від чоловіка свого. Авва ж Даниїл часто приходив до них і повчав їх. Якось же був у них і багато на користь душі говорив, тоді у свою келію повертався. І перш ніж дійшов до своєї келії, наздогнав його блаженний Андроник, кажучи: "Отче Даниїле, отець Атанасій до Господа відходить!" І повернувся старець, знайшов його гарячкою охопленого. Почав Атанасій плакати, і каже йому старець: "Належить тобі радіти, оскільки ідеш зустріти Христа, а не плакати". Відповідає Атанасій: "Не за себе, а за отця Андроника плачу, однак сотвори любов, отче: після поховання мого знайдеш писання під узголов'ям моїм і, прочитавши його, даси отцю Андронику". Після молитви причастився Атанасій божественних таїнств і відійшов до Господа. Прийшла братія поховати тіло його і відкрила, що це жінка була єством своїм. Знайшов-бо авва Даниїл під узголов'ям її писання і, прочитавши, дав Андроникові. Тоді пізнав Андроник, що це жінка його була, і всі прославили Бога. Довідалися про це по всіх лаврах, і послав авва Даниїл закликати всіх отців, що в Єгипті, і тих, що у внутрішній пустелі, і зібралися всі лаври александрійські та скитяни, котрі білу одежу носили[154], такий був тим скитянам звичай ходити в білих одежах, і поховали чесно святе тіло блаженної Атанасії, славлячи Бога, що дав їй таке терпіння.
Після поховання пробув старець із Андроником до сьомого дня, на сьомий день сотворив пам'ять померлої і захотів узяти отця Андроника до своєї келії. Андроник же просив його, кажучи: "Залиш мене тут, отче, хай і я буду похований із панею моєю Атанасією". Залишив його старець і відійшов, і ще не дійшов до келії, коли ж наздогнав його інший інок, кажучи: "Отець Андроник відходить до Господа!" Послав же старець услід отцям, котрі відійшли, кажучи: "Поверніться зі мною до отця Андроника". Вони ж повернулися і знайшли його ще живого і благословилися від нього.
Відійшов із миром отець Андроник, і було змагання велике поміж скитами (поміж двох скитів було пробуття преподобного Андроника та блаженної Атанасії), поміж скитом Вісімнадцятим і скитом, де білі носили одежі. Казали-бо білоризці: "Наш є брат, і взяти його хочемо до свого скиту, щоб допомагали нам молитви його". Також і Вісімнадцятого скита отці казали: "Наш брат, і з сестрою його, блаженною Атанасією, хай покладений буде".
Білі ж скитяни сказали: "Що вирішить архімандрит Вісімнадцятого скиту, так і учинимо". І велів старець поховати Андроника із Атанасією; білоризці не захотіли послухати його, було-бо їх більше, тож сказали: "Старець є вище пристрастей і до того не боїться борні. Ми ж молоді є і хочемо при собі мати брата нашого, блаженного Андроника, щоб допомагав нам молитвами своїми достатньо. Вам же залишаємо Атанасію". По тому ледве утишилися і поховали блаженного Андроника із блаженною Атанасією, хвалячи Бога, дивного у святих своїх, Иому-бо слава навіки віків. Амінь.
У той-таки день пам'ять святого праведного праотця Авраама, що частував Бога в Тройці єдиного, який у трьох особах ангельських йому являвся біля дуба Мамврійського. І пам'ять племінника його Лота.
І святих мучеників Єввентія та Максима, воїнів-зброєносців, що були при царі Юліяні-відступникові, через нього ж, коли був в Антіохії Сирійській, повелено водні джерела та всю їжу, що продавалася, осквернити ідоложертвуванням, щоб християни, вживаючи, осквернялися проти бажання. Єввентій та Максим, бачачи те, зітхнули і плакали. Якось, на бенкеті сидячи, тепло просльозилися і сказали до Бога [155]: "Віддав ти нас, царю, неправедному мерзькому відступникові і лукавому більше всіх на землі". Це хтось із нечестивих почув і звістив царю, він же тоді, схопивши їх, багато мучив, потому й мечем забив їх.
У той-таки день святої Поплії, що була дияконисою Антиохійської церкви [156], вона в юності своїй, трохи побувши в законному шлюбі, народила святого Івана Пресвітера; по тому в чистоті безмужньо жила, зібрала лик дівиць і служила Богу. Якось же цареві Юліяну-законопереступнику, котрий ішов повз її дім, вона з дівицями своїми велиголосно заспівала:
Ідоли поган — срібло й золото,
Діла рук людських вони,
Подібні їм хай будуть ті, що творять їх,
І всі, що сподіваються на них.
Те почувши, цар повелів схопити її й бити в лице багато разів. Кожен-бо із воїнів, які були з ним, по разу її вдаряв. Вона ж викривала цареве безбожжя і, пущена бувши, повернулась у дім, дякуючи Христу-богу, що сподобив її за ім'я Його так постраждати. Провела наступні літа життя свого боговгідно і з миром померла.
У той-таки день преподобного отця нашого Петра, котрий у Галатійській єпархії був раніше воїном, од отця Теофіла був пошанований комитським саном, по тому, все зневаживши, став іноком і добре подвиг творив; помер в обителі святого Фоки, у Василіеве царство.