Культура підприємницької діяльності

Така культура є складовою економічної культури, культури загалом і втілюється передусім у культурі управлінської діяльності.

Культура управлінської діяльності – сукупність прогресивних гуманістичних матеріально – духовних досягнень в управлінні, з одного боку, матеріально – виробничими процесами на підприємстві, ставлення людей до природи, а з іншого – економічними (в тому числі організаційно – економічними, техніко – економічними та виробничими), відносинами між людьми.

Ця культура втілюється в системі соціальних норм і цінностей, знань, світоглядів, морально – етичних нормах діяльності, поведінці, свідомості, вмінні володіти собою.

Так, в управлінні матеріально – виробничими процесами важливої ланки культури управління (а отже їх культури підприємницької діяльності) є впровадження техніко – технологічної культури (тобто підтримання вимог експлуатації техніки, технологічної дисципліни та ін.), інформаційної культури (наявність ґрунтовних знань щодо ефективного використання інформації, її обробки, всебічної комп’ютерної грамотності, тощо).

В управлінні економічними процесами важливу роль відіграє впровадження:

1) Передових форм і методів організації виробництва і праці (наприклад, бригадної форми організації праці, системи людських стосунків та ін., які є елементами організаційно – економічної культури);

2) Прогресивних форм контрактних, субпідрядних відносин між різними підприємствами у процесі спеціалізації та кооперування виробництва (що є елементами техніко – економічної культури);

3) Передових форм участі найманих працівників у прибутках, придбання акції тощо (що є елементами культури виробничих відносин).

Культура підприємницької діяльності повинна спиратися на такі соціальні цінності, як рівність, справедливість, повага, злагода, порядок.

Розрізняють також матеріальні та духовні, особистісні та інституціональні елементи культури підприємницької діяльності. До матеріальних відносять рівень розвитку підприємства, зокрема управлінської та інформаційної техніки; до духовних – сукупність професійних знань підприємця, виробничого досвіду та навичок, економічного мислення; до особистісних – вид підприємницької діяльності, можливість збагачення, ступінь економічної свободи та ін.; до інституціональних – соціальні цінності й норми, в тому числі віру й переконання. Так, у США до таких цінностей зараховують: високі вимоги до етики взаємин до працівників; покоління успіху; високу оцінку досягнень; схильність до ризику а також зміни або ігнорування правил; у Канаді – високу оцінку соціальних відносин, обережність (відсутність невиправданої схильності до ризику), осуд надто сильного прагнення домогтися успіху та ін.

Для підвищення ділової культури та етики підприємництва в Україні доцільно створити загальнонаціональну програму «Культура підприємницької діяльності». В межах цієї програми по-перших, слід вивчати традиційні національні риси підприємництва ще з часів Київської Русі та етики християнських цінностей у ділових стосунках. Так, у Київській Русі купці та підприємці були виділені в окремий стан, за голову купця належало заплатити вдвічі більший штраф ніж за життя простої людини. Володимир Мономах запровадив устав згідно з яким відсоток за кредит не повинен перевищувати 20%, що запобігло паразитичному підприємництву. Православна людини засуджувала користолюбство, надмірну наживу. Цю думку відстоював і давньогрецький філософ Арістотель. Сучасне християнство засуджує незаконно нажите багатство, а чесно набуте закликає використовувати в гуманних цілях. У Біблії засуджується обман покупців, ділових партнерів, проголошується необхідність в справедливої винагороди за працю та ін.

По-друге, централізовано або через регіональні відділення Союзу підприємців необхідно забезпечувати бізнесменів інформацією про міжнародні норми ділової поведінки, ведення переговорів, вирішення трудових конфліктів на підприємстві, досвіду досягнення компромісів під час ведення переговорів з іноземними партнерами тощо.

По-третє, навчати нинішніх підприємців досконаліших форм та методів ведення переговорів, а майбутніх бізнесменів – навичок групової роботи та ведення таких переговорів.

По-четверте, формування у широкої громадськості позитивної думки щодо підприємницької діяльності, підтримка у засобах масової інформації на місцевому рівні таких підприємців, які зазнали невдач (як це має місце в деяких розвинутих країнах, зокрема у США).

Сукупність та механізм фінансового планування на підприємства

Фінансове планування – складова частина фінансового менеджменту, яка передбачає визначення стратегічної мети управління фінансами; розробку та фактичну реалізацію фінансових планів на довготерміновий (5 років), середньотерміновий (від 1-5 років) і поточний (до 1-го року) періоди та конкретних дій для впровадження цієї стратегії.

Основними фінансовими документами, в яких втілюється фінансове планування, є бюджет грошових доходів, видатків, прогнозування обсягів очікуваного прибутку, обсягів інвестицій, розміру дивідендів, зовнішніх запозичень та інше.

Довготермінове фінансове планування містить такі основні документи:

1) Визначення потреб у грошових ресурсах, у тому числі на фінансування основного та оборотного капіталів, на будівництво нових філіалів, цехів, на модернізацію та реконструкцію існуючого підприємства;

2) Визначення оптимального співвідношення між власним і залученим капіталами, шляхів та умов утримання довготермінових кредитів;

3) Розробку інвестиційного плану, який є ширшим за план капіталовкладень (тобто кладень лише в основний капітал) і передбачає передусім вкладень у розвиток всіх продуктивних сил підприємства, в тому числі у розвиток особистісного чинника, інформаційне забезпечення, науково – дослідних і дослідно – конструкторських розробок;

4) Довготермінове планування ліквідності балансу підприємства, тобто співвідношення між активами і пасивами. До активі належать грошові ресурси, банківські вклади, товарно – матеріальні запаси (тобто поточні активи) і основний капітал за остаточною вартістю. До пасивів – рахунки до оплати, нараховані заробітна плата і податки, облігації до оплати (тобто поточні пасиви), а також іпотечні цінні папери, звичайні акти, нерозподілений рахунок.

П’ятирічний фінансовий план враховує цілі підприємства; різні види економічних ризиків (постачальницько – збутові, інвестиційні, кредитні, відсоткові, валютні, маркетингові, ризик вкладень у цінні папери та ін.); сферу прикладення капіталів корпорації; передбачає підсумок аналізу очікуваних підприємницьких результатів; планування у сфері виробництва товарів та послуг; проведення науково – дослідних і дослідно – конструкторських розробок та ін. п’ятирічні фінансові плани є також конкретизацією фінансової стратегії на крупних підприємствах у розвинутих країнах світу вони складаються протягом 6-ти і більше місяців фінансовими відділеннями.

На відміну від довго – та середньо термінових планів, які конкретизують фінансову стратегію підприємства, є засобами реалізації такої стратегії, оперативні плани, які складають, як правило, на 1 рік, конкретизують тактику підприємства.

Найважливішими принципами при складанні фінансових планів є:

1) Інвестиції (в тому числі капіталовкладення) з тривалими термінами окупності повинні фінансуватися за рахунок довготермінових надходжень за мах використання внутрішніх джерел фінансування;

2) Необхідно обрати найдешевші способи інвестування, а брати кредити лише тоді, коли вони дешевші за власні джерела самофінансування;

3) Слід обрати ті варіанти інвестицій, які дають найвищу рентабельність та ефективність;

4) Планові показники виробництва, збуту товарів і послуг повинні відповідати обсягам платоспроможного попиту та його структури;

5) Найбільш ризикові інвестиції слід здійснювати за рахунок власних джерел фінансування;

6) При складані фінансових планів, зокрема при розробці інвестиційної політики, необхідно враховувати, що частка самофінансування у загальному обсязі інвестицій, передусім крупних підприємств, становить приблизно 75%.