Культура та цивілізація: генезис і розвиток

1. Культура та цивілізація: термінологічний аспект

2. Ключові компоненти, категорії та функції культури

3. Феномен цивілізаційного процесу

 

Ключові терміни: культура, цивілізація, артефакт, норма, цінність.

 

Поняття «культура» має багатовікову історію. Це поняття має два тлумачення, які доповнюють одне одного. Перше з них походить від загальновживаного латинського слова cultura – догляд, обробка, обробіток виховання, розвиток. Менш відомим, хоча і більш древнім, є друге тлумачення: у друїдів (кельтських жерців) «культ» – шанування, на Стародавньому Сході «ур» – світло, вогонь; а разом – шанування світла.

Вперше поняття «культура» вжив давньоримський оратор Цицерон (106–43 рр. до н.е.). Під культурою він розумів благий вплив, який чинять заняття філософією на розум людини.

У середні віки культура асоціювалася з особистою досконалістю людини. В епоху Відродження культурним вважалась універсально розвинена, активна людина.

У епоху Просвітництва (ХVШ ст.) культуру розуміли як втілення всього розумного та вимірюваного досягненнями наук і мистецтв.

Починаючи з епохи Відродження поняття «культура» входить в ужиток, стає широко вживаним. При цьому, культура осмислюється як щось протилежне «натурі», природі. Німецький філософ Гердер розглядав культуру як розвиток здібностей розуму людини, належить визначення культури як другої природи.

Культура – це сукупність цінностей, створених людиною. Культура являє собою мову, що об'єднує людство та середовище, в якому виростає особистість.

Коли говорять про культуру, мають на увазі щось цінне для людини не як фізичної, а як духовної істоти. У силу цього під культурою розуміють цінності етичні, естетичні, релігійні. Їх називають духовними цінностями, а сфери їх функціонування – духовною культурою. Вони проникають і в сферу виробництва, і в сферу побуту (наприклад, дизайн), тому існує поняття «матеріальна культура». Їх об'єднує те, що вони не тільки створені людиною, скільки існують для людини, тобто культура втілює в собі не тільки працю, але й людську духовність.

Людина, як суб'єкт і як результат культурного процесу, живе і розвивається в суспільстві, тому культура – це специфічно громадський спосіб життєдіяльності і саморозвитку людини. Це не тільки сукупність результатів людської діяльності, але і сам її процес, а також суто людські відносини в соціумі.

Сучасна культура формується як структура, що складається з різних стилів життя. Існує загальний тип культури, який трансформується в різних верствах суспільства, доходячи в цих трансформаціях до протилежності. Всяка культура народжує свою антикультуру, що представляє собою реальність, в якій пануючі в суспільстві принципи не відкидаються, а виступають у іншій формі вираження. Наприклад, патологічний стиль життя, соціокультурне зубожіння.

Поряд з поняттям культури, у філософії, починаючи з ХVШ ст. став широко вживатися відомий вже в античності термін «цивілізація» (лат. civilis – цивільний, державний). Цивілізація – це певний тип соціальної організації суспільства, спрямований на відтворення, примноження суспільного багатства і регламентацію цивільної житті.

В історії людства складалися різні типи цивілізацій. Відомий англійський дослідник філософії історії А. Тойнбі стверджує, що в даний час існують п'ять цивілізацій: Західна, Східно-православна, Ісламська, Індуїстська і Далекосхідна. О. Шпенглер цивілізацію визначає як заключну стадію розвитку будь-якої культури: вона є свідченням її занепаду і деградації внаслідок урбанізації самого світу і машинізації людини. Вмираючи, культура перероджується в цивілізацію.

У філософії та соціології виділяються чотири підходи до розуміння цивілізації: 1) ототожнення цивілізації і культури, коли ці поняття вважаються синонімами; 2) цивілізація тлумачиться як ідеал розвитку людства; 3) цивілізація виступає як певна стадія в розвитку локальних культур; 4) цивілізації розглядаються як якісно різні етнічні (пов'язані з приналежністю до якогось народу) суспільні утворення, що характеризують рівень соціально-матеріального розвитку тих чи інших регіонів планети.

Кожна цивілізація виникає на енергетичному полі культури. Цивілізації в історії могли різною мірою наближатися або віддалятися від культури, але ніколи не існували окремо від неї. Коли говорять про цивілізації, їх початок пов'язують з якісно новим етапом у розвитку матеріальної культури – використанням техніки. У науці відомий розподіл ранньої історії людства на дикість, варварство та цивілізацію. Початок останньої пов'язують з умінням людини застосовувати метали у виробництві.

Поняття культури і цивілізації почасто вживають як синоніми, але іноді їх протиставляють, заявляючи про ворожість цивілізації культурі. Вперше про це заговорив у XVIII ст. Руссо, який критикував цивілізацію за те, що людина живе в ній не природними, а нав'язаними йому цінностями, підкоряючись зовнішнім, а не внутрішнім, факторам буття. У XIX ст. подібну думку висловлював Ніцше: прогрес народжує маленьку людину, чим далі просувається прогрес, тим більше зменшується чоловік. Мислителі ХХ – початку ХХІ ст.ст. вже не сумніваються в тому, що, зробивши життя людини зручніше, прогрес не зробив її щасливішою, але зробив головною проблемою культури бездуховність.

Створеними технічними засобами людство здатне знищити себе, тому збереження культури є збереженням людства. Отже, у людини немає альтернативи: майбутнє людства – це розвиток культури. Культура проявляється через розвиток людини як свідомої, творчої та самодіяльної істоти. Прогрес культури виступає як один з законів історії суспільства. Кожна культура, перш за все, цивілізує суспільство та людину.

Кожен народ творить свою власну самобутню культуру, з урахуванням того факту, що кожна культура має стійкий, консервативний бік у вигляді традицій, і новаторський – у вигляді творчості.

В культурі виокремлюється чотири базових елементи, які передаються з покоління в покоління. Це цінності, норми, інститути і артефакти.

Категорії культури – це найбільш загальні поняття, що слугують для компресії досвіду, знаходження предметних відношень та розчленування і синтезу культурної дійсності. До основних категорій культури відносяться:

Міф – в науковій літературі вживається в декількох значеннях: міф як символічне уявлення людей про світ; міф як результат наївної віри, колективного художньо-образного мисленням на чуттєво-емоційному рівні; міф як оповідання про богів та «культурних героїв». Якщо узагальнити всі ці значення, то можна сказати, що міф – це специфічне символічне оповідання, яке є результатом колективного мислення та частіше за все являє собою опис діянь богів, або інших надлюдських істот, які опинились у незвичайних та надприродних обставинах.

Ритуал – сукупність приписів і правил, які визначають порядок дій в соціальному житті або при виконанні культових обрядів. Ритуал тісно пов’язаний з міфом, тому що міф є обґрунтуванням ритуалу, а ритуал – його практичною актуалізацією. Міф для архаїчної людини був єдиною можливою реальністю. Саме в міфі містилось первинне обґрунтування соціальних відносин, норм поведінки, суспільних цінностей. У ритуалі міф знаходив свій найбільш повний прояв.

Знак – матеріальний об’єкт, який сприймається через почуття і використовується для позначення уявлення про інший об’єкт, що є значенням даного знаку. В певній мірі знак заміняє той об’єкт, який він позначає. Сукупність знаків, що підпорядкована певним правилам, називається знаковою системою, прикладом якої є природний знак, система знаків дорожнього руху та ін. Знаки та знакові системі відіграють важливу роль у будь-якій культурі, оскільки здатні кодувати, зберігати та транслювати інформацію, в результаті чого можлива передача культурного досвіду і знань. Впровадження знаків у соціокультурну практику людину пов’язано із розвитком здатності людського розуму до абстрагування, оперування поняттями про предмети замість самих предметів.

Символ – образ, що втілює певну ідею, якій певна група людей надає особливий смисл. Символ являє собою ту інформацію, яку фіксують почуття в людській свідомості. Оскільки символ характеризується умовністю, то він в значній мірі є таємним і скритим для невтаємничених. Символ здатний передавати духовний зміст культури через певні матеріальні предмети, а також образи або дії. На відміну від знака символ є більш багатозначним. Він пов’язаний із діалогічною формою пізнання, оскільки його істинний зміст розкривається лише в процесі комунікації. В тому випадку, коли символ не задіяний в культурному та соціальному діалозі, він втрачає своє автентичне (первинне) значення та вироджується в пусту форму.

Архетип – прообраз, первісна структурна форма або зразок. Архетип передбачає наскрізну символічну структуру, яка пронизує площину культури, що при змінах конкретно-історичного наповнення зберігає специфічну тематизацію. Наприклад, уявлення про благо та прекрасне притаманні кожній культурі на кожному етапі її розвитку, але в кожному окремому випадку ці уявлення мають свою специфіку.

Цивілізація – ступінь розвитку культури, що є протилежною по відношенню до варварства. Іноді поняття цивілізації вживається як синонімічне до поняття культури та розуміється як відносно самодостатнє соціально-історичне утворення. До початку XIX ст. цивілізація трактувалась як процес культурного розвитку, у той час коли з першої половини XIX ст. дане поняття стало позначати певний стан суспільства. Філософи О. Шпенглер та М. Данилевський тлумачили цивілізацію як завершальну стадію розвитку культури, період культурного занепаду.

Цінності – переконання про те, що є добро, істина, краса, справедливість тощо, які поділяє більшість членів суспільства. Цінності найбільш тісно пов’язані не з реальним станом речей, а з бажаним та належним. Більшість цінностей релятивні (відносні) та трансформуються в ході культурного та суспільного розвитку. Наявність спільних цінностей відіграє важливу роль в підтримці культурної єдності.

Норми – приписи, зразки дії та поведінки, міра судження про речі та міра оцінки. В нормах формулюються критерії соціальної поведінки та мислення. В межах культурної практики часто норми виникають з цінностей. Спільність норм забезпечує існування комунікативних зв’язків всередині культури.

Звичаї – традиційні форми культової та соціальної поведінки, які закріплені колективною звичкою. Звичаї підтримують стабільність суспільства та культури. Для сучасного суспільства у зв’язку з постійним прискоренням розвитку є характерним зниження ролі звичаїв, які просто не встигають закріплюватись в соціокультурній реальності, що постійно трансформується. Це має серйозні негативні наслідки (дестабілізація соціальних процесів, духовна дезорієнтація тощо).

Закони – у вузькому розумінні – нормативні акти, прийняті вищим органом державної влади. У широкому розумінні це категорії, які дозволяють фіксувати повторюваність, стабільність та регулярність різноманітних аспектів природного та культурного буття.

Розвиток – закономірна зміна матерії та свідомості, а також їх універсальна властивість. Розвиток буває інтенсивним (супроводжується виникненням якісно нових форм), а також екстенсивним (передбачає прояв і збільшення вже наявного).

Прогрес – поступовий рух, спрямований на розвиток людської культури до кращого і більш досконалого стану. Виникнення уявлень про прогрес стало можливим лише завдяки концепції лінійного часу, характерного, зокрема, для християнського світогляду. Для традиційних культур, навпаки, є характерною циклічна модель часу. Саме минуле в традиційних культурах являло собою абсолютний авторитет та зразок для наслідування (наприклад, концепція «золотого сторіччя» у давньогрецькій культурібсолютный авторитет и образец для повторения (). представляло собойя концепции линейного времени, характерного для христианско), майбутнє ж сприймалось як поступове погіршення та деградація.

Регрес – рух назад, у безкінечне. Регрес часто передбачає рух від наслідку до причини, от зумовленого до умови. Стосовно соціального та культурного розвитку регрес означає рух протилежний прогресу, тобто втрату соціокультурних досягнень, повернення до більш раннього і більш примітивного стану, деградацію.

Маргіналізація – процес розвитку «пограничних» культурних явищ, які знаходяться на «краю» культурної системи. В науці розповсюджена думка, яка була вперше виголошена М. Вебером, про те, що поштовхом до різноманітних культурних трансформацій слугує саме процес маргіналізації.

Артефакт – предмет або явище, яке виникло в результаті цілеспрямованої діяльності людини.

Культурні об’єкти – культурні феномени, артефакти в їх субстанціональному та символічному вираже­нні.

Контркультура – культура, яка знаходиться в опозиції до традиційної.

Культурне успадкування – процес передачі культурних цінностей та інформації в часі.

Культуртрегерство – розповсюдження культури, за яким стоять корисливі та загарбницькі інтереси.

Культурна асиміляція – злиття однієї культури з іншою, яке супроводжується втратою власної культурної або національної специфіки.

Локальні культури – культури, які властиві даній місцевості або регіону.

Глобальна культура – універсальна, всесвітня культура, яка розповсюджується поза національними та регіональними межами. Поняття глобальної культури в сучасному світі тісно пов’язано з розвитком інформаційних технологій, які перетворюють світ у так зване «глобальне село». Завдяки широким можливостям швидкої передачі інформації (як це відбувається, наприклад, в мережі Інтернет), культурні розбіжності та специфічні культурні цінності поступово стираються, поступаючись місцем універсальним цінностям та нормам. Водночас, абсолютне домінування глобальної культури в майбутньому з точністю спрогнозувати неможна, оскільки історія знає цілий ряд спроб формування глобальної культури (Римська імперія, СРСР тощо), жодна з яких не витримала перевірку часом.

Масова культура – поняття, що відображає стан культури середини ХХ – початку ХХІ ст. і пов’язане з розвитком засобів масової комунікації, розширенням сфери масового виробництва та споживання, стандартизацією потреб. Уявлення про масову культуру стали розвиватись в Європі приблизно з середини XIX ст. Для масової культури є характерною масова потреба в подібних матеріальних та духовних благах та відповідне масове споживання. Саме тому по відношенню до сучасного суспільства часто вживається термін «культура споживання». Даний термін несе певний негативний відтінок, адже сучасний процес споживання відрізняється високим степенем механізованості, що призводить до дегуманізації, духовної дезорієнтації і девальвації багатьох культурних цінностей, тобто до внутрішнього спустошення культури.

Багатомірна сутність культури виявляється в її основних функціях: соціальній (гуманістичної), пізнавальній, аксіологічній, семіотичній і нормативній.

Соціальна або гуманістична функція проявляється в тому, що культура сприяє перетворенню, вдосконаленню, гуманізації людини і відносин між людьми, а отже, й одухотворенню суспільства.

Пізнавальна функція реалізується так: через культуру людина отримує знання про світ, про саму себе й про інших людей. Крім того, самоусвідомлення будь-якої культури неможливе без інтересу до іншої культури і без спроби її розуміння, без діалогу культур.

Аксіологічна функція виражається в тому, що культура визначає систему ціннісних орієнтирів у житті людини та суспільства.

Семіотична функція (семіотика – вчення про знаки і знакові системи) полягає в тому, що культура закріплює через систему прийнятих в ній знаків і символів зміст її духовних і моральних цінностей.

Нормативна функція знаходить своє відображення в тому, що всередині культури формується регламент спілкування між людьми, норми та характеристики їх поведінки.

Зіткнення культури та цивілізації призводять до необхідності розуміти закономірності руху культурно-історичного процесу, співвідносити їх з закономірностями соціального розвитку в цілому.

Ідея розвитку суспільства, як правило, розглядається в зв'язку з суспільним прогресом. Якщо виходити з того, що визначальним у розвитку суспільства є прогрес продуктивних сил, то ідея прогресу виступає як універсальна, як закономірність розвитку суспільства від простих форм до форм більш складних і досконалих.

Однак, якщо визначення рівня цивілізації за ступенем розвитку її технічного потенціалу не викликає сумнівів, то з культурою все не так однозначно. Почасти культурна цінність того чи іншого явища визначається його старовиною. Іншими словами, справжні цінності культури визначаються часом.

Спроби виявити закономірності культурного процесу призводять до необхідності відповісти на наступні питання: що лежить в основі культури, що визначає стадії її розвитку, які взаємини між її елементами, характер відносин до інших культур.

Починаючи з епохи Просвітництва (XVIII ст.), На основі виділення об'єктивно притаманних культурі тих чи інших закономірностей, в науці склалися такі основні концепції культурного процесу: еволюційна, дифузна, теорія культурних циклів.

Прихильники еволюційної теорії вважають, що культури еволюціонують, нашаровуються одна на іншу і можуть існувати лише шар за шаром. Еволюція в культурі та природі має загальні закономірності, але культура володіє власним енергетичним потенціалом, тому, припадаючи до культури, людина отримує позитивний або негативний заряд. Еволюціонізм наполягає на єдності культур. Різні культури рівноцінні й рівноправні, і можуть розумітись тільки як частини такої єдності.

Діффузіонізм як культурологічний напрям вважає, що культури не еволюціонують, а розливаються, взаємопроникають, утворюючи культурні кола або культурні автономії. Етнокультурна карта світу не співпадає з політичною. Основою культурної автономії виступають елементи, які роблять культурний тип стійким: мова, побутові звички, житлові будівлі, кераміка, одяг та ін.

Теорія культурних циклів (культурно-історична типологія, теорія локальних цивілізацій) виходить з того, що культура насправді представлена ​​різними типами культур, які змінюють один одного. Кожен тип має певну стійкість, проходить свій шлях і гине.

Елементи, що роблять культурно-історичний тип стійким – це мова, політична незалежність, культурна самобутність; багатство культури, що досягається через різноманіття її національних рис; збереження реліктових культур; відсутність запозичень в ранньому періоді культури.

Отже, різноманіття теорій культурного розвитку свідчить про складність осмислення закономірностей розвитку культури, а спроби їх виявлення часто пов'язані з конкретними кризовими ситуаціями, пережитими культурою.

 

Тема 17