Тема Історичної та національноїпам’яті в романі «Собор» О. Гончара

1968 року вийшов а друку роман Олеся Гончара «Собор», який з повним правом можнавважати вершиною творчостівидатногоукраїнськогописьменника. Тяжкі то буличаси для культури, природи і душінашоїкраїни: пануваннябюрократії, гігантоманії, окозамилюванняпридушували здоровий глузд людей, знищували красу нашоїземлі, руйнувалипам’яткидавньоїнародноїслави й величі. Саме тому виявивсяактуальнимтвір, щовідкривавчитачамочі на здичавілістьновихзвичаїв. Роман викриваєнікчемність потуг «потьомкінських» новаторів, навчаєлюдяності, а найголовніше - вчить не піддаватизабуттюісторичну та духовнупам’ятьвласного народу. Найвідомішоюпам’яткоюкозацькоїславибулаЗапорізькаСіч. Матінкоюнеобмеженоїстеповоїволі звали їїдніпровськілицарі. Та 1775 року за наказом Катерини II бувзнищений символ українськоїволелюбності. Але не можназнищитисамий дух волі, не можназагаситикозацькогополум’я, щопалає в грудях синівХортиці. «Та ти ж нашішанціпідступно забрала, і гармати, і прапори, і печатку військову, а ми ж… натомість собор святийвибудуєм, дух свій у небо пошлем, і він у вікахсіятиме над степамиї..» - нібивибух протесту протицарськоїсваволі, мовутвердженняневмирущостілюдського потягу вгору, до небесноїнескінченності, так вознеслосятворіннясічових зодчих. В радянськічаси над пам’яткаминаціональногомистецтва, які колись вважалисябезсмертними і незабутніми, знову нависла небезпекасплюндрування і забуття. Новомодніаматори і висуванці, всілякі Володьки Лободи та інші «юшкоїди» продали свої «собори душ», обміняли на потрухнайсвятіше, що є в людини, - любов до рідноїземлі. Проміняликохання на спустошення, величвнутрішньогосвіту на позбавлену смаку порожнечу. Такавжедобабула, коли виховувалипатріотизмбез любові до рідного народу, оспівували мир, тримаючи в руках зброю, вихваляливисокіпочуття, несучи в серцібайдужість. Недармаархітектор, товаришМиколиБаглая, на повний голос картаєтакеположення, при якому в країнівелетнівволодарюють карлики: «Руйнуємосвоєюбайдужістю!.. Саміплекаєморуйнача! А руйначвнутрішньозавжди ж пігмей, вінхочезробитидовкола все меншим за себе…».На щастя, щелишилися на Українітитани духу та культури, якіпам’ятаютьнароднівитоки. В романівонипредставлені такими велетнямиізспівучими та щиримисерцями, як МиколаБаглай, йогокоханаЄлька, ІзотНечуйвітер, воєнкомівсинОлекса-механік, інша молодь, яка жадаєчистішого, іскрометнішогожиття. Собор, що є втіленнямлюдського потягу до досконалості, до найвищоїмрії, стає для них символом боротьбипротипоневоленнядушісучаснимичерствими догмами, боротьби за невмирущістьнародноїпам’яті про вічну красу волі й довершеностілюдськоїнатури. «Баглаївці» розуміють, що не можна забути тернистого шляху українців до теперішньоїдоби. Бозабудешвласнуістерію, загубишвласну культуру - втратиш самого себе, своє «я», змарнуєшнайбільшийподарунокдолі - життя, яке сповненевищогосенсу. Тільки через передачу традицій, впевнені вони, через збереженнятієїглибинноїрідноїтаїни, щобересвоєкоріння з давніхдавен, розкриваєтьсяісторіянашоїБатьківщини, в знанніякоїпроявляється наша любов до Вітчизни, до ненькинашоїУкраїни. І, якщолюбитиїївсімсерцем, осяє нас світлощастя і злагоди, бо «…з усіхпочуттівце - найсонячніше…».Отже, той щасливий, хтопам’ятає свою історію, хто не зріксясвого роду, - цьомувчить роман О. Гончара «Собор». Люби рідну землю, запевняєвін, плекайїї, і тодізможешназиватисясправжньоюлюдиноюсправжнімсиномУкраїни.