2018-01-21
4246
Кожна з існуючих у світі культур країн, народів, націй неповторна й унікальна, є невід'ємною складовою скарбниці світової культури. На повнокровний розвиток етнічної культури впливає широке коло чинників, таких як: історичний шлях народу, відособлення або взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні, екологічні умови; культурна політика держави і т.п. При цьому національна культура повинна розглядатися як цілісна система, що включає і фольклорно-етнографічні шари, і внесок в неї різних верств населення протягом тривалого історичного шляху, і вплив культури інших народів, і досягнення вихідців з країни, які проживають за її межами. Потрібно особливо зазначити, що кожний народ в культурній сфері створює своєрідний, властивий тільки йому образ.
Народ (грецькою - “етнос”) - поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке значення: етнос - це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє звичайно зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т.д. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, - своїх автономних об'єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав.
Для внутрішньої єдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям усвідомлення своєї спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна з властивих етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбувається і зворотний процес - конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого - загальнолюдських компонентів.
Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців. Питання про історію та витоки української культури є складним і дискусійним. Одні дослідники вважають, що розвиток української культури почався в епоху середньовіччя, а до того культуротворчий процес не раз руйнувався внаслідок активних міграційних процесів та нападів різних завойовників. Інші твердять, що витоки культури треба шукати з епохи бронзи (II тис. до н. е.). Безумовно, продовж тисячоліть населення України не залишалось етнічно і культурно однорідним. Міграції племен, їх контакти з іншими народами були явищем досить поширеним. Але ці процеси не приводили до повної асиміляції племені, абсолютної руйнації його історичної пам´яті та культури. Окремі етноси можуть виникати і гинути, розквітати і занепадати, але культурні надбання, принаймні якась їх частина, зберігаються і передаються, примножуючись, у спадок новим поколінням.
Нагадаємо основні точки зору:
1) теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;
2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання. Численні дослідження О.Шахматова, О.Преснякова, В.Хвойки, В.Грекова, П.Третьякова, Б.Рибакова, В.Петрова дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини;
3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;
4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.
Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.
Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти - перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.
Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI-XI ст. - Русь; з 1395 р. - Мала Русь; у XVII-XVIII ст. - Малоросія; XIX ст. - початок ХХ ст. - Україна-Русь. Визнання назви “Україна” (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим - “Малоросія”, яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім “Україна” став домінуючим.
Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування “Русь” розповсюдилося на все східне слов'янство, а “Україна” пізніше на все українство. Тобто назва “Русь” сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції “Третього Риму”. Що стосується назви “Україна”, то є декілька пояснень його походження: або від “краю” - кордону зі Степом, або від слова “країна” інша версія – “край” як батьківщина, вітчизна, та ін.
Що стосується самоназви “українець”, то вона довго була малопоширеною. Це багато в чому можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни “козак”, “козацький народ”, одночасно продовжували існувати і старі самоназви “руські”, “русини”. Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва “українець”. Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви: 1) слов'яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичі, русини); 3) українці (козаки).
Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі. Згідно з останнім переписом (1989 р.) українці в своїй країні становили майже дві третини населення (72,7%). Тут проживало 84,8% українців, які жили в тогочасному СРСР - 37,4 млн. В основному українці рівномірно розподілені по всій території держави за винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до 90% населення, в містах - до 70%.
Українці належать до слов'янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї. Український етнос складається з 1) основного етнічного масиву українського народу, який в основному співпадає з територією його формування і державними кордонами України; 2) етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі - діаспори; 3) субетнічних груп, тобто спільнот у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т.д.).
Сьогодні внаслідок національно-державного розмежування сотні тисяч українців виявилися за межами України, в суміжних з нею регіонах - Кубані, Приазов'ї, Центрально-Чорноземній області РФ. Значне число українців переселилося до Сибіру і на Далекий Схід (східна діаспора). У колишніх радянських республіках проживає: в Російській Федерації (Кубань, Приазов'я, Центрально-Чорноземний район) - 4,4 млн. етнічних українців, Казахстані - біля 2 млн., Молдові - 561 тис., Бєларусі - 291 тис.
На американський континент еміграція відбувалася в основному з українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини. Тільки в кінці XIX - початку ХХ ст. вона склала понад 700 тис. чоловік. Сучасні еміграційні процеси активізувалися після розпаду СРСР. У далекому зарубіжжі найбільше українців живе у США - приблизно 1 млн., Канаді - понад півмільйона, в Аргентині і Бразилії по 200 тис., Польщі - близько 300 тис. чоловік. Потрібно зазначити, що потужна компактна етнічна маса українців, яка існувала на території Польщі (Холмщина, Підляшшя), після проведеної в 1947 р. операції “Вісла” по переселенню їх в західні воєводства фактично перестала існувати. Всього за офіційними даними, на середину 1989 р. кількість українців у світі становила 46,2 млн. За деякими сучасними оцінками, кількість українців тільки в діаспорі досягає 20-30 млн, а загальна кількість становить 60-70 млн.
Незважаючи на значну еміграцію, чисельність населення України зростала. Так, в 1897 р. вона становила 28,4 млн., а в 1913 р. - вже 35,2 млн. У той же час починаючи з XIX ст. в основному внаслідок освоєння і промислового розвитку Півдня і Сходу України, що призвело до переселення сюди великої маси людей з інших реґіонів Російської держави, питома вага тут українців меншала. Так, якщо в XVIII ст. українці складали близько 85% населення у межах сучасної України, то в XIX ст. – приблизно 80%,а у ХХ ст. – біля 74%.
В останні десятиріччя різко зменшилося сільське населення і збільшилося міське, яке склало понад 65%. Особливо небезпечними явищами стали зниження народжуваності (у 1990 р. цей показник був найнижчим у СРСР) і збільшення смертності, внаслідок чого з 80-х р. спостерігається депопуляція. Вона особливо посилилася з 1992 р. Серед етнічних процесів потрібно виділити зменшення питомої ваги україномовного населення з 71,8% у 1959 р. до 63,9% у 1989 р. Найбільш це явище властиве Донецько-Придніпровському і Південному реґіонам. Серед причин, які обумовили зменшення питомої ваги україномовного населення в Україні домінуюче місце займає русифікація, яка супроводжувала процес створення “радянського народу”.
Культурно-історична своєрідність реґіонів України
Традиції і побут українського народу, які мають багато загальнонаціональних рис, і сьогодні зберігають ряд територіальних особливостей. Вони зумовлені:
- характером історичного розвитку окремих реґіонів України;
- природно-географічними умовами;
- взаємозв'язками з іншими народами.
З історико-етнографічної точки зору на території України можна виділити такі культурно-історичні зони: 1. Середнє Придніпров'я (Надднiпрянщина). 2. Подiлля. 3. Слобожанщина і Полтавщина. 4. Полiсся. 5. Прикарпаття (Галичина). 6. Волинь. 7. Закарпаття. 8. Буковина. 9. Південь. Остання зона заселена декількома міграційними хвилями, і остаточно її населення сформувалося у XVIII-XIX ст. Це наймолодший з точки зору етнографії район України. Південь можна в свою чергу розділити на ряд реґіонів: Причорномор'я, Таврію, Донщину (Подоння, Донеччину). Потрібно зазначити, що наведений розподіл багато в чому умовний. Більш точне районування можливе при всебічному вивченні історико-етнографічних явищ. Крім того, ці райони не залишаються незмінними, як і критерії, що їх визначають.
В Україні досьогодні зберігаються етнографічні групи, які мають свої особливості в культурі і мові. Найбільш значні з них українські горці (гуцули, лемки, бойки) в Прикарпатті і поліщуки, пінчуки, литвини в Поліссі. Раніше серед українців було більше таких груп. Але з розвитком капіталізму, а потім і в радянський час поступово пішли у минуле багато архаїчних, консервативних звичаїв і обрядів, набули розвитку нові елементи в побуті і духовному житті селянства, яке складало більшість українців. Значного поширення набули елементи міського одягу, нові типи житла, знаряддя праці. Тобто соціально-економічні умови стали вирішальними чинниками, які визначили формування сучасного обличчя української нації, вплинули на чисельність і географічне розміщення інших етнічних груп, на характер етнічних процесів в Україні загалом.
Найважливішою ознакою кожного народу є мова. Більшість українців розмовляють українською мовою, яка сформувалася на основі територіальних елементів давньоруської мови (хоча є й інші думки). Як вважає більшість дослідників, приблизно з другої половини ХII сторіччя починають виявлятися окремі відмінні риси української, російської і білоруської мов. Загалом процес формування розмовної української мови продовжувався до XVII ст. На ранньому етапі розвитку української народності в її мові зберігалися традиції літературної мови Київської Русі. По суті існувало дві мови: розмовна мова, яка формувалася на основі місцевих територіальних діалектів, і літературна мова, загальна для східних слов'ян і близька до сучасної мови південних слов'ян.
З XVIII ст. в українській літературній мові все більше розповсюджуються елементи, які базуються на живій народній мові. При цьому українська мова зберігала внутрішнє розділення на діалекти (середньопридніпровський, поліський, подільський, закарпатський тощо). Основою сучасної української літературної мови на рубежі XVIII-XIX ст. став середньопридніпровський (полтавсько-київський) діалект. У зв'язку з тим, що західноукраїнські землі перебували у складі Австро-Угорщини, літературна мова в цих областях мала ряд істотних особливостей, але була зрозуміла і жителям Східної України.
1.2.2. Культура первісних племен.
Слов´яни — це один з величезних давньоєвропейських етносів, що, на відміну від інших народів, з певним запізненням включився в сферу тих історичних подій. Власне, можна умовно виділити чотири концепції.
- Перша і найдавніша концепція карпато-дунайська теорія, пов´язана з ім´ям літописця Нестора.
-Друга концепція вісло-одерської теорії Ю. Костишевського та М. Рудницького
-Прихильники третьої концепції намагаються розширити межі території можливого проживання стародавніх слов´ян між Дніпром і Віслою.
-Згідно з четвертою концепцією на рубежі III—II тис. до н. е. з індоєвропейської етнічної спільноти виділилася германо-балто-слов´янська група, яка обіймала територію в межиріччі Одри і Дніпра (Б.О. Рибаков).
Стосовно різних періодів розселення слов´ян наведені концепції є справедливими, оскільки вони відповідають історичній правді. Але визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини, не зіставляючи їх з пізнішими етнічно визначеними культурами, практично не можливо.
За такого становища необхідним виявляється реконструкція культури слов´янських племен на основі вивчення письмових та речових джерел. Письмові джерела фіксують культуру стародавніх слов´ян досить виразно і прив´язано до певної території. Але фіксація починається з того часу, коли наші далекі предки вийшли на історичну арену Європи як більш-менш сформована суспільно-політична сила (приблизно середина І тис. н. е.).
Візантійські вчені в VI ст. (зокрема Йордан, Менандр Протиктор, Прокопій Кесарійський, Маврикій Стратег) пишуть про слов´ян, називаючи їх антами, венедами і склавінами. Вони характеризують слов´ян як численний, культурний і соціальноактивний народ, який бере участь у політичному й культурному житті Південно-Східної Європи.
У дослідженні культури слов´янських народів важливе місце належить лінгвістичній науці, оскільки вивчення мови нерозривно пов´язане з історією народу. Особливе місце в лінгвістиці має картографування архаїчних слов´янських гідронімів і топонімів, що дозволяє визначити шляхи і райони розселення стародавніх слов´ян.
Отже, територія формування слов´янської етнокультурної спільноти була досить обширною.
Археологічні дослідження стародавньої культури допомогли розкрити складність процесів етнокультурного розвитку на території Південно-Східної Європи на рубежі І тисячоліття до н. е. — І тисячоліття н. е. Цей період характерний безперервним заселенням слов´янськими племенами територій і розвитком їх культур, а також зовнішніми впливами на слов´янську культуру (зокрема іранського, фракійського, германського, балтського і тюркського культурних компонентів). Спадкоємність є закономірністю розвитку культури.
Далі окреслимо головні періоди у розвиткові української культури і дамо їм коротку характеристику.
Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт — стародавній кам'яний вік (1 млн — 11 тис. pp. до н.е.), мезоліт — середній кам'яний вік (10 тис. — 7 тис. pp. до н.е.), неоліт — новий кам'яний вік (6 тис. — 4 тис. pp. до н.е.), енеоліт — мідно-кам'яний вік (3300-2800 pp. до н.е.), бронзовий вік (2800-1200 pp. до н.е.).
Витоки культури України сягають часів первіснообщинного ладу, саме його найдавнішого етапу - палеоліту. Близько 1 млн. років тому на наші терени прийшли люди. На сьогодні доведено, що найраніше освоєною територією України було Закарпаття. Дослідниками виявлено багатошарове палеолітичне поселення у селищі Виноградівського району в Закарпатті. Стоянки найдавніших в Україні людей знайдені також на Дністрі, Житомирщині, у Донбасі, гірському Криму.
Доба мезоліту - перехідна між палеолітом і неолітом, припала на загальне потепління клімату і покращання умов існування. Це насамперед позначилося на зростанні кількості населення, основним заняттям якого залишається полювання. Основним знаряддям полювання стає лук із стрілами. Кам'яні знаряддя стають дуже дрібними (мікролітичними), вживаються як вістря до стріл або вставки в дерев'яні чи кістяні списи і гарпуни. У мезоліті зафіксовані перші спроби приручення диких тварин: спочатку собаки, згодом свині. Найвідомішими центрами осілості цього періоду дослідники називають Дніпровське Надпоріжжя. Тут виявлені довготривалі поселення Огрінь, Осокорівка та ін.
Доба неоліту та енеоліту охоплює період від 5 до 2 тис. до н.е. У цей час відбувається перехід від привласнюючих до відтворюючих форм господарства - людина переходить від полювання і збиральництва до скотарства і землеробства. У господарстві починають використовувати коней, з'являються вироби з металу (зокрема металева зброя та знаряддя праці). З'являється кераміка, людина опановує ткацтво.
Під час неоліту у середніх течіях Південного Бугу та Дністра формується буго - дністровська культура. Протягом 5-4 тис. до н.е. на території України утворюються сурсько - дніпровська, дніпро - донецька і гірсько-кримська культури.
Але найбільш відомою культурою України часів пізнього неоліту та енеоліту є Трипільська культура.
Назву свою ця культура отримала від поселення, відкритого та дослідженого відомим українським археологом В. Хвойкою у 1896 р. біля с. Трипілля на Київщині. Існувала Трипільська культура у IV -ІІІ тис. до н. е. і поширювалася на території лісостепової і частково степової частини Правобережної України, Молдови і Східної Румунії.
Трипільські поселення були розташовані здебільшого неподалік від водних артерій, основним будівельним матеріалом для виготовлення житла були дерево і глина. В окремих випадках (у Придністров'ї) для спорудження житла використовували камінь. Відомі дво- і навіть триповерхові житлові споруди.
У 70-х рр. XX століття на Черкащині були відкриті поселення - гіганти, так звані Трипільські протоміста.
Особливо ґрунтовно вивчені поселення біля селищ Майданецького та Тальянки, Розташовані у формі кола чи овалу, протоміста мали вулиці, квартали, площі і майдани. Житлова забудова налічувала 1500-2000 будинків (в один, а здебільшого - в два поверхи) із населенням до 15-20 тис. осіб. Що показово, усі трипільські поселення не мали захисних валів чи інших оборонних споруд. На думку археологів, це свідчить про миролюбний характер населення, а також про відсутність ворогів, які могли б становити серйозну небезпеку для такого численного і могутнього народу, яким були Трипільці.
Господарство трипільців постійно розвивалося. На початковому етапі домінувало скотарство і мотичне землеробство, було поширене виробництво глиняного посуду, крем'яних знарядь, прядіння і ткацтво. Високого рівня досягла кераміка. Різного призначення і розміру (від декількох сантиметрів до одного метра заввишки), трипільська кераміка вражає тонким рельєфним орнаментальним декором з переважанням спіралей. Посуд ліпився руками, але обпалювався у керамічних горнах. У кольоровій гамі домінують червоні, чорні та білі кольори.
До наших днів збереглося понад 2 тис. статуеток трипільської пластики. Переважна більшість з них зображає жінок, що засвідчує існування у трипільців культу жіночого божества. Фігурки жінок могли представляти матір-родоначальницю й водночас ідоли - символи плодючості. В житлі вони стояли на підвищеннях, спеціальних культових місцях.
Мистецтво Трипілля високим художнім рівнем не поступається мистецтву найрозвинутіших культур Близького Сходу чи Середземномор'я.
Переважна більшість вітчизняних дослідників вважає трипільців безпосередніми пращурами українського народу.
Близько 2000 р. до н.е. трипільська культура почала занепадати, її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском численніших і войовничіших, на думку вчених, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу і, як вважають фахівці, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Індоєвропейці частково осідали на родючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України. Однак відтепер традиції землеробства разом з осілим способом життя стали вирішальними при визначенні культурного розвитку племен на наших землях.
1.2.3. Культура мідно-бронзової та ранньозалізної доби (кіммерійці, скіфи, сармати, антична епоха Причорномор‘я).
Початок епохи металів був позначений кардинальними змінами у соціальних відносинах. Зросла роль чоловіка в суспільстві. Господарською основою стала патріархальна сім'я, а це засвідчує про перехід від материнського до батьківського родового ладу — патріархату.
В другій чверті III тис. до н.е. на території України розпочався бронзовий вік. Його особливість — істотне поширення виробів із бронзи — першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з оловом. Опанування новою технологією дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. Проте бронза не замінила цілком каменю, — речі з нього використовувались упродовж усього бронзового віку. В ливарній справі з'явилися професійні майстри високої кваліфікації. В Україні відомі великі центри стародавньої металургії (Донецький басейн) і металообробки (Карпато-Дунайський регіон).
Незважаючи на піднесення ремісничого виробництва (зокрема бронзоливарного), основними галузями господарства племен бронзового віку були землеробство (лісостеп) і скотарство (степ). Загальне економічне пожвавлення великою мірою сприяло зростанню чисельності населення і накопиченню суспільного багатства. Відбулися великі зміни в соціально-політичному житті. Упродовж бронзового віку на території України існувало кілька етнокультурних груп. їхнім археологічним еквівалентом були культури: ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубна (Степ), шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська (Лісостеп і Полісся).
Заключна стадія бронзового віку південних районів України загалом позначена завершенням переходу до кочових форм скотарства. Його ефективність дедалі більше зростала внаслідок поліпшення видового складу стада, вдосконалення засобів пересування і використання пасовиськ. Подальшого розвитку набула соціальна структура, яка характеризувалася військово-політичною організацією суспільства, зародженням станово-класових відносин.
Бронзовий вік в Україні — завершальна стадія первіснообщинного ладу, який пройшов тривалий шлях розвитку від первісної общини на основі екзогамних шлюбних відносин до воєнно- племінних об'єднань. У ньому зародилися і визріли всі передумови для виникнення станово-класових відносин — панівних на наступному історичному етапі.
На початку І тис. до н.е. (ранній залізний вік) у лісостеповій зоні України продовжували жити місцеві землеробсько-скотарські племена. Дніпровське Правобережжя населяли носії чорноліської культури. Постійна загроза нападу кіммерійців спонукала чорнолісців будувати величезні укріплення. Одне з них, досліджене О.Тереножкіним у Чорному лісі на Кіровоградщині, дало назву культурі. Густа мережа поселень засвідчує відповідно велику густоту населення. Чорнолісці займалися землеробством, менш інтенсивно — бронзоливарним і залізообробним виробництвом. Під натиском кіммерійців окремі групи цього народу переселилися в IX ст. до н.е. на Лівобережжя Дніпра в басейни Ворскли, Орелі й Самари.
На території Західної України з кінця II тис. до н.е. розселилися фракійці, а також племена лужицької археологічної культури. На Волині в перших століттях І тис. до н.е. мешкали племена милоградської культури, які в VI ст. до н.е. перемістилися на сучасну територію Південної Білорусі. Середнє Подесення і Посейм'я населяли в цей час юхнівські племена. В Гірському Криму та на кримському узбережжі Чорного моря з IX ст. до н.е. відомі племена кизил-кобинської археологічної культури (ототожнюються з таврами).
У VII ст. до н.е. в степах Північного Причорномор'я з'являються племена скіфів. Джерелом наших знань про культуру скіфів є твори античних авторів (насамперед Геродота) і археологічні розкопки.
За культурно-господарським типом скіфська культура належала до кочової (точніше - напівкочової) скотарської. Лісостепова зона скіфських часів була заселена різноетнічними племенами: неври на Правобережжі, гелони і будини на Лівобережжі. Геродот згадує про кал ліпідів – елліно - скіфів, тобто, змішане греко - скіфське, не кочове плем'я. У середині V ст. до н.е,, після підкорення лісостепу і вздовж Дніпра вже мешкали напівскіфські етноси - скіфи-орачі та скіфи-землероби. Різниця між ними полягала в тому, що перші культивували злаки для власного споживання, а другі - на продаж.
На формування синкретичного характеру скіфської культури вплинули контакти цих племен з грецькими містами-державами, що з'являються в VII ст. до н.е. в Північному Причорномор'ї, а також з Китаєм і Персією.
Третя чверть V - кінець IV ст. до н.е. - період розквіту скіфської держави, що тривав майже століття і закінчився наприкінці IV ст. до н.е. глибокою кризою.
Вже на початку IV ст. до н.е., на поселеннях степового Подніпров'я фіксуються постійні житла. Це двокамерні напівземлянки з округлими приміщеннями. Основним матеріалом для виготовлення цих будівель були глина і дерево. До наших днів дійшли відомості про одяг скіфів. Чоловіки носили куртку з поясом та штани на взірець шаровар, м'які чобітки, шапки з гострим верхом, жінки - широку довгу сорочку, яка доповнювалася різними деталями, прекраси - браслети, перстні, гривни, оздоблені пояси носили не тільки жінки, а й чоловіки.
Вірування скіфів відносились до політеїзму, тобто існувала віра в багатьох богів. Геродот називає сімох скіфських богів, яких він ототожнював із грецькими богами. На чолі Пантеону стояла богиня Табіті (Гестія) - охороняла вогнище та житло (саме ім'я означає "та, що зігріває").
Високого рівня у скіфів досягло ювелірне мистецтво. На парадному посуді, головних уборах та одязі бачимо характерні зображення - ведмедя, рисі, бика, коня чи кози. Саме зображення тварини чи характерних для них частин тіла, дало назву особливій течії в декоративно-прикладному мистецтві "звіриний стиль". Основним матеріалом для виготовлення скіфського мистецтва були кістка, ріг, бронза, срібло, золото, залізо тощо. Сьогодні чи не найвідомішим у світі зразком мистецтва скіфів є золота пектораль із кургану Товста Могила - нагрудна прикраса ритуального характеру. Розділена на 3 смуги - зооморфну, рослинну і антропоморфну пектораль є яскравим прикладом греко - скіфського ювелірного мистецтва.
До наших днів дійшли взірці скіфської скульптури - виконані з граніту, пісковику чи вапняку, воїни у бойовому обладунку. Цей образ володаря причорноморських степів у ІІІ-ІІ ст., до н.е. ставили на могилах у Степовій Скіфії.
У III ст. до н.е. на території сучасної України з'являються іраномовні кочові племена сарматів.
Спочатку культура сарматів була близька до скіфської, пізніше ця близькість зберігалася лише в західних сарматів. Подібно до будь-якого кочового суспільства, сарматське також було насамперед воєнізованим. Дослідники називають сарматів народом-військом, де все чоловіче населення було воїнами.
Чоловіки носили короткий каптан, що підперезувався поясом та застібався фібулами, шаровари та короткі м'які чоботи. За головний убір правив башлик. Костюм доповнював плащ. Жінки одягали довгу сукню із рукавами до зап'ястя, зверху носився розпашний халат, шаровари оздоблювалися на литках бісером. На озброєнні сарматського воїна були мечі та кинджали, списи, лук і стріли. Певну роль відігравав захисний обладунок (панцирі, шоломи). Сарматська кіннота в ті часи вважалася однією з найкращих.
Для сарматського мистецтва тих часів характерний так званий звіриний бірюзово-золотий стиль. Так само, як у скіфів, стиль цей являє зображення реальних чи фантастичних звірів, найчастіше у боротьбі між собою. Але характерною рисою цього стилю є інкрустація постатей тварин (очей, вух, м'язів, хвостів) бірюзою, сердоліком та іншими камінцями або емаллю. Найкращими творами мистецтва сарматів є золоті вироби з Запорізького (поясні пряжки) та Ногайчинського (Крим, нагрудні прикраси) курганів.
Отже, культура скіфських та сарматських племен, які мешкали з VII ст. до н.е. до ІУ ст. н.е. на території сучасної України, є невід'ємною складовою стародавньої культури нашої Батьківщини.
1.2.4. Характерні риси культури ранньослов‘янського періоду.
Найдавніші писемні джерела, в яких слов'яни виступають під своїм власним ім'ям (етнонімом), належать до VI ст. н.е. (твори візантійських авторів-Йордана, Прокопія Кесарійського, Псевдо-Кесарія, Іоана Ефеського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімокатти). Більш-менш вірогідно етнічна присутність слов'ян може бути реконструйована в творах римських авторів рубежу перших століть н.е. (Плінія Старшого, Тацита, Птолемея).
Прокопій Кесарійський підтверджує поділ слов'ян у VI ст. на антів і склавінів, зазначаючи про мовну й етнічну спорідненість. Проте, засвідчуючи їхнє походження від одного кореня, він не називає венедів, а як спільного для антів і склавінів предка — спорів.
Держава антів проіснувала з кінця IV до початку VII ст. Вперше на історичній арені анти з'явилися в період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу. Розгромивши готів (375 р.), анти заволоділи Україною і розселилися по всій її етнографічній території в нинішніх кордонах Вона впала під навалою тюркських племен аварів (обрів).Деякі вчені культуру антів характерізуть як черняхівську культуру й вважають (зокрема М. Семчишин), що анти були безпосередніми предками праукраїнців.
Після 602 р. назва "анти" зникає з історичних хронік. Однак у середині VII ст. слов'яни звільнилися з-під влади завойовників. У процесі розселення на Балкани анти змішуються зі склавінами і надалі вже відомі під загальною назвою слов'ян. У процесі розпаду первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор "Повісті временних літ" називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни — над Десною і Сеймом; древляни — між Тетеревом і Прип'яттю, дуліби, або бужани (їх називали також волинянами) — вздовж Західного Бугу; уличі — між Дністром і Південним Бугом; тиверці — між Південним Бугом і Прутом; білі хорвати — на Підкарпатті. Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва "Русь". У питанні походження етноніма "Русь" існує багато гіпотез. З них найважливіші дві: варязька і автохтонна
До слов'янських культур, що безпосередньо вплинули на формування культури Київської Русі, вчені відносять зарубинецьку (III ст. до н.е.), черняхівську (II-V ст. н.е.), пшеворську (ІІІ- VІ ст. н.е.) і київську (VI —VIII ст.).
Впродовж усього І тис. н.е. праукраїнські землі продовжували залишатися ареною Великого переселення народів. Місцеві племена перебували вже на стадії готовності до утворення ранніх держав, аналогічних "варварським королівствам" Західної Європи, що засвідчують знахідки під час розкопок слов'янських поселень Однак численні спроби утворити стійкий державний організм на українських землях постійно закінчувалися черговою поразкою від дружин "степових імперій", протистояти яким у племінних і міжплемінних князівств не вистачало сил.
На схід від пшеворського ареалу в районах Полісся і Середнього Подніпровця розповсюджені старожитності зарубинецької культури. Вони стали відомими після відкриття і розкопок В.Хвойкою біля с.Зарубинці на Київщині 1899 р. ґрунтового могильника з трупоспаленнями. Нині відомо близько 500 поселень і 1 тис. поховань зарубинецької культури. Виділяють п'ять її локальних варіантів: середньодніпровський, поліський, верхньодніпровський, південнобузький і деснянський.
З III ст. н.е. на Нижньому і Середньому Дніпрі, Південному Бузі, Дністрі поширювалася нова культура — черняхівська. Перші пам'ятки черняхівської культури виявлені та досліджені 1900 — 1901 pp. у Середньому Подніпров'ї (с.Черняхів на Київщині) В.Хвойкою, а в Подністров'ї — К.Гадачеком. Нині відомо понад 5 тис. черняхівських пам'яток, розкопки проведено на 150 — 200 поселеннях і могильниках.
Дуже важливо, що Середнє Подніпров'я майже упродовж усього археологічного періоду історії, тобто до періоду Київської Русі, було густо населеною територією, найкраще це підтверджують розкопки в районі Києва, де вже на межі ер знайдено римські монети Августа (27 р. до н.е. - 14 р. н.е.) й Антоніна Пія (131-136 р. н.е.). З тих часів на території Києва постійно проживало місцеве слов'янське населення.
Археологічні матеріали на території найранішого розселення слов'ян, дають змогу зробити висновок, що праукраїнці розселялись вздовж малих і великих річок, в лісових хащах і в степу, на нових землях, що були для них звичним ландшафтом. Типове слов'янське житло на цій території - напівземлянка, з дерев'яними стінами, що обмазували глиною.
Будівельний матеріал, з якого українці зводили житлові та господарські будівлі, залежав значною мірою від місцевих природних ресурсів - дерево (в Карпатах і на Поліссі), з глини та соломи (лісостеп), з цегли - сирівки або з природного каменю (степові райони). Хати, господарські ями (де зберігалися продукти), хлів - становили двір. Кілька дворів - поселення в якому мешкав рід. Частина українських поселень мали укріплення - городища з високими земляними валами та глибокими ровами.
Крім поселень виникають міста, що були адміністративними і торговими центрами цілої великої округи. У кожному племінному об'єднанні були такі центри: у полян - Київ, Вишгород, у сіверян - Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, у деревлян - Турів, Малин, Іскоростень, у дулібів - Буськ, Волинь (Велинь), у білих хорватів -Белз, Червень. Серед цих міст були великі і значні вже в VIII ст.: Київ мав вулиці, майдани, палаци князів, ремісничі майстерні.
Археологічні дослідження виявили, що архітектура Київської Русі ще до офіційної християнізації перебувала на високому рівні розвитку.
Слов'янські племена добре знали різноманітні ремесла: залізоробне, гончарне, ювелірне і т.п. Найпоширенішою ремісничою продукцією був глиняний посуд. Найвище піднесення керамічне виробництво досягло у племен черняхівської культури. На керамічних вазах (IV ст.) черняхівської культури із сіл Лепесівка і Роман відображена календарна символіка. Слов'яни володіли і таємницями ювелірного ремесла.
Для релігійних уявлень праукраїнців є характерним поклоніння силам природи і культ предків. Для давнього мешканця українських земель вся природа була населена масоюрізних божеств: польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки. Культ роду заповнював все життя людини того часу. На кожному кроці відчувалася присутність предків, зокрема, під час народження, весілля, смерті. З культом предків пов'язане поклоніння богу Роду і рожаницям (відповідальним за людські долі). Крім Рода і рожаниць (поклоніння яким мало родинний характер) відомі й боги слов'янського пантеону. Насамперед це Даждьбог - бог Сонця, врожаю, достатку. Культ Перуна - бога грози і війни, який у християнській версії, набув подоби пророка Іллі - громовержця, до цього часу зберігся на Гуцульщині. Давні астральні культи знайшли свій відгомін у поклонінні богу - вогню небесному - Сварогу, богу вогню - земному Сварожичу.У владі Велеса - врожай і плодючість худоби. Богиня - мати - Мокоша, покровителька всього живого, часто зображувалася схожою на дерево. Серед інших богів, яким поклонялися слов'яни-язичники, були Лада - богиня кохання, Леля - богиня весни. Релігійно - міфічна традиція підтримувалася професійними жерцями - волхвами. Найцікавішою пам'яткою культової скульптури язичницьких часів є так званий 'Збруцький ідол", знайдений 1848 р. біля м. Гусятина на р. Збруч. Як засвідчили археологічні дослідження, Збруцький ідол стояв у центрі святилища на кам'яному п'єдесталі, який мав близько 8 м у діаметрі. Кам'яна скульптура має вигляд стовпа з чотирма ликами язичницького бога Святовида, вкритими однією шапкою. Різні сцени на Збруцькому ідолі відображають уявлення східних слов'ян не лише про земний світ, й про небесний та потойбічний.
Міфологізація історичної традиції приводить до появи міфологічного епосу. Героями слов'янського епосу виступають Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, які вважаються засновниками м. Києва. Для праслов'янської міфології взагалі характерна реконструкція рівня генеалогії героїв. Противниками цих героїв виступають персонажі змієподібної форми та різні чудовиська. Пізнішими варіантами образів цих персонажів слід вважати Солов'я-Розбійника, Змія Гори-нича, а також казкові персонажі: баба-яга, кощій, чудо-юдо, лісовий цар, водяний цар, морський цар тощо. Казкові персонажі належали до класу шкідливих, від яких людина відмежовувалась.
До нижчого рівня слов'янської міфології відносяться різні групи неантропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов'язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяники, кри-ничники, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дияволи тощо. Всі ці персонажі пов'язані з негативними явищами в житті людини, і вона різними способами їх позбавлялася, уникаючи зла.
Універсальним синтезом рівнів слов'янської міфології виступає Дерево світу. У слов'янських фольклорних текстах цю функцію виконують вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. До трьох основних частин світового дерева, за міфами, приєднані різні тварини: до вершини і гілок дерева — птахи (сокіл, соловей), сонце і місяць; до стовбура — бджоли; до коренів — хтонічні тварини (змії, бобри). Світове дерево в цілому порівнюється з людиною, особливо жінкою. За допомогою світового дерева в образній формі моделюється потрійна вертикальна структура світу — три царства: небо, земля, підземелля; чотиривимірна горизонтальна структура: північ, захід, південь, схід; життя і смерть (в календарних обрядах зелене і квітуче дерево формувало сприйняття цілісної картини світу).
Творцем Всесвіту в українській міфології виступає один з богів під назвою Род. Він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя всьому живому, проливав дощ на посіви жита і пшениці, дарував людині долю. Він єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Цей бог залишився довго в пам'яті народу і, на думку етнографа Г.С. Лозко, вшановувався подекуди аж до XIX ст. Йому відповідало жіноче божество Рожаниця, що була покровителькою плодючості і мала таємний зв'язок з зірками. Стародавні слов'яни уявляли душу к іскру небесної зорі, яку запалює бог при народженні дитини і гасить, коли людина помирає.
Міфологія стародавніх слов'ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Але для оживлення потрібна жива іскра, небесний вогонь.
Міфологія і релігійні уявлення кожного народу мають своє соціальне підґрунтя, оскільки вони формуються в конкретно-історичних умовах. Саме цим обумовлюються характерні особливості міфології стародавніх слов'ян. Ці особливості виявляються порівняльним шляхом. Наприклад, грецька міфологія складалася в умовах рабовласництва, її легенди оспівували богів і героїв, які були далекі від земних справ та настроїв народу. Це були аристократичні боги. Стародавні слов'яни не знали рабства в такій формі як це було у країнах Західної Європи. Вони жили дружніми родинами, де панувала общинна рівність. Тому персонажі слов'янської міфології були простими, людяними, земними і доступними.
У грецькій міфології лише Прометей іде до людей, несе їм вогонь і тепло. Але це не бог, на його дії Олімп реагує жорстоко. Прометея приковують до скелі, де орел щоденно довбає його груди й пожирає печінку. У слов'янській міфології кожний бог іде до людей і допомагає їм. Так, Сварог — бог Сонця, передає світло своєму синові Дажбогові і спускається на землю, щоб навчити людей користуватися вогнем і ковалювати. Він особисто виковує шлюбну обручку, запроваджує шлюбний обряд. Згодом він піклується про ліси, поля, засіває їх квітами і зіллям. Опіку над сонцем Дажбог на цей час передав Хорсу.
Міфологія стародавніх слов'ян, як припускають вчені, була своєрідною системою фантастичних уявлень про навколишній світ. Але її цілісність була зруйнована в період суцільної християнізації українського суспільства. До наших днів дійшли лише окремі міфологічні тексти. Спроба створити цілісну систему старослов'янської міфології можлива лише шляхом реконструкції на основі вторинних джерел.
У праукраїнців існували також ритуали, які носили календарно-обрядовий характер. Частина з них, запозичена християнством, дійшла до наших днів. Насамперед цеКоляда, свято, що сягає глибокої передхристиянської давнини і пов'язане з одним з головних свят наших предків - дня зимового сонцестояння, сонцевороту, яке в їхній яві знаменувало поворот " на весну". Прихід весни зустрічає Масляна - давнє карнавальне свято з переодяганнями, фарсовими похоронами ляльок жіночого божества (Мари), веселощами. З літнім сонцестоянням пов'язане свято Купала, архаїчні риси якого збереглися найкраще. В день Купала в давнину приносилася людська жертва - у воді топили дівчину, яка, власне, і називалася Купала. На літній період приходилося свято Перуна (християнський двійник - святий Ілля). Восени було свято Рода і рожаниць, а також жіноче свято, пов'язане з Мокошою.
Важливим елементом давньоруської духовної культури є музика. На Русі великого поширення набули обрядові пісні, танці, скомороші ігри, гуслярські розпіви. Під час археологічних розкопок знаходять музичні інструменти - гудки, гуслі, сопілки. До наших днів дійшли історичні епоси, билини і легенди.
Відомі билини, які розповідають про богатирів Іллю Муромця, Дуная, Микулу Селяниновича та ін. Вони збереглися в народній культурі до наших днів.
Українська культура має давні корені і відзначається поступальним безперервним розвитком. Багато її галузей - прикладне мистецтво, дерев'яна архітектура, народна творчість - мають глибокі тисячолітні традиції. Ґрунтуючись на культурних здобутках первісних культур, українська культура збагачувалась надбаннями сусідніх народів і племен - скіфів сарматів, греків (через грецькі міста - колонії) готів, гунів та ін., створивши свою унікальну, неповторну матеріальну і духовну культуру.
Питання для самоконтролю.
1. В чому полягає етногенез українського народу.
2. Основні джерела вивчення культури стародавніх слов'ян.
3. Трипільська культура та її особливості.
4. Культура скіфської доби.
5. Черняхівська культура та її особливості.
6. Характер релігійних вірувань стародавніх слов'ян.
7. Міфологія стародавніх слов'ян та її характерні риси.
