Розділ 1.1.Тема: «Філософсько-теоретичні основи історії української культури.»

1.1.1. Розуміння поняття культури як суспільного та духовного феномену: еволюція поглядів та сучасні інтерпретації поняття.

1.1.2. Структура та функції культури. Культура й цивілізація.

1.1.3. Світова і національна культури:вазаємозв'язок та взаємодія

Ключові поняття: культура, цивілізація, функції культури, елітарна культура, масова культура, глобалізація

 

Цілі та завдання розділу:

· простежити етимологію термінів «культура».

· отримати уявлення про матеріальну та духовну культури, функції культури

· отримати уявлення про співвідношення культури і цивілізації

· виявити основні функції та типи культур;

· ознайомитися із походженням професійної етики;

· розглянути вазаємозв'язок світовой та національной культур

Методичні рекомендації до вивчення розділу 1.1.

1. Прочитайте. Складіть тезисний план.

2. Зверніть особливу увагу на поняття, виділені жирним шрифтом і курсивом. Випишіть їх пояснення.

3. Законспектуйте основні положення.

4. Дайте письмові відповіді на контрольні питання.

 

Поняття культури. Слово “культура” похідне від латинського “cultura” (обробіток, догляд, розвиток) і спочатку означало у Стародавньому Римі обробіток землі, працю землероба. Але надалі це слово почало вживатися в іншому, переносному значенні – “освіченість”, “вихованість”. У римського мислителя Ціцерона вже зустрічається поняття “культура душі”, він вважав, що філософія є “культурою розуму”. Отже, за Ціцероном, філософія є культурою тому, що як і у випадку із землеробством, обробляє розум для його удосконалення. Важливою тут є думка, що культура, з одного боку, є діяльністю по перетворенню людиною природи (землеробство), а з другого – засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія). Розглядаючи ораторське мистецтво як найбільш повний вияв культури, Ціцерон вбачав у ньому засіб звеличення, самоутвердження людини – культура розвиває людину, і в цьому, на думку римського філософа і державного діяча, полягає її головна функція.

Отже, майже одразу поняття культури більшою мірою вказувало на вміння і майстерність, які виявляє людина у своїй діяльності, а також на процес виховання “культури душі”.

У середні віки набуває поширення комплекс значень згаданого слова, згідно з яким культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, — з досконалістю людини.

Нарешті, у XVIII ст. слово "культура" набуло самостійного наукового значення. Погляд на культурно-історичний процес як на поширення знань, освіти, удосконалення розуму був притаманний і гуманістам епохи Відродження, і мислителям доби Просвітництва.

Широко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва, коли культура тлумачиться і як штучне, породжене людською діяльністю перетворення природи, і як вищий прояв людського буття, пов’язаний передусім з людським духом. Саме від просвітників XVIII ст. йде протиставлення “культура – натура”, тобто “культура – природа”. Поняттям культури позначалися у той час всі досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість і все те, що називали тоді освіченістю.

Зокрема, французькі просвітителі М.Ф.Вольтер (1694-1778 pp.), А.Тюрго (1722-1781 pp.), М.Кондорсе (1743 —1794 pp.) вважали, що "культурність", "цивілізованість" нації чи країни на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів полягають у "розумності" суспільних порядків і політичних установ, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв.

Однак уже в межах Просвітництва виникає і критика існуючої "культури" та її носіїв. Так, Жан Жак Руссо (1712-1778 pp.) протиставляв зіпсованості та моральній розбещеності "культурних" європейських націй простоту і чистоту вдачі народів, які перебувають на патріархальній стадії розвитку. Протиставлення "природної" та "цивілізованої" людини, властиве не лише Руссо, а й декотрим іншим просвітителям, містило в собі усвідомлення гострої суперечності між дійсною природою людини і тими викривленнями, яких вона зазнає.

Наприкінці ХІХ – у ХХ ст. більшість видатних мислителів наголошують на людинотворчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираз її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність.

Як відомо, життя спростувало сподівання просвітителів на торжество розуму і справедливості у суспільстві. Сутність культури відтак вбачалася у моральній (І.Кант), естетичній (Ф.Шіллер, брати А. і Ф.Шлегелі, Новаліс та інші представники романтизму), філософській (Г.В.Ф.Гегель) свідомості

Не залишився поза увагою філософів і релігійний аспект культури. Релігійно налаштовані зарубіжні та вітчизняні філософи дивились на культуру як на засіб, за допомогою якого матеріальний світ перетворюється в духовному напрямі, а людина реалізує своє вище покликання(М.Бердяев (1874—1948 pp.)

Соціально-економічна зумовленість культури перебуває в полі зору мислителів, які схилялись до матеріалізму в поглядах на людину й історію людства. Зокрема, представники української демократичної думки XIX ст. Леся Українка, І.Франко, М.Коцюбинський та інші — пов'язували історію культури з діяльністю народних мас, осмислювали культуру в контексті національно-визвольної та соціальної боротьби. Для них притаманна глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в національно-культурне відродження України

Отже, оскільки культурою у людській діяльності є те, що відрізняє свідому доцільну діяльність людини від інстинктивної діяльності тварин, культуру в найзагальнішому розуміння можна визначити як загальну характеристику людського буття, як надбіологічне, надприродне явище, яке визначає міру людяного в людині, характеризує її розвиток як суспільної істоти.

Як самостійна наукова категорія "культура" фіксується вперше у працях німецького юриста С.Пуфендорфа (1632-1694). Він застосував цей термін для визначення різноманітних результатів діяльності людини.

Підбиваючи підсумки екскурсу в історію становлення і розвитку уявлень про культуру, зазначимо що поняття культури пройшло складну еволюцію, поступово збагачуючись за змістом.

Певну ясність у розуміння поняття «культура» внесла Всесвітня конференція з культурної політики, проведена під егідою ЮНЕСКО 1982 року. Вона прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань.

Все ж те, що суперечить гуманізму, людяності віднести до культури неможливо. Подібного роду явища, відносини, процеси, поведінку називають “антикультурою”. Вона є проявом і результатом дегуманізації людських відносин, відходу чи навіть відмови від загальнолюдських цінностей, пріоритетів, втрати сутнісних моральних орієнтацій, що базуються на розумі, вірі, справжньому людинолюбстві. Відомо, що злодійству, брехливості, наркоманії, алкоголізму всі народи дають негативне оцінку, розглядають їх як антицінності, антикультуру

Структура культури. Загальноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну. Кожна з них, взята окремо, виражає поняття культури у більш вузькому значенні слова.

Матеріальна культура – досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їх безпосереднього впливу на природу.

Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (одежа, помешкання, побутові речі та ін.).

Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці і засобів споживання, тобто у чисто предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які застосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про “культуру праці” та «культуру побуту» різних історичних епох

Таким чином, матеріальну культуру можна поділити на культуру праці (засоби праці) та культуру побуту (засоби споживання).

Адже без ретельного вивчення одежі, житла побутових речей не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, “олюднені” її потреби, адже багатство і багатоманіття потреб, засоби їх задоволення є суттєвою стороною культурного обличчя людини.

Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов’язані з рівнем духовного розвитку людей, тому не випадково археологи та етнографи на підставі вивчення пам’яток матеріальної культури роблять висновки щодо рівня духовної культури тієї чи іншої епохи, країни, народу.

Духовна культура – результат духовної діяльності. Вона відображає досягнення, які показують рівень і глибину пізнання природа і суспільства, ширину світогляду, втілення в суспільне життя ідей і знань.

До структури духовної культури суспільства включені такі основні елементи:

- явища сфери суспільної свідомості, тобто політична культура,

світоглядна культура (філософські, політичні, соціальні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, “культурні форми спілкування”, культура почуттів),

естетична культура (література і мистецтво, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-технічна творчість. Ми розрізняємо живопис і культуру живопису, тобто культуру творення предметів живопису та культуру їх сприйняття, розуміння, вживання у повсякденному житті. Ми розрізняємо побут і культуру побуту. Ми розрізняємо музику як сукупність творів різних жанрів і музичну культуру цього суспільства, тобто здатність творити і сприймати музику.

Але для того, щоб засвоїти і навчитися створювати певний комплекс явищ культури, треба мати не тільки систему умінь і навичок, а й систему цінностей.

Проявами духовної культури виступають звичаї, традиції, норми, цінності.

Цінності - найбільш складний елемент духовної культури. Цінність пов'язана з суб'єктивною оцінкою, цінність виражає особистий інтерес, особиста перевагу, індивідуальний вибір. Тому в духовній культурі існує «шкала цінностей»: моральні, релігійні, художні, політичні цінності. Кожна людина вільна у виборі пріоритетних для себе цінностей. Більш того, кожна людина може створити власну шкалу цінностей», де на першому місці будуть особистісно забарвлені пріоритети (наприклад, пріоритет здорового способу життя, пріоритет чесного підприємництва, пріоритет сімейно-родинних цінностей).

Цінності нерідко персоніфікуються. Це означає, що та чи інша цінність знаходить вираз, наповнюється конкретним змістом завдяки життю і діяльності окремої людини (святого, вождя, героя, письменника-класика). У свою чергу, така людина стає символом: моральності (письменник N. - «совість нації»); життєвого успіху (відомі підприємці, політики, спортсмени, кіноактори).

Звичай виступає найдавнішим регулятором соціальної поведінки людини. Виникнення звичаїв пов'язано зі способом життя, умовами побуту, особливостями природного середовища. Звичаї - це звичні, часто неусвідомлювані зразки поведінки. Звичаї втілюються в мові прислів'їв, приказок, у творах фольклору, обрядах і ритуалах. Наприклад-комплекс весільних звичаїв і обрядів представляє з себе театралізоване дійство (усім відомий вираз «грати весілля»), де у кожного учасника своя роль. Весільне дія передбачає використання багатьох предметів, що мають символічне, ритуальне значення. Наприклад, весільний костюм нареченого і нареченої, вишиті рушники, прикрашений хліб і сіль.

Традиція - стійкий елемент соціального досвіду, який передається від покоління до покоління. Відбір і закріплення традицій відбувається протягом багатьох століть, тому традиціями служать ті елементи досвіду, які здатні служити зразком моральної поведінки для багатьох поколінь. Різні країни і народи протягом століть підтримували і розвивали героїчні традиції. Наприклад, культ героїв, розповіді про подвиги предків - обов'язкові елементи міфології і національного епосу. Мотиви патріотизму, поваги до минулого свого народу, прагнення зберегти пам'ять про захисників Вітчизни - елементи народного і професійного мистецтва.

Норми - ситуативні правила, які регулюють окремий вчинок чи дію. Норми виділяються із звичаїв та існують самостійно. Найдавніший зразок норми - біблійні «Десять заповідей», які носять заборонний характер («не убий», «не вкради» тощо).

Класифікація духовної культури на звичаї, традиції, норми, цінності не є єдино можливою.

Дослідники теорії культурьг виділяють дві форми існування духовної культури: масову й елітарну.

Масовою культурою прийнято називати таку, яка служить задоволенню духовних потреб «маси», тобто більшості людей. Масова культурна продукція виробляється і тиражується у величезних кількостях, відрізняється зовнішньою яскравістю, привабливістю і занимательностью. Твори масової культури дозволяють публіці відпочити, розслабитися, розважитися і в той же час дізнатися щось нове, раніше невідоме. Типові жанри масової культури - детективи, вестерни, мелодрами, мюзикли, комікси, телесеріали. Типові герої творів масової культури - поліцейські детективи, детективи-любителі, майстри східних єдиноборств, герої давніх міфів, казково-фантастичні герої.

Елітарна культура призначена для невеликого кола цінителів і знавців мистецтва. Але це зовсім не означає, що твори елітарної культури обов'язково відзначені глибоким змістом і сприяють формуванню високих духовних якостей у глядачів (читачів, слухачів). Не потрібно забувати про те, що твори сучасного мистецтва (як елітарної, так і масового) створюються для продажу. Комерційний успіх, великий тираж, заможні покупці - головний показник цінності художніх робіт багатьох сучасних авторів. Таким чином, художня цінність багатьох творів елітарного мистецтва замінюється грошовою вартістю, яка, в свою чергу, залежить від реклами, РК-акцій та інших ринкових технологій.

Людський світ величезний, строкатий і різноманітний – політика, економіка, релігія, наука, мистецтво тощо. Всі сфери людської діяльності переплетені і впливають одна на одну. Кожна сфера є відображенням інших. Тому спробуємо коротко розглянути ці сфери “по частинах”.

Політична культура в себе найкращі способи політичного вибору і дії, цінності та ідеали політичної перебудови суспільства, оптимальні форми суспільних взаємовідносин людей у процесі взаємного узгодження їх інтересів тощо.

У моральній культурі фіксується досягнутий суспільством рівень уявлення про добро, зло, честь, справедливість, обов’язок тощо. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей, характеризують соціальні явища. Засвоюючи моральні погляди і принципи, людина перетворює їх у моральні якості і переконання.

Естетична культура суспільства включає в себе естетичні цінності (уявлення про прекрасне, величне, трагічне тощо), способи їх створення і споживання. Особливість естетичного сприйняття полягає у тому, що люди, їх вчинки, продукти діяльності, явища природи сприймається перш за все чуттєво, у їхній зовнішній виразності.

Найважливішого значення сьогодні набуває екологічна культура. Драматична ситуація, яку переживає сучасне людство, багато в чому зумовлена катастрофічними змінами, які відбуваються у природі в результаті людської діяльності. Вона включає в себе нові цінності і способи виробничої, політичної та іншої діяльності, спрямовані на збереження планети як унікальної екологічної системи.

Крім цього, існує багато інших видів культури: економічна, наукова, релігійна, трудова, побутова та ін., які відображають різні форми людської життєдіяльності. Важливою є також культура спілкування, органічно пов’язана з культурою мислення, почуттів, мови тощо.

Поділ культури на матеріальну та духовну здається самоочевидним. Зрозумілим є й те, що предмети цих культур можна використовувати по-різному. Знаряддя праці і твори мистецтва, наприклад, слугують різним цілям. Такі відмінності між матеріальною та духовною культурою дійсно існують. Але разом з тим і та, й інша є культурою, яка включає в себе матеріальне і духовне у їх єдності. Адже у матеріальній культурі заключене формуюче її духовне начало, оскільки вона завжди є втіленням ідей, знань, цілей людини; продукти ж духовної культури завжди втілені у матеріальній формі, і завдяки цьому вони можуть існувати, передаватися від покоління до покоління.

Все це дає підстави говорити про культуру як таку, незалежно від її поділу на матеріальну та духовну. Такий відхід зводиться не до розмежування цих культур, а до визнання їх органічного зв’язку з розвитком всього суспільства.

Визначається також певна типологія культур. Так, наприклад, виділяють національну (українську, російську, німецьку та ін.) культуру; культуру певних соціальних груп чи класів.

І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден (1881-1955 pp.), В.Вернадський (1863-1945 pp.), А.Швейцер (1875-1965 pp.), Р.-Дж.Коллінгвуд (1889—1943 pp.). Вони вважали, що світова культура — це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежний табір представлений не менш відомими мислителями, зокрема О.Шпенглером (1880—1936 pp.), АТойнбі (1889—1975 pp.). Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст.

Наприклад, німецький історик і філософ О.Шпенглер вважав, що людство як спільність — "це пусте слово". Адже "у людства нема жодної мети, жодного плану, так само як нема мети у виду метеликів або орхідей". Реально існують лише самостійні "культурні організми".

Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і необхідне явище в еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що розглядають як фактор космічної ваги. Зокрема, ця позиція втілилась у поглядах К.Ціолковського (1857 — 1935 pp.), у філософії "всеєдності" відомого російського мислителя В.Соловйова (1853 — 1900 pp.) і його послідовників, у вченні видатного християнського гуманіста XX ст. П.Тейяр де Шардена.

Але попри антигуманні тенденції, які виявились у XX ст. (світові війни, революції, всесилля тоталітарних режимів тощо), буття сучасної людини повільно, поступово зміщується до культури, її світогляд стає "культурологічнішим", що дає надію та відкриває для людства певні перспективи у XXI ст.

Функції культури. Будь-який зовнішній вияв культури – господарська діяльність чи наука, архітектура чи література, мистецтво та ін. є проявом міри розвитку людини. Тому гуманістична, людино-творча сутність культури розкривається через пізнання її соціальних функцій.

Пізнавальна функція культури полягає в тому, що культура дає можливість людині краще й глибше пізнати оточуючий її світ, себе і суспільство. Зрозуміло, що для забезпечення запитів суспільства і перетворення дійсності у потрібному напрямку люди повинні мати певну суму відомостей про оточуючі речі, явища, а також про самих себе. Це втілюється в таких елементах культури, як знання, трудові навички, звичаї, і закони логіки тощо. Їх засвоєння допомагає оволодіти нагромадженим досвідом людства, орієнтуватися в оточуючому як природному, так і соціальному середовищі. Тому кожний етап пізнання є своєрідною сходинкою в культурному розвитку людини.

Суспільно-перетворююча функція (адаптивна) культури визначається тим, що культура слугує цілям перетворення природи, суспільства і людини. Вона є знаряддям перетворюючої діяльності людей в інтересах задоволення всезростаючих потреб суспільства. Здійсненню цієї функції сприяють засоби праці, наукові дослідження та багато інших форм і продуктів творчих зусиль людини.

Виховна і нормативна функція культури заключається у формуванні певного типу особистості, а також у регулюванні поведінки людей через систему норм і правил, у відповідності до вимог суспільства. Існують завжди, наприклад, норми поведінки у виробництві, побуті, сім’ї, у міжособистісних стосунках тощо. Такі норми закріплюються в юридичних актах, в кодексах моралі, статутах.

Комунікативна функція зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через культурну спадковість та формування на цій основі різноманітних типів і способів спілкування між людьми (мова, обряди, засоби виробництва, предмети споживання, побуту тощо). Вона пов’язана з тим, що культура є засобом спілкування між людьми, обміну інформацією, матеріальними цінностями тощо. Вирішено цих завдань сприяє мова, засоби зв’язку, транспорту, книговидавництво, кіно, радіо, телебачення і – особливо в наш час – комп’ютерні засоби, Інтернет.

Ціннісно-орієнтаційна функція (аксіологічна) реалізується через систему цінностей і норм, які є регулятором суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на кожному етапі розвитку суспільства.

Нарешті, інтегративна функція культури проявляється у здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної орієнтації, національної чи расової приналежності, а народи – у світову цивілізацію.

Культура і цивілізація.

Поняття «культура» і «цивілізація» певною мірою схожі. Слово «цивілізація» походить від латинського «civilis», що означає «громадянський», «громадський», «державний». В 17-18 століттях поняття «цивілізація» було протилежним поняттю дикості і варварства. Іншими словами цивілізація в той час означала певний рівень розвитку суспільства, наявність державних і політичних інститутів на відміну від різних форм первісного існування. Цивілізація - це певний рівень стану суспільства, ступінь соціального прогресу, що склався в 17-18 століттях в європейських країнах.

Цивілізацію в сучасних умовах прийнято відрізняти від культури. Цивілізація - сукупність матеріальних і соціальних благ, які може отримати людина завдяки розвитку суспільного виробництва.

У 20 столітті виникла тенденція протиставлення культури і цивілізації. Культуру стали розуміти як духовний зміст цивілізації, а саму цивілізацію - як матеріальну оболонку культури. Ідея протиставлення культури і цивілізації була дуже популярна на початку 20 століття, коли досягнення індустріального розвитку, успіхи науки і техніки супроводжувалися кризою духовних цінностей буржуазно-демократичного суспільства. Соціальні катаклізми початку 20 століття (Перша світова війна 1914 року, революційні події і громадянські війни в європейських країнах) дійсно створювали ілюзію загибелі духовних цінностей європейської культури.

Найбільш різке протиставлення культури і цивілізації склалося в ряді робіт впливових вчених-філософів та культурологів першої половини 20 століття. Це, в першу чергу, Оскар Шпенглер (Німеччина), який набув всесвітню популярність завдяки роботі «Занепад Європи». Різке протиставлення культури і цивілізації характерно для робіт Миколи Бердяєва (Росія). Релігійний мислитель Микола Бердяєв пов'язував існування культури з релігією, релігійними цінностями. Криза релігійної свідомості, згідно Н. Бердяєвим, свідчив про настання ери «машинної цивілізації». Занепад духовної культури констатував у своїх роботах іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет. Для його робіт характерні роздуми про «масовізації мистецтва», про виникнення «людини маси», що, з точки зору іспанського мислителя, є ознакою занепаду високої, «аристократичної» культури.

З усього різноманіття точок зору на співвідношення культури і цивілізації можна зробити наступні висновки:

• поняття «цивілізація» може означати процес вдосконалення життя суспільства;

• поняття «цивілізація» може означати спосіб життя суспільства після його виходу з первісного стану, із стану дикості і варварства;

• поняття «цивілізація» може означати технічну сторону життя суспільства, на відміну від духовної, творчої;

• поняття «цивілізація» може означати завершальну фазу еволюції культури, криза культури;

• поняття «цивілізація» може означати будь-окремий, локальний, «замкнутий» світ.

Саме тому зустрічаються вирази «цивілізація інків», «грецька цивілізація», «стародавня цивілізація», «сучасна цивілізація» і ін..

І головне, що треба засвоїти, це те; що протиріччя культури і цивілізації носять умовний характер. В залежності від часу, етапу розвитку, матеріально-технічні («цивілізаційні») і духовно-творчі («культурні») аспекти життя суспільства можуть входити в протиріччя, але можуть існувати й у відносній рівновазі.

При всьому розмаїтті точок зору на цивілізацію вони багато в чому збігаються щодо ряду її рис. Найбільш важливими ознаками і рисами цивілізації вважаються:

· утворення держави;

· виникнення писемності;

· відділення землеробства від ремесел;

· розшарування суспільства на класи;

· поява міст.

При цьому наявність перших двох ознак практично всіма визнається обов'язковим, а необхідність інших нерідко ставиться під сумнів.

Типологія цивілізацій - це членування процесу культурно-історичного розвитку на частини (етапи або типи).

В основу типології цивілізацій покладені такі критерії.

1. Критерій загальних фундаментальних рис духовного життя (стійкі форми духовної культури, шкала цінностей, звичаї, обряди, традиції, мова і символи).

2. Критерій загальної історико-політичної долі і форм економічного розвитку.

3. Критерій здатності до змін і розвитку.

4. Критерій наявності спільних інтересів і спільних завдань з точки зору майбутніх перспектив розвитку.

На основі даних критеріїв виділяють наступні типи цивілізацій:

Природні співтовариства (первісні колективи), які живуть в межах природного річного циклу, в умовах підпорядкування природі. Сенс існування таких колективів полягає в збереженні постійної рівноваги між людиною і природою, у збереженні традицій і звичаїв, навичок і прийомів праці, форм спілкування, релігійних культів. У підтримці незмінного порядку члени таких колективів вбачають запоруку виживання. Традиційний спосіб життя підтримується строгими моральними заборонами («табу»). Форми організації соціального життя: громада, рід, плем'я.

Східні цивілізації - давні форми державності, які виникали в Малій Азії і на Далекому Сході (Стародавня Індія, Вавилон, Єгипет, Китай і Японія). Основна риса таких цивілізацій - традиціоналізм, прагнення до збереження та відтворення сформованих форм життя. В області пізнання - прагнення до збереження гармонії з природою, а саме: до споглядальності, містичного єднання з природою, зосередженості на духовному житті. У суспільному житті панує колективістська мораль, особистісне начало «розчинена» в релігії, культових і магічних діях, містичної самозаглибленості. Політичне життя суспільства оформлена у вигляді деспотії, в якій держава абсолютно домінує над суспільством і над окремою людиною.

Західні цивілізації - країни Європи та Північної Америки. Відмінна риса західного типу цивілізації - динамізм, орієнтація на новизну, зміну і вдосконалення. В області пізнання - культ Розуму, прагнення до нескінченного відкриття таємниць природи, і на цій основі - прагнення до панування над природою. Таку пізнавальну установку добре ілюструють слова російського дослідника-ботаніка початку 20 століття Івана Мічуріна: «Ми не можемо чекати милостей від природи. Взяти їх у неї - наше завдання». У суспільному житті, у міжособистісних відносинах переважає індивідуалізм, прагнення до автономії особистості, принцип невтручання в особисте життя з боку оточуючих. Ідеали політичного життя: свобода, рівність, терпимість, демократія, повага до приватної власності. У 20 сторіччі в західноєвропейських країнах і в США виникає техногенна цивілізація. Для такого типу цивілізації характерне домінування наукової раціональності, стрімке зміна техніки і технології, постійне оновлення штучно створеного людиною предметного середовища (вигляд міст, промислове будівництво, транспорт і комунікації, зони відпочинку).

Глобальна цивілізація - це сучасний тип розвитку суспільства початку третього тисячоліття. Відмінною стороною глобальної цивілізації служить зростаюча цілісність світового співтовариства. Об'єднання країн в єдину систему відбувається на основі: а) виникнення єдиної системи соціально-економічних, політичних і культурних зв'язків; б) уніфікації культурного життя різних країн і регіонів земної кулі. Ознаками уніфікації культур є глобальний поділ праці, утворення світових ринків товарів і послуг, світова комп'ютерна мережа.

Процеси глобалізації початку 21 століття оцінюються неоднозначно, оскільки тенденція до уніфікації супроводжується іноді штучним впровадженням цінностей західної цивілізації в традиційні культури країн Сходу. «Европоцентристські» тенденції можуть зустрічати активний опір з боку представників східних культур, таким чином глобалізація на сучасному етапі супроводжується спалахами релігійної боротьби (наприклад, протягом ісламського фундаменталізму, яке в агресивній формі проповідує пріоритетне значення цінностей ісламу).