Українська культура 40-80 рр. ХХ ст

 

Новітня українська історія охоплює менш як півстоліття. Небагато, як на історичний вимір, але за насиченістю і масштабами подій, вагомістю їх наслідків цей період не має собі рівних.

Україна опинилась в епіцентрі другої світової війни, стала театром воєнних дій, ареною жорстоких боїв, зазнала тяжких людських і матеріальних втрат. Їй довелося пережити розруху і повоєнну відбудову, "холодну війну" і репресії тоталітарного режиму, розвінчання культу особи і хрущовську "відлигу", роки застою і часи перебудови, трагедію Чорнобиля і розпад колись єдиної держави.

Кожен з цих етапів був важким випробуванням для українського народу, вимагав граничного напруження всіх його фізичних і духовних сил, енергії та волі. Внутрішньо суперечлива, неймовірно складна епоха потребує об'єктивних, виважених оцінок, уникнення одномірних і категоричних суджень, безапеляційних висновків.

Так, війна з фашизмом забрала мільйони людських життів, але стійкість і мужність грамадян України поставили її серед провідних держав-переможниць з почесним правом співзасновника Організації Об'єднаних Націй. Безсумнівно, обмеженою, багато в чому формальною була державність України, та саме в її межах завершилось об'єднання українських земель. Країна терпіла великі матеріальні нестатки, але високо піднесла жагу знань, авторитет книги, престиж освіти. У системі тодішніх духовних цінностей формувались як ідейні прибічники існуючої системи, так і її опоненти. В художній культурі доби траплялися кар'єристи і працювали справжні митці. Була миттєвість кон'юнктурного твору і була висока цінність мистецтва. Життя складніше й багатше за змістом від будь-якої оціночної формули про нього.

Перед лицем ворожої навали здійнялась могутня хвиля патріотичного поривання, прийшло високе розуміння єдності, консолідації суспільства, згуртування сил. В їх основі — усе багатовікове надбання української культури, душевна причетність до звитяжних подвигів далеких пращурів, мужніх захисників української землі.

Художня культура 40-х років надто тенденційна, ідеологічно заангажована — це розквіт соціалістичного реалізму в мистецтві.

Тенденція урочистості, піднесеності архітектурного образу, декоративізму розглядається як необхідна умова висловлення патріотичних почуттів, саме тому в своїй практичній діяльності майстри архітектурного будівництва вдаються до використання різноманітних архітектурних стилів Відродження, російського класицизму, українського бароко, створюючи своєрідний еклектичний стиль післявоєнних років, який отримав назву сталінське бароко.

У другій половині сорокових років відбудовані й реконструйовані — Дніпрогес імені В. Леніна, будинки Київського університету імені Т. Шевченка (архітектор П. Альошин) та Верховної Ради України (архітектор С. Заболотний).

В образотворчому мистецтві набуває поширення тенденція до підкресленого узагальнення образу радянської людини. Мужність і героїзм радянських бійців, їх рішучість будь-якою ціною вистояти в нерівному двобої з лютим ворогом лягли в основу полотен О. Буд.никова "Стояти на смерть", Ю. Волкова "Подвиг п'яти героїв-севастопольців", П. Перхета "Подвиг моряків", В. Полтавця "Атаку відбито".

Тоталітарний ідеологічний диктат у системі освіти (приниження рідної мови, історії, культури), поєднувався із зацікавленістю радянської влади в науково-технічному прогресі. Науково-технічні досягнення у повоєнні роки в Україні представлені Інститутами електрозварювання, літакобудування. Але водночас чимало відомих вчених-генетиків України, зокрема, завідуючий кафедрою дарвінізму й генетики Харківського університету професор І. Поляков, у сільськогосподарському інституті — завідуючі кафедрами дарвінізму С. Гершензон, генетики і селекції М. Гришко стали жертвами кампанії гонінь, яка увійшла в історію під назвою "лисенківщини".

Для культури, особливо художньої, провідною темою стала українська людина на війні, у широкому розумінні — людина і зброя, трагедія і жертовний подвиг, варварство нищення і місія гуманізму й людяності. Українські митці були зі своїм народом-воїном, мистецтво промовляло й тоді, коли гриміли гармати. За найвимогливішими мірками, це теж був громадянський подвиг, вагомий внесок художньої культури у майбутню перемогу. В діючих арміях, на фронтах великої війни перебували письменники О. Гончар, А. Малишко, М. Бажан, М. Стельмах, Л. Первомайський, О. Десняк, кінорежисери О. Довженко, Т. Левчук, мистецтвознавець Г. Лотвин, багато інших діячів художньої культури.

Реалії того часу по-своєму розпорядилися долями українських митців: Ю. Збанацький і П. Вершигора стали партизанськими командирами, П. Воронько був мінером партизанського з'єднання; Олена Теліга, О. Ольжич, У. Самчук, В. Бирчак активно діяли в русі опору; А. Патрус-Карпатський став офіцером Чехословацького корпусу, І. Багряний, О. Вишня, Зінаїда Тулуб, Б. Антоненко-Давидович перебували у політичному ув'язненні. Першого ж дня війни загинули письменники О. Гаврилюк і С. Тудор. І того ж дня Україна слухала натхненне звучання поетичної "Клятви" М. Бажана. Того ж віроломного 1941 року "Клятва" стала піснею композитора Г. Верьовки, кантатою Ю. Мейтуса, а в повоєнний час — основою однієї з частин ораторії К. Данькевича "Жовтень".Невичерпну тему війни, подвигу й страждань мистецьки освоювали насамперед мобільні художні жанри — поезія, нарис, репортаж, кінохроніка, плакат. У жанрі плакату художнім явищем стали графічні роботи В. Касіяна "На бій, слов'яни" та "Вражою злою кров'ю волю окропіте" — оригінальна серія плакатів на тексти Т. Шевченка. Серію плакатів "Шляхами війни" виконав О. Довгаль, фронтові замальовки 1941—1945 років здійснив Л. Каплан, плакати "Україна вільна" та "Дунайська рапсодія" створив В. Литвиненко, В. Фальчук написав плакат "Слава радянським партизанам".

Літопис війни творили кінооператори-документалісти. Зняті ними кадри відображали фронтові будні, але їхня духовна вартість із плином часу зростає, набуває значення живих свідчень епохальної події. Фронтові кінооператори нерідко ціною життя вихоплювали з полум'я війни образи людей, фрагменти, епізоди бойових дій. М. Пойченко, С. Гольбріх, І. Гольдштейн, багато інших стали операторами й режисерами власних фільмів про події війни.

На фронті О. Довженко пише сценарій фільму "Україна в огні". Це спроба художника збагнути трагедію 1941 року, причини воєнних невдач і поразок, крах ілюзій про легку перемогу малою кров'ю. Справжню вартість цієї перемоги великий режисер розкриває у фільмах "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні".

Резонансною виявилася п'єса "Фронт" О. Корнійчука, опублікована газетою "Правда". Драматург намагався осмислити ту саму проблему — поразку Червоної Армії у боях 1941 року, трагічні наслідки цього. Він вбачає причини у конфлікті поколінь військових керівників, старого і нового генералітету. Це була нормативна правда, вигідна політичній верхівці, оскільки реабілітувала її прорахунки. І все ж вона була моментом істини у цілому комплексі обставин, що вплинули на несприятливий перебіг подій першого етапу війни. За сценаріями О. Корнійчука 1943 року знято художні фільми "Фронт" та "Партизани в степах України".

Музичною рефлексією війни, її драматизму стали Перша симфонія А. Штогаренка "Україно моя" на слова А. Малишка і М. Рильського, ораторія М. Скорульського "Голос матері".

Різні аспекти фронтової дійсності передають українські живописці: М. Глущенко — картина "Київ після визволення", Т. Хитрова — "Концерт у шпиталі", М. Гончарук — "Зустріч переможців", О. Шовкуненко — портрет С. Ковпака, А. Борецький — "Зустріч гуцулами Червоної Армії", А. Іовлєв — "Від Галича до Праги".

Завершилась війна, але українське мистецтво у всіх його видах і жанрах, митці різних поколінь на десятиріччя залишились пов'язані з її сюжетами. У сільській хатині, при тьмяному світлі каганця пише О. Гончар свою осяйну книгу "Прапороносці". Суспільним надбанням стають "Люди з чистою совістю" П. Вершигори, "Європа-45" П. Загребельного, "Прометей" А. Малишка, за його ж віршем "Пісня про вчительку" на музику П. Майбороди.

Воєнна тематика потужно входить у коло мистецьких зацікавлень живописців, графіків, скульпторів: В. Пузирьков — "Нескорені", "Чорноморці", "Вистояли"; В. Забашта — "У роки підпілля", "Язика привели", "Салют Перемоги"; О. Хмельницький — "Перемога", "В ім'я життя", "Війною обпалені"; В. Шаталін — "Бойове завдання", "Битва за Дніпро"; В. Полтавець — "Атаку відбито"; О. Лопухов — "Війна"; П. Пархет — "Подвиг моряків"; А. Сорока — "На безіменній висоті"; В. Чеканюк — "Партизани"; В. Костецький — "Повернення", "Розвідники".

М. Лисенко створив скульптурні композиції "Партизанський рейд" і "Вірність", Алла Горська — вітраж "Прапор Перемоги" у Музеї молодогвардійців, Г. Кальченко — пам'ятник Герою України й Франції В. Порику у французькому місті Енен-Льєтарі, В. Небоженко — пам'ятник "Невідомому офіцерові" у Магдалинівському районі Дніпропетровської області, В. Сергєєв — серію офортів "Партизанськими стежками".

Художні фільми про війну створюються на українських кіностудіях: "Костянтин Заслонов", "Від Бугу до Вісли", "Зв'язковий підпілля" за сценаріями Ю. Яновського, "Ракети не повинні злетіти" і "Перевірено — мін немає" — за сценаріями П. Загребельного. Т. Левчук поставив фільм-трилогію "Дума про Ковпака" з К. Степанковим у головній ролі і "Війну". Популярний актор Л. Биков став автором сценарію, режисером і виконавцем головної ролі у фільмі "В бій ідуть тільки "старики". Йому ж належить авторство стрічки "Ати-бати, йшли солдати".

Перипетії воєнних років передає хронікально-документальне кіно. Визнання глядачів в Україні та за її межами здобув фільм В. Артеменка "Солдатські вдови", серед яких — і мати режисера. З мальовничого села Мельники, що на Черкащині, на фронт пішли сотні чоловіків, а повернулися одиниці. Загинули й музиканти духового оркестру, їх осиротіло чекають і вдови, і музичні інструменти. З першого повоєнного випуску школи цього села вийшли відомі митці: письменник і режисер В. Ілляшенко, режисери кіно Ю. Тупицький і В. Артеменко, пізніше — театральний режисер М. Ілляшенко.

"Вогненні сорокові" тривалий час залишаються інспірацією музичної творчості. До концертних залів України надовго увійшли опера "Молода гвардія" Ю. Мейтуса, моноопера Г. Жуковського "Дружина солдата", сюїта "Партизанські картини" для фортепіано з оркестром А. Штогаренка, хор "Партизанський триптих" В. Корейка на слова П. Воронька, славетна пісня "Степом, степом...", пісенні твори Георгія і Платона Майбород, Ігоря Шамо.

Звитягу українців на війні увічнила монументальна архітектура у меморіальних комплексах, пам'ятниках, спорудах: пам'ятник-музей на честь визволення Києва у с Нових Петрівцях; меморіальний комплекс "Молода гвардія" у Краснодоні; монумент "Україна — визволителям" у с. Міловому на Луганщині; Український музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp.; "Пагорби Слави" у Львові, Луцьку, Черкасах, багатьох інших містах. На місцях боїв, могилах загиблих встановлено обеліски, стели, скульптурні композиції.

Популярність у читачів здобули воєнні мемуари — книжкова серія спогадів відомих воєначальників, партизанських командирів, інших активних учасників бойових дій: І. Кожедуба, В. Петрова, О. Федорова, Я. Базими, С. Тутученка, В. Клокова, В. Русина, О. Тканка. Сторінки їхніх книг зберегли для нащадків багато пам'ятних епізодів війни, імен бійців і командирів, трудівників тилу.

Стійку увагу митців привернула тема повоєнного відродження. Відбудова зруйнованого життя — і пафос, і філософія багатьох мистецьких творів. Самобутньо яскравими, емоційно наснаженими постають картини талановитої учениці Ф. Кричевського Тетяни Яблонської "Відбудова Хрещатика" та "Хліб". Вони сприймаються як гімн праці, лірична поема на полотні про красивих і роботящих людей, які відновлюють зруйновану столицю і плекають хліб — одвічні символи національного буття.

Художня культура в контексті того часу прагнула передати жагу творчої праці, її суспільну цінність, натхнення людської душі. Вона фіксує свій погляд на злагодженому колективі трударів — картини "Бокораші" Й. Бокшая, "Колгоспниці з Турянської долини" А. Ерделі, "Лісоруби" Г. Глюка, "Шахтарська зміна" В. Зарецького, "Азовсталь" А. Завгороднього; на узагальненому портреті людини певної професії — "Портрет сталевара" В. Шаховцова, скульптурний портрет "Господар ланів" В. Свиди; на індивідуалізованому портреті трудівника — "Телятниця Ганна Бондарчук" М. Рябініна; на побутовому сюжеті — "Обід чабанів", ліногравюра М. Варенні.

За позірною приземленістю мистецьких сюжетів, їх певною скутістю, виробничою проблематикою виразно простежується тенденція до осягнення духовного світу трудівника, повнокровності його образу, внутрішньої краси. Мистецтво хоче передати не самодостатнє значення виробничого процесу, а натхненне буття людини-творця в ньому, де є, як сказав поет, "троянди й виноград, красиве і корисне".

 

Особливо треба наголосити на тому, що навіть в умовах ідеологічного тиску українські митці намагались розширити тематику відображуваної дійсності, зосереджували увагу на людській долі пересічного українця, хоча й творили монументальні образи людини праці: Т. Хитрова "Силос іде", Г. Томенко "Опівдні", Й. Бокшай "Бокораші", Т. Яблонська "Хліб" та ін.

Мистецтво поступово розширює свої обрії, втягує в орбіту художнього освоєння все нові горизонти життя. На цій хвилі своєрідного піднесення з'являються масштабні художні твори "Хліб і сіль", "Кров людська — не водиця", "Правда і кривда" М. Стельмаха — романи-епопеї, які заглиблюються у космос українського села, в поезію і тяжку прозу життя хліборобів, у глибинні пласти народної мови. Поруч із цією всеосяжністю гармонійно співіснують і "Мисливські усмішки" О. Вишні, і поетичні розповіді М. Рильського про будні звичайної людини — копання картоплі на селі, збирання каштанів на бруківці київських вулиць.

Однак ідеологічна парадигма продовжує тиснути на митців. Прояви "українського буржуазного націоналізму" знаходять у О. Довженка, Ю. Яновського, М. Рильського, І. Сенченка. Нищівній критиці піддано В. Сосюру за поезію "Любіть Україну", написану ще під час війни, а також А. Малишка, Є. Кирилюк, О. Білецького та багато інших.

Мистецьку діяльність розпочинає молоде покоління з самобутнім баченням життя, новою оцінкою його реалій, прагненням розширити коло художніх прийомів. Яскрава прикмета тих років — феномен поетів-шістдесятників, вихід поетичних збірок "Тиша і грім" В. Симоненка, "Атомні прелюди" М. Вінграновського, "Соняшник" І. Драча, поява потужного поетичного таланту Ліни Костенко.

Нові художні висоти долає український кінематограф.

З середини 60-х років починається новий злет українського кіномистецтва.

Спадкоємці традицій О. Довженка в кінематографії - (Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко та ін.) у середині 60-х рр. започаткували новий напрям, який отримав назву українського поетичного кіно. Режисери відкрили самобутнє мистецтво Гуцульщини - краю, де жил герої значної частини поетичних фільмів. "Тіні забутих предків" (1964) С. Параджанов створив за однойменною повістю М.Коцюбинського, "Камінний хрест" (1968) Л. Осика - за В. Стефаником, "Вечір напередодні Івана Купала" Ю. Іллєнко (1966) зняв за М. Гоголем.,, "Вавилон XX"— режисерський дебют І. Миколайчука.

Яскраво виражений національний характер, гостра проблематика більшості цих фільмів не знайшла підтримки у влади. Було заборонено для прокату фільми Ю. Іллєнка "Криниця для спраглих", К. Муратової "Короткі зустрічі" та "Довгі проводи", М. Рашеєва "Заячий заповідник".

Певний внесок у творення української кінодраматургії зробила українська діаспора. Ще наприкінці 30-х років В. Авраменко за-фільмував "Наталку Полтавку" й "Запорожця за Дунаєм", Л. Орлига створив стрічку про голодомор — "Пісня Мазепи".

На театральній сцені України розкрились великі й різнобічні мистецькі обдарування А. Бучми, Д. Мілютенка, В. Добровольського, Г. Юри, Н. Ужвій, П. Нятко, А. Роговцевої, Б. Ступки, О. Ватулі, О. Кусенко. Пісенну славу України примножувала й збагачувала творчість Є. Мірошниченко, М. Литвиненко-Вольгемут, Є. Чавдар, Б. Гмирі, Д. Гнатюка, Б. Руденко, А. Солов'яненка, Р. Кириченко, С. Ротару.

Вражають уяву досягнення українського музичного мистецтва. Це опери С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, В. Жуковського, Г. Таранова, Ю. Мейтуса, В. Кирейка; симфонії Б. Лятошинського, М. Колесси, В. Борисова; балети К. Данькевича, М. Скорульського, Д. Клебанова, В. Нахабіна. У вокальному й симфонічному жанрі плідні здобутки М. Вериківського, Л. Ревуцького, П. Козицького, хоровому й пісенному — П. Гайдамаки, П. Майбороди, В. Івасюка, М. Машкіна, І. Поклада.

В 50—80-х роках, навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення має українська музика. Її традиції намагалися зберегти хор імені Вірьовки, капела "Думка", заборонений у 1971 році етнографічний ансамбль "Гомін" та інші колективи.

Відроджуються традиції українського авангарду. Розвивається творчість композиторів-шістдесятників - Б. Лятошинського, Е. Станковича, М. Скорика, які створили низку неперевершених творів. Оригінальним мистецьким явищем була авторська пісня. У розвиток цього жанру неоціненний внесок зробив видатний композитор В. Івасюк.

Створено нові опери (Г. Жуковського, Ю. Мейтуса, Г. Таранова, В. Кирейко, Г. Майбороди, К. Данькевича, С. Людкевича, А. Кос-Анатольського), балети (автори — М. Скорульський, В. Нахабін, А. Свешніков, Д. Клебанов, К. Данькевич), симфонії (Б. Лятошинський, В. Борисов, А. Штогаренко, Г. Майборода, К. Домінчен, М. Колесса). У вокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себе Л. Ревуцький, М. Веріковський, Ф. Козицький, в хоровому — П. Гайдамака, Ф. Козицький, К. Данькевич, Б. Лятошинський, пісенному — П. Майборода, А. Филипенко, Л. Кос-Анатольський, І. Шамо. Українські виконавці здобули світове визнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д. Гнатюк, Б. Руденко, Т. Пономаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова, М. Стеф'юк, А. Солов'яненко.

Певний поступ відбувся у монументальному мистецтві. Створено ошатний архітектурний ансамбль Хрещатика і забудов Майдану Незалежності, комплекс споруд ВДНГ, художньо оздоблено перші станції Київського метрополітену, проведено реконструкцію Контрактової площі за проектом архітектора В. Шевченко, реставрацію Трапезної Михайлівського монастиря. У Києві постають імпозантні пам'ятники Г. Сковороді та Лесі Українці скульпторів І. Кавалерідзе й Г. Кальченко.

Прикметна сторінка української архітектури — сотні меморіальних дощок на фасадах київських будівель. Це літопис у камені й металі визначних подій і біографій видатних людей науки і культури. М. Веронський, А. Ковальов, Г. Кальченко створюють меморіальну шевченкіану. Мистецьки цікаві й самобутні праці багатьох скульпторів і архітекторів: І. Гончара — барельєфні портрети О. Богомольця, М. Кропивницького, І. Микитенка, вченого-ботаніка П. Погребняка; І. Кавалерідзе — меморіальні дошки Г. Сковороді, М. Врубелю, актрисі М. Гаккебуш; Г. Кальченко — барельєфні портрети О. Петрусенко, М. Вовчок, А. Тарасової, Г. Косинки; В. Шевченко — меморіальні дошки М. Леонтовичу, К. Стеценку, Т. Козицькому, П. Ніщинському; М. Дерегуса — портрети Л. Руденко, М. Пирогова.

Помітним явищем культурного життя став вихід у світ низки фундаментальних праць: багатотомної "Української радянської енциклопедії", шеститомної "Історії українського мистецтва", "Шевченківського словника", "Словника української мови" Б. Грінченка, дослідження С. Таранущенка "Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України", робіт істориків і філософів, присвячених духовній спадщині Києво-Могилянської академії. Світовою сенсацією стало відкриття знаменитої скіфської "пекторалі".

Борис Тен збагатив українську культуру перекладом гомерівських поем "Іліади" та "Одіссеї", М. Лукаш здійснив майстерний переклад українською мовою "Фауста" й "Декамерона", "Дон-Кіхота" і поезій Г. Лорки. Журнал "Всесвіт", очолюваний Д. Павличком, знайомив українського читача з класичними й сучасними творами європейської і світової літератури.

Панорама українського мистецького життя була вельми широкою і всеохоплюючою. Серед її художніх виявів — пам'ятні "Вечірні розмови" М. Рильського з читачами, телевізійні фільми "Київські етюди" й "Нічні концерти" за участю М. Бажана, В. Івченка та Б. Ступки. Плідну роботу з вивчення й підтримки народного мистецтва здійснював журнал "Народна творчість та етнографія". Невід'ємною частиною багатоаспектного прояву української культури зазначеного періоду, що відбивало в свідомості українця ознаки етнобуття народу, його тяжіння до пантеїстичного світогляду, була народна культура і безпосередньо народне мистецтво. Народному мистецтву як певній художній структурі властиві певні стильові ознаки: декоративність, стилізація зображень, узагальненість образів, композиційна ясність, внутрішня сутність твору, що розкривається при його сприйнятті. В контексті української духовності й культури потужно функціонували мистецькі традиції Опішні й Косова, Василькова й Кролевця, творчість К. Білокур і М. Примаченко, Г. Візичканич і Г. Верес, Г. Почивайло і М. Шерегій, багатьох інших обдарованих і самобутніх майстрів народної творчості

Розвиток народного мистецтва в 50—80-х роках триває у двох основних напрямках: художні промисли та індивідуальна творчість майстрів. Саме в цей період від оригінального злиття настінних розписів і народного лубка народився станковий народний живопис, що його репрезентували М. Примаченко, Є. Миронова, М. Буряк та ін. Композиції народних живописців приголомшують глядача якоюсь чаклунською грою барв, адже вони вчаться у природи: відчули, осмислили і втілили у своїх творах кожний по-своєму ту довершену естетичну гармонію, що ніколи не порушується в природі. Образне сприйняття природи й довколишнього життя майстрів народного живопису настільки багате та індивідуальне, що мова їхніх барв і пластика форм нагадує мову самобутніх поетів. Саме в цей час було винайдено нові форми застосування народного живопису. Крім малювання станкових композицій на папері, майстри оформлюють дитячі книжки (широковідомі ілюстрації Марії Примаченко до віршів М. Стельмаха "Журавель" та "Чорногуз приймає душ"), створюють, розписують фарфор, працюють у сучасній архітектурі.

Цікавим і досить виразним народним мистецтвом фігурного гончарства є опішнянські фігурки. Опішнянська кераміка відзначається спокійними, повновагомими формами ужиткового посуду, невичерпною фантазією і неперевершеною пластикою декоративних виробів (відомі майстри І. Білик, І. Кітриш, В. Никитченко, А. Пошивайло та ін.). Набули визнання орнаментальні тканини П. Клин, О. та Р. Гор-бових, І. Дерцені, М. Шерегій, Г. Вергес.

Різьба по дереву — один з найпоширеніших та оригінальних виробів народного мистецтва України. З одного боку, вона розвивається як ужиткова й архітектурна орнаментика, з другої — як скульптура, іграшка, об'ємний декоративний посуд тощо. У сучасних народних промислах продовжують жити і розвиватися кращі традиції минулого, зберігаються прадавні архетипи мислення і естетичні уподобання нашого народу.

В українському живопису цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу, занадто багато місця займали образи Леніна (М. Божій, В. Касіян, С. Шипка), але поруч з цим все більшого поширення, набувають образи сучасника і образи природи у Н. Глущенка, І. Бокшая, | С. Шишка, Т. Яблонської, А. Шовкуненка, а також історичного минулого в творах М. Дерегуса, А. Лопухова, В. Чеканюка, В. Шаталіна. Розвивалась і українська школа живопису (М. Дерегус, В. Чеканюк, Т. Яблонська, Й. Кошая) Так, у 1965 р. талановита київська художниця Т. Яблонська створила картину "Травень". У цьому творі давня традиція українського народного живопису своєрідної трансформації у професійне мистецтво, впроваджувалася символічна система відображення світу.

Однак, ідеологічна парадигма продовжує тиснути: твори деяких художників-новаторів просто знищували (А. Рибачук, В. Мельниченко).

Отже, "шістдесятники" хотіли зробити літературу та мистецтво незалежними від комуністичної ідеології, забезпечити провідну роль української мови в освітній і культурній діяльності України, експериментували з різними стилями.

Українські митці працювали у різних суспільних сферах — на ниві культури, науки, освіти, у державних структурах, громадських організаціях. М. Рильський і П. Тичина тривалий час очолювали академічні інститути. М. Бажан довгі роки був заступником голови уряду, опікуючись гуманітарною галуззю суспільного життя, П. Тичина — міністром освіти, головою Верховної Ради УРСР. Багатьох провідних діячів культури було обрано академіками, народними депутатами, керівниками творчих спілок, редакційних колективів літературно-художніх і мистецьких часописів. Творчу працю багатьох письменників, художників, музикантів, акторів, режисерів театру і кіно відзначено престижними державними преміями, почесними званнями, орденами і медалями.

Творцям культури випало жити й працювати в певній системі суспільних координат, формуватися в умовах особливої духовної атмосфери того часу і розгортати мистецьку діяльність здебільшого не в конфлікті з тодішніми ідейними переконаннями і мистецькими уподобаннями.

Тоталітарна система мала своєрідну культуру, свою політику, суспільствознавчі науки, філософію, формувала відповідну правосвідомість, власне розуміння ролі й значення мистецтва, свій погляд на мораль і релігію. Ця культура створювала вельми специфічне середовище людського буття. В її розвитку й саморозвитку є свої духовні надбання, серед них і такі, що підносяться над рівнем системи і сягають загальнолюдського значення.

З культурологічного погляду 40—80-ті роки XX ст. слід розглядати як єдиний, цілісний процес розвою суспільного життя, духовності і культури. Тогочасний суспільний і державний лад розбудовувався і функціонував на одних і тих же засадничих принципах політики й духовності. Він еволюціонував, видозмінювався, але залишався незмінним у своїх принципах, системі духовних цінностей. Культура й мистецтво змушені були зважати на цю реальність, певним чином співвідноситися з нею.

Слід мати на увазі, що функціонування політичної системи й розвиток мистецтва хоч і пов'язані між собою, але не перебувають в абсолютній залежності. Кожна з цих сфер має свою специфічну природу, властиві їй внутрішні закони розвитку. Напрацювання культури, зокрема художньої, належить оцінювати за законами мистецтва, у поняттях і категоріях естетики, а не ідеології й політики. Внесок кожного митця у доробок культури вимірюється мистецькою вартістю створеного.

Серйозною перешкодою розвитку української культури був ідеологічно декретований метод соціалістичного реалізму як вищої форми художнього мислення, зокрема принцип класового підходу до оцінювання суспільних явищ. Він вимагав зображення типових характерів у типових обставинах з неухильною орієнтацією на цілком визначену систему духовних цінностей. Це звужувало творчі можливості митців, пошук художніх засобів самовираження. До того ж, дійсно правдиве відображення життя засобами мистецтва було об'єктивно нездійсненним під наглядом цензури. Забороненою залишалася сувора правда тяжкого життя, соціальної несправедливості, масового голоду, кричущого порушення законності й репресії. Система намагалась диктувати не лише творчий метод, художню форму, але й зміст мистецтва.

Великої шкоди українській культурі завдали політично цілеспрямовані утиски рідної мови, звуження сфери її впливу, декларовані ідеї дружби народів, злиття націй і мов. На рівень головної небезпеки соціалістичного розвитку в Україні було штучно піднесено привид українського буржуазного націоналізму. Розмитість, нечіткість критеріїв для означення цього явища робило можливим довільне його трактування, створювало ґрунт для ідеологічних звинувачень і політичних переслідувань.

Гучній і несправедливій критиці з далекосяжними наслідками було піддано у різний час кіносценарій "Україна в огні" О. Довженка, вірш "Любіть Україну" В. Сосюри, повість "Березневий сніг" І. Чендея, роман "Собор" О. Гончара, твори Ю. Яновського, А. Малишка, Г. Тютюнника, Р. Іваничука. Було вилучено з прокату "Криницю для спраглих" Ю. Іллєнка, "Короткі зустрічі і довгі проводи" К. Муратової, "Заячий заповідник" М. Рашеєва, знищено чудовий мистецький твір — шестиметровий вітраж у головному корпусі Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

 

Тоталітарний режим вдавався й до прямих репресій. В ув'язненні помирають В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко. Переслідувань зазнали письменники І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, Б. Чичибабін, художники І. Гончар, А. Горська, Л. Семикіна, О. Заливаха, Г. Севрук. З творчого процесу свавільно вилучаються письменники Л. Костенко і В. Шевчук, кінорежисер В. Ілляшенко.

Оригінальний і потужний пласт української культури становить наука. Це галузь пізнавальної діяльності людини, спрямованої на пошук істини, достовірного знання про навколишній світ. В ній задіяні інтелект нації, її творчі ресурси та її менталітет. Зусиллями багатьох поколінь науковців формується науковий простір, в якому здійснюються фундаментальні відкриття, втілюються в життя наукові ідеї прикладного значення. Наука одночасно є сферою культури і неосяжною продуктивною силою суспільства.

Досягнення української науки у найпрестижніших галузях знання здобули світове визнання. Разом з тим історія її розвитку складна, багато в чому суперечлива і навіть драматична. Феномен науки створюється в контексті певних соціальних умов, під впливом безлічі суспільних факторів. Фундаментальна, прикладна і технічна сфери науки функціонують за логікою власного розвитку.

Важким випробуванням для української науки була війна. У перші її дні Академія наук створює Науково-технічний комітет сприяння обороні. Під його керівництвом у науково-дослідних лабораторіях й майстернях академічних інститутів налагоджено розроблення й виготовлення приладів та обладнання для діючої армії. Так, у Харківському фізико-технічному інституті було створено першу радянську радіолокаційну станцію, яка пройшла випробування у фронтових умовах, винайдено запальник для протитанкових пляшок із вибуховою сумішшю.

У липні—серпні 1941 р. здійснено евакуацію більшості наукових установ України в райони Поволжя, Уралу та Казахстану. Це була акція, грандіозна за масштабами, ефективністю, але сповнена трагізму, людських і матеріальних втрат. Вона не має аналогів у світовій історії науки. Соціальне замовлення науковцям диктувала війна. Їм довелося буквально "з коліс" розгортати роботу на здебільшого непідготовленій базі, за відсутності елементарних побутових умов, у жорстко лімітовані строки.

Величезний внесок у Перемогу, технічне оснащення армії здійснили українські вчені. В Інституті електрозварювання під керівництвом Є.О. Патона вперше у світі було розроблено досконалу технологію й необхідне устаткування для автоматичного зварювання броні. Автоматизація процесу зварювання танкових вузлів, корпусів і башт, артилерійських систем, реактивних снарядів та авіабомб поставила їх виробництво на потік. Це забезпечило різке збільшення обсягів випуску бойових машин, зброї й боєприпасів високої якості. Науковці Харківського фізико-технічного інституту, евакуйованого до Алма-Ати, створили нову конструкцію морської торпеди, удосконалили систему артилерійських оптичних приладів.

Багато зробив для оборонної промисловості Інститут будівельної механіки. Він вирішував проблему динамічної міцності авіаційних двигунів, турболопаток, багатоопорних колінчастих валів, вузлів і деталей транспортного машинобудування. Українські вчені-металурги забезпечили високу продуктивність доменних печей і збільшення асортименту їх продукції, одержали метал підвищеної якості, виявили й залучили для металургійного циклу місцеві сировинні ресурси. Інститут енергетики розв'язав проблему енергопостачання виробничих потужностей оборонних підприємств. Академічні інститути математики й фізики, хімії і хімічних технологій, геологічних наук, гірничої механіки та багато інших своїми науковими здобутками зміцнювали обороноздатність і наступальні можливості військ.

Вагомий внесок у військову перемогу належить українським ученим-медикам. Вони впроваджували прогресивні методи лікування поранених у всій мережі евакопунктів, медсанбатів, фронтових шпиталів. Десятки науковців допомагали фронтовим медикам опанувати новий метод переливання крові, запропонований О.О. Богомольцем. Методику транспортування консервованої крові розробив Інститут клінічної фізіології. Його провідні фахівці перебували в діючій армії: І.М. Іщенко — головний хірург ряду фронтів, В.Х. Василенко та Д.Н. Яновський — головні терапевти двох фронтів.

Інститут очних хвороб, очолюваний В.П. Філатовим, впроваджував у шпиталях новаторські способи лікування, пов'язані з тканинною терапією. Багатьом пораненим це повернуло зір. Інститут клінічної медицини під керівництвом М.Д. Стражеско налагодив активну лікувальну роботу у військових шпиталях. Над подоланням дефіциту ліків та медичних препаратів успішно працювали Інститути біохімії та клінічної фізіології. Тисячам воїнів врятували життя, повернули їх до бойових лав українські медики.

Великих втрат зазнала на війні українська наука. Було знищено або зруйновано базові приміщення інститутів, науково-дослідні лабораторії й майстерні, бібліотеки. На фронтах, у партизанських загонах і в підпіллі загинуло багато молодих, перспективних науковців. Серед загиблих — один з піонерів ракетної техніки й теорії космічних польотів, вчений-винахідник Юрій Кондратюк (Шаргей).

Відбудова й подолання руйнівних наслідків окупації стали по війні першорядними завданнями наукових установ. Академія наук вирішувала проблему створення наукового потенціалу на потребу основних напрямів розвитку народного господарства республіки, а також переведення виробництва на оновлену науково-технічну основу. Поряд із цим поступово формувалось нове розуміння ролі української науки в суспільстві. Вона розвивалась як складова союзного наукового комплексу й перебувала під впливом загальної державної політики у сфері науки.

Визначальним для цієї політики у перші повоєнні десятиліття було прискорене вкладання інтелектуальних ресурсів і матеріальних коштів у базові науково-технічні галузі — ядерну енергетику, космічну техніку, квантову електроніку. В умовах протистояння двох світових систем вони складали основу оборонного потенціалу, тому мали пріоритетний режим розвитку. Частка загальних витрат на науку становила 11,2 % союзного бюджету. Розширювалась мережа академічних закладів в Україні, зростала чисельність наукового персоналу. Професія науковця стала престижною.

В системі АН України створено низку інститутів, пов'язаних із новими напрямами науково-технічного прогресу: теоретичної фізики, радіофізики, напівпровідників, проблем міцності, кібернетики, металокераміки й сплавів та ін. Україна стає центром розвитку технічних наук. Низка її інститутів отримали статус головних. Напрацювання академічних установ сприяли піднесенню й розвитку традиційних галузей промисловості і створенню нових, зокрема спеціальної електрометалургії та порошкової металургії. Багато технологічних процесів, обладнання, матеріалів, систем і засобів автоматизації, впроваджених у виробництво, не мали світових аналогів або не поступалися їм за своїм науково-технічним рівнем.

В Україні у 50—60-х роках XX ст. формується потужна система галузевої науки. Це наукові установи, підпорядковані виробничим міністерствам і відомствам. Науково-дослідні установи цього типу розв'язували проблеми розвитку відповідних галузей промисловості, їхня внутрішня структура відтворювала структуру виробництва. Інститути закріплювалися за певними видами продукції і виробництвами, що їх випускали: наприклад, інститути льняної, вовняної промисловості. Інший різновид — інститути, орієнтовані на технологічні процеси або групи їх: інститути прядіння, ткацтва тощо. У 80-ті роки галузева наука в Україні мала понад 180 тис. наукових працівників, із них понад 50 тис. кандидатів і майже 4 тис. докторів наук.У 60—80-ті роки розгортається науково-дослідна робота у вищих навчальних закладах республіки. В них було створено проблемні й галузеві лабораторії, налагоджено зв'язки з науковими установами інших профілів і виробництвом, виконувались роботи за госпдоговірною тематикою і на бюджетній основі. До наукової роботи у вищих закладах освіти було залучено значну частину студентської молоді. Студенти працювали у наукових лабораторіях, конструкторських бюро, брали участь в археологічних розкопках, народознавчих експедиціях, вивчали архівні матеріали. Така діяльність стимулювала у молоді інтерес до науки, була джерелом формування наукового резерву.

Отже, складовими наукового простору України в цей період були добре розвинені й структуровані Академія наук, численні галузеві центри, вузівська наука. В 70-ті роки XX ст. проявилася характерна тенденція — регіональний розвиток академічної науки, створення територіальних наукових і науково-дослідних об'єднань. Здійснювався безпосередній вихід на виробництво академічної науки, налагоджувалися паритетні зв'язки між наукою й виробництвом. Координатором злагодженої й цілеспрямованої роботи усіх цих ланок наукового потенціалу виступав Державний комітет з науки й техніки.Повоєнні десятиліття сформували в Україні наукові напрями й школи у багатьох галузях знань. Академія наук стала визначним центром фундаментальних і прикладних досліджень у матеріалознавстві. Широкого розвитку набули актуальні проблеми сучасної фізики різних напрямів. Важливі наукові результати отримано в математиці, геометрії, алгебрі, в галузі механіки, гідробіології, наук про Землю і Всесвіт. Якісно нового рівня досягли дослідження у царині хімічних наук і сучасної біології. Принциповою новизною характеризуються роботи з дослідження й використання електрогідравлічних явищ. Значний поступ Україна здійснила в дослідженні фізико-технічних проблем енергетики. Здобули визнання досягнення української науки в кібернетиці, літакобудуванні, ракетно-космічній техніці.

В історію української й світової науки увійшли імена провідних вчених, президентів Академії наук О.О. Богомольця, О.В. Палладіна, Б.Є. Патона, видатних вчених-академіків: авіаконструктора O.K. Антонова, конструктора ракетно-космічної техніки М.К. Янгеля, кібернетика В.М. Глушкова, фізика М.М. Боголюбова, хіміка А.К. Бабка, механіка О.М. Динника, математика В.Й. Левицького, геолога В.І. Лучицького, гідродинаміка Г.Ф. Проскури, ботаніка М.Г. Холодного, зоолога І.І. Шмальгаузена, теплофізика О.Н. Щербаня, вчених-медиків М.М. Амосова, О.С. Коломійченка, А.П. Ромаданова, селекціонерів П.Х. Гаркавого, В.М. Ремесла, Ф.Г. Кириченка.

Внеском у науку і духовну культуру були й напрацювання українських учених-суспільствознавців. Інститут історії Академії наук підготував і видав 26-томну "Історію міст і сіл Української РСР", "Історію вітчизняної математики", удостоєну нагороди Міжнародної академії історії науки, фундаментальну двотомну "Історію технічного розвитку вугільної промисловості Донбасу", ряд узагальнюючих праць з історії електрозварювання, біології, хімії, матеріалознавства.

Вчені-літературознавці здійснили великий обсяг робіт з перевидання української літературної класики, виявили й зібрали в архівах, бібліотеках, приватних зібраннях багато рукописів з творчої спадщини українських письменників. Визначною подією у науковому й культурному житті України був вихід у світ 10-томного видання творів Т.Г. Шевченка, повного зібрання творів І.П. Котляревського, збірників літературної спадщини Лесі Українки та І.Я. Франка. Набутий досвід став у нагоді архівістам при підготовці академічного зібрання творів Т.Г. Шевченка, видання літературної, наукової та епістолярної спадщини І.Я. Франка в 50 томах, ряду ґрунтовних досліджень творчості українських письменників різних поколінь.

Унікальний фонд рукописних матеріалів створили вчені-фольклористи. На основі цих матеріалів створено багатотомне видання "Українська народна творчість". Побачили світ записи народної творчості відомих її збирачів, народні пісні в записах Т.Г. Шевченка, І.Я. Франка, Лесі Українки, С. Руданського, Ю. Федьковича.

Широкий спектр лінгвістичних досліджень здійснили вчені-мовознавці. Результати їхньої наукової роботи втілено в 6-томному "Українсько-російському словнику", низці фундаментальних мовознавчих праць. Науковим узагальненням напрацювань лінгвістів стало видання "Сучасної української літературної мови" у 5 томах.

Важливою віхою у розвитку гуманітарних і соціальних наук було створення в системі Академії наук Інституту філософії та Сектору, а потім Інституту держави і права. Вчені-філософи багато зробили для дослідження української філософської думки. Видано зібрання творів Г.С. Сковороди, підготовлено до видання філософські твори Ф. Прокоповича у 3 томах, проведено вивчення філософської спадщини професорів Києво-Могилянської академії — унікального явища в історії української духовної культури. Високим рівнем наукових досліджень відзначаються праці філософів із проблеми людини і людської діяльності, логіки наукового пізнання, культурології, етики й естетики.

У повоєнні десятиліття в галузі наук про людину й суспільство плідно працювала плеяда визначних українських учених: історики І.П. Крип'якевич, Є.М. Слабченко, В.П. Шевченко, економісти М.В. Птуха, П.І. Лященко, П.І. Багрій, філософи П.В. Копнін, В.І. Шинкарук, правознавці В.М. Корецький, П.П. Михайленко, мовознавці Л.А. Булаховський, Л.Л. Гуменецька, І.М. Кириченко, літературознавці О.І. Білецький, Є.П. Кирилюк, М.К. Гудзій, фольклорист Ф.М. Колесса та ін. Вони багато зробили для розвитку наукових досліджень, видання фундаментальних дослідницьких праць, створення наукових шкіл, підготовки вчених-дослідників.

 

У 40—80-х роках XX ст. освіта в Україні здолала складний шлях розвитку, пройшла через пошуки і випробування. Руйнівні й трагічні наслідки мало для неї воєнне лихоліття, коли сотні тисяч українських дітей опинилися за порогом школи. Під час окупації шкільна мережа республіки згорнулася до мізерних обсягів. У м. Лохвиці, наприклад, залишився один клас з 10 учнів, а до війни було 5 шкіл, у яких навчалося 3 тис. школярів. Українська школа зазнала величезних матеріальних втрат: було повністю зруйновано понад 8 тис. шкіл, напівзруйновано більше 10 тис. шкільних приміщень, знищено 500 бібліотек із книжковим фондом близько 20 млн книг, спалено навчальні корпуси й гуртожитки педагогічних інститутів та училищ. Багато вчителів, працівників народної освіти воювали на фронтах, у партизанських загонах і підпіллі. Залишили яскравий слід на педагогічній ниві й на дорогах війни Г.Я. Базима, Ю.О. Збанацький, О.В. Тканко, О.Є. Цимбаліст, Т.М. Шашло, В.М. Яремчук та ін. Поруч зі своїми наставниками боролися із зброєю в руках і їхні вихованці. Значно порідшали за війну лави українських просвітян.

Українській школі довелося поставати буквально з попелу й руїн. Заняття починалися у вцілілих хатах та інших пристосованих приміщеннях. Повсюди класи були переповнені, в них одночасно навчалися учні різних підліткових груп. Не вистачало елементарного — зошитів і паперу, підручників і шкільних приладів, одягу і взуття. Гальмувала навчальний процес нестача педагогічних кадрів: їх було дві третини до потреб. Складним було становище з рівнем освіти й кваліфікації шкільних учителів. Навіть на середину 50-х років з кожних 100 педагогів вищу освіту мали лише 54, середню — 44, а двоє не мали повної середньої освіти.

Відродити освітню систему, охопити навчанням різнорідний учнівський контингент — таким було невідкладне завдання працівників української школи. На початок 1944—45 навчального року вже працювало понад 25 тис. шкіл, більше половини з яких — початкові. Формувалася мережа дитячих будинків і шкільних інтернатів, шкіл робітничої і сільської молоді, шкіл учнів-переростків. Багато дітей-сиріт перебували під патронатом трудових колективів, були всиновлені людьми. Значну частину дітей, підлітків і молоді було прийнято до шкіл фабрично-заводського навчання, ремісничих шкіл, суворовських училищ. Вводились екзамени для учнів, що закінчували початкову й семирічну школу, екзамени на атестат зрілості для випускників середніх шкіл. Встановлено п'ятибальну систему оцінювання учнівських знань, нагородження золотими й срібними медалями.

Після звільнення України від окупантів поновили свою роботу 6 університетів, 20 педагогічних і 18 учительських інститутів, 77 педагогічних училищ. У завершальний рік війни чимало з них зробили дострокові випуски, багато студентів цих вищих навчальних закладів прийшли на вчительську роботу. Педагогічним колективам шкіл було надано можливість певного маневру в межах навчального плану. Дозволялось, зокрема, тимчасово зменшувати кількість годин з окремих навчальних предметів, для яких не вистачало вчителів або не було можливості проводити практично-лабораторні заняття, та збільшувати кількість годин з тих навчальних предметів, з яких утворились особливо великі прогалини у знаннях учнів. Підвищена увага приділялась повторенню навчального матеріалу з окремих предметів, оскільки він дещо забувся за час вимушеної перерви у навчанні. На кінець 50-х років було в основному завершено загальне обов'язкове початкове навчання, закладались основи для розвитку семирічної й середньої школи.

Менше ніж за 10 років освітня система України освоїла рубіж загального семирічного навчання дітей шкільного віку. Одночасно зростав контингент учнів 8—10-х класів. Було збільшено прийом до педагогічних вищих навчальних закладів, розширилася фахова й матеріальна база освіти, відкрилося близько 1500 нових шкіл на півтора мільйони учнівських місць. У школах республіки з'явились нові імена вчителів, чия праця позначена талантом і творчістю, новаторськими пошуками: В.О. Сухомлинський, Г.Д. Несторенко, І.І. Бабак, Г.М. Ільченко.

У 70—80-х роках XX ст. продовжувався розвиток і вдосконалення системи народної освіти. Запроваджено восьмирічне загальне навчання (всеобуч), на його основі здійснено перехід до загальної народної освіти. Початкова школа мала тепер трирічну програму навчання. Всеобуч поширювався й на середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Основною ланкою освітньої мережі стала середня школа. Наприкінці 80-х років в Україні було 20 819 шкіл різних типів, в яких навчалося близько 7 млн учнів.

На цей же час Україна мала 146 вищих закладів освіти, де навчалися 853 тис. студентів, 730 середніх спеціальних навчальних закладів. У республіці сформувався потужний корпус наукових кадрів: число науковців сягнуло за 220 тис, з них понад 70 тис. докторів і кандидатів наук. У повоєнні десятиліття став університетським містом Донецьк. Значною подією наукового і культурного життя стало відкриття в 1946 році університету в м. Ужгороді — першого вищого навчального закладу за тисячолітню історію краю.Учителі, педагогічна громадськість України чимало зробили для освіти і виховання юнаків і дівчат багатьох поколінь, підготовки їх до активної життєвої діяльності. Українська школа пройшла разом зі своїм народом важкий шлях випробувань, нагромадила значний досвід педагогічних пошуків, виховної діяльності, формування особистості. Цей досвід має непересічну цінність і потенціал тривалого існування у координатах школи нового часу.Розвиток української культури в 40—80-ті роки XX ст. став уже історією, але цей період є епохальною ланкою культурного процесу в Україні.