Історична типологія культури

Історична типологія культури - класифікація культур по типу та визначення місця конкретної культури в культурно-історичному процесі. Продуктивним дослідницьким методом у цьому питанні вважається поєднання діахронного і синхронного підходів. Діахронний підхід - аналітичне дослідження культури на основі вивчення та порівняння різних явищ, процесів, рис, зокрема, їх перебігу у часі. Синхронний підхід - система класифікації повторюваних культурних рис, притаманних конкретній культурі як унікальній моделі або комплексу елементів.

Різні концепції культурно-історичного процесу можуть обиратися в якості методологічної основи класифікації культур за історичним типом. Йдеться, зокрема, про 1) еволюційні концепції: а) еволюціонізм ХХ ст.;б) концепція універсальної еволюції Л.Уайта, Г.Чайлда; в) концепція мультилінійної еволюції Дж. Стюарда; г) концепція специфічної еволюції М.Салінса, Е. Сервіса), 2) формаційний підхід; 3) циклічний або цивілізаційний підхід.

Вибудовані також типологічні теорії, в яких культурно-детермінована поведінка індивіда розглядається як структурна основа для виокремлення того або іншого типу культури (А.Кребер, Дж.Фейблман, Дж.Мердок).

Кожен із зазначених підходів має свої особливості. Зокрема, представники класичного еволюціонізму ХIХ століття, прагнули виокремити всезагальні, універсальні у своїй основі, стадії розвитку культури (Г.Морган, Г.Спенсер, Е.Тайлор і ін.).

Концепція універсальної, загальної еволюції уможливлювала з’ясувати основні закономірності культурно-історичного процесу, його загальну тенденцію розвитку, розвитку основних культурних форм, підсистем, векторів культури. Так, Л.Уайт запропонував „ енергетичну” типологію культури в діахронному аспекті. Енергія, енергетичний чинник обирається критерієм для визначення стадій культурного розвитку, для порівняльного аналізу культур. Цивілізація або культура – форма організації енергії, а весь шлях людства „від дикості” через „варварство” до „цивілізації” – це історія освоєння енергії.

Концепція специфічної еволюції (вивчення локальних культур у діахронному аспекті) увиразнила конкретні культури, доповнила універсальну концепцію.

В марксистській (радянській) традиції набув поширення формаційний підхід як ще один із варіантів досліджень у діахронному аспекті. Суспільно-економічна формація розглядалася як тип суспільства, а в основу покладався - певний спосіб виробництва, який змінювався історично, визначаючи логіку та сходинки прогресивного поступу людства – від первіснообщинного ладу через рабовласницький, феодалізм, капіталізм, соціалізм аж до комунізму.

Формаційна типологія культури: культура первісного суспільства, культура рабовласницького суспільства, культура доби феодалізму, буржуазна (капіталістична) культура тощо.

В західноєвропейській філософії видатний представник „філософії життя” О.Шпенглер відкидає схему лінійного розвитку, започатковує “некласичні концепції” історичного процесу. Концепти про визначальну роль у розвитку суспільств особливостей „життя” (Ф.Ніцше), „волі” (А.Шопенгауер), „наджиття” та „більш ніж життя” (Г.Зіммель) тощо, а в першу чергу положення Й.Гете про „прафеномен” стали основою доктрини цивілізаційного підходу, сформульованого у двотомному трактаті О.Шпенглера „Захід Заходу” (1918, 1923 рр.). Принагідно зауважимо, що проблема вірного перекладу ще й досі залишається відкритою; в російському варіанті перекладу традиційна назва „Закат Европы” також не відповідає німецькому оригіналу. Правда, ще в 70-х рр. XIX ст. російський неослов’янофіл М.Данилевський у дослідженні „Росія і Європа” здійснив оригінальну спробу розділити історію людства на 12 культурних типів, до чого пізніше і, як вважають дослідники, незалежно від М.Данилевського, підійшов О.Шпенглер.

Цивілізаційний підхід демонструє свій варіант класифікації культур за історичним типом. Поняття „культура” і „цивілізація” не є тотожними, але взаємопов’язані, бо цивілізація – певний рівень розвитку культури, а також – певний тип культури з характерними рисами.

У такому розумінні цивілізація є певною характеристикою народів світу й макроодиницею у дослідницьких проектах. Поняття „цивілізація” як соціокультурна цілісність - одиниця для вивчення світової культури отримувала різні назви й використання в концептуальних дослідженнях. Зокрема, „культурно-історичні типи” – М.Данилевський, „високі культури”- О.Шпенглер, ”цивілізації” - А.Тойнбі, „соціокультурні суперсистеми”- П.Сорокін, „великі культури”- М.Бердяєв, „культурні системи” або „світові культури” – Ф.Нортроп тощо.

Характерними ознаками цивілізаційного підходу є синкретичність і універсальність, а тому його методологія може прислужуватися і для аналізу українського культурно-історичного типу, бо український феномен має дійсно специфічні, унікальні, тільки йому при­таманні закономірності, які уможливлюють увиразнити оригінальний український прафеномен (чи архетип - у термінології відомого психоаналітика К. - Г. Юнга).

У контексті стратегій національного вибору України, пошуків самоідентифікації в глобалізованому світі, варто згадати ще один, нині призабутий, варіант типології, але може викликати інтерес з погляду теоретичного осмислення українського культурно-історичного феномена. Йдеться про теорію елементів К.Шмітта („Земля і море”,1942), у якій на основі просторової диссиметрії, зокрема, відмінностей культурогенезу континентального та морського, виокремлюються два протилежні за сутнісними ознаками типи цивілізацій - таласократія і телурократія.

Таласократія - уособлення морської могутності (вода, текучість, демократія), характерним є кочівництво (особливо морське), торгівля, дух індивідуального підприємництва, рухливість етичних та юридичних норм. Цивілізації цього типу швидко розвиваються і легко міняють зовнішні культурні ознаки.

Телурократія – втілення сухопутної могутності (суша, постійність, ідеократія), характерним є пов’язаність із фіксованим простором, стійкістю його якісних орієнтацій і характеристик. Ознаками цього типу цивілізацій є осілість, консерватизм, закостенілість, наявність могутнього впливу ідеології, репресивність колективістської етики тощо.

Цінності — породження таласократичної цивілізації (геополітичний простір - узбережжя Атлантичного океану), якою є західноєвропейська індивідуалістично-корпоративна культура з її основоположними принципами - Свобода-Справедливість-Солідарність та реально забезпечуваним правом – на життя, на свободу, на власність. В телурократичній цивілізації цінності існують у вигляді ідеологічних імперативів – ієрархічних за значенням та тотальних за своїм впливом. Ідеї та ідеології є основоположними для євразійської цивілізації, геополітичний простір якої пов’язаний з Росією, Білоруссю, Україною та Східною Європою.

На межі тисячоліть Україна здійснює свій вибір у цивілізаційних координатах таласократія — телурократія. Україна – „геополітичне серце” Європи, а здійснення вибору на користь таласократичної культури – це відновлення історичної справедливості. Адже культура Київської Русі – таласократична, бо визначається глибинними архетипами (індивідуалізму, працелюбства, індивідуальних цінностей, рухливості етичних і юридичних норм тощо), що принципово не співпадала з нав’язаною російською культурою телурократії. В часи кризи Київська Русь через нерішучість і недалекоглядність своєї еліти поплатилася століттями рабства.

З погляду видатного українського кінорежисера Юрія Іллєнка в 2004-2005 рр. відбулася в Україні національна революція, а не так звана „помаранчева”, бо це є перекручування та підміна термінології на основі семантики кольору. Насправді – це була боротьба української нації за свої права, це був свідомий культурний вибір у бік вистражданих цінностей таласократичної цивілізації – індивідуального підприємництва, професіоналізму, корпоратизації, правової держави і права, етики й культури, миру і громадянської злагоди.

Цивілізаційний або культурологічний підхід, репрезентований такими авторитетами, як О.Шпенглер, А.Дж. Тойнбі, А.Вебер, К.Ясперс, П.Сорокін, серед російських авторів - М.Данилевський, К.Леонтьєв, Л.Гумільов, а українських - Д.Донцов, А.Кульчицький та інші. При всій різниці філософських позицій адептів цивілізаційного підходу загальною залишається орієнтація на традиції „філософії життя”, представленої іменами Ф.Ніцше, В.Дільтея, Г.Зіммеля, Г.Віндельбанда, ідеї яких ґрунтувалися на положеннях А.Шопенгауера, С.К’єркегора, Н.-Г.Гердера, Дж.Віко та інших про пошуки найтиповіших. глибинних основ тих чи інших культурно-історичних типів.

А. Кребер – автор „стилістичної” концепції культури, застосовує, до вище зазначених типологій („систематичної” типології П.Сорокіна, „прасимволічної” типології О.Шпенглера, „архетипічної” типології М.Данилевського), запозичений з мистецтвознавства термін „культурний стиль”, надаючи йому значення „типу культури” або „типу цивілізації”.

Він розглядає три взаємозалежних між собою варіанти становлення культурних стилів (або стилі культури). Зрозуміло, що будь-який стиль у рамках цілісної культури є незавершеним, бо є різні чинники як внутрішні, так і зовнішні, зокрема, і впливи інших культур. Впливи культур одна на іншу – різноманітні, і не завжди руйнівні. У склад однієї культури можуть одночасно входити елементи інших культур. Стиль власної культури випрацьовується поступово й послідовно. Період виникнення, росту, становлення своєрідної культури, тривалість життя такого утворення, час розвитку характерного стилю – взаємопов’язані. Три види діяльності: ріст культури, творчість (креативність) і стиль розвитку розглядаються як три аспекти одного цілісного процесу. Витворення нового змісту культури, асиміляція зовнішніх культурних елементів, поступове просування вперед характеристик стилю, зростання узгодженості між різними елементами і частинами - усе це разом у підсумку приводить до створення завершального стилю культури. Для американського дослідника Ф. Нортропа (1893 — 1975) основою культурної типологізації обираються методи пізнавальної діяльності. Протилежність філософських позицій визнається – основою „ідеологічного конфлікту” між східним і західним типами культури. Східній культурі притаманні інтуїтивне, ірраціональне світосприйняття, ціннісний підхід, а для західної культури - методи наукового, раціонального пізнання. Типологія культури за методами пізнавальної діяльності споріднена з класифікацією культур за формами мислення. В даному випадку виокремлюються домінантні в культурі форми мислення: „партикуляризм - універсалізм”, „асоціативність – абстрактність”. Партикуляристські культури зосереджують увагу на специфічному, індивідуальному, універсалістські – узагальненні, всезагальних категоріях. В партикуляризмі домінує асоціативність, знання здобуваються повільно й поступово на основі безпосереднього чуттєвого досвіду. Універсалізм передбачає абстрактні форми мислення. Під кутом зору вище зазначених взаємодоповнювальних типологій західна культура може описуватися через категорії „універсалізму” і „абстрактності”, а східна – „партикуляризму” і „асоціативності”. Принагідно зауважимо, що один з основоположників глибинної психології, К.-Г. Юнг зовнішньо проявлені відмінності між західною й східною культурами концептуально обґрунтовував на основі архетипічних особливостей колективного несвідомого, зокрема, виокремлюючи, культури-екстраверти та культури-інтроверти. У цьому контексті, але вже під кутом абсолютно іншої методології - структуралізму, варто згадати і типологізації культури, запропоновану відомим французьким етнологом, культурологом К.-Леві-Строссом.

К.Леві-Стросс в основу так званого поділу культур на „гарячі” і „холодні” покладає поняття „структури”, „тексту”. Сучасні культури – „гарячі” культури: вони пам’ятають всі уже створені тексти („текст” у широкому значенні слова – будь-яка знакова система - книги, музика, графіка тощо), прагнуть створити нові тексти, несхожі на попередні. В минулому, впродовж тисячоліть домінували культури –„холодні”, що відзначалися прагненням до точного відтворення вже існуючого „тексту"(на ранніх сходинках –священного гімну богам, моральної, правової формули тощо).

В „холодних культурах” історична пам’ять потрібна для збереження в незмінюваному вигляді відпочатково утворених текстів; тут важливе значення отримують форми ритуалізованої поведінки, зокрема, система очищувальних ритуалів та табу, а в системі відношення „традиція-новація”основоположною та неухильною визнається традиція, простежується прямий зв’язок ідеології з практикою. В „гарячих культурах” простежується абсолютно протилежна тенденція, бо історична пам’ять тут необхідна для створення оригінального, несхожого „тексту”, наголошується на інноваціях, а в таких суспільствах є багато різних ідеологічних систем, підсистем (офіційно-народна, церковно-світська тощо).

Культурно-антропологічна різниця між „гарячими” і „холодними” культурами є наступною:

„Гарячі культури”	„Холодні культури”
Зорієнтовані на пошуки нових „текстів”, креативність	Відновлення стандартних „текстів”, репродуктивність
Постійне винахідництво, інновації	Винахідництво –в минулому (боги, культурні герої), традиція

В основі синхронної типології культури є система класифікації повторюваних культурних рис, притаманних конкретній культурі як унікальній моделі або комплексу елементів.

Прагнення зрозуміти причини подібності та відмінностей між культурами уможливили створення концепції ”універсальної культурної моделі”.

Універсальна модель культури - концепція єдиного плана побудови культури випрацювана в ХХ ст. в антропології на основі порівняльного аналізу. Досліджено декілька сотень конкретних культур (більше 600, World Ethnographic Atlas), виокремлено повторювані риси, які отримали назву всезагальних. У всіх досліджуваних культурах зустрічалися наступні спільні елементи: віковий поділ,

календар, організація суспільства, системи спорідненості, приготування їжі, спільна праця та її поділ, декоративне мистецтво, освіта, етика, свята, фольклор, табу, похоронні ритуали, ігри, подарунки, гостинність, житлове будівництво, заборона інцесту, закон, імена, релігійні культи і т.п.

Дж. Мердок проголошує тезу: всі культури будуються за одним основним планом універсальної культурної моделі, а всезагальні риси культури – це подібність класифікацій як категорій елементів історії культури й поведінки. Наприклад, поведінка людини при одруженні, отриманні освіти, турботі про хворих за багатьма аспектами відрізняються у різних суспільствах. Проте всюди вони групуються в три категорії: шлюб, освіта, медицина. Спільною основою різних культур, що уможливлює їх порівняльний аналіз - визнається постійна система класифікацій.

Дж. Мердок показав, що кожна культура має мову, яка складається з однакових компонентів: фонем, слів, граматики. Похоронні обряди у всіх культурах, переважно є виявленням скорботи, включають ритуали, що захищають від злих сил тощо. При цьому, не зважаючи на виявлену подібність (наявність спільних рис і компонентів), розрізнявся конкретний культурний зміст. Було узагальнено, що дійсні всезагальні риси (спільний знаменник культур) – це не ідентичність змісту, а подібність класифікацій. Універсальна модель існує у всіх культурах: простих і складних, стародавніх і сучасних, а її основа - прихована в особливостях біологічної природи людини та умовах людського існування.

У моделі Мердока таким спільним знаменником визнається „культурна звичка” та основні фактори у становленні цієї структури, що визначає універсальну модель. Культурна звичка й традиція у певному соціальному контексті уможливлюють взаємодії, котрі вносять у культуру принцип обмежених можливостей – надзвичайно важливий для визначення універсальної культурної моделі. Цей принцип створює варіативність, притаманну конкретній культурі. Модель Мердока - „універсальний” спосіб у виявленні спільного і відмінностей у культурах на основі культурно-детермінованої поведінки людини, а узагальненій підсумковій універсальній схемі (1967) налічувалося 47 загальних культурних рис.

Дж. Стюард критично проаналізував уже існуючі системи класифікацій, визнав – недосконалими. Релятивістські концепції – засновані на теорії культурних ареалів, були - статичними, а класифікація тут приписувала однакове значення всім культурним елементам. На такій основі було створено безліч різноманітних класифікаційних схем для однакового етнографічного матеріалу. Отже, класифікація культур за культурними ареалами – описова, а покладені в її основу культурні елементи – нерідко випадкові. З таких самих причин, за переконаннями Стюарда, недосконалою є і концепція культурного типу Данилевського.

Розроблені також типології на основі спільності (загальності) характерних рис культури, зокрема, паттерни культури (Бенедикт), національного характеру (Мід) і інші, але вони ігнорують кросс-культурні сюжети.

Таксономічна схема більш широкого значення мусить включати не лише опис спільного ядра культури, але й аналіз культурних паралелей у часі та просторі. Подібний типологічний підхід, що ґрунтується на концепції мультилінійної еволюції, отримав назву - „культурного типу”(Стюард).

За визначенням Стюарда „культурний тип” - це сукупність окремих та функціонально взаємопоєднаних рис, притаманних двом або більше культурам, але не обов’язково всім. Вище зазначеним культурний тип відрізняється від культурного ареалу, бо останній враховує всі елементи культури. Отже, із точки зору Стюарда: культурний тип – сукупність рис, що з’являються як наслідок адаптації до оточуючого середовища, та утворюють ядро культури і є характеристикою однакового рівня соціокультурної інтеграції. Прикладами такого „культурного типу” можна назвати: східна деспотія Віттфогеля (1938,1940)- тип суспільства, що будується на основі усталеного взаємозв'язку між соціокультурною структурою та іррігаційною економікою; феодальне суспільство, свого часу характерне для Європи і для Японії, тощо.

Дж.Фейблман обґрунтовує свою концепцію „типів культури”, де внутрішня специфіка культури визначається особливостями культурно-детермінованої поведінки індивіда. Він розглядає культуру як спосіб існування людини, виокремлює п’ять типів, прогнозує можливість існування ще двох. Йдеться, зокрема, про: до-первісний, первісний, військовий, релігійний, цивілізаційний, науковий та постнауковий типи культури. Зазначені типи – ідеальні моделі, котрі не тотожні реальним культурам, бо реальні культури – динамічні утворення, у складі яких можуть бути декілька типів культури. Віднесення конкретної культури до одного з ідеальних типів - завжди умовність, а використання категорії типів культури уможливлює пояснити особливості конкретних культур.

Варто згадати ще декілька відомих історичних типологій, які можуть викликати інтерес з погляду історії регіонального розвитку культури та теоретичного осмилення вказаного феномену. В цьому випадку йдеться про регіональну типологію світової культури, де в основу класифікації покладається поняття „культурного регіону”.