Методи земельного та аграрного права

Склад та цільове призначення земель України

До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об’єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим. Разом з тим, за межами її території Україна може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни.

За основним цільовим призначенням землі поділяються на такі категорії: - землі сільськогосподарського призначення - землі житлової та громадської забудови - землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення - землі оздоровчого призначення; - землі рекреаційного призначення - землі історико-культурного призначення - землі лісового фонду - землі водного фонду - землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об’єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. А цільове призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

 

 

Методи земельного та аграрного права

В юридичній літературі існує думка, що у правовому регулюванні застосовується два методи: імперативний і диспозитивний.

Імперативний (адміністративно-правовий) метод владних приписів і вказівок ґрунтується на засадах підпорядкування, де однією стороною земельних правовідносин виступає уповноважений державний орган, а друга зобов’язана виконувати його владно-розпорядчі вказівки. Цей метод правового регулювання земельних відносин застосовується під час встановлення і зміни меж районів і міст, організації землеустрою, моніторингу і державного земельного кадастру, здійснення державного контролю за використанням і охороною землі.

Диспозитивний метод ґрунтується на засадах юридичної рівності сторін, коли учасники земельних правовідносин мають однакові права і обов’язки, тобто власники і користувачі землі мають можливість у визначених межах самостійно регулювати взаємовідносини між собою. Цей метод правового регулювання земельних відносин застосовується під час добросусідства, оскільки власники і землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання землі, за яких власникам і землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей, такі способи придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод, коли продаж земельних ділянок державної і комунальної власності громадянам та юридичним особам здійснюється на конкурентних засадах

Метод аграрного права — це сукупність прийомів і способів впливу на правовідносини в галузі сільськогосподарського виробництва. Комплексний характер аграрних правовідносин, які поєднують в собі організаційні та майнові відносини, зумовлює складний характер методу правового регулювання.Майнові відносини, які базуються на юридичній рівності сторін, регулюються нормами цивільного права, тому стосовно цих відносин застосовується диспозитивний метод. Згідно з ним суб'єкти аграрного підприємництва, вступаючи у майнові правовідносини, мають право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України. Тобто суб'єкти підприємницької діяльності діють за принципом “дозволено все, що не заборонено законом”.

Із розширенням права колективного самоврядування як системи управління діяльністю колективних сільськогосподарських підприємств і виробничих сільськогосподарських кооперативів набуває метод локальної правотворчості. Застосування цього методу дає можливість заповнити наявні в аграрному законодавстві прогалини. Організаційні відносини, що базуються на підпорядкуванні однієї сторони іншій, здебільшого регулюються нормами публічного права, тому стосовно цих відносин застосовується метод владних приписів, який виходить з того, що суб'єкти аграрного підприємництва зобов'язані підпорядковувати свою діяльність моделям правовідносин, які визначені законодавством.

В аграрному праві застосовують також метод рекомендацій, згідно з яким держава в особі уповноважених органів виконавчої влади регулює діяльність суб'єктів аграрного підприємництва, пропонуючи зразкові форми договорів (наприклад, договору оренди майна), статутних документів (типовий статут акціонерного товариства тощо).

 

 

4. Система земельного та аграрного права як галузей права

Під системою земельного права слід розуміти науково обґрунтоване послідовне розміщення однорідних правових норм, об’єднаних у правові інститути залежно від змісту, функцій, цільового призначення і способів їх реалізації, які зумовлені характером та особливостями суспільних відносин, що ними регулюються. Система земельного права, як й інших галузей національного права, поділяється на Загальну та Особливу частини.

Нормами Загальної частини регулюються всі відносини, які становлять предмет земельного права в цілому. Вона містить такі інститути, як: інститут державного регулювання земельних відносин і поділ складу земель за категоріями; інститут правових форм використання земель, у т. ч. права власності на землю, права користування землею, права земельного сервітуту; інститут компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування у галузі регулювання земельних відносин; правового регулювання угод, об’єктом яких є земля; інститут правового регулювання управління в галузі використання земель, у т. ч. здійснення землеустрою, моніторингу земель, державного земельного кадастру; інститут правової охорони земель, у т. ч. правового забезпечення раціонального використання земель; відповідальності за порушення земельного законодавства.

Особливу частину становлять такі інститути, як: інститут правового режиму земель сільськогосподарського призначення; інститут правового режиму земель житлової та громадської забудови; інститут правового режиму земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення; інститут правового режиму земель оздоровчого призначення; інститут правового режиму рекреаційного призначення; інститут правового режиму історико-культурного призначення; інститут правового режиму лісового фонду; інститут правового режиму водного фонду; інститут правового режиму промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Система аграрного права — це сукупність взаємопов'язаних, розміщених у певній логічній послідовності норм і правових інститутів, які регулюють аграрні правовідносини суб'єктів аграрного господарювання.

Усталеним інститутом аграрного права є:• інститут права членства в юридичних особах;• інститут права власності на землю;• інститут аграрної оренди як організаційно-виробничої форми сільського господарства;• є інститут корпоративного права;• інститут фермерського господарства, який включає норми права, що регулюють складний комплекс організаційно-управлінських, трудових, майнових, земельних та інших відносин. інститут сільськогосподарської кооперації;• інститут правового становища приватних підсобних господарств;• інститут аграрно-договірних відносин, норми якого забезпечують створення майнових, фінансових та інших передумов для ефективної господарської діяльності аграрних товаровиробників.• інститут — пріоритетного соціального розвитку села.

 

 

5. Принципи земельного права

Принципами права прийнято вважати головні положення та основні ідеї, які характеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю та відображають істотні положення права. Принципи земельного права реалізуються шляхом відтворення основних положень у земельному законодавстві, які пронизують його систему та вдосконалюються разом з їх розвитком.

Виходячи з цього, принципи земельного права поділяють на конституційні, загальні та спеціальні.

Конституційні принципи є універсальними і властивими усім галузям вітчизняного права.

Загальні принципи є результатом відтворення конституційних принципів права. Конституційні та загальні принципи відображаються в земельному законодавстві, набуваючи характеру і змісту спеціальних земельно-правових принципів.

Під спеціальними принципами земельного права слід розуміти закріплені чинним земельним законодавством основні керівні засади, які виражають сутність норм земельного права та головні напрями в галузі правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням та ефективною охороною земельних ресурсів. Доних відносять:

1. Принцип цільового і раціонального використання земель. 2.Принцип встановлення особливого правового режиму земель відповідних категорій

3.Принцип пріоритету сільськогосподарського використання земель та їх охорони базується на пріоритетності розвитку правового регулювання земель сільськогосподарського призначення.

4. Принцип здійснення контролю за використанням та охороною земель полягає в наявності спеціальних організаційно-правових засобів, за допомогою яких здійснюється контроль за використанням та охороною земельних ресурсів.

5.Принцип платності використання земель був запроваджений Законом України “Про плату за землю” від 3 липня 1992 р.,що являє собою використання коштів,що надходять від плати за землю,за цільовим призначенням – поліпшення родючості та охорона земельних ділянок.

6.Принцип забезпечення захисту прав юридичних осіб та громадян на землю закріплений у багатьох нормах земельного законодавства і передбачає такі спеціальні способи їх захисту: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню Дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків, а також інші способи, передбачені законом.

 

6. Поняття та загальна характеристика земельної реформи в Україні

Проведення земельної реформи в будь-якій країні має бути спрямоване на забезпечення реалізації основних функцій, землі в природі, економіці, суспільстві.

Реформування земельних відносин передбачає проведення комплексу інституційно-функціональних, економічних, соціальних, правових, екологічних та інших заходів, спрямованих на формування нових за змістом і характером суспільних відносин, пов’язаних із використанням землі. Саме такий підхід до здійснення земельної реформи впроваджується в Україні, де з 18 грудня 1990 року вся земля була оголошена об’єктом реформи. При цьому Україна відмовилась від реституції земельних ділянок як способу реформування відносин власності на землю.

Водночас основними напрямами земельної реформи були визначені роздержавлення і приватизація земель сільськогосподарського і несільськогосподарського призначення.

Серед багатьох факторів, які безпосередньо впливають на проведення земельної, аграрної реформ, важливе значення має юридична база, яка має бути адекватною конкретним історичним та іншим умовам розвитку суспільства на території тієї чи іншої держави. У процесі земельної реформи та її правового супроводу проведені кардинальні зміни щодо правового режиму земель сільськогосподарського призначення, окремих земельних ділянок земель населених пунктів, промисловості, транспорту, лісового фонду, водного фонду, земель запасу, можливостей впровадження приватної та колективної, згодом комунальної власності.

Земельна реформа – це перерозподіл землі між зацікавленими юридичними та фізичними особами, які здатні по-господарськи її використовувати.

Земельна реформа – процес довгостроковий, пов’язаний із реформуванням та вдосконаленням насамперед земельного законодавства – правової реформи та державницьких засад, тобто обумовлений потребами докорінних земельних перетворень, продукуванням, появою різних за рівнем та спрямованістю нормативно-правових актів.

Проведення земельної реформи необхідно для подальшого успішного розвитку вітчизняної економіки й зміцнення процесів її зростання., підвищення ефективності господарювання. Саме приватизація дає можливість підвищити ефективність національної економіки

 

 

7. Поняття права власності на землі в Україні

За своєю природою право власності на землю є одним із основних майнових прав. Виступаючи в якості об'єкта права власності, земля отримує особливі правові ознаки: вона стає "майном", тобто тим предметом цивільного, а тепер і земельного права, який відрізняють особливі юридичні ознаки. Сучасне суспільно-правове становище в Україні характеризується тим, що земельні проблеми, і особливо проблеми права власності на землю, викликають підвищений інтерес. Право власності на землю, дорогу якому проклала Постанова Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. і яке було закріплено Конституцією України, виявилось однією з найскладніших конструкцій для впровадження в українську правову дійсність.

Для права власності на землю, як і для інших інститутів земельного права, сучасний період слід вважати перехідним періодом, коли встановлені основні положення, але багато норм, що роблять застосування цього інституту повноцінним і адекватним, перебувають у стадії формування.

Особливістю права власності на землю в Україні є те, що форми прав на землю визначені законодавством "за суб'єктом". Конституцією України установлено, що земля може перебувати в державній, комунальній і приватній власності. Таким чином, визначено коло суб'єктів, що володіють правом власності на майно, а також встановлено, що в залежності від суб'єкта, який володіє правами на землю, визначається обсяг прав і обов'язків, що складають зміст того чи іншого виду права власності на землю.

 

 

8. Обєкти права власності на землю

Об'єктом права власності на землю виступає земельна ділянка, яка згідно з цивільним правом має такі ознаки, як:

- обігоспроможності, тобто земельна ділянка може вільно відчужуватися або переходити від одної особи до іншої (внаслідок наслідування, реорганізації юридичної особи) чи іншим способом, якщо вона не вилучена із обігу чи не обмежена в обігу;

- земельна ділянка як об'єкт цивільного права є нерухомим майном. На підставі цього положення право власності на земельну ділянку підлягає державній реєстрації. Для земельних ділянок установлена також і спеціальна реєстрація - в органах Державного комітету по земельних ресурсах України;

- земельна ділянка в залежності від того, чи можливий її переділ без шкоди для її господарського призначення чи ні, може бути визнана ділимим чи неділимим майном. Ця ознака має суттєве значення у тому випадку, коли земельна ділянка перебуває у спільній власності і виникає питання про виділення частки(паю) земельної ділянки одному із власників, а також у випадку необхідності відчуження частки земельної ділянки. У випадку, коли земельна ділянка визнається неподільною, власнику не може бути виділена частка ділянки в натурі, а видається грошова компенсація. Рішення про неподільність земельної ділянки, якщо про це не вказується в законодавстві, приймає суд;

- наступною ознакою земельної ділянки є те, що продукція і доходи, отримані внаслідок використання земельної ділянки, належать особі, що використовує цю ділянку на законних підставах.

Ще однією ознакою можна вважати те, що об'єктом права власності земля виступає в якості обмеженої в просторі земельної ділянки. Для неї характерно те, що межі ділянки і її місцезнаходження встановлюються в порядку, закріпленому законодавством про землеустрій.

9. Суб’єкти права власності на землю

Суб'єкт права власності на землю - це особа, що здійснює володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою на підставі закону. Права всіх суб'єктів права власності на землю рівні і захищаються способами, встановленими законом. До суб'єктів правових відносин, пов'язаних з виникненням права власності на землю, відносяться також особи, що вступають у відносини з приводу отримання даного права. Громадяни і юридичні особи як суб'єкти об'єднані змістом права приватної власності на землю, яке їм надано законодавством.

Суб'єктами права державної і комунальної власності є державні та комунальні територіальні утворення. Участь даних суб'єктів у відносинах щодо власності на землю слід відрізняти від їх ролі в управлінні земельними ресурсами. У першому випадку (через відповідні державні органи) вони виступають в якості сторін у договорах купівлі-продажу чи оренди земельної ділянки, які регулюються цивільним законодавством. У другому випадку суб'єкти виконують встановлені законодавством функції щодо контролю за використанням земельних ресурсів, організації землеустрою тощо. Органи державної влади та управління і органи місцевого самоврядування здійснюють управління і розпорядження землями, що перебувають у державній і комунальній власності.

Право приватної власності служить для задоволення інтересів власників - громадян і юридичних осіб. Державна і комунальна власність на землю забезпечує інтереси великих груп людей: народу України взагалі; населення, що мешкає на території комунальних утворень.

Особливості набуття та припинення права власності на землю залежать від того, чи знаходиться земля у власності громадянина, юридичної особи або державного чи комунального територіального утворення. Дані особливості можуть установлюватися лише законом.