байстрюкова жалюгідність

до тебе звертаю молитви,
тебе я чекаю і жду,
в рутині та мріях даремних,
кохаю. боготворю.

до тебе звертаюсь що ночі,
в промовах своїх голосних
і плоть невимовно шепоче,
бажає цілунків п'янких...

бажає обіймів та шалу,
вогню незакутих сердець,
порізів, подряпин, удару
і всриків під самий кінець...

бажає жаги та реласку,
і духу, і тіла, і дна,
аби у миттєвість оргазму
безликою стала сомма...

до тебе звертаю молитви,
минулим з тобою живу,
банальне німе сьогодення
де втратив єдину я ту...

 

туман.
здається шоста ранку,
і вже світлішає пізніш...
і тепло, тихо, неповторно
ласкає нас осінній бриз...

у двох.
здається ми були колись,
уже полегше розуміти,
сприймати, бути, на одинці,
без тебе якось жити...

авжеш.
все плинно в світі,
мінливо як сама вода,
багато змін траплялося
та в серці досі ти одна...

банальщина.
вульгарна писанина,
а ситуація ж так потребує дій!
сердечна імпотенція лютує,
не дозволя ввязатись в бій...

кінцівка.
без моралі й зиску,
прекрасна осінь на дворі,
чи є іскра - нема іскри?
яка різниця? - ми самі...

 

ротація
внаслідок зміни частот,
ти продукуєш дотації,
хибою власних чеснот
знову потраплю в ротацію…

силу силену тортур,
спалах надаї ворожить,
вічний байдужості мур
сила любові не сточить…

славний п’янкий егоїзм,
пильно стоїть на сторожі,
хтивість, обман, гедонізм,
як авангард огорожі…

ніжність як кохання чумні,
наче відверте нахабство,
лишимось знову одні
серед убогості блядства…

Чому між нами все так просто, Дана?
вперед мандрувать чи звернуть до начала?

Чому між нами все так складно, Дана?
постійно в загулах, блядуєш і п’яна...

Чому між нами шкереберть все, Дана?
коли на слова так чекав, - чом мовчала?

Чому між нами все так хуйово, Дана?
хіба не стонала... хіба не кінчала?

Чому між нами все так просто, Дана?
як рими і стиль у Омара Хаяма…

Чому між нами все так складно, Дана?
темниця страшніша ти від Азкабана…

Чому між нами шкереберть все, Дана?
зникла миттєво і ніжність з радара...

Чому між нами все так хуйово, Дана?
хіба ти кохаєш... хіба справді кохала??????

в пьяном угаре
рифмы не ложатся, -
рифмы пиздуют
как течки поток!
но, бляди, - ебутся!
но, бляди - ведутся!
за пиво - даются!
значит, - все заебись!
значит все заебись!!!
тебе не нужны от нее
комплименты,-
тебе не нужны от нее
пироги.
пускай будет рядом!
пусть просто приснится!
не ной!
соберись!
в пизду компоненты!
в пизду - и мораль!
с ней только проснуться!
с ней только - убиться!
а дальше -
посрать!
глухой от бухла.
и глуп как индюк!
сынок. одинок!
поплачь, пидарок!:
как же достала эта
параша!
как же достала эта
хуйня!
Рильке.
Кундера.
и Блок.
Лепс.
Могилевская.
Бйорк.
ждешь смс -
терпенье теряя,
ждешь смс -
теряя контроль!
сука тупая -
тебя истязая -
славно кайфует! -
понятно, урод?!
ей до пизды
твои
сантименты.
ей до пизды -
и просто посрать!
ждешь.
как последний
уретный дурак!
занавес.
свет.
аплодисменты.

самовдосконалення як віха самознищення.
ті антресолі де забуті килими,
льохи підтоплени і гробарі
автограФ залишають на труні...
потопи споминів і макарон,
загуглені солодкі зради
на Кубі з хвойдами орал
брехливо називав: наради.
і перманентний злив чеснот,
моральний компроміс підступний,
ти виправдовував постійно тим
мовляв вогонь жаги відсутній.
і далі забавляв школярок,
все вабив молодих дівчат
своєю сивиною й віком,
наївних купував малят.
ще дуже юних хвойд та стерв,
котрі ще не ламали долі,
навчити цьому ремеслу
у планах мав ти їх поволі...
дружина й діти - то таке.
тобі ж лиш 40 - час гуляти.
потрібно кризу побороть -
а інші, - то таке. начхати.

читаючи під ранок Тропік Рака,
у перемішку з Іздриком та Жаданом,
себе не тільки відчував ущербно,
а й просто недолугим пацаном...

уся моя ж ця писанина -
для тебе, справді, зрозумій,
і вдень недоспана година,
і цей тривалий мій запій...

отті банальні охи й ахи,
ось це бездарне йомайо,
щоб передати те кохання,
яке так люто нагребло...

ту кляту хіть щоб буть з тобою,
жагу бажанного яства,
терпку солодкість поцілунків,
п'янку привабливість вина...

пекучі спраглі рухи вгору,
всі присмаки твої й смаки,
всі аромати і дарунки,
у ті моменти як кінчаєш ти...

всі подихи твої і стони,
закушені усі твої уста,
заплющені в пориві очі,
нестримна пристрасть до кінця...

те щастя засинати просто разом,
і прокидатися удвох разом,
і зустрічі увінченні екстазом,
і ночі що були лише зі сном...

читаючи вночі поетів,
і так ущербно пишучи,
я просто намагаюсь передати:
коханою назавжди будеш ти...

отец, не бойся быть со мною груб,
рубай в глаза, давай по делу
сейчас силен во мне недуг,
смерть расползается по телу...

твои слова как тот бальзам,
излечат врятли, но согреют,
крушенье терпит славный храм,
где к отпиванию поспеют...

твой отчий взгляд неповторим,
и осуждения там малость,
тот сын что был герой, кумир,
сейчас же лишь фантом, усталость...

непонимание в зрачках,
и вой от боли не сказанной,
твой сын стоявший на ногах,
надломлен инвалидной раной...

твой сын, кто храбрым был в боях,
кто нес к победе вечно знамя,
сейчас беспомощный слабак,
в котором угасает пламя...

отец, прости и успокойся,
я много видовал, не мал,
я счастлив был и наслаждался,
любил побольше чем страдал...

я жил, отец, и оступился,
возможно выбрав ложный путь,
налей себе побольше водки -
мне просто нужно отдохнуть...

tonight.
we are young.
і пофіг що спати - тоді коли решта прокидається. і пофіг - що сонця майже не бачиш. і пофіг - що алкоголь. і пофіг - що літо скінчилось.
і пофіг - що це більше іллюзія ніж реальність. пофіг.
адже - почалася осінь. адже - ти бачищ і світанки, і заходи. щодня. неповторну передранкову сірість Подолу. на балконі. адже - ти молодий. і ці ночі - ваші. адже - несе молодим духом.
буде ще час аби стати зразковим сім'янином. з недільними поїздками до гіпермаркетів і телешоу на ніч - о 23тій. буде ще час прокидатися о 6тій і робити сніданки. буде ще час - турбуватися про завтра і планувати сімейний бюджет. буде ще час для іпотеки, кредитної історії, приватних шкіл, закритих клубів та віпівських готелей.
буде.
але не сьогодні.
але - не зараз.
сьогодні - ми молоді.
сьогодні - тільки хардкор.
піс, лав, рокенрол.
Live Fuck Die

чоловіки, відносно, чесні мрійники, що будують іллюзії і намагаються не тільки в них жити, а й змусити цілий світ, принаймі власний, персональний, - жити за правилами цієї своєї казочки.
жінки, відносно, брехливі практичні раціоналістки. бачать все таким як воно є насправді. і яким має бути - аби убезпечити їх потомство. інстинкт диктує і зумовлює поведінку.
наше начало - табула раса, ваше - гени.
наше мислення формує наш всесіт, ваш всесвіт - зумовлює ваше мислення.
вийнятки лише підтверджують правила.
власне, вийнятки і формують правила. перетворюють купу фактів та домислів у певне узагальнення.
ми - дух. ви - тіло.
ми - завтра і вчора. ви - сьогодні.
ми - безнадійні. ви - вічні.
хіба не так?????

06:08 - пасмурний ранок з мрякою, дощем та вітром... тиша... свіжість що несе меланхолію, приреченість, романтику та депресуху... хіба буває щось прекрасніше і сумніше? от би ще туман був...
і що можу бути краще???? ніж закутатись у пледи вдома вдвох, їбашити чайок, а краще гаряче вино, їсти всіляки жирні, повні консервантів та єшок вкусняхи, кохатися під плейсібо та нірвану, а в перервах переглядати милі дибільні комедії? хіба що гуляти з тобою такою погодою містом, замерзаючи не випускати все одно твоїх долоней з власних, зупинитися десь аби йобнути в центрі чайку, а краще гарячого вина... і бути нестями від щастя.
осінь - ти просто космос.
осінь - i love you)

Київ лише починає прокидатися... перші трамваї та ще п'яні з ночі бомжі... порожні магістралі... такі далекі затори - ніби між нами не дві години, а ціла вічність, і такі близькі люди - ніби між нами не вічність, а лише дві години... в такий час - мільйоне місто особливо прекрасне...воно набуває шарму якогось маленького провінційного містечка де всі один одного знають... де ходять в гості і гучно тижнями святкують весілля... де скорбота на панахиді - скоріше таки справді скорбота, а не просто 10хвилинний ритуал - адже ввечері чи то тренажерна зала(абонемент хоч і акційний, але все одно не з дешевих) чи посиденьки з подругами в караоке-барі... от та наївність, та простота, те що ми так часто шаблонно іменнуємо словом провінційність - це те, чого так часто не вистачає Києву... ні, ви не подумайте, я люблю велике(відносно, адже ті ж Гуанджоу, Мумбаї та Мехіко не можуть сприйняти Київ за таке) місто з його ритмом, відкритістю, поступом, неонами, доглянутими жінками та офісними центрами... просто інколи так хочеться обміняти шум мегаполісу та тишу провінції... і Київ, він такий, - що надає таку можливість... вночі на безлюдному Андріївському, десь між Десятиною та Володимирською... на Михайлівській біля МЗС де компанію тобі складе хіба що охоронець з ліхтарем... забутий сержант недолугої армії... і це у серці, самому серці столиці...тиша і спокій... як і зараз, вранці, на цьому старому, розбитому, зруйнованому і водночас динамічно мінливому, що розбудовується Подолі... новий день)
дайте цьому містові і цьому дню лише пару годин - і вони покажуть вам зовсім інші свої грані - з гаміром, сміхом, метушнею, тими ж заторами в кінці кінців... але поки, поки, це місто лише прокидається... і воно, воно, - прекрасне) в своєму пробудженні) як і цей, новий день)

з безтурботної ейфорії переважно зазвичай і народжується справжнє розчарування.
все одно кажи: так!
завжди кажи: так!
звісно, це дуже поверхнево, наївно, а цілком можливо і дурнувато, але ти все одно: завжди кажи так!
життю. емоціям. можливостям. враженням. подорожам. коханню. шаленості. молодості. рокенролу.
не бійся плисти проти течії і спробуй зламати систему. забудь про рамки, норми, правила, кліше та стеріотипи. забий на невдачі, фіаско і голоси навколо що гомонітимуть:"так не можна!", "я ж казав!", "треба було мене слухати"... забий, і дай їм достойну відповідь: завжди говори так!
нехай твій альма матер - щоб він тобі не дав, чи щоб не забрав - був змушений просто тобою пишатися і вже замовляв пам'ятну дошку про те, що ти ходив тими стежками студмістечка) які завжди будуть твоїми - і які вже давно не твої. дивно, то як.
щоб твої альтер его - були в шоці від тебе самого! і аби вони знали - хто у домі головний.
щоб цей світ, твоя епоха, твоя держава, твої френди по інсаграмах і ліндінах могли захоплено сказати: так, він жив!
відкривай нові горизонти, читай нові книги, знайомся з новими людьми, відвідуй нові країни, пиши нові пісні... - кажу всьому і завжди так!
любові, а не заздрості - так!
відкритості, а не пафосу - так!
щирості, а не лицемірству - так!
захопленості, а не байдужості - так!
наполегливості, а не ліні - так!
бадьорості, а не унилості - так!
життю, а не існуванню - так, так, так!!!!
і звісно, тебе будуть обманювати - все одно кажи чесності - так!
і звісно, тебе будуть кривдити, все одно кажи довірі та прощенню - так!
і звісно, тебе будуть висміювати, все одно кажи розумінню - так!
і звісно, - тебе будуть намагатися зламати, все одно кажи волі - так!!!!
адже, завтра буде хороший день))) і сьогодні - також))
так, так, так!!!))))))))))))

победы порождают беспечность.
24. хто не спить вранці в неділю? хто ловить кайф від поодиноких трамваїв, автівок, пасажирів тролейбусів на зупинках і теплого, якогось такого доброго, навіть близького чи рідного осінього ранку? здається, ми з ним на одній хвилі. з нею. з осіню.
ніщо тебе так не характерезує як твоя любов до осені. її боготворіння. вона - різноманітна, парадоксальна, така, що поєднує протилежності і здавалося б, несумісності. як і ти.
все набирає обертів: роки, алкоголізм, забуття, смиреність, успіх, невдачі. ти потрапляєш у замкнене коло котре можливо розірвати, але з котрого так важко вибратися. те, чиїм господарем ти був - починає господарювати над тобою. ти перетворюєшся в невільника власних справ і поглядів. принципи - це дуже добре. але вони не мають обмежувати в питанях росту. в кінці кінців мають бути не тільки вийнятки з правил, має бути перманентний перегляд цінностей. і це - не самозречення, не слабкість, це - мудрість. прощати, розуміти, не тримати зла, не мститися, приймати - це не слабкість. це - сила. як і доброта. як і любов. найбільша у всесвіті сила.
егегей, Мак'явелісти - де ви?? зі своїми догмами про розподіл та володарювання і мету що виправдовує засоби? зі своїми трактатами про егоїстичний гедоністичний абсолют. де ви є - я хочу подивитися у ваші очі. аби - поспівчувати.
дуже легко збитися з дороги. кожному з нас. але цей зигзаг - то також частина шляху. чи варті наші близькі розуміння в такі моменти? чи варті ми осуду?
я дуже багато думаю про це все. на щастя - маю таку можливість. разом з фізичною повноціністю та матерільною базою. був би калікою чи бідняком - було б не до того.
ми так мало цінуємо те, що маємо. людей, що поряд. вибудовуємо якісь стіни з шаблоних реакцій та відповідей, навіть до тих - хто такий щирий та відкритий, хто так прагне спілкування з нами.
а потім - жаліємося на самотність.
ми так часто розкидаємося і робимо боляче найближчим. батькам, коханим, дітям.
ми так часто робимо такі дурниці...
у хвилини найбільшого розпачу, в ці насправді найстрашніші моменти коли ми підходемо до межі - за котрою морок, коли ми здатні на ганебні вчинки, на самозречення - саме тоді дуже важливо вміти адекватно сприймати цей світ і все що є у ньому. те, - що ми далеко не одні. те - що далеко не всім на нас начхати. те, - що завтра неодміно буде - нехай і важке, нехай і прикре чи навіть повне сорому, але - це таки буде новий день. нового життя. пам'ятати про те, що та ніч, що та йобана ніч таки найтемніша перед світанком...
забити на моралізаторство. на пафос. на зверхність. на судження та осуд. просто сприймати себе, житя та інших - такими як вони є. нам невідомі і не можуть бути відомі справжні наміри, мотиви та наслідки. уся багатограність та багатошаровість кожного фрагменту. ми - завжди спроможні бачити і відчувати лише частину. якщо спроможні хоча б на це.
а поки - осінь. осінь крокує своєю Величчю та розмаїттям. що так тобі близькі. осінь - що декламує навіть перший сніг та хурделиці. поряд - з останніми купаннями у річці.
осінь - що дарує тобі щастя.
осінь - що дарує тобі свободу.
осінь - що дарує тобі життя...

Urbi et Orbi
до алкоголю звикаєш ще значно швидше ніж до самотності. чомусь вважається, що природній стан людини фактично у будь-якому віці це бути у двох, мати пару. ну, і ми чи то відповідаємо цьому інстинкту, чи то слідуємо цьому шаблону. а коли обставини складаються так, що лишаємося "одні" - початково відчуваємо дискомфорт, несправедливість, часом навіть розпач...
Unum et idem
але, якщо у нашому повному трансформацій та змін світі бути одному - це може бути не тільки нормально і загальноприйнятно, але й цілком комфортно?
коли ти не просто звикаєш до статусу "одинак", але й отримуєш від цього насолоду? як там кажуть: хочеш йти швидко - йди один, хочеш йти далеко - йдіть удвох... так от, якщо я хочу наразі рухатися швидко і мені довподоби самота - це не нормально?
чи це просто певний самотрансферінг? типу - у мене нікого немає, той мені ніхто не треба... відмовка, чи таки свідомий вибір?
ти не перетворюєшся на асоціального типа - навіт навпаки. ти зовсім не уникаєш людського середовища та компанійських варіантів - ти просто не хочеш йти далі... просто не хочеш переходити певну внутрішню уявну межу і робити якусь людину особливою... з різних причин.
можливо, через комплекси що як бомба відкладеної дії були закладені першою і детоновані другою - тепер цвітуть і буяють по повній... можливо тому, що тобі цілком досить однієї - у снах, а іншої - ніде. можливо тому, що ти не готовий. а можливо, цілком можливо, що причина у банальному страху. невідповідності, чергової невдачі, ще якого лайна... психологія переможеного?
Ultima ratio
міг би бути різним. можна обмежитися і банальним: усе має причину і свій час, чи: це просто необхідний перехідний період, а можна покопирхатися на задвірках своєї під- та свідомості і таки знайти істині мотиви...
та хіба це має хоча б якесь значення?????

Love. Just Love
ніяких компромісів. все дуже просто. Just Love
забийте на усе те лайно і віддайтеся Love
будьте з коханими. палко і ніжко кохайтеся. живіть своєю Love
відкрийтеся, експерементуйте, пізнавайте, насолоджуйтесь - Love
забудьте про сварки, війни, брехню, підступність, зради - Just Love
все багатсво і велич всесвіту - біля ваших ніг. у Вас. у Ваших коханих. Love
найбільше щастя та блаженство такі доступні - Love
Love. Just Love

13/09/13
магія чисел.
магія людей.
до одних чомусь тягне. до інших - ні. магнетизм? харизма?
можливо, справа не у твариних інстинктах чи божій іскрі, а у банальній особливості особистості? обраності тих, хто нас манить?
думаю, люди не бувають особливими. особливими - ми робимо їх власноруч. так само як і нас - хтось робить особливими. і це так класно, коли виникають збіги. іскра. спалах.
чи перетвориться вона на багаття що буде зігрівати, а не просто буде яскравим моментом - питання часу. і роботи над собою та над стосунками.
люди - дивні. ми чомусь так часто кажимо що "це не моє", "я так не можу", "я інший" ніби характер це щось таке статичне як Гімалаї чи таке важкозмінне як гравітація. ми ж можемо це все легко і швидко змінювати. невідповідність попереднім власним принципам та переконанням? змінюйся. бути гнучким, це не значить бути безхребетним. це значить бути мобільним, і можливо навіть мудрим. бо хіба зрада своїм принципам не є величною, якщо вона зроблена заради близької людини? і заради себе?
ми надзвичайно залежимо, а в результаті і потерпаємо від суспільних шаблонів та кліше. загальноприйнятих реакцій на характерні події. рефлекторно повторюємо мантри чи то кимось вигадані чи то випадково сформовані. До Бісу!
13/09/13 - яка ж прекрасна злива, яка чудова осінь на дворі)
Peace Love Rock&Roll

Ебать, как же я люблю осень!))))))))))))))
вот, блин, почему вы ноете что "этот дождь достал!", "какая ужастная погода!", "сколько можно!" - это же так красиво! если вы на улице - прогуляться пустынным Киевом теплым вечером под дождем - что может быть романтичней? что может помочь лучше проветрить мозг? собраться с идеями? подумать, определиться? каков же он прекрасен Киев в такую пору!
а если вы дома - это же вообще, лафа! а если к тому же не одни - разве не блаженство! теплый плед, родной человек, гарячее вино либо чай со вкусностями, комедийные ситкомы, желательно просмотренные до дыр и изученные на память даже вашими соседями-пенсионерами, например Друзья, любовь и страстно-нежный секс, может даже с диалогами и смехом...
вот и хули жаловаться?
конечно же - все это приторная ваниль и банальные банальности, но может просто стоит научится радоваться тому что есть? маленьким фрагментам нашей большой жизни?
ведь вы же не с тех, которые ждут лета весной, а потом ноют про то как же жарко? не с тех, которые осенью жаждут зимы, а зимой - ноют про холод? не с тех, кому зимой вспоминается осень и мерещится весна, а осенью соответственно противны дожди, туман и прохлада? как и весеняя оттепель и то, что она подымает?
я надеюсь, - вы не с тех)
ибо, наша жизнь - прекрасна.
ибо, осень - прекрасна.
ибо, прекрасны вы. прекрасны все мы.
мир)

якісь дуже кроткі дні. сюрреалізм та видіння. галюцінації та забуті сноведіння. домисли та вигадки. реальне та можливе. випадковості та збіги. неминучність.
дощ.
дощ.
дощ.
осінь. осінь. осінь.
і от якось у цій всій канєтєлі виникає інсайт. ти прозріваєш. в одну незрозумілу звичайну мить ти починаєш бачити людей і речі такими якими вони є. суцільним абсолютом і суцільним ніщо. все перебуває у динаміці руху, ніщо не статичне. ти розумієш - як все це просто. як все це складно. і як це Велично у своїй простій складності...
на тебе дивиться той 14 річний хлопець. точніше ти - на себе десятирічної давності...щоб ти йому сказав? він зараз може тебе чути. чути і сприймати. але хіба тобі є що сказати?
що до цього призвело? недосип? міркування? шизоренія? самотність? постійни гамір і перманентні пориви? не важливо головне, що ти тепер тут - саме у цьому пункті. у цій відправній точці. що є дорогою. що є лише епізодом, насправді. фрагментом безмежності.
твоя свідомість формує буття. ти - створюєш свій світ. а не навпаки.
аве. аве.

незнаю, звідкіля взялася в мені ця сентиментальність... може вона завжди і була. мрії маленького хлопчика про велике щасливе майбутнє... але зараз, зараз, цього ранку, в цій пересвітанковій тиші я ловлю такий безмежний кайф... цієї осені... минулого літа... цей стан, як же його передати словами?
а так би хотілося ним поділися... спокоєм... розумінням... блаженством... цієї досконалістю тут і зараз, коли тобі не потрібні ніхто і ніщо. крім них. найближчих.
цей Київ, цей стан - це твоє. твоє внутрішнє я, що знаходить своє відображення на зовні...
і це робить тебе таким щасливим...

і який сенс у всіх цих перемогах і тріумфах, якщо ти не можеш розділити їх з близькими? з тими, кого любиш? коли ти нікого не любиш...
і знову - за шосту ранку, вже справді осінній Поділ, листя каштанів що віддає трупняком - по іншому не скажеш, і справжня краса біля пам'ятнику Сковороді - жовте листя на деревах, і воно ж вже і під ногами... не холодно. тихо. самотньо. неповторно. прекрасно.
ти повертаєш події на 365 днів назад і запитуєш себе, навіть не те, де ці люди, що тоді були поряд, ти запитуєш - чому вони зараз не поряд? і що найбільш прикро - ти отримуєш цілком логічну відповідь.
ти перестав чекати на повідомлення від неї. і тут вона написала. і тепер - ти знову чекаєш. щоразу відкриваючи той бісів вк, бачячи чи то двадцять, чи то тридцять, чи то сорок повідомлень - і жодного від неї - ти відчуваєш розчарування. знову. нічого, - ще трохи часу так - і звикнеш. знову. і перестанеш чекати. знову.
ці трьох і чотирьох поверхові будиночки на Контрактовій нагадують декорації. взагалі, все це нічне і раньоранкове місто у якому ти живеш - видається цілковитою бутафорією. павільйоном. тими таки декораціями. прекрасними, - але не живими.
особливо - в неділю.
взагалі, вихідні та відпустки - це ж, загальновідомо, найнестерпніший час для самотніх людей. добре, що у тебе фактично не має а ні перших, а ні другого.
вночі - все зовсім по іншому.
живучи так - ти проживаєш зовсім інше життя.
відносно більшості - твої погляди та думки, певно, можуть видаватися деформованими. але тобі - якось пофіг.
на тебе ще чекають ранні підйоми і недільні вилазки до Ашану. можливо. колись.
а поки - ти досліджуєш себе. і цей світ.
брешеш. ти все давним давно знаєш.
всі карти - вже давно відкриті і лежать на столі.
жереб кинуто. Рубікон - перейдено.
і ти, знаєш, що Брут також з ними. треті півні - вже заспівали.
ти все це знаєш, розумієш, сприймаєш.
а тому - все дуже просто. зрозуміло. класно. все супер.
майже.
майже)

карма, йомайо!
не забувай про карму, дюд.
бо ж хулі, цей всесвіт, - справделивий. так, можливо і не пунктуальний, можливо навіть тормознутий в найбільш сленговому з значень - але таки кожен отримує по заслугам. це ж закони фізики, хімії, буття - ні що ні звідки не береться і нікуди не дівається. все, просто напросто трансформується, тож, твої добрі, як і лихі дії, наміри, слова, думки - неодміно віл бек фо ю))) любов, прощення, злість, ненависть, злоба, щирість, щедрість, заздрість - чекають тебе у тих же пропорціях що ти їх продукуєш для цього світу. колись - все повертається назад. бумеранг.
єдине, на що ти можеш сподіватися, то - відстрочка платежу.
але, кожна відстрочка добігає кінця і настає момент розплати. і не обов'язково це щось таке драматичне, - розплата може бути і получкою) якщо ти не був гандоном.
бо ж, інколи граєш ти, - а часом грають тебе.
про це дуже не бажано забувати.
як і те, що ті срані ігри варто було б звести до мінімуму. і просто бути відкритим та щирим.
ну, це можливо за двох умов:
1. ти не жінка
2. ти не жінка
а взагалі, все це життя - дуже цікава і класна штука. от, часто правді не знаєш, якою буде та шоколадна цукерка. кожен день може завершитися і бути прожитим так - як ти і не міг подумати спросоння. ти можеш заснути з тим - з ким дуже хотів. побачии того - кого дуже жадав. подушам поговорити з тим - з ким у вас колись була вона одна на двох. ти можеш прожити листопадовий день посеред вересня. ти можеш робити те, що хочеш, і з цим відчувати повну внутрішню правильність рішення. ну і так далі...
ти можеш почати читати Міллера. і побачити в ньому не тільки своїх улюблених Ремарка та Палагнюка, але й багато чого зі свого життя. більш того, - побачити себе десь наприкінці 20х, десь у Парижі...
Конфуцій, старе китайське падло, якось сказав(а може і не Конфуцій, біс його знає) - що варто забувати образи, але ніколи не варто забувати доброту. гадаю, - просто чудове кредо та рецепт для щасливого життя)
кохаймося)

життя - іронічна штука. дуже.
тобі 24 і хотілося б написати щось позитивно-веселе, таке мотивуюче і надихаюче, але в голову, блять, лізе переважно одна хуйота...
місто здається - декорацією, люди - статистами, події - немов по сценарію, життя - бутафорією...
але, цілком можливо - що все це таки насправді.
все дуже просто в нашому світі. ми самі у власному мозку придумуємо якісь межі та кордони, принципи та іншу лабуду.
прагнемо впевненості, ексклюзивності, вірності. хочемо - аби ця планета кружляла навколо нашого его. аби міста були - декораціями, люди- статистами, життя - сценарієм, ну а ми, звісно, - в головній ролі. за котру отримаємо оскара. і любов прихильників. всіх тих статистів.
чому просто не можна бути разом з людиною котру кохаєш? чому ми живемо або минулим, або майбутнім, забуваючи, що наше життя - це завжди теперішнє, це завжди саме ця мить. зараз.
навіщо віддаємо роки, що так швидко минають - умовностям? чому вішаємо на все ярлики?:
егоїст, лузер, падло, хвойда, пройдисвід, друг, добре, погано, табу, хуйня. хуйня. хуйня!
чому, замість того аби писати щось тепле, ніжне, те, що буде плекати в нас всіх радість, любов і позитив - л'ються потоком лише такі слова?
чому ми не можемо просто стати щасливими? споглядати, насолоджуватися, приймати речі, а головне людей, такими як вони є. зараз.
чи можемо ми не нити і не скаржатись, а просто бути?
любити тих, кого любимо.
простити тих, хто скривдив.
не ображати.
думати, що говоримо. і говорити - що думаємо.
усі рецепти - вкрай прості.
нам просто подобається, - коли все не так, так?
так.
грати трагічні ролі у посередній драмі - довершений мазохізм підсвідомої насолоди.
люди.
Фройд би плакав.
Фройд, - би посміявся.

восени

такого дощового вересня - ніхто з нас не бачив,
такого холодного вересня - ніхто з нас не жив,
такого самотнього вечора - потрібно попити вина,
такого нестерпного вечора - ти маєш заснути одна...

коли календар - щось абсолютно нецікаве і непотрібне. коли дні - ночі, тижні - місяці, сни - реальність, мрії - жахіття...все переплуталось і нереальне стало реальним, а реальне - перетворилося на фікцію. те що здавалося чи то неможливим, чи то малоймовірним - тепер просто об'єктивна дійсність, те, що мало бути з точки зору логіки чи навіть теорії ймовірності - відсутнє...
боятися бажань що здійснюються.
ти можеш мати все, - але чи потрібно тобі це зараз?
як там у росіян: дорога ложка к обеду...
іронія цього всесвіту - безмежна...і це - навіть надихає...
і вже точно - віщує нам багато чого цікавого...
наприклад, - дощ... що просто не може зупинитися цього вересня...як і наша з тобою пристрасть... як і наша з тобою любов...

восени

такого дощового вересня - насичена плотті жага,
такого холодного вересня - нестримним потоком душа,
такого самотнього вечора - пориви свої вдовольнити
ми - ризикнули. знову шалено любити

они были настолько глупы - что не понимали насколько они глупы. поэтому, собственно - и были настолько глупы. и - счастливы.
пьяный значительно счастливие трезвого, верующий, порою - атеиста, носящий розовые очки - того кто видит и воспринимает все реально... - но стоит ли это того? даже на время?
приятно ведь засыпать вместе! как же приятно засыпать чувствую рядом живую плоть! не просто плоть - а то тело, к которому тебя так влечет и манит... и дело совсем не в сексе, фрикциях, оргазмах, нет, - все это давным давно отошло на второй план. все дело, как и поется в той легендарной песне, - в чувствах. и это действительно так. ведь ты не просто засыпаешь в тем, с кем очень бы хотел, - ты с ним и просыпаешься... а это - так много. это ли ни есть счастье в чистом виде? какой там героин, экстези, заполненная Маррокана или солнце Капокабаны... куда им до этого простого, чистого и такого всеобьемлюещего чувства!
учиться любить. это ведь так много. просто воспринимать человека - таким как он есть. наслаждаться временем проведенным вместе. радоваться - когда этому человеку хорошо и без тебя. с другими. не претендовать. не выставлять условий. забыть про эксклюзивность. просто быть. просто - любить.
получать ответы на вопросы. получать уроки. исполнение желаний. возможности. и понимать - что это все временно.
жить прошлым в настоящем пока не замаячило на горизонте новое будущие...
меньше думать - и больше наслаждаться.
любить.
любить.
любить.
долгие совместные разговоры. смс. звонки. звездное небо. алкоголь. обьятья. поцелую. нежные прикосновения. смех. радость.
любовь.
любовь.
любовь.

будь-яка дорога, довжиною навіть в десять тисяч льє, розпочинається з першого кроку.
з твого одного кроку.
старий мандарин все розумів.
з одних твоїх рук - якими ти сам і майструєш своє життя, свою фортуну і свій рок.
ті руки, котрі ніколи не можна опускати.
одна француженка - мала рацію.
ти можеш запліднити і 9 жінок - але жодна з них не народить за місяць. певні речі просто потребують часу.
терпіння. настирності. розуміння. цілеспрямованості. системності.
результат - це той плід що має доспіти. і тому - мати такий приємний смак. принести тобі таку неповторну насолоду. як і увесь період його дозрівання.
і результат, і сам процес його досягнення - мають бути в гармонії з твоїм внутрішнім я, твоїми переконаннями і поглядами. і засоби, і мета. і дорога, і ціль.
те, що завершене - починає помирати.
ця планета не визнає пустоти. так само як і статусу кво. усе тече, все змінюються.
рух - є життям. дорога - є істиною. є, якби це не було банально - рецептом щастя.
будьте. будьмо)

Этот неловкий момент, когда понимаешь, что твое отношение к жизни и к женщинам - то есть фактически ко всему важному на свете, сформулировали книги Ремарка... что твое мировоззрение - это мировоззрение персонажей Триумфальной Арки, Черного Обелиска, Жизни Взаймы, Возлюби ближнего своего, Возвращения, На Западном Фронте без перемен, Ночей в Лиссабоне и Теней в Раю... чертов, чертов Ремарк!!!!

все дуже просто.
але нам так не піхдодить.
наші фобії, комплекси, умовності соціуму, вроджений природній мазохізм(???), ще якась грьобана фігня спонукає нас до різного роду ускладнень, узагальнень та виїбонів.
як наслідок, усі прості та однозначні речі, емоції, люди - перетворюються на купу суперечливого непотребу.
все у нашому житті - лише відстрочка.
від смерті.
від сплати процентів та боргів.
від отримання дивідентів.
це вже залежить від нас.
взагалі, майже все у цьому житті залежить від нас.
або нічого.

осінь.
така справжня осінь як зараз - тиха, тепла, повна жовтого листя під ногами і душевного спокою.
самотня.
можливо навіть трохи відчайдушна. як ми.
у всій цій довершеній красі смерті, що уособлює у собі осінь, таким несказаним проте водночас і зрозуміло близьким є ідея відродження...цієї безмежної вічної циклічності, коли після занепаду неодміно настане розквіт... і нехай попереду чекають холода, випробування, але це лише епізод. необхідний період...
все завжди по колу. біле чергується з чорним, сіре з іншими напівтонами.
і у природі, у нашому житті - що є її невід'ємною частиною.
тому, той хто зараз кохає - пізнає і розпач, і розрив, і відчай.
той хто самотній - буде нестями від щастя. близості. ніжності. екстазу.
той хто сміється - має бути готовий до сліз.
хто плаче - нехай думає про майбутній сміх.
хто на вершині - нехай не забуває про падіння.
а хто на дні - про ймовірні взлети.
усе це треба приймати просто, з радістю, любов'ю та посмішкою.
так, можна боротися з повітряними вітряками, - але навіщо?
можна ображатися на захід сонця чи нестримно ненавидіти гравітацію - але який у цьому сенс?
можна переживати через ницість і певні вади близьких - але хіба у цьому є зиск?
таке життя. такий світ. і це - прекрасно.
як і цей осінній день за вікном)

Прогулюючись цим жовтневим Києвом, чи проїджаючи повз різнобарвні передурбанівські ліси – важко залишитись байдужим… це багатогранне суперечливе парадоксальне почуття радості, краси, естетичної насолоди, меланхолії та суму…
розуміння того, що колесо буття, а заодно і твого життя невпинно суне… лишаючи тобі все менше
цих осінніх днів…
розуміння цієї невловимості краси. Моменту. Усього у цьому світі.
ти не можеш бути ні в чому впевненим. Не можеш ні нащо покладатися. Нічим володіти. Тим паче – красою. Тим паче – коханням. Тим паче – природою. Тим паче – думками, тілами та душами інших.
лише – насолоджуватися. Час від часу.
наприклад, сьогодні)

are you feeling happy now?
сюрреалізм.
не зважаючи на плин днів та тижнів, перебувачи немов у кокані, відчуваючи елементарні частки, неначе навіть бозони Хігза що надають усьому массу, проте водночас маючи іммунітет від минулого та майбутнього, живучи лише в якомусь абстрактному і карколомному ЗАРАЗ, існування котрого ще більш ефемерне ніж усього іншого...
чи то неможливість, чи то неспроможність, чи то небажання розрізняти дійсність, уяву, мрії, факти, сни, галюцінації, марива, видіння, інстикти, поклики, хиби та виклики...
are you feeling happy now?
що якщо спробувати починати кожен рік, місяць, день з чистого листа? аби на нас не давив той емпіризм, досвід, вчорашні помилки та затрішні невдачі? фобії, комплекси, неповноцінності?
хіба таке життя не було б кращим, в контексті - щасливішим?
чи не варті усі ці здобутки цивілізації, усі ті римські статуї, грецькі храми, єгипетські піраміди, симфонії Моцарта, вірші Війона, картини Гогена, Далі, Сезана і Ренуара, поеми Байрона, романи Дюма, Гюго, Достоєвського, Палагнюка і Селлінджера, рифи Хендрікса, Фрусшанте і Леннона, стрічки Скорцезе, Довженка, Аллена та Тарантіно - бути знищеними? чому б нам десь раз на 30 років не скидати на кучу усе те що ми називаємо здобутками культури та цивілізації і не підривати до чортової матері?? обкладати динамітом, тротилом, закидати коктейлями Молотова і палити, палити, палити! звільнити себе, своє майбутнє, митців - від догм, стандартів та приреченості. адже, - всі Еверести давним давно вже взяті...усі епогеї та апофеози - досягнуті... перевершити Гете чи Пікассо, Бетховена та Кубріка, - хіба це можливо? повторити? відчути наново?
хіба наші минулі здобутки вже не перетворилися з реактивного палива на потужнє гальмо? на інструмент пригнічення і розуміння власної неспроможності стати великими? хіба хто може бути великим на цій планеті після того, як нею ходили Енштейн, Шекспір та Вагнер?
are you feeling happy now?

 

Пісок. Чудовий. Ніжний. Приємний на дотик. Він ніби створений аби ним насолоджувалися… гуляли по ньому… мріяли… забувалися…
але водночас він не годиться для будівництва…фундамент не закладеш, міцні стіни не зведеш. Замки з піску – звісно на вигляд прекрасні, але дуже вже не стійки. До першої хвилі води.
вітер буває попутнім. Може надавати не просто сил, але й натхнення з удачею.
але водночас він вкрай примхливий і непостійний. Робити ставку на його гумор – займатися самообманом…
вогонь зігріває. Наповнює теплотою та затишком. Несе радість.
але водночас він – неконтрольований. Він – стихія. Що може не тільки обпекти, але й пожерти своїми багряними язиками до тла.
так як і ти…

добігає кінця одна з найбільших пригод у моєму житті...
впринципі, добігає кінця одне моє маленьке життя. яких у мене ще буде тисячі. сотні. мільйони. щодня. щогодини.
або ні.
якісь недолугі 5 місяців, що видаються за цілу вічність...зі своїми історіями, знайомствами, пізнаннями, смиреністю, розумінням і врешті решт банальним сприйняттям. відмовою від чи то пошуку, чи то боротьби. не через брак сил чи бажання капітуляцції, а просто за внутнішнім покликом. який видається таким простим, зрозумілим, природнім та логічним.
жити без дому, - як воно? пам'ятається, на уроках інглішу ще в школі, моя прекрасна вчителька, одна з небагатьох людей у моєму житті, знайомством з ким я справді горжуся, розповідала нам про чи то британське, чи то успадковане ними від римлян прислів'я: home is where you make it, - тобто, дім, там де ти його робиш, або навіть - дім, там де ти...
у однієї цікавої дівчини, що цілком ймовірно навіть читатиме це, я побачив інший, напрочуд цікавий афоризм, точніше відповідь на стандартне контактівське запитання про рідне місто, отже вона написала: рідні, - люди, а не міста.
важко якось усе це передати. воно здається водночас і таким величним, і таким легким. справді, людина звикає до всього. і навіть, - може почати це любити. якщо її серце - прагне і повне цієї любові...
і мені справді, гадаю, буде не вистачати цих нічних та підранкових прогулянок центром столиці, коли все видається чи то декорацією, чи то маривом...той Київ, який не можливо зрозуміти за якусь безсону ніч, чи навіть їх незлічему кількість, якщо це не було систематично...алкоголь чи то шаль закоханості - відволікають і ти навряд чи зможеш помітити не лише здоровених щурів, а й той неповторний дух, той вселенський спокій мільйоного нічого міста...
усе тече, все змінюється, щось плине, - навіть з нашої пам'яті, і вже зовсім скоро, ось ця пригода видаватиметься не просто чимось далеким, а чимось - що трапилось з кимось іншим...
так, в принципі то і є - я вчорашній, той хто це пише, і той хто читатиме завтра - тож справді різні люди...
в житті у нас немає проблем. насправді, навіть, майже немає обмежень. є лише можливості. і вибір - як жити. любити своє життя і ближніх. чи ні.
бути щасливими - чи ні.
а обставини, - то лише певний фон, від котрого то, особливо нічого і не залежить... бо щастя і любов можна плекати, нести і жити ними і у війні, і посеред голоду, чуми, смерті, розрухи, каліцтва, інвалідності, бідності... що ж все говорити про нас - з нашим мирним небом, свіжим хлібом і порівнянно безтурботним життям? все у наших руках)
і от певно, єдине, що мені стало вже зараз точно зрозуміло з цього прекрасного досвіду(а скільки ще всього попереду, що як свідомо, осмислено, обмірковуючи, так і підсвідомо, інстайтами я ще буду розуміти) це те що людині потрібна людина.
мені, а видається і кожному з нас потрібна близкість, ніжність, підтримка, ласка.
потрібна жінка.
щирість.
любов.
потрібен друг.
і ось певно на це все, на тих людей, що потрібні нам і котрим потрібні ми - варто покласти своє життя. своє щасливо прожите наповнене любов'ю та радістю життя...
кохаймося)

Буває такий жовтень що значно тепліший від вересня…
буває так, що посеред осені за вікном майже весна… як і у серці.
якщо ви розумієте, про що я.
буває так, що кавери кращі від оригіналів. Фарс – від драми, бутафорія від дійсності, момент від вічності.
буває так, що не виникає бажання навіть думати. Хоч і є над чим.
буває так, що дуже, дуже не вистачає тебе…
цей світ, як і ми в нім – хаос, бажання впорядкувати котрий може викликати хіба що наївну посмішку… рух не є а ні лінійним, а ні таким що піддається аналізу за допомогою математичних моделей…
уся ця купа атомів, молекул, бозонів Хігзу і єжи с німи яка безперервно мільярдно випадково взаємодіючи формує нашу неминучність…
ніхто не знає, кому як карта ляже.
ніхто не знає – це буде завтра.
з ким буде завтра.
ким – буде завтра.
і про це – не варто забувати.
та хіба, ми сьогодні знаємо – хто ми?
з ким ми?
де ми?
сьогодні, коли посеред осені, і на вулиці, і на душі – майже весна…

шукати відповідді на питання. чи варто?
ти.
я.
мазахозізм.
довершений мазохізм.
бувають моменти - коли все зайобує. навіть те, що тобі подобається, що робить тебе щасливим, твій свідомий вільний вибір.
просто набридає. дратує. бісить.
і тоді так хочеться знищити, покалічити, понівечити всі ті прекрасні обличчя, всі ті захопленні безтурботні жіночі тіла...
усю вроду цього світу. спустити в унітаз.
як Міллер. як Палагнюк.
обираючи між вчора і завтра, сьогодні ти знову обираєш вчора... можливо тому, що розумієш, що насправді вибір між вчора і ніщо? або і взагалі між ніщо і ніщо?
посеред усього цього блядства, у світі де не має і не може бути гарантій та впевненості - ти таки прагнеш їх відшукати...
хоча б у одній живій душі.
живучи, можливо, з широко розплющеними очима, ти вже готовий, ти вже прагнеш заплющити їх і одягнути на всяк випадок, додатково, ще й рожеві окуляри.
нехай це і буде самообманом, іллюзією, - але таки буде.
і ти розумієш, яка це все фігня, наскільки пустословні всі ці слова коли просто бачиш інваліда поряд... думаючи про всю цю егоцентричну псевдофілософську банально-ванільну єресь йдучи по вулиці ти помічаєш молоду дівчину, нога, чи то протез котрої не може зігнутися у колінному суглобі, а замість лівої руки вона має щось на зразок неповноціної ручки карлика...
і ти розумієш - наскільки ти щасливий.
наскільки тобі - пощастило.
і наскільки чудоий цей день. і твоє життя)

дуже довго певною ідеєю фікс для тебе було повернення додому.
саме у фізичне місце, будівлю, що близько трьох років була твоєю домівкою та рівно рік в котрій ти не жив.
рік – що видається за десять.
ти втомився від постійного шуму і не самотньої самотності.
та все ж, ти інтуїтивно відкладав цей камбек. За різними, як об’єктивними так і скоріше надуманими причинами.
і от тепер, ти розумієш чому.
тривога.
таке, маловідоме і підзабуте тобою відчуття…
ти думав, що тобі буде важко через перебування на одинці, те, що ти вже не знав з січня 2010того…
та, коли ти увійшов до своєї домівки – ти зрозумів, що ти не маєш дому.
це не твій дім. Більш не твій.
так, колись був твоїм, і це ще гірше: тут і там ти бачиш минуле, ти бачиш спогади.
ти бачиш її.
ти бачиш вас. Разом.
переважно щасливими.
кожен клаптик твої квартири де ви займалися коханням.
кожен кахель на котрому ви сиділи, пили вино, спілкувалися та мріяли…
стіни, що бачити твій відчай та зневіру.
матрац, на котрому лишилися її сліди.
попільничка, що вкарбувала смак її уст.
твоя сорочка, що стирчить з купи речей, котрі рухалися за маршрутом ваших стосунків. Та сорочка, котру вона так полюбляла одягати на своє наге прекрасне тіло. З досі підкатаними нею рукавами і запахом прального яким вона користується.
підвіконня, перекидаючи ноги через котре вона так полюбляла покурювати у відчинене вікно… на дев’ятому поверсі. Часто – гола. Ще частіше – п’яна.
ковдра, що зігрівала ваші тіла, балкон, де ви часом ночували, сніданки, котрі ви мали, спогади, спогади, кляті спогади!!!!
це вже не твій дім.
це просто купа пилу. Він – повсюди. Ти застеляєш ліжко, те, що слугувало вам ложем, і він здіймається вгору. Так – як і ви.
ви – пил. Твоє минуле – пил. Ти – пил?
бруд, пожовкла сантехніка, відсірілі шпалери і пил, пил, пил!!! Повсюди!
речі колись твого кращого друга. Твої лахміття. Мотлох. Твоє минуле.
страх.
в такі моменти – надзвичайно потрібен друг. Близька людина.
не варто лишатися самому.
тиша.
невпевненість у завтра. Ніч.
багато тут було гостей. Колись друзів та близьких. Сміху. Посмішок. Гулянок. Що з цим всім стало?
виросли? Змінилися? Подорослішали?
вмерли?
пил. І спогади. на сьогодні, на жаль, й все…
03:02

п.с. завтра ти, можливо, поприбираєш, порозкладаєш свої шмотки, накупиш солоденького та чайку, прийде день, що змінить таку загострюючи і драматизуючи усе ніч, ти можливо, почнеш працювати над власним і не власним майбутнім…
можливо, - стане й легше. Та це – вже зовсім інша історія.
а можливо – це лише перша з сотні подібних ночей. Сповнених тривоги, самотності та страху.
а можливо, - і перше, і друге водночас.

Вперше за досить довгий час ти починаєш думати про майбутнє, а не про минуле.
певно, це вже дуже добре само по собі.
можна втрати справу в котру ти вклав душу.
можна – кращого друга.
можна – кохану людину.
можна – навіть дім.
та головне – не втратити при цьому себе.
бо тоді, ти не втратиш запал, що дозволить створити ще не одну справу твого життя.
ти не втратиш щирість та відкритість що дозволяють в майбутньому знайти нових друзів.
ти не втратиш любов, що є в тобі, а отже – буде і кохана людина.
і дім, він також неодмінно буде - бо він, там де ти.
найголовніше – не втратити себе. Не зректися.
сумно, коли людина, що має все для того аби бути щасливою, аби жити цікавим повноцінним життям власноруч перетворює його на якийсь театр абсурду. але якщо вона така від природи - це можна зрозуміти.
більш прикрим є те, коли теж саме робить освічена і ніби розумна людина. Розмінює себе як паскудний п'ятак.
ти можеш спробувати перетворити себе на певну подобу термінатора, беземоційної особи, що не буде відчувати біль. Яку не можна буде образити. Зкривдити. Але, чи зможеш тоді відчувати всі барви, всю палітру позитивних емоцій? Усі прекрасні грані життя? Усі, усі грані життя?
чорне необідне. Дякуючи йому, ми смакуємо довершеність білого.
невже, ти хочеш жити у тотально сірій зоні комфорту? Бути термінатором?
ні.
кохаймося)

жовтень справді видався теплішим за вересень...
але, хоч той і був таким прохолодним, та його зігрівала наша ніжність...
а сьогодні, цими жовтневими днями, хоч і цілком комфортно ходити у футболках і шортах - тебе немає. самотньо.
ти була для мене світлом.
ти була й темрявою. мороком.
була моїм безумством, спалахом, вірою, жагою, метою, бажанням, відрадою, тихою гаванню і безкомпромісною бурею, торнадо, землетрусом, цунамі, усіма стихіями на цьому білому світі, всіма його катаклізмами, лавою, вулканами, болем, моментом, вічністю, згадкою, спомином, пам'яттю, вченням, наукою, досвідом, мрією, відрадою, журбою, зараженою бацилами гангреною, вірусом, помстою, втечею, правдою, сповіддю, молитвою, карою, гієною пекла і блаженством раю водночас, тартаром, Платоном, Атланом, Афіною та Діонісієм, амуром, німфою, притчею, піснею, мелодією, прозою, поемою, літургією, панахидою, осіню, хуртовиною, спрагою, спекою...
ти була моєю ніжністю...
ти була моїм життям.
але ти - була.
була. і певно, - більш не будеш.
і мені таки треба нарешті це якось прийняти.
нам всім, - треба.
нам всім завжди щось треба...
люди.
люди)

як там кажуть? перший раз, - це помилка, вдруге це вже вибір?
ми завжди бачимо лише якусь частину, епізоди, певні сторони і грані, і то - достатньо поверхнево. це навіть об'єктивно, все, об'єктивно не може бути розглянуте та досліджене....
завжди залишуться не взяті до уваги невідомі, частини рівняння, фактори, вектори і фабули.
тому, можливо краще утримуватися від судження, а тим паче осуду певних дій, явищ та людей взагалі?
прорахувати все не вийде. твої статистичні аналізи і математичні моделі апріорі хибні. єдиною їх опорою є кисень. і наша людська обмеженість.
так, ти можеш часто грати. ти можеш добре грати. але, все одно, повір, значно частіше грають тебе. ти просто про це, скоріше за все не знаєш.
розігрують як чергову пулю у преферанс чи ще одну руку у блекджек.
та й взагалі, - гра триває постійно й безперервно, не залежно від твого бажання - ти приймаєш у ній участь.
як вакуум. як антиматерія. як одиниця чи нуль у програмному коді.
і серед усього цього буття, серед усього цього сюрреалізму, брехні, незрозумілостей, підлості та невпевненості - я же є багато прекрасного.
ось, чому б не зосереджуватися на ньому?
навіщо шукати відміності, коли можна звертати увагу на спільне?
на те, що нас об'єднує, а не відокремлює?
ми можемо мати різний колір шкіри. але шкіра у нас - одна і та ж.
ми можемо мати багато імен і рис для своїх богів - проте вже сама наявність такого персонажу нас об'єднує.
ми можемо по різному промовляти люблю, вірю, підтримую - та сенс, котрий ми вкладаємо власним мозком і серцем незалежно від мови - один і той же.
ми просто можемо будувати мости, а не стіни.
але часто, на жаль, - перші нами спалюються до тла, а другі бездумно чи осмислено зводяться з подвійною настирністю.
давайте просто будемо людьми. в тому значені, котрий вклали в нас ренесанс та просвітництво. моральними, добрими, відкрити, чесними і тому подібне не через страх перед богом і його вогняною гієною, а за власним вільним свідомим вибором.
любов)

 

_____________________________________________________________________________

майже весна.
коли таке безкрайньо блакитне небо і тепло бувають після і перед довгими холодами - чи не нагадує тобі це наше тимчасове забуття, наш медовий місяць посеред бурь брехні та минулого?
наш чарівний острівець насолоди і ніжності серед безкраїв просторів холодних океанських течій?
такий глибокий серпень вже майже доконаного жовтня.
літо таке нестерпно довге, коли воно самотнє.
можливо, колись я знову потраплю до твоєї ротації. Можливо колись, - знову буду на вершині твоїх персональних чартів. Перебуватиму у твоєму власному мейнстримові. Стану домінантним трендом.
можливо і ні.
я вмію програвати. Приймати невдачі та визнавати помилки. Можливо, посипання голови попелом, самоаналіз і самокритика несуть для мене навіть певну мазохістську крихту насолоди…
та, де чого я таки не вмію, – здаватися. Навіть коли програю – я продовжую боротися. Спортивний вишкіл і сформований характер не дозволяють опустити руки і завершити гру.
але ж у випадку з тобою – мені конче необхідна саме капітуляція. Виправдана і безповоротна.
мрець, що тимчасово повертається до життя, повного і барвистого, хто він – святий чи зомбі?
someone like you...
_____________________________________________________________________________

вже листопад.
темнішає раніше. Але все так же добре на дворі.
холодний вересень був наповнений ніжністю, теплий жовтень – вірою. А що подаруєте нам ви, містере номер 3?)
Кохати тебе - мені заважає власний егоїзм.
Бути разом, будувати стосунки – заважає егоїзм вже твій.
Нашій закоханості - не заважає нічого. Закоханості апріорі не може нічого заважати.
ці три поняття(кохання, стосунки, закоханість) ми, люди, зазвичай плутаємо та не відрізняємо. Блукаємо у трьох соснах. Звідси, часто, левова частка наших траблів, незадоволеності, розчарувань.
закоханість – це порив, емоція, шаль, вогонь, вітер, насолода.
Кохання – це вибір, терпіння, сприйняття, смиренність, віра, краса, певно, навіть частка самозречення.
стосунки, взаємини – це партнерство, надійність, впевненість, підтримка, тверда земля під ногами.
Якщо ви плануєте швидку подоріж на острови, ви ж, певно, скоріше скористуєтесь літаком ніж потягом?
якщо вам кортить солоденького, певно, ви оберете тістечко, а не броколі.
якщо бажаєте почитати когось з втраченого покоління, то певно, це ж буде Фітцжеральд, а не Фома Аквінський.
Тож, шукаючи кохання, чому віддаватися закоханості? А будуючи стосунки - нарікати на кохання?
це паралельні прямі, що цілком можливо і перетинаються. Та то уже хіба у перспективі.
стосунки – потребують зваженості, мудрості, адекватності. Клепки. Розуму. Відповідності. Якщо чоловік прагне отримати у якості дружини нову маму, то йому потрібна жінка, котра бажає собі чоловіка, що буде їй за сина.
якщо жінка прагне чоловіка, що має бути їй за батька, то і чоловіка має шукати, того, хто прагне жінку в ролі доньки.
якщо кожен з партнерів прагне повноцінного союзу з самодостатнім індивідумом – це також відповідність.
баланс. Гармонія.
кохання потребує зрілості та сміливості. Чесності. Великодушності. Прозріння. Духу. Душу. Досить і однієї.
адже кохання не може бути взаємним чи не взаємним. Кохання – це дар.
закоханість – не потребує нічого. Лише два жагучих тіла.
закоханість не знає журби. Вона – це щастя. Той різновид щастя, що найбільш точно ми описуємо словом ейфорія.
забагато слів. Кохаймося)

_____________________________________________________________________________

верить в людей, - разве это не верить в тебя?
люди, а если не страдать ерундой и не обобщать придавая словам налета, точнее пыли пафоса и таинственности, - мы, мы с вами, часто перегибаем и очень гиперболизируем. еще и ноем в придачу.
например о том, что мы не можем жить без кого-то там...
чушь! собачья чушь.
жить мы не может без воды, кислорода и социума.
и если без первых двух составляющих биологическое существование фактически не возможно, то без третьего, - может быть. но это не жизнь. именно существование.
вот и я без тебя могу жить. да, - не существовать, а именно жить. и не просто там жить, горюя и погибая изо дня в день, а жить счастливой, полной, насыщенной жизнью. со смехом, весельем, друзьями, гулянками, путешествиями, женщинами, алкоголем, работой, творчеством и всем таким прочим...
более того, - я не просто могу так жить, я так и живу.
но, вот в чем суть: я не хочу жить без тебя.
я могу прожить и проживаю счастливою жизнь и без тебя, но я ХОЧУ прожить ее с тобой.
я хочу что бы ты была в мое жизни.
не смотря ни на что. ни на прошлое, ни на настоящие, ни на будущие.
вот и простой ответ на все те вопросы которые я задаю себе. на вопросы, которые мне задают они, и возможно даже то, что спрашиваешь у себя ты.
я просто хочу быть с тобой.
кто-то может назвать это любовью, кто-то - глупостью, кто-то - мазохизмом. кто-то может просто покрутить у виска, а кого-то тронет наивная романтичность такой позиции...
но как по мне - это просто чистой воды эгоизм.
это ведь мое желание и мой выбор. и не столь важно - осознанный или подсознательный, зрелый или спонтанный... не важны истинные мотивы и позывы, которыми могут быть как страх с ревностью, так и альтруизм с покорностью...
все это настолько условно, - что очень глупо. а главное - просто не важно.
это все не имеет ни какого значения.
ведь если это эгоизм, - это не значит, что это не может в то же время быть любовью.
не стоит выбирать что то одно. разные грани, разные характеристики - мы все существуем в десятках разных плоскостей. как и наши мысли. поступки. действия. взгляды. чувства.
ведь мы можем одновременно быть и мужем, и отцом. и хирургом - и теннисистом. и водителем - и украинцем. и тельцом, - и змеем...
тот же самый день - и четверг, и ноябрь.
и тому подобное.
так и любовь - может быть эгоизмом.
а может - и не быть.

____________________________________________________________________________

такий теплий листопад.
ти не хочеш мене бачити. не хочеш бути в моєму житті і не прагнеш аби я був у твоєму.
і це - моя велика удача.
відмовитися чи відторгнути тебе я б все одно не захотів.
єдиний варіант припинити нашу комунікацію - це бути непотрібним тобі. зайвим.
це надзвичайний досвід.
жити з цим. вчитися цьому.
відпускати те, що не хочеш відпускати. смиренно спостерігати. приймати.
визнавати повну капітуляцію і філосовськи сприймати повну домінацію над собою.
власну свідомо обрану бездіяльність.
дзен.
адже, не зважаючи на всю цю ваніль та мімімішні почуття - твій розум не відключається. він присутній у цьому пакті не втручання. разом з твоїм серцем.
і цей розум - цілком розуміє і визнає те, що ви не пара. що ви надто різні в такій полярності, від тяжіння протилежності котрих не буде нічого доброго.
твій мозок, і як наслідок ти, не дивлячись на увесь той моральний дискомфорт, що завдає така ситуація - розуміють, яка це насправді велика удача, що ти їй не потрібен.
це досвід, котрий дозволяє бачити дороги зростання і позитиву там, де здавалося б - суцільний морок. дивитися на речі більш об'ємно, глобально. широко розплющувати очі. розширювати горизонти.
і цей досвід - експропріюється... він виходить за межі суто приватного сприйняття і перетворює твоє мислення на щось трохи більш довершене... нехай і на йоту, але таки наближає тебе до справжньої природи речей...
якби там не було, - а твоя любов, як і твоя байдужість, навіть у такій своїй чудернацькій формі - несе мені розвиток, поступ, позитив...
спасибі.
p.s. i love you)

_____________________________________________________________________________

колапс.
внутріше спустошення неквапливо трансформується у зовнішню нерозважливість, байдужість, роздратованість.
капля за каплею, крок за кроком сформована модель поведінки і прийнятті стандарти починають все більше дратувати і все менше імпонувати.
тотальне ніщо - як виклик і вибір.
ніщо - як процесія. як ремесло.
ніщо - як об'єкт сексуальної жаги.
ніщо - як плани на майбутнє. і як спогади.
тотальне ніщо.
фріланс.
що потребує компасу. плавання у вільному морі, що ховає бездну океану. його таємниці, а головне - його пустоту.
тотальне ніщо.
піррова перемога, що не приносить навіть найменшого вдоволення. щодня - лише піррові перемоги. серед купи посередності справжніх поразок. недолугі фіаско у світі де все відносно і неважливо. де все - заслуговує лише на філософське сприйняття, розуміння та смиренність. світ тотального ніщо.
аймакс, який не передає всієї гами спецефектів. аспірин, - що не долає грип. НАСА, що не збиває комету величиною з Техас. арбітер, що не оголошує вироків. рефері, що не назначає пенальті.
життя - що не визнає напівтонів. умовностей. будучи при цьому саме по собі не більше ніж умовністю напівтонів. тотальне ніщо.
колапс.

мене постійно переповнювали почуття до тебе. різні.
переважно це була ніжність.
інколи - злість.
деколи, - лють.
часом були і надія, і відчай, і жага, і страх, і віра, і огида, і ще багато чого...
все те, що формує кохання.
і ненависть.
не було, певно, лише одного відчуття, за увесь той час, що я тебе знаю - байдужості.
і от тепер, мені просто пофіг. я не відчуваю до тебе абсолютно нічого. мені не цікава а ні ти, а ні твоє життя.
можливо колись, - я б дуже зрадів такій ситуації.
але зараз, - мені сумно.
не знаю, тимчасово це чи ні, але розуміння того, що тепер тебе справді немає в моєму житті, адже ти не присутня у моїх думках, серці, мріях і тій же таки люті - чомусь абсолютно не приносить радості...
парадоксальна штука життя.
чи це справді Рубікон? чи ще попереду купа метостаз та рецидивів?
пародоксальна штука життя. та, принаймі у цьому випадку, і закономірна.
все насправді цілком логічно.
адже намагаючись все що з тобою пов'язане не сприймати близько до серця, не зверати уваги на образи, твою байдужість і тп, - з кожним днем це вимивало і сприйняття твоєї виключності, особливості для мене.
таки крапка?
чи лише перша з трьох?
_____________________________________________________________________________

перший сніг.
вже навіть трохи заметені цією недохурделицею автівки біля наших будинків...
зима підганяє осінь і вже найстійливо стукає до наших шибок...
та на душі, як і на вулиці, загалом не так вже і холодно.
навіть зовсім навпаки.
чи то повітря Майдану надихає, чи то таке колись бажанне, а зараз просто смирено з якоюсь меланхолічною журбою прийнятте розуміння втрати тебе.
ти стала чужою.
коли ти покинула моє життя - було боляче.
коли покинула серце і мозок - стало сумно.
банально-ванільно, та все ж - так як є.
і в моєму нутрі не має пустоти.
є хіба що жаль, що кохання до тебе минуло.
боязко за те, що, можливо, все у цьому світі добігає кінця. і кохання, - також. не тільки до тебе, взагалі.
що воно чи то приречено померти якось на власну третю річницю(за Бегбедером), чи то просто собі у четвер(ще хтось з майстрів пера), чи то перетворитися у певну фантамасгоричну пародію під час довгого і повного зрад і брехні подружнього життя...
нехочеться вірити у те, що кохання це минуче і недовготривале.
що знайти свою половинку - просто не можливо. бо всі ці половинки мають термін використання.
як і ти сам, власне.
не хочеться думати, що жити доведеться у світі де лицемірство і обман близьких людей - це найпростіший, найраціональніший, і що особливо прикро - найгуманіший шлях...
де всі знають, що насправді ніхто нікому не потрібен.
і проживають життя разом лише через страх самотності. чи матеріально-побутові переваги такого сценарію...
хочеться вірити в інше.
в романтично-ідеалістичне.
чи варто?
розчарування, прозріння, смиреність, віра - всі ці субстанції вкрай умовні.
як і ми.
котрих вже навіть немає в моєму серці)

 

Теперь просто она изменяет не мне, а другому мужчине.
Иногда, даже и со мной…