2017-11-01
301Скорбота вигнанця
І
Я – нащадок Чжуаня[1] мудрого,
А Боюн – мій отець покійний.
Я у сьомий день року родився –
Я у світ цей прийшов навесні.
Добрим знаком мій батько цей день уважав
І тому дарував мені красне ім’я.
Звати Чжен мене, “істина” це означа,
Ще “Лін Цзюнь” називають – “краса” і “рівнина”[2].
Маю внутрішній шарм, маю вроди я доста,
Мої здібності – також окраса моя.
Я прикрасив себе орхідеями з осені,
Плащ вдягнув з гладіолусів, з дудника[3] я…
День і ніч, як вода, швидко плинуть привільно –
Як тепер наздогнать? Не чекають мене!
Вранці в горах збираю магнолії білі,
Вечорами – сумах[4] на малих острівцях.
Сонце й місяць неспинно біжать уперед,
Осінь завше на місце весни прибува.
Трави всохнуть, і голими стануть дерева.
О красуне, ти юність свою бережи!
Це ж чому, поки молодість, бруд не відкинуть?
Це ж чому не змінити закони, накази?
Ви скачіть, коли є вірний коник баский, –
Покажу-но дорогу охоче я вам!..[5]
ІІ
У минулому мудрі володарі[6] світять,
|
|
|
Трав духмяних багацько нарвали вони.
Не лише запахущого дудника квіти,
Але й перець з корицею пахнуть отут.
Танський Яо і Шунь – справжні праведники, просвітителі,
Справедливим шляхом вони йдуть, і нема в них вагань.
Та Ся Цзє і Шан Чжоу[7] жорстокі, розпутні та хитрі,
Шлях неправди обрали й по ньому щоденно брели.
Ті людці для наживи супроти сумління ідуть,
Вони нашу державу штовхають на шлях небезпечний.
Та боюся хіба, що собі принесу я біду?
Ні, лиш страшно, як з ваном приключиться лихо якесь!
Перед ваном догідливо гнуся в ярмі,
Із минулого мудрих правителів прагну здогнати.
Та володар моїх щирих помислів не зрозумів –
Він повірив облудним словам і на мене гнівиться.
Прямота моя біди прикличе – я знаю,
Та натурі моїй помінятися важко.
Наш небесний володар посвідчити має:
Моє серце лиш Вам залишається вірне.
Ване мій, прислухались до мене раніш,
А пізніше Ви повністю думку змінили.
Розлучатися з Вами не важко мені,
Жаль лише, що в думках Ви такі непостійні.
ІІІ
Орхідей посадив навесні я удосталь ошатних,
На сто му [8] я посіяв духмяну лаванду[9].
Біля хати земельку прикрасило квітів багато;
Поміж ними утиснув духен [10] і пахкий гладіолус.
Сподіваюсь, густі у них будуть листки й пагінці,
І нарвемо на осінь багато розкішних ми квітів.
Все ж зів’яне та зелень – не сумно при думці такій,
Лиш зітхаю всякчас, що всьому запустіння судилось.
Ці людці за багатством і чином летять без упину,
Душу жадібну чи вдовольниш коли-небудь?
Вибачають собі, а підозрюють інших,
|
|
|
Мають думи лихі й люто заздрять талантам.
Вони б’ються за владу жорстоко й невтомно;
Не цікавлять мене, я не прагну до них!
Вже старечі літа повертають додому,
І коли ж то ім’я моє успіх здобуде?
Я роси із магнолій ранкових бажаю,
Пелюстків найніжніших поїсти увечір.
Коли душу я незаплямовану маю,
То на те не зважаю, що жовте лице!
Стебла виті байчжи [11] прив’язав на коріння магнолій,
І білí [12] квіточки найсвіжіші разом ізв’язав.
Вирвав касію[13], разом лаванди доклав я зокола,
А з травиці хушен [14] мотузок ізсукав – і зв’язав.
Мудреці давнини – то взірець є для мене.
Нині одіж, прикраси в людей не такі!
Хоча нашому часові це не пасує,
Та Пен Сяня[15] взірець я наслідую ревно.
IV
Важко й довго зітхаю, і сльози щоразу,
В цім житті моя доля така непроста.
Та хоча закувався в кайдани моралі,
Все ж нелегко спинити всесильний приплив!
Коли носиш лаванду – тебе вороги оточили,
Гладіолуси зірвеш – і наклепів не оминуть.
Коли істину кажеш – відстоюй її ти щосили.
Якщо навіть життя покладеш – не здавайся брехні!
Ой безпутний наш ван! І печально, й образливо…
Він усе ж не схотів зрозуміть моє серце.
Доброчесності мóїй чиновництво заздрить,
Ходять-бродять плітки, що розбещений я.
Обивателі темні майстерні нас хитрістю брати.
Поміняли закони природи на людські вони!
Вони йдуть напролом, їм однаково: правда, неправда,
Всі вони підлабузники, знають лиш лестити всмак.
О нудьга і печаль! Я блукаю, згубивши надію,
Мене міцно зв’язала облудлива дійсність жорстока.
Щоб душа розчинилась моя, краще вмерти спокійно,
Ніж у ницім житті забруднити душі чистоту.
Там, де птиці прості, не літає орел –
Так було в давнину, споконвіку, завжди.
Як же коло з квадратом докупи збереш?
Чи ж красиве й гидке не завадять собі?
Тимчасову образу витримую мужньо я завше,
Як таврують і сварять мене – уступаю я їм.
Та коли чистоту збережу і помру через правду –
То отримаю древніх святих мудреців похвалу.
V
Я дорогу обрав неправдиву – шкодую за тим;
Зупинився – назад повертаюся нині, додому.
Знову треба в цю путь мені коней як слід запрягти,
Не зробив ще помилку – заїхав-бо я недалеко!
Хай би кінь на горбах, де цвітуть орхідеї, гуляв;
І спинився мій віз на горі, вкритій перцем духмяним.
Не судилось чиновником буть, та обмов я зазнав;
А тим часом вернуся одежу стару залатати:
Для накидки горіхові квіти збираю,
На підкладку згодиться і лотоса цвіт.
Як не хочуть мене розуміти – нехай!
Та мій дух навсправжки благородний, високий!..
Моя шапка здіймається високо, ступлена,
І прикраси прив’язані довгі на ній.
Намішалися пахощі й сморід докупи,
Та краса моя внутрішня ще не зачеплена.
Щоб удаль позирнути, оглянувся раптом:
Я конем хочу світ наш великий об’їхать!
Мої пишні прикраси ясніють яскраво,
А густий аромат моє тіло вгорнув.
Має радощі кожен – життя промайне.
Я женусь за прикрасами – звик так завжди.
Якщо навіть колись четвертують мене –
Як же можна притиснути волю мою?!
VІ
Моя подруга дуже про мене турбується,
Научає, і лає мене (бо ж не слухаюсь):
“Ой було колись, Гунь через чесність свою
Під горою Юйшань занехаяв життя!..[16]
Ти чому полюбляєш прикраси – і чесний, прямий,
Зберігаєш один лиш свою поведінку гордливу?
Колючками[17] всі люблять тіла прикрашать і уми,
Але ти протидієш мирському і їх не вдягаєш.
Кажуть, нíяк дивитись за двором, як люду багато,
Хто ж по-справжньому вмітиме наші збагнуть почуття?
Ті, які поодинці, бажають будь-що об’єднатись,
Тож чому не дослýхатись ради моєї тобі?
Розрізнити, де правда й олжа, мудреців попрошу я.
На серденько моє нині тисне печаль неокрая.
Через ріки Сянцзян, Юаньцзян[18] я на південь мандрую.
|
|
|
І володарю Шуню свої почуття виливаю.
Сяський Ці[19] “Дев’ять дум”, “Дев’ять наспівів” вкрав[20] –
Він розпутний, розбещений був дні і ночі.
Розважався, про наслідки зовсім не дбав,
Та повстанням піднявся синок Угуань.
А Хоу І[21] на лисиць лиш виходив – і лук за плечима,
Увесь день полював на широких і вільних просторах.
Не займався нічим – тож нічого собі й не отримав;
Його жінку Хань Чжо відібрав, умертвивши Хоу І.
На синочка Го Ао покластися – сила велика,
Та не стримується, нерозумно поводить себе.
Він, забувши про все, день і нічку гуля, веселиться,
З необачності долу скотилась його голова.
Дії сяського Цзє[22] суперечать укладу ще більше,
По заслугах отримав покару володар – загинув.
Порубав на шматки вірних слуг своїх шанський Чжоу-ван[23],
І тому доби Інь панування таке швидкоплинне.
Шанський Тан, сяський Юй клопотались ретельно про справи,
На початку ще Чжоу вани правили мудро й відкрито.
Лиш умільців, людей благородних вони обирали,
Лад підтримували, і ніколи – корисливі цілі.
Справедливий до нас і ласкавий небесний владар,
Він завжди помага благородним і талановитим.
Треба лиш, щоб високі й прозорі були у них наміри –
Неодмінно в державі настануть і злагода, й мир.
Прозирнули ми древність; тепер у сучасність погляньмо.
Подивіться уважно на приклади ті, які маєм.
Хто живе не по правді, а віримо щиро йому?!
Хто нездібний, а ми на посаду його призначаєм?
І тепер, коли я в небезпеці (що, скоро кінець?!),
Не шкодую про рішення те, що зробив на початку.
Як же можна, не знаючи отвору, вбити клинець?
Мудреці благородні у древності стріли нещастя.
На душі безвідрадно, і плачу-ридаю,
Чом на світі в годину ясну не живу?!
Взяв духмяну лаванду, обличчя втираю,
Та стікають сльозини, і мокра одежа.
VІІ
Уклякаю, землі виливаю печалі стражденно;
Я натхнення отримав – душа моя чиста і чесна.
Нехай коником – з яшми дракон, колісницею – фенікс,
Я на бистрому вітрі піщанім у небо мандрую!
|
|
|
Від вершини Цан’у[24] вирушаю на тихім світанні,
А як сутінки впали – уже досягнув я Куньлуня.
Я хотів зупинитися перед святими вратами,
Та не можу: сідає світило і близиться ніч.
Батога геть жорсткого відкласти Сіхе[25] я попрошу;
Бачу гору Яньцзи[26] – не так швидко до нас наближайся!
Така довга-предовга, але пожадана дорога –
На землі і на небі від прагнення не відступлю.
У Сяньчи[27] дам водиці нефритовому я дракону,
Прив’яжу до Фусану[28] вуздечку мого коня.
Я зламаю гілля – щоб на захід не падало сонце,
Хай воно все хитається і не рушає вперед.
Хай Ван Шу, цей страж Місяця, лине попереду,
А бог вітру позаду за нами по п’ятах летить;
Ще призначу луаня [29] – розвідати про небезпеку,
Але мовить бог грому: не все до мандрівки готове!
Нехай фенікс ширяє, розкрилившися,
Ми і вдень, і вночі цю дорогу долаймо!
Всі докупи зібрались могутні вітри,
Вони перед веселкою мчать і мене зустрічають.
Вгору-вниз летимо, а навколо громадяться хмари,
Розцвітають барвисто п’ятьма кольорами вони.
“До держави небесної впустиш мене, воротарю?”
На ворота зіперся і глянув неприязно він.
Опускається ніч, люди силу втрачають, завзяття.
Наполегливо жду під ворітьми, в руках – орхідеї.
В світі темінь, де правда й неправда – як знати?
Стільки наклепів, що поховали таланти вони!
VІІІ
Небо світле; Байшуй[30] мушу конче я перебрести,
Підійнятись на гору Ланфен у Куньлуні, спочити.
Обернувся, поглянув – і сліз не утримать потік,
Жаль мені: в піднебессі немає для мене богині!
Перед входом в хороми Цінді[31] я раптово спинивсь,
Гілку дерева яшмового[32] відламав – для окраси.
Поки квіти яскраві, ще не облетіли вони, –
То дарунок мій буде, коли віднайду я кохану.
Нехай хмару всідла її дух, і невтомно на ній
Хай шукає оселю прекрасної феї Фуфей[33].
Через сваху торбинку пахку передам в чужині[34],
Щоб любов мою й приязнь вона розказала Фуфей.
То ласкава, то знову далека від мене Фуфей,
Врешті-решт відштовхнула зненацька мене гордовито.
До Цюнши[35] безтурботно вертає вона кожен вечір,
А уранці – до річки Вейпань[36], щоби голову змити.
Увесь день вона всюди, на захід і схід, все блукає,
Покладається тільки на вроду свою піднебесну.
Хоч красива, але етикету простого не знає,
І шукати я мушу кохану омріяну знову.
Я по небу мандрую, повсюди всякчас роззираюсь,
Моя подорож марна – до світу людей повернувся.
Враз побачив, як яшмова вежа у хмари здіймається,
Там Цзянь Ді[37] спочиває – нарешті знайшов я її!
Птаху чжень [38] попрошу я за сваху служити мені,
Та не може вона посередником бути в коханні.
Чжень -самець бути свахою хоче, сприяти мені,
Але він легковажний – за це недолюблюю птаха!
Неспокійне серденько у мене, і знову вагаюся,
Хочу в дім увійти, але якось незручно мені.
Фенікс мій полетів до Цзянь Ді, буде доброю свахою,
Та боюсь, що володар Діку перехопить її[39].
Хочу йти, та чи матиму спокій собі у відчáї?
Можу лиш мандрувати усюди і сам розважатись.
Поки не одруживсь Шао Кан, ще нестримно бажаю
Влаштувати весілля з дівчатами племені Юй[40].
Моя сваха на слово невдатна – чи зможе посватать?
Чи зуміє мене заручити, як я того хочу?
Прості люди – такі, як вона – лише заздрити вміють талантам,
Затіняють всіляко чесноти, а вади підносять.
Ой, далеко в палаці красуня та ніжная!
А розумний володар не втямить поривів моїх!..
Сумом я переповнений – вилити думоньку нікому,
Як мені існувати й терпіти життя отаке?!
ІХ
Для обряду шматочки бамбуку знайшов, імперату[41],
Кличу знану ворожку Лінфень погадати мені:
“Коли двоє спілкуються ніжно, то мають побратись,
Проте нині – чи є такі люди, і віддані, й чисті?
Піднебесна уся неозора, ошатна,
Чи ж вона лиш одна може зватись красунею?
Ти далеко піди, і не треба вагатись,
Хто шукає талант, чи ж тебе не помітити може?!
Де ж під Небом трави запашної[42] немає?
Тож чому до країни своєї прив’язуєшся?
Бач, навколо хаос непробудний і темінь безкрая,
А чи думає хто про народ: чесний він а чи підлий?
Люд у світі – однаково! – добрий чи злий,
Тільки групка людців особлива (і підлі, й жорстокі):
Почепили на пояс гіркий дикорослий полин[43],
Орхідеями ж, кажуть, себе прикрашати не слід.
Як дізнатись, чи трави оті запахущі погані?
Як же визначать якість вони тої яшми прекрасної?[44]
Вони гноєм наповнили милий мішечок духмяний
І говорять, що перчик пахучий тепера не пахне!”
Вірю я у пророцтво ворожки Лінфень,
Та в душі ще вагаюся, не заспокоюсь.
Чув, що зватиме духа Усянь[45] – та під вечір лишень;
Перець, рис приберіг – щоби духа мені частувати.
Небо й землю сто духів покрили у світлі,
Над горою Цзюі[46] вищі духи стрічають.
Променіються духи – яскраво, барвисто,
І щасливі слова промовляють до мене:
“Слід уперто й ретельно шукати повсюди, повсюди,
І омріяна пара тобі неодмінно знайдеться.
Шанський Тан, сяський Юй все шукали чиновників мудрих –
І нарешті І Іня собі й Гао Яо знайшли.
Коли маєш високі чесноти й достоїнства різні,
То для чого шукати, про тебе щоб хтось розказав?!
Кажуть, що Бо Юе був рабом упослідженим,
Та Удін, не вагаючись, сяном призначив його[47].
Колись різником славився в іньській столиці[48] Люй Ван.
Чжоу Вень-ван перестрів його, дав йому вищу посаду.
Гарна пісня в Нінці[49] – все коровами він торгував,
Як почув її ціський Хен-гун – дав чиновника титул.
Поки молодість – прагни зробити чимало,
Поки шанси не зникли і не перейшли;
Як зозулька протяжно прокука печально –
Всі духмянії трави зів’янути можуть!”
Такі гарні й коштовні ношу я із яшми прикраси,
Та є люди, що хочуть затьмарити сяєво їхнє.
Ті людці завше підлі, з неправдою змішують правду,
Тож боюсь, щоб не знищили раптом прикраси із яшми.
Що за хаос у світі, постійно трапляються зміни.
Залишатися тут чи ж потрібно надалі? Для чого?!
Орхідея і дудник вже втратили пахощі тлінні,
А лаванда й аїр уже стали травицею мао [50].
Ви скажіть, чом віддавна духмянії трави
Степовим стали нині гірким полином?
Очевидно, тому є причина одна –
Тих нема, які дбають про серця красу[51].
Я раніше вважав: орхідея надійна достатньо,
Та не думав, що в неї іззовні лиш форма красива;
Її якості зникли – звичайною квіткою стала,
Хоч ім’я має славне – не виправдала його!
Усю владу присвоїв собі запашний гордий перець,
А кизил кокетує – проникнути хоче в мішечок;
Хоч життя покладуть, щоби видертись вгору нарешті,
Але як збережуть вони честь, незаплямлену гідність?!
Обивателі – кожен у світі за хвилями плине,
Хто ж ізбоку не знатиме впливу і дýмки не змінить?
Й орхідея, і перчик вже стали такими, як інші,
А цзєче та свистуля[52] також споганіли з природи.
Найдорожчі, безцінні з нефриту прикраси мої,
Вони гідність, красу зберігають, донині плекають.
Густі пахощі важко здолати – не знищити їх,
Не применшилось нині хорошої якості каменю.
Задоволення я віднаходжу в розмірених кроках,
Всі усюди сходив я – достойну красуню шукаю.
Яшми маю багато, й прекрасна вона, тому поки
Все милуюся, весело і безтурботно полями блукаю.
Х
І ворожка Лінфень все ж пораду дала мені вдалу,
Гарну днину обрала, коли треба в мандри рушати.
Я з гілок древа Цюн зготував собі страву,
А камінчики яшмові я для їди подрібнив.
Відшукав я коня – в колісницю свою запрягти;
Зі слонової кістки, із яшми прикраси – на стінках.
Цілі маю не ті, що у інших – як честь берегти?!
Я подамся далеко – тим часом нудьгу я розвію.
На священний Куньлунь повертає мій шлях,
Як далеко ще маю проїхати я!
Сонце стяги з малюнками хмар затуляють,
І дзвіночки у формі луанів дзвенять.
На світанку із гирла Небесної річки рушаю,
А під вечір сягаю на Заході неба границі.
Фенікс високо плине, мій прапор він охороняє –
Рівно й злагоджено, вгору-вниз, в гармонійному ритмі.
Їду-їду – пустеля на Заході здибилась раптом,
Уздовж річки Чишуй[53] уперед просуваюсь повільно.
Водянії дракони моста побудують хай разом,
А цар Заходу[54] хай на той бік мене перевезе.
Ось така вона, довга й важка, чужодальня дорога,
Колісниці усі стерегти наказав я уважно.
Огинаю ізліва підхмарну Бучжоу[55] я гору,
Як побачив я Західне море[56] – вперед-но, хутчій!
Понад тисячу має стрімких колісниць мій кортеж,
І на всіх них колеса швидкії із яшми прекрасної.
Браві коні біжать уперед – так, неначе не терплять,
Прапори на моїх колісницях виблискують, міняться.
Опустив батога – колісницю я призупиняю.
Як раніше, мій дух лине високо, мчить безперервно.
“Дев’ять наспівів” пію, під музику Шао кружляю[57],
Хоч тепер, у прекрасний цей час, я позбавлюсь печалі!
Знов піднявся на небо, сіяння довкола розливши,
Нахилився – на справи у любій Вітчизні дивлюся.
Там печальна картина; і коник також зажурився,
Все назад озирається, їхати далі не хоче.
Епілог:
Та нехай, убиватись не варто!
Ні, ніхто у країні журбу не затямить мою!
То навіщо журитися за Батьківщиною?
Як не можу я впорядкувати країну свою,
То наслідувать буду взірець величавий Пен Сяня!
Із “Дев’яти пісень”
Східний володар хаосу [58] (І)
Днини щасливої, в гожу та й добру годину
Духа стрічаєм, підносим пожертви та й чинно.
Міцно стиска він руків’я меча, та й оздоблене яшмою красно,
Дрібно на тілі дзвенить вшита яшмою та й одежина.
Трон для Фусі та й прикрасила пещена яшма,
Біля престолу пахтять та й квіток пелюстини.
М’ясо духмяне підносимо та й на п’янких орхідеях,
Ставимо вина з кориці, та й юшку, де перцю зернини.
Високо підняті палички наші та й у барабани вдаряють,
Ритм уповільнюєм – пісня і танці та й дзвінко лунають довкола.
Дудки і струни[59] в гармонії – пісня та й високо лине!
Жриці ошатно убрані у танці та й легко кружляють.
Пахощі зілля й кадил та й снуються в повітрі невпинно,
Звуків немало сплелося та й дзвонять разом урочисто.
Дух наш Фусі у веселощах та й безтурботності плине.
Хебо [60] (VІІІ)
Ми мандруємо разом з тобою та й на світлій стрімкій Хуанхе,
Підіймає вали за валами та й пронизливий вітер шалений.
Сидимо ми на возі – як в човні, та й покритий він лотоса листям,
Два дракони запряжені в нього, плавно мчать та й безрогі дракони.
Ми на гору Куньлунь[61] піднялися, та й довкіл краєвид споглядаєм;
Наші душі ген-ген широчіють, та й думками просторо літаєм.
Як шкода: опускається сутінь – та й додому вертатися треба.
Ми далекий той берег згадаємо – та й сумні наші думи без ліку.
А покій твій з луски прудких рибок, та й з дракона – палац покриває,
Із перлин твою спальню на вежі та й встелили фіалкові мушлі;
То ж скажи, мій коханий, чому ти та й в глибокій воді жити мусиш?
Осідлавши рибину велику, та й плямисту малу здоженемо;
Ми з тобою побавимось вкупі та й на острові синьо-зеленім!
А ріка супроводить нас разом та й бурхливими хвилями швидко.
Пощебечемо, взявшись за руки – та й подамся у далеч, на схід я,
Проведу тебе, красеня, спершу та й під тихий південний наш берег.
Обійматимуть нас грізні хвилі – та й бурунисто стеляться долі,
Рибки зграйками гратимуть мило, та й покірно за нами пливтимуть.
Офіра батьківщині [62] (Х)
Спис гострий[63] у кожного, гей,
усі воїни в латах міцних з носорога.
Зійшлися ворожі й свої колісниці, та гей,
і схрестились шаблюки короткі.
Аж сонце закрили знамена противника, гей,
а ворожі війська – наче хмари.
В боки колісниці впиваються стріли, та гей,
і попереду борються воїни яро.
А ворог усе насувається, гей,
нам шеренги ламає.
Впав коник мій лівий додолу, та гей,
і поранений правий[64].
Важка колісниця в багнюці, та гей,
а четвірці коней ой нелегко ступать!
Ми візьмем оздоблені яшмою палиці, гей,
в барабани ми будемо бити військові.
Але розлютилися жителі Неба, та гей,
і могутні боги прогнівилися знову.
Війна ця зажерлива, гей,
усі в жертву себе принесли.
Як вийшли колись зі свого пристановища, гей,
уже нé повернулись.
Далеко лежить поле битви, та гей,
небезпечна дорога похмура.
Рушали – мав кожен спис гострий, та гей,
ціньський лук[65] був при боці в бійця.
Порубані голови наші, та гей,
але смерть не лякає серця.
Всі воїни смíливі й віддані, гей,
не пристало їм зброю складати.
Безтрепетні, сильні, та гей,
їх не зможе ніхто звоювати.
Тіла хоч загинули, гей,
та духами стали вони.
Відважнії душі[66], та гей,
про них усі наші пісні.
Пожертва духам (ХІ)
Вже закінчується ритуал, барабанні удари – в повітрі;
Всі танцюють по черзі, кладуть на жертовники квіти.
А пригожі красуні співають пісні голосні!
Навесні орхідеї кладем, хризантеми п’янкі – восени;
Линуть, линуть ці пахощі милі далеко по світу!
Із “Дев ’ яти елегій”
Гімн мандариновому дереву (VІІІ)
Поміж небом-землею зростає дерéвце чудове –
До природних умов пристосовується мандарин.
Йому Небо послало характер твердий, непохитний,
Може вільно рости лиш в південній (у чуській) країні.
Його корінь глибóко росте – його важко порушить,
Його воля міцна, незборима, і вдача тверда.
В нього листя зелене і білі квітки –
Полюбилася людям пишнота його молода!
Гілочки поверхами, і гострі стирчать колючки,
Рясно виснуть округлі плоди.
І зелена, і жовта вже шкірка – відтінків усіх,
Кольори такі свіжі, барвисті завжди.
Які зовні яскраві плоди! Усередині ж – білі:
Наче той, хто витримує влади тягар, благородна людина.
Його пахощі ллються навколо – у міру якраз;
Не потворність в очах, а краса – як милуємося мандарином.
Я захоплююся молодими твоїми бажаннями:
Не такий, як усі, – від юрби ти схотів відрізнитись.
Самостійно ростеш, ні на кого в житті не спираєшся,
Як же можна цьому не радіти?!
Важко зрушить тебе, мандарине, – глибоке коріння!
Маєш душу багату, й ні в кого нічого не просиш.
Відокремивсь од світу і став самостійним давно,
І не плинеш наосліп ти за течією.
Все тримаєш у серці, обачливий і обережний,
Чи в житті ти робив помилки? Ні, навряд!..
Безкорисливий, вроджені маєш чесноти,
Тому можеш із небом-землею ти стати у ряд.
Хочу разом з тобою чимало прожити і разом померти –
Твоїм вірним товаришем бути я маю охоту.
Маєш гарні чесноти, і зовні красивий ти зріс,
Вирізняєшся ростом, відточений твій стиль роботи.
Хоча ти й молодий, мандарине,
Та учителем легко моїм можеш стати.
Твою чисту мораль порівняю з Бо І[67] –
Хочу дії твої за зразок собі мати.
Питання до неба (уривок)
Від часів найдавніших походить усе –
Ці знання передав нам хто?
“Угорі” й “унизу” ще безформні висять[68] –
Як досліджено це, на основі чого?
Ніч і день, темінь-світло –
Їх визначив хто?
Всі туманні ще óбрази –
Як їх пізнали і хто?
Темінь-світло
Родилися як і коли?
Інь і ян поєднали тріаду в собі –
Щó тому є причиною? Зміни які?
Небо налічує дев’ять шарів[69] –
Хто рахував ті небесні пласти?
Як же це зроблено там, угорі?
Хто на початку робив їх, пітнів?
Як зав’язали всесвітні вузли[70]?
Де-бо прикріплена зірка Тяньцзі[71]?
Чóму міцні такі вісім стовпів[72]?
Чом схід і південь не мають стовпів?
Тьмяна границя небес дев’яти –
Де є вона? А чи геть розчиняється?
Неба кутів є багато над нами –
Скільки їх? Хто теє знає?
Як поєдналися небо й земля[73]?
Як ділять їх на дванадцять частин[74]?
Як сонце й місяць на небі висять?
Упорядковані зорі чому в вишині?
Сонце встає із долини, де води киплять,
Падає вниз – там, де скелі Менси[75].
Зранку до ночі
Долá стільки лі!
В рості повніло нічнеє світило –
Швидко вмирає і заново родиться.
Як блідолиций щербатіє мило –
Й знов повертається зайця животиком[76]!
Як же Нюй Ці, чоловіка не маючи сильного,
Враз народила та й дев’ять синів[77]?
Де тепер злющий Бо Цян?
Де добрий спить Хуей Ці?
Двері які зачиняють, як ніч настає?
Як закривається нічка і ранок приходить?
Поки світанку не бачила Східна зоря[78],
Де ж то ховається сонце багряне?
ЦЗЯ І
Ода сові [79]
У рік Чань’е [80],
в четвертий місяць, що віщує раннє літо,
під вечір у день гéнцзи [81]
сова в мій дім влетіла.
Усілась гостя у кутку
невимушено й безтурботно.
Появі дивної істоти в домі
здивований був я.
Тож розгорнув я ворожильну книгу –
дізнатися, що пророкує це.
І ось читаю: “Коли в хату дикий птах влетів –
господар скоро полишить цей дім.”
Тоді спитав я у сови:
“Куди ж подамся звідси я?
Ти розкажи, чи щастя жде мене, а чи біда,
недуга чи загибель передчасна?
І ще повідай, скільки днів прожить судилось.”
Зітхнувши голосно, сова
розкрилилась, голівку підняла.
Сказать словами не могла вона,
тож лише рухами передала знання.
І мовила сова мені:
“У світі змінюється все,
ніколи не спиняється буття.
Перетікає все одне в одне –
Вирує, плине, змінюється завше.
То тіло перетворюється в дух,
то втілюється дух у форму, –
немов цикада, що скидає оболонку.
Закони ці природи потаємні –
як втілити їх у слова малі?
Ховається в нещасті щастя світле,
а в щасті причаїлася печаль[82].
Прочиниш двері – там і горе, й радість,
здобутки і невдачі завжди разом.
Де згинуло могутнє царство У[83]?
За вана ще Фу Ча[84] поразку мало.
У Хуейцзі[85] утвердилось Юе,
і вже Гоу Цзянь[86] могутнім ваном став.
Лі Си[87] – той прагнув успіху і слави,
натомість був покараний жорстоко він.
Рабом зробили Фу Юе[88] (чиновника!),
та згодом вана радником він став.
Житейське щастя – впереміш із горем,
немов мотузки скручені нитки.
Нелегко долю нашу передбачить,
хто ж зна, де всьому сущому кінець!
Розбурхано нуртують води-хвилі,
напни лиш тятиву – стріла помчить у даль.
Усе на світі перевтілюється завше,
у кругообігу вирує без кінця[89].
Угору пара підіймається, униз летить дощем,
і сплетено все в русі безперервному.
Та без кінця міняється мільйон речей –
немає спину всім тим перемінам.
Веління Неба розумом нам не збагнуть ніяк,
і Дао шлях не охопить думками.
Кому дано те знати,
коли народження і смерті буде час?
Земля і Небо – мов плавильний чан,
тут перетворення – звичайний хід роботи.
Вугіллям служать сили інь та ян,
а суще все – то лише мідні руди.
То гасне, а то знову пломенить життя,
і перевтіленням немає ліку.
Є перетворень сотні й тисячі навкруг,
немає ліку їм, не видно кінця-краю!
Людина мимохіть у світ з’явилась –
тому не варто за життя чіплятись.
Померши, змінимо свою ми форму,
тому чи ж варто упадати в горе?!
Лиш дурень над життям своїм тремтить,
себе лише цінує, любить він.
А мудрий глибше проглядає все,
і суще він не відділя від себе[90].
За гроші вмерти ладен скупердяга,
герой же все життя віддасть за славу.
А хтось готовий згинути за владу,
простий народ же прагне тільки жити.
Женуться всі за щастям, від біди втікають,
то мчать на захід, то біжать на схід.
Та у Великого пряма дорога,
і перетворення його всі рівноцінні[91].
Спокуси ланцюгами люди сковані,
придушують їх біди, метушня щоденна.
Лише мудрець, що істину напевне знає,
мандрує шляхом Дао повсякчас.
Вікують люди вік в омані,
в омані тій поєднані добро і зло.
Та мудрий осторонь, у спокої живе –
зливається із Дао він постійно.
Знання відкинувши, позбувся форми,
відмовився від себе і природу перевершив.
Із Первісним з’єднався міцно
і мчить на хвилях, у гармонії із Дао.
Пливе – як плин йому велить,
завада на шляху – її він не обходить.
Велінню Неба він довірив своє тіло,
а сам собі він не належить.
Життя – плавба нестримна за потоком,
а смерть – то відпочинок на шляху.
Спокійний, мов глибин безодня темна,
звільнився він від пристрастей людських,
мов човен той, без якоря пливе.
Він до життя теж не прив’язаний нічим,
віддалений від суєти, свобідний.
Хто розуміє суть усіх речей –
той волю Неба осягнув, не знає суму.
Сова влетіла – чи ж уваги варте?
Чи треба хвилюватися про те?!”
СУН ЮЙ
Із дев’яти міркувань
І
Який-бо журний краєвид цей осінній!
Нудний, жалісливий – ой леле!
Дерева скидають вбрання, засинають,
На серці печально – ой леле!
Я ніби мандрую далеко від дому.
Здіймаюсь на гори, до рік підступаю – ой леле!
Я друга немов проводжаю у далеч.
Просторо і порожньо – леле!
А небо високе й повітря прозоре!
Печально і тихо – ой леле!
Вода дощовая зійшла – й ріки чисті.
Скорботно зітхаю без ліку – ой леле!
Дошкульний цей холод осінній;
З бентеги я геть розгубився – ой леле!
Старе проминуло, з’явилось нове.
Життєва дорога терниста – ой леле!
Бідняк, я посаду згубив – і смутна моя воля.
Самотній – ой леле!
Я друзів не маю, і довго живу на чужині.
Тужливо – ой леле!
І сам я самотньо сумую.
Летять ластівки у південні країни – ой леле!
Цикада мовчить – журно у самотині!
Ячать дикі гуси – на південь, ой леле!
Уривчасто й сумно фазани кричать.
Сиджу сам-один до світання – ой леле!
Сюрчать без упину журні цвіркуни.
Роки вже похилі, але уперед я крокую – ой леле!
Хоч довго живу, та нема в мене звершень донині.
V
Коли ж для цієї землі знадобляться таланти? Ой леле!
Коли від негідних законів відмовляться й виправлять всі помилки?
Не їздять на конях баских і прекрасних[92] – ой леле!
А шкапами лиш поганяють і пнуться поволі д’гори.
Чи коней гарячих не маєм? Ой леле!
Та їх ми не можем приборкать ніяк.
Як жаль – візників не побачиш. Ой леле!
Тому від володаря Чу стали всі утікать.
Між водоростей поїдають чумизу[93] качки й дикі гуси – ой леле!
А фенікс у небо шугає, він високо прагне літать.
Та отвори круглі з шипами[94] квадратними, леле,
Ніяк не з’єднати, вони не пасують – хоч плач!
Птахи на дерева злетіли, собі спочивають[95] – ой леле!
А фенікс літа сам-один межи хмар угорі.
Я хочу пластинку до рота узяти й мовчати[96] – ой леле!
Отримать рясну благостиню володаря спробую.
Чиновники ваші, владико, у славі купаються – леле!
Я справді не можу нічим дорівнятись до них.
Скажіть, де ж поділися, леле, баскі скакуни?
Скажіть, де спинився той фенікс, ой леле, спочити?
Давно відцуралися звичаїв наших, ой леле, – і світ до занепаду йде.
Тепер вибирають лиш коней, ой леле, жирніших, крупніших.
Заховані коники красні, не видно – ой леле!
А фенікс літає під хмарами, долі ніяк не сіда.
Птахи й дикі звірі неначе мораль розуміють, ой леле!
Чому ж у відлюдники йдуть благородні таланти, майстри?
Якщо скакуна не батожити – швидко не мчить він, ой леле!
В харчах невибагливий фенікс і їсть він будь-що.
Байдуже владарю, що віддалеки всі таланти – ой леле!
Ви хочете, ване, щоб вірні вони вам були?!
Самотнім бажаю зостатись, порвати з володарем – леле!
Та як же посмію забуть вашу щедрую милість?!
Журюсь в одинокості – раню серденько, ой леле!
Я повен печалі – чи видно недолі кінець?
Журний сивий іній, роса опадає додолу – ой леле!
Проте на звитягу, на успіх іще сподівається серце.
Хурделиться сніг, вітер дужчає – леле!
Я знаю, майбутнє яке мені доля несе.
Удачу бажав би здобуть випадкову – ой леле!
Блукаючи світом, зів’яти з травою в степу.
Я сам хочу знати, де правда й брехня, і до чуського вана з’явитися – леле!
Та шлях захаращений, і не пройти, не пробитись ніде.
Я хочу дорогою правди іти, і у вана порадником бути – ой леле!
Одначе не знаю, чиїх він порад дослухається й любить кого.
Наводимо оду Сун Юя “Вітер” (переклад за виданням: Китайская классическая проза / Пер. акад. В.М.Алексеева. – М., 1959. – С. 46-49).
Вітер
Якось чуський Сян-ван прогулювався в своєму палаці Тераса орхідей, а Сун Юй та Цзін Ча прислужували йому. Аж раптом здійнявся вітер і голосно засвистів. Ван, відкинувши поли свого халату, став проти вітру і сказав: “Ах, який приємний цей вітер! Що ж, ним я насолоджуюсь разом із простим народом?”
Сун Юй же відповів: “Ні, цей вітер тільки ваш, великий володарю! Проста ж людина, – куди їй разом з вами насолоджуватися!” А ван йому: “Послухай, адже вітер – дух між небом і землею. З’являється безперешкодно, не розрізняє, хто тут знатний, хто простий, хто тут багатий, а хто бідний, до всіх він долітає. А ти говориш, що цей вітер тільки мій. Ну що тепер скажеш ти мені?” Сун Юй у відповідь йому: “Я чув од свого вчителя колись, що як з’явилося вигнуте гілля, то скоро буде звите і гніздо; а щойно з’явиться щілина, то вітер і туди долине. І якщо те, що він сказав мені, правильне, то й вітер теж буває різним”.
І спитав ван: “Скажи, де народжується вітер?” Сун Юй у відповідь: “Народжується вітер на землі. Здіймається він із пелюстків зеленого латаття. Охоплює своїм поривом гірські долини, лютує що є сили в урвищах земних. Злітає на вершину Тай-гори[97], кружляє в танку біля підніжжя сосен і кипарисів. Ось він поривом легким налітає – шурх-шурх, а там вже ураганом здійнявся, полум’ям лютує. Гур-гур – лунає громом… Кружляє в печерах, а потім перехрещеними потоками повітря рве все навколо… Скелі руйнує і валить дерева, знищує ліси й кущі...
Але ось зараз, коли стихає він, то починає розділятися, розсіюючись на малі потоки. На яму налітає, вдаряє у поріг біля дверей. Умить тоді все навкруги світлішає і яскравішає. Він то віє, розсіюючись повсюди, то знову вертає. І тоді цей вітер-чоловік стає прозорим і прохолодним, поривами здіймається догори або донизу йде. Лізе, пробирається через високі мури міста або занурюється в далекі покої палацу. Торкнеться листка квітки і подихом її гойдає. Розгулює то там, то тут серед касій й перцю запашного; літає, пурхає над бурхливою поверхнею води. Ось зараз торкнувся до серця лотоса він. А вже полює на купи орхідей, тулиться до ціньхен [98], накриває свіжим подихом ряд магнолій, оточує тіян [99] … Покружляє в печерах і ринеться знову на пагорби, де марніють квіти пахучі. А потім він тихо блукає будівлями й дворами в палаці, аж на північ доходить до яшмових залів. Влітає під килим єдвабний, потрапляє в далекий альков… Цей вітер можна назвати вашим, ване! Тож коли такий вітер на людину налітає, свіжою прохолодою її огортає, вона від полегшення навіть зітхає. А вітер чистіший, свіжіший, подихом холодним хворих зцілює та захмеління позбавляє. Він око наше й слух прояснює, тілу нашому здоров’я додає. От саме цей вітер-чоловік я називаю вітром вашим, ване!”.
Ван мовив: “Ти дуже добре розсудив про справу цю. А ось тепер про вітер тих простих людей чи можу я почути від тебе?”
Сун Юй у відповідь сказав: “Простих людей же вітер якось глухо й непомітно піднімається з бідних провулків, розбурхує сміття та клуби пилу, роздмухує скрізь горе й безвихідь. Сунеться в ями й на двері налягає, купи піску ворушить, мертвий попіл розвіює. До нестями приводить брудом нечистот, здіймає усіляке смердюче гниляччя. Косим струменем вповзає він у вікно, яким служить горщик із пробитим дном, і з’являється у людському житлі. Тож коли такий вітер на людину налітає, огидним смородом гнилля її обдуває, вдаряє він її гнилою теплотою та сирістю бридкою. Із собою приносить він лише страждання й горе, породжує недуги й жар викликає. На губи потрапить – потріскаються губи, за око візьметься – осліпне людина. У людини шлунок зводить, її нудить і кашель мучить. Ні смерть, ні життя, і всьому цьому немає кінця.
Ось те, що я називаю вітром жіночим[100], вітром простого народу!”
Наводимо оди Сун Юя “Гори високі Тан” та “Свята фея” (переклад за виданням: Классическая проза Китая / Пер. акад. В.М.Алексеева. – Минск, 2002. – С. 14-30).
Гори високі Тан
Колись у давнину чуський ван Сян із поетом Сун Юєм прогулювалися коло тераси Юньменської[101]. Дивились вони, як красиво вивищувалась Висока гора, звана Тан[102]. Над нею з’явилась якась хмаринка, пара. Просто над горою здіймалась вона. Мить лиш одна – і змінилася, і змінам її не було кінця. І ван тоді спитав Сун Юя: “Що це за пара?” Юй відповів: “Це і є те, що ми називаємо Ранковою хмаринкою”. Ван питає: “Що означає «Ранкова хмаринка»?” А Юй йому: “Одного разу наш покійний ван прогулювався тут, у Високих Танах. Він стомився, заснув удень. Уві сні побачив ван якусь жінку. “Я, – говорила вона, – служниця величності вашої, ване; я – діва гори У[103] і тут, у Високих Танах, гостюю. Я чула, що володар зволить гуляти у Високих Танах, і я бажала би для нього тут бути подушкою і постіллю”.
І ван ощасливив її... Вона, йдучи, говорила йому на прощання так: “Служниця ваша, володарю, живе на півдні гори У, там, на одному її стрімчаку. Я вранці з’являюся Ранковою хмаркою, а ввечері пізно йду я дощем. Ранок за ранком, вечір за вечором я там перебуваю, над гірською скелею, що зветься Вежею Ярила”. Ван рано-вранці поглянув туди – і було, як вона сказала. Вражений ван спорудив їй храм, який і назвав храмом Ранкової хмарки”.
Ван спитав: “Коли ця ось Ранкова хмаринка лиш з’являється, яка із себе вона?” Юй відповідав: “Як щойно вона вийде, то пишною здається, наче сосна, що прямо росте. Коли ж вона потроху на нас насуватися почне, то білим-біла, немов красуня-жінка, що підіймає свій рукав, аби затулитися від сонця, і в далину вглядається, туди, де предмет її думи. І раптом, дивися, змінює подобу: різко рвонеться хмарка догори, ніби четвіркою запряжені коні біжать, і пір’я в бунчуках стирчить. І холодом віє, ніби вітер дмухнув. І стужею віє, наче від дощу. Та вітер тихне, і немає дощу, і хмари немає ніде”.
Ван запитав: “А ось зараз, наприклад, моя скромна величність не може ось так погуляти?” Юй відповідав: “Так, може”. “А як же це, наприклад?” – знову спитав він. Юй відповідав: “Високо, ох, як високо! Пресвітло, ох, як пресвітло! І ох як далеко, коли підійти і подивитися! І ох як широко! І як на всі боки видно! І це – предки всієї сили-силенної речей. “Угорі” належить небові, а “внизу” – безодні морській: диво надзвичайне, чудо чудесне і щось величаве! Не можна про це судити й говорити...”.
Сказав тут ван: “Спробуй моїй скромній величності все це в оді описати!” Юй говорить: “Так, так, звичайно.
О великий масив Високого Тану! З тобою зовсім не можна нікого і ніщо зіставити, порівняти! І Уські гори в їхній величі, адже й вони не мають пари собі! Дорога в них уся у вибоїнах – одна на одній – і шар землі вивищується над шаром. Зійду я по гострих скелястих бескидах і погляну перед собою! Бачу далеко внизу, як зібралась вода під великими пагорбами. Якраз дощ із неба перестав, і відкриті зору вимивини всі, що утворилися від швидких потоків. Бурхливо падають води, киплять і водограєм б’ють води; а далі – беззвучні вони, струменями біжать ці води, безладно, проте рівненько, біжать і всі разом впадають кудись. Води розлиті повсюди – цілі моря, океани, і ллються вони, як завгодно, так, відразу, суцільним сплетінням глибоких потоків несуться нестримно.
Налітає вихор і хвилі здіймає. Схоже, ніби притулилася до скелі самотня чиясь галявина. І видно, як б’ються о берег вали, один одного переборюючи, так, б’ються; в розщелину тягнуть один одного, знову й знову відступають, зливаючись у єдине ціле. Схлюпнувшись, грізно підіймуться водні висі, так, висі. І здається, ніби пливучи через море, дивлюсь я на каміння – на гряди останніх меж його. А каміння, спадаючи величезним каскадом, треться одне об одного, так, треться; його гуркіт, його рев ладен струснути небеса. То в глибини водні поринають величезні валуни, то відступить вода з них, то знову проковтне; а піняві води високо й стрімко розлітаються в усі боки. Води розлиті тепер на рівнині, води кружляють і вирують; гігантські хвилі мчать у русі безперервному – і мчать, і скачуть, звалюючи одна одну; і хмари, здіймаючись догори, народжують звуки рясного дощу.
Дикі звірі у страсі біжать світ за очі, біжать; ладні тікати світ за очі, лише б подалі. Тигр, пантера, шакал, носоріг шалено дихають, їхні писки спотворені страхом; беркут і коршун, орел і сова то злітають, то опускаються. Лапи їхні дрижать, а самі вони важко дихають: куди їм зважитися тепер на те, щоби здобич хапати без вибору, даремно! Тепер і водяні всі тварини сушитися лізуть на мілину, під сонце: одна черепаха з іншою, і вугор, і сом – усі в купі одній, один на одному, то так, то сяк; риби сяють своєю лускою, настовбурчують плавці, в’ються, мов змії.
Тепер зі схилу гори погляну-но я вдалину. Дерева вікові там узимку цвітуть; горять і виблискують, та так, що людей і справді зору позбавлять! І яким блиском їх квіт вражає! Ніби зоряні пасма! Нізащо мені не зобразити їх досконало. Хащі ліщини густі-прегусті, каштанів квіт листям прикритий. Ідезія[104] вся у коробках плодів, одна з одною змикаються схрещені гілки, як хвилі, гойдаються рівно, миготять у рослинній імлі. На схід і на захід крила свої простягають у гнучкім і ніжнім квітучім багатстві своїм. У зеленому листі – фіолетові плоди, а червоні стебла – з плодами, що біліють на них. Тонкі гілки так скорботно співають, і спів їхній нагадує дудки і флейти. Чисті звуки, звуки густі, в гармонію змішані струнко вони, в гамі п’яти змінюючись і звідусюди в єдність вступаючи. Душу хвилюють і слух мій тривожать: усе всередині в мені перевертають, ранять мені дух… Син-сирота, дружина-вдова з нажаханим серцем та хворими від сліз очима, високий чиновник, який втратив свій чин, достойний учений зі згубленою надією – у сумовитих роздумах сидять, без кінця-краю зітхають, і стогнуть, і сльози ронять: зійдуть на високі ці місця і вдалину поглянуть – від цього серце в них защемить, заболить.
Береги і скелі кружляють, скелі повсюди, вони здіймаються догори і рядами стирчать, зубчастою грядою. Чудернацьке гірське каміння небезпечно нависає: косо і криво, ледве тримається, тільки торкнеш – і загуде вниз. Стрімчаки і кряжі нерівною чередою здіймаються, то вздовж один за одним біжать, то мчать один одному назустріч. Кутами, гостряками зіштовхуючись, буцаючись вороже, печери закривають спинами, завалюють собою людські стежки. Один на одного насідають, нагромаджуючись суцільною купою – все більше, густіше. І вигляд їхній мені нагадує скелю серед розбурханих вод. Усе це там, під Відьминою горою, під Ушань.
Погляд догори свій підійму на саму вершину – як грізно, як синім-синьо там! І блищить, сяє вогнями – вогнями і веселкою світиться там! А донизу звідти поглянути – там гори височіють над горами, там провалля і ями в таємничій імлі. Там дня не побачиш, а в порожнечі почуєш шум сосон… Скеля нависла, а під нею, наче океан, розлилися води, води… Стоїш і дихаєш, наче ведмідь переляканий. І довго так стоїш без руху, і весь у поту… розгублено якось, у свідомості каламутній, у печалі й скорботі втративши себе самого. Все це хвилює мені серце, і я в незрозумілій тривозі, що народжується в мені без мене. Рішучість Мен Беня і Ся Юя[105], їхня сміливість навряд чи могли б проявити тут себе. І страх, і жах перед тваринами, незнаними, і дивними, і незрозумілими: хто, звідки? Сила-силенна їх, і здається, начебто народилися вони від чортів або від богів… Виглядом схожі вони чи то на диких звірів, чи то на птахів… Якісь чудовиська неймовірні – їх описати неможливо.
Вибравшись сюди, подивлюсь-но я збоку. Земля рівнесенька, кошиком навколо все накрила. Запахущі трави ростуть на ній сіткою густою. Осінньої орхідеї там повно, й артемізія квітне, і глаціларія несе всю пишноту цвітіння також. Інші рослини – квіти цибулі, єгань [106] та цзєче [107] – ростуть, як зарості бур’яну, а тонкі, ніжні-ніжні трави протягнуті довгими нитками повсюди. Густі пахощі їхні линуть над усім навколо…
Цвірінчать пташки на всі голоси: самець губить самицю, постійно і жалібно співає, кличе до себе. Інші птахи там – вансуй і вивільги, чженмін, чуцзю … Цзигуй сумує за дружиною, чуйцзі [108] високо загніздилася. “Цє-цє!” – цвірінькають вони, усе життя живучи на свободі. Співає то одна, то інша, і по черзі голос подають; підхоплюють мелодію вони, мов за течією плинуть.
Вчені, таємницями всіма багаті, ніби Сяньмень Гао Ці[109], юрбою густою – мов гай стоїть – разом із ваном захоплюються довколишнім і славлять усі його. Приводять тварину жертовну масті найпростішої, творять заклинання в молитовні, де все прикрашене коштовним камінням. Усім духам приносять жертви, моління підносять до єдиного, вищого. Коли той, хто здійснює жертву, виконає служіння і всі до кінця слова й молитвú докаже, тоді лише ван, зійшовши на свою прикрашену яшмою колісницю (він четвіркою в неї запряже і драконів), з китицями на тіарі і з пір’ям, увіткнутим у бунчуки, які майстерно підібрані до знамен, звелить заграти на струнах. Потечуть струменями величаві, прекрасні звуки, в них різкі буревії проносяться і тужний дух нарощують. Тоді починається пісня, що примушує всіх, хто чує її, у глибокім сумі перебувати і разом зі співцем його журбу й горе розділити, зітхати від бентежних почуттів, що розпирають груди.
Лише після цього всього починається полювання на честь володаря. Мисливців незліченна кількість, мов зірок. Пролунає команда мисливцям, затички в роті – ні звуку! Луки ще не пускають стріли, сіті-сильця не розставлені також… Проходять степом широким, безкраїм, біжать по траві густій-густій. Легкокрилі птахи ще не встигли піднятися, прудкі звірі не кинулися в біг свій іще, а віжки вже відпустили, і копита скакунів забризкані кров’ю. Ті мисливці, що особливо відзначилися, і нагороди раніше від інших отримають; вози мисливські дичиною завантажені до краю.
Якщо тепер, володарю, ви бажаєте йти і дивитися на неї, цю фею, вам потрібно спершу утриматися від їжі (ніби готуючись до жертвоприношення). І треба вам обрати час і день подорожі, облюбувати колісниці, парадні шати вдягти. Знамена свої взяти – ті, на яких хмари зображені, а також полотна в зорях; а дах екіпажу має бути зимородками розмальований. Як вітер, здіймайтеся, мов дощ, зупиняйтесь: на тисячі лі біжіть, що є духу.
Тоді, звичайно, вона зніме з очей ваших полуду, і побачите ви помилки; прийде, щоби з’єднатися з вами. Вона подумає про всі підвладні вам землі, навчить перейматися бідами вашого наділу. Вона відкриє шлях достойним людям. Вона допоможе вам досягти того, до чого прагнете. Усі дев’ять отворів ваших наповнить нова свобода, і дух, осереддя духу вона вам зуміє вільним від бруду налиплого зробити. Продовжить ваше життя, дарує довголіття на тисячі-тисячі років”.
Свята фея
Чуський ван Сян із поетом Сун Юєм гуляв берегом Юньмену і звелів Юю оспівати у віршах те, що сталося там, у високих горах Тан. Тієї ж ночі Юй ліг спати і вві сні мав зустріч із тією дівою святою. Була вона вельми красива, і Юй подивувався немало. На ранок він про це ванові доповів, і ван запитав: “Що ж це був за сон?” А Юй відповідав: “Увечері, по обіді й вечéрі, моя душа стала бентежитися, неясно якось хвилюватися, так начебто мені належало пережити якусь радість... Я був сам не свій, увесь у тривозі, у знемозі якійсь, і не розумів, що діється зі мною. В очах моїх замиготіли якісь тьмяні обриси, які малювали щось, і раптом ніби давали мені щось ізгадати. Я начебто бачив жінку, із зовнішністю дивовижною, зовсім незвичайною. Заснув і вві сні я побачив її. Прокинувшись же, згадати, що було, не міг. Пропало, так, пропало все, і було прикро мені, так сумно-сумно... Почувався я загубленим якимсь, без душі. Тоді я серцем оволодів, заспокоїв свій дух – і знову я побачив те, що було зі мною вві сні”.
Ван запитав: “Скажи, якою ж вона перед тобою постала?”
Юй сказав: “О розкішна! О прекрасна! У ній все прегарне, бездоганне! О пречудова! О красуня! Мені важко до кінця вам усе про неї сказати! Не говорю вже про те, що в сиву давнину таких ніхто не знав, проте й серед нас, живих, таких не бачив жоден. То – краса найрідкіснішого смарагду, то – сяйво якогось діаманту дорогого. Не мені, не мені оспівати її...
З її появою яса така з’явилася, начебто біле сонце сходило, світячи на крокви будинків. Тепер, коли вона потроху до мене підходила, раптом засяяло лагідне світло, ніби повний місяць своє на мене спрямував проміння. Одна мить – і обличчя її краса наповнила, аж ніби виливаючись назовні. І стала така мила, така мила, мов квітка! Від неї ішло тепло, так, так, тепло – як від світлого, рідкісного каменя. Усі барви, що існують, примчали і в ній утілилися... Не можна, неможливо її описати мені!
Коли я вгледівся б у неї, то відняла б вона собою світло очей моїх... І на ній були щонайкращі шати: розкішні тканини, єдваби, шовки, вишиті прекрасними узорами. Немає кращого одягу, барви, що полонить, – сяють вони на весь світ наш. Оправила чарівні свої шати, закуталася в накидку, пелерину. Розкіш була в усьому, але такий тонкий був смак, що вона не впадала в очі. Її кроки були плавні й милі-милі. Сяяла собою на все приміщення палацу. Мить, так, мить лиш – і вона змінилася! Стала граційною, мов спритний дракон, який ширяє високо, осідлавши хмару.
Зняла пелерину свою, зняла й накидку із газу... Омита настоєм із орхідей, овіяна запахом дивовижних парфумів, вона була привітна, мила й добра в прислужуванні, покірна у скромнім становищі своїм, і душу зворушувала мені”.
Ван сказав: “Так ось вона, скажи, яка пишна! Спробуй мені її зобразити в поемі”.
Юй відповідав: “Так, так, гаразд.
Ах, яка прекрасна й мила, мила свята фея! У ній – вся краса, якої повен світ із його стихіями інь-ян. На ній вишукані шати, так, шати, якими можна лиш милуватися. Нагадує пташину колібрі, коли розправить вона крило. Зовнішність її собі рівних не знає, її краса не має меж. Мао Цян затулялась своїм рукавом, проте не може вона їй служити взірцем; Сі Ши[110] закривала обличчя, та в порівнянні з нею – краси позбавилася б власної. Вона зачаровує зблизька, а здалеку вражає вона. Статури вона примітної, зовсім володарю до пари. Дивитись на неї – увесь зір твій наповнить. І хто б міг до неї ще додати краси! Я в серці своєму самотньо любив її і нею захоплювався без міри. Проте дружби не було в нас, до теплих почуттів далеко було, і не мав я можливості все їй пояснити. Інші – ніхто на неї не глянув, а Юй милувався, дивився на неї. А зовнішність її, як високі гори, була все ж недоступною. Ну як я можу говорити до кінця? Обличчя її вродою сповнене, а яшмова зовнішність її соковитою була. Зіниці її очей випромінювали якесь духовне велике світло, і погляд блищав красою – лиш милуватися ним! Брови красиво зрослися і здіймалися метеликом молі, а червоні вуста були такі яскраві, мов циноброю помащені. Така вона прекрасна від природи; воля ж її прагне спокою, а тіло – безтурботності. Вона така мила і гарна, коли перебуває в тиші на самоті, але так само проста й вільна, коли знову на людях. Їй потрібно жити у високому палаці, де її думки могли б розвернутися. Пурхаючи, вона вільно ступає, не знаючи перешкод, із відкритою душею. Рухи її, мов туманець, легкі, а кроки – неспішні, і торкаючись ґанку, дорогими прикрасами подзвонює. Прямуючи до алькова, де я, вона довго уважно дивиться, і мені здається – хвилі рухливі ось-ось валами здіймуться. Змахнула довгим рукавом, поправила сукню. Стояла, погойдуючись, а потім ходила туди-сюди, збентежена. Мила, у чистому спокої вся, і в зосередженості всього єства не знала вона набридливої пози. Час від часу рухалася лише ледь-ледь; і що вона думала, навряд чи міг я здогадатися. Здавалося, хотіла наблизитися, так, але враз відходила подалі; начеб зовсім підходила – і знову назад поверталася. Я підняв свою запону, її запрошував, запрошував до обіймів, бажаючи всю душу свою віддати любовній пристрасті. Проте в ній цнота була і чиста, і строга, і врешті-решт до мене звернений був заборонний жест. Ряд милих слів у відповідь; і розлили тоді пахощі вуста її, наче цвіт орхідеї. І дух мій злився з нею, в такій розмові розкрилося серце до радості й любові. Лиш бог, що у мене в душі, проникнув у неї, проте ґрунту не знайшов у ній: в душі живій ледь-ледь життя жевріло, і ніякої не було нитки. Вуста готові згодитися, щоб не ділити на “ти” і “я”, разом із зітханням голосно прозвучали в ній радість і скорбота. На лиці був легкий гнів, помічалось напруження; ні, не могла себе провиною заплямувати...
І ось тепер вона, ворухнувши дорогим убором, зазвучала своїм феніксом із яшми. Сукню оправила і враз посуворішало її обличчя. Звернулася до дуеньї своєї, віддала наказ чиновнику. Я любові її не пізнав, і вона, попрощавшись, уже йшла. І все відступала, відходячи поволі й не дозволяючи зблизитися з собою. Здавалося, піде, та все ж не пішла; йдучи ж, ніби до мене обернулася. Очима ковзнула, та яскраво горів її погляд, який вона мені дарувала. І те, що в душі її було, і те, що хотіла сказати, все разом назовні прорвалося – і я не можу це описати. Я думав: уже розлучаюсь – і не міг відірватись, однак; у душі моїй бог перелякано метався. Прощального поклону не спромігся я зробити, і слів наприкінці не сказав я ніяких. Хотів би на мить лиш одну затримати її, та фея свята сказала мені тільки: “Поспішаю”. Зранений був дух мій, усе перевернулося в мені – розгубився, не знав, що зі мною. Потьмарилася свідомість, і тьмяний розум мій не знав уже, де я. В душі моїй, лише в душі, була моя, моя любов. Хто той, скажіть мені, кому можу це розказати?
У горі, у зневірі страшній ллю сльози і до самого ранку шукаю її, мою фею”.
[1] Чжуань, або Чжуаньсюй (颛顼, 2513-2435 до н.е.), – легендарний китайський імператор, який вважався предком роду правителів Чу, до якого належав зокрема сам Цюй Юань.
[2] У давньому Китаї людина мала два імені: мін (名) та цзи (字). В аристократичних сім’ях хлопчикам у 3 місяці батьки давали ім’я мін. Після здійснення обряду повноліття у 20 років старшина давала юнакам ім’я цзи, що давало їм право брати участь у діяльності аристократичної верхівки. Чжен Цзе (正则) – “справедливий закон”; ці ієрогліфи мають також значення “рівний” (ім’я китайця завше має свій смисл, воно часто виражає мету чи принципи, які ніби обумовлюють життєвий шлях людини). Лін Цзюнь (灵均) – “красивий і рівномірний”, проте є ще значення “плато”.
[3] Дудник даурський (в оригіналі蘼芜) – багаторічна трав’яниста рослина з тонкостінними гладкими стеблами фіолетового забарвлення. Росте на берегах рік та у заростях чагарників. Занесена до Червоної Книги.
[4] Сумах (в оригіналі 宿草) – деревна або чагарникова рослина з дрібними квітками, зібраними у волотисті або колосовидні суцвіття. У давньому Китаї цю рослину приносили в жертву місяцю.
[5] Баский кінь – алегорія швидкого збагачення країни. Автор сподівається, що удільний ван дозволить йому вказувати дорогу до збагачення.
[6] Сяський Юй (2205-2197 до н.е., засновник династії Ся), Шанський Тан (або Чен Тан, 1783-1753 до н.е., засновник династії Інь; він скинув останнього вкрай жорстокого правителя династії Ся Цзє-вана) і Чжоу Вень-ван (батько У-вана, засновника династії Чжоу; вважався взірцем мудрості й доброчесності).
[7] Чжоу, чи Чжоу-ван (1154-1122 до н.е.), – останній правитель династії Інь (Шан). Ім’я його стало синонімом жорстокого тирана. Проти нього підняв повстання засновник чжоуської династії У-ван. У 1122 до н.е. він розгромив іньські війська, а Чжоу-ван покінчив із собою, кинувшись у вогонь.
[8] Му (亩) – міра площі, 1/16 гектара.
[9] Тут і далі – в оригіналі трава хуей (蕙) – багаторічна трав’яниста рослина, що має вузькі, довгі гострі листки, розквітає на початку літа жовто-зеленими запашними квіточками. Дико росте в горах. В “Лісао” – алегорія благородних мужів (цзюньцзи, 君子). Слово хуей може позначати як лаванду, так і вид орхідеї.
[10] Духен (杜衡) – багаторічна трав’яниста дикоросла рослина, цвіте фіолетовими дрібними квітками. З коріння і стебел виготовляють ліки. Усі перелічені запашні й квітучі рослини – алегорія талантів, що їх Цюй Юань “виростив” при дворі чуського вана.
[11] Байчжи (白芷) – багаторічна трав’яниста рослина з білими квітами й овальними плодами. Корінь товстий і запашний. Використовується як ліки в китайській медицині.
[12] Білí (薜荔) – дерев’яниста рослина з витким стеблом, овальними листками та округлими плодами, з яких роблять крохмаль.
[13] Касія (в оригіналі 菌桂) – рід рослин родини цезальпінієвих, відомо близько 500-600 видів. Поширена у тр
