Національно-культурне піднесення в українській культурі в 20-х роках XX ст

Український неоромантизм

Неоромантизм (грец. neos — новий, молодий і франц. romantisme) — стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Неоромантизм яскраво виявився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О. Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є. Плужника, Б.-І. Антонича. Ця течія була, мабуть, найсильшою в новітній українській поезії. Неоромантики відмовилися від народницької тематики і поетики, шукали нових тем і засобів образного вираження.

Неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт з дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет. Неоромантики відкинули матеріалістичне сприйняття світу, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Вони представляли виняткових героїв у виняткових обставинах, зосереджували увагу на дослідженні внутрішнього світу людини. На відміну від класичних романтиків, які освоювали переважно сільську тематику, передавали переживання робітника, вони поетизували революційні події ("Залізниця" В. Сосюри, "Повстання" В. Еллана-Блакитного, "Слово о полку" М. Бажана), історичних осіб ("Тарас Трясило" В. Сосюри, "Галілей" Є. Плужника, "На Ігоревім полі" Т. Осьмачки, "Бондарівна" Марка Вороного), висловлювали тугу за духовними і моральними цінностями ("Дев'ята симфонія" О. Влизька, "Нічний рейс" М. Бажана, "Деспотам" Т. Осьмачки, "Діалог з мужністю" Ю. Яновського), почуття зневіри й розпачу ("Місто" В. Сосюри, "Сліпці" М. Бажана).

Творам неоромантиків властивий драматизм, загострений патріотизм, увага до національно-суспільних проблем, різке заперечення комуністичного тоталітаризму, туга за героїзмом, уславлення активної людини.

У середині 20-х років у творах неоромантиків з'являються мотиви розпачу, зневіри. Внутрішнє роздвоєння добре передає герой новели Миколи Хвильового "Я (Романтика)". Неоромантичні тенденції були у Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, поетів "празької школи" (О. Теліги, Олега Ольжича, І. Ірлявського).

Неоромантизм пройшов два етапи розвитку: початок XX ст. (Леся Українка, Олександр Олесь) і 20-ті рр. XX ст. (Микола Хвильовий, М. Бажан, О. Близько, Є. Плужник). Неоромантизм не був чистим, він використовував прийоми символізму (загадковість, недомовленість), футуристичні звукові ефекти, урбаністичні пейзажі, елементи імажинізму, експресіонізму, необароко.

Визначальні риси неоромантизму:

- неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна;
- герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;
- головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини;
- зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;
- неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів.
Неоромантизм в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями «Людина», «Царівна».

Наслідком культурного розвитку України в перші роки комуністичної диктатури було, з одного боку, різке розширення соціальної бази української культури, залучення до освіти та творчості найширшого загалу вчора ще малописьменних мас, переважно молоді, а, з іншого боку, неминуче при цьому різке зниження «планки» мінімуму культурності, можна сказати, орієнтація на посередній рівень.

Діяли, проте, і протилежно спрямовані сили. Зберігалась і зберігала вплив стара еліта, навіть заангажована політично в роки революції в антибільшовицьку діяльність; вузівська молодь з пристрастю увірвалась до культурного життя, створювала навколо його болючих питань атмосферу щирого ентузіазму і швидко висунула нові яскраві імена. Характерною рисою умонастрою молодих культурних сил була слабка їх пов’язаність з традицією, гостра потреба пошуку абсолютно нових форм життєвої поведінки і загальних цінностей. Ознакою тієї епохи була зневага до так званих «умовностей», демонстративна простота поведінки, яка виявляла потребу в створенні заново всього культурного світу. Однією з ознак такого антитрадиційного укладу повсякденого життя є завжди відносна свобода у сфері шлюбних відносин. Україна давала тоді найвищі по радянських /589/ республіках показники розлучень: на 100 шлюбів припадало розлучень. Столицею Української Соціалістичної Радянської Республіки тоді був Харків. Київ залишався у багатьох відношеннях своєрідною культурною столицею. Тут працювала Академія наук, тут був центр українського малярства — Київський художній інститут, Київська консерваторія і музично-драматичний інститут ім. М. В. Лисенка (1925 р. консерваторію перетворено на музичний технікум, де залишились лише виконавські факультети, інші увійшли до музично-драматичного інституту). В Києві діяли 5 українських театрів: Державний імені Шевченка, Народний (з 1922 р. — ім. Заньковецької), 3 районних, а також російські — ім. Леніна, Державний і Червоноармійський театр, Українська експериментальна студія (пізніше театр ім. Гната Михайличенка) та єврейський «Оноіб». У березні 1922 р. Курбас створив театр «Березіль».

Театр ім. І. Франка 1923 р. перевели до Харкова урядовим рішенням; 1925 — 1926 р. до Харкова з Києва переведено й «Березіль». Крім них, тут працювали театри «Веселий пролетар», Народний, дитячий, три російських, єврейський. В Харкові 1925 р. створено і перший український театр опери та балету (наступного року — в Києві та Одесі, 1928 р. — в Полтаві, 1929 — у Вінниці, 1931 р. — в Луганську).

Столичний Харків був центром літературного життя України. У приміщенні ВУЦВИК знаходилась скромна кімнатка-кабінет члена ЦК партії і члена ВУЦВИК, головного редактора газети «Вісті», душі і організатора всіх починань в галузі нової української культури і особливо літератури Василя Еллана-Блакитного. Серед численних письменницьких організацій і груп створений Елланом «Гарт» і контрольований ним «селянський» «Плуг» з однойменними часописами стали найбільш сильними письменницькими осередками, доки в конкуренцію з ними не вступила ВАПЛІТЕ («Всеукраїнська асоціація пролетарської літератури») М. Хвильового. В Харкові знаходились провідні видавництва і редакції журналів, де могли /590/ друкуватися українські літератори і культурні діячі (головний громадсько-літературний журнал «Червоний шлях» заснований 1923 р., редактором його тоді був Г. Гринько).

Для характеристики ідеології українських інтелігентів, які пройшли через різні ідейні пошуки і обрали комуністичну орієнтацію, краще просто навести велику цитату з напівпрози, напіввірша, напівзвіряння Василя Еллана, написаного в лютому 1917 р.:

54. Культурний контекст горбачовської «перебудови»

До економічних додавалися суспільно-політичні негаразди. Зокрема, потужна репресивна машина нещадно придушувала всякі вияви незалежної громадської чи особистої думки. Зазнали руйнації суспільні відносини, мораль, загрозливих масштабів набирало повальне п'янство, процвітали корупція, казнокрадство, організована злочинність. Без рішучих змін країна була приречена на повну деградацію. Подібна перспектива змусила М.Горбачова на квітневому пленумі ЦК КПРС 1985 р. оголосити про потребу докорінних змін у галузі економіки й політики, соціальному й духовному житті. Щодо зовнішньої політики, новий лідер висловився за впровадження нового політичного мислення у міжнародні відносини, перехід під класових до загальнолюдських цінностей. Був узятий курс на «перебудову», «демократизм» і «гласність».
Однак, як виявилося, ведучи мову про «перебудову», її ініціатори мали на меті лише вдосконалення існуючої системи. Йшлося про лібералізацію в межах «оновленого соціалізму», про «повернення до ленінських норм» і т. ін. Тому з часом поняття «перебудова» через утопічні риси, притаманні їй, поступово втратило свій зміст.

Що стосується ходу перебудованих процесів в Україні, то певний час тут взагалі не спостерігалося будь-яких змін, оскільки вільна думка в Україні була винищена значно ретельніше, ніж у Москві, та й ідеологічний відділ ЦК КПУ, вкупі з відповідними службами КДБ, працювали більш цілеспрямовано. У той час як на союзному рівні відбулися важливі зміни у складі вищого керівництва, першим секретарем ЦК КПУ аж до осені 1989 р. залишався одіозний В.Щербицький, оскільки Горбачов боявся швидко змінювати ситуацію в Україні, яка була надто важливою для СРСР у цілому. Відтак, у перші роки «перебудови» «гласність», проголошена в Москві, мало змінила обличчя навіть республіканської преси, не кажучи вже про якісь істотні зрушення. Україна все ще залишалася «заповідником застою».

Одним з головних здобутків гласності стала ліквідація «білих плям» історії завдяки поверненню політично дискримінованих імен, літературно-мистецьких творів, наукових праць; вписуванню в історичний контекст замовчуваних фактів, розкриттю раніше заборонених тем, розширенню джерельної бази історичних досліджень; ширшому ознайомленню з працями закордонних дослідників; розгортанню дискусій навколо вузлових історичних проблем, залученню через публіцистику до осмислення суспільних процесів широкого загалу; появі плюралізму думок, ламанні стереотипів, новій інтерпретації відомих фактів та процесів, переоцінці діяльності історичних осіб; осмисленню сучасності через призму історичного досвіду.

Першою ринула до історичної правди художньо-публіцистична думка. Вслід за московськими виданнями — «Московскими новостями», «Огоньком», «Новым миром», «Знаменем», «Октябрем» у цей процес включалася українська преса — «Літературна Україна», «Жовтень», «Україна» та ін. Під пером Ю. Щербака, В. Чемериса, І. Цюпи, М. Жулинського, В. Пахаренка, С. Білоконя, В. Сікори та інших авторів окреслювалися контури раніше викреслених з історії сторінок, виринали із забуття історичні постаті. Так почала приходити в суспільство правда про добу визвольних змагань 1917—1920 pp., трагічні картини колективізації, суперечливий характер суспільного розвитку в 20—30-ті роки, голодомор 1932—1933 pp., сталінські репресії та ін.

Прогресуюче звільнення слова, переважання емоцій над аргументами спричинили значну політизацію громадян, наростаючу ідеологічну поляризацію суспільства.