Вплив української культури на розвиток культурних процесів Росії у 18 ст

Особливості українського бароко.

Українське бароко (козацьке бароко) — назва мистецького стилю, що виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко і був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII–XVIII ст.

Українське бароко характеризувалось героїко-стоїстичним духом. Стиль бароко в Європі був переважно дворянським, а в Україні він мав демократичну орієнтацію, що виявилася у властивих українському бароко любові до прикрас, декоративності, потягу до святковості.

Українське бароко характеризується також явно вираженою просвітницькою тенденцією, воно визнавало авторитет науки. У Бароковому мистецтві з’являються стійкі алегоричні образи та набувають в статусу емблем. Наприклад, сад був емблемою мудрості; книга - символізувала Божу Премудрість; світло виступало емблемою фаворського сяйва; образ змія символізував лабіринти душі, що можуть завести в оману, у безодню пекла, тобто трагічний аспект мудрості.

Українському бароко завжди була притаманне поєднання впливів пізнього Ренесансу, ранього Просвітництва та зрілих реформаційних течій, також поєднання системної взаємодію в епоху Гетьманської держави спадщини Київської Русі, греко-православної та греко-католичної культури, фольклорних традицій українського етносу, культурних надбань сxіднослов’янськиx народів та протестантського світу. Отже до особливостей українського бароко слід віднести не тільки своєрідність його менталітету, а й ту обставину, що культурний контекст його розвитку далеко виходив за межі ідейного грунту барокової свідомості Західної Европи.

Отже, українське бароко - це не просто специфічна стильова система західноєвропейського зразка. Воно являє культурний вираз цілої історичної епохи, що плекався барочною свідомістю, але не вичерпувався нею. Водночас українське бароко характеризується і героїко-стоїстичним пафосом, поєднанням гуманістичної концепції людини з просвітницькою ідеєю розуму, ідеалами мудрості, софійності та символічного антропоцентризму.

Українці впродовж ряду століть здійснювали благотворний вплив на розвиток російської культури й, зокрема, літератури. Багатогранне i часто вирішальне значення України й українців, а також білорусів у розвитку культури, літератури, освіти та релігійного життя Росії усвідомлювали російські діячі культури та науки. Видний російський славіст XIX століття Петро Безсонов так писав у 1871 році про різнорідні форми i методи участі білорусів та українців у розвитку російської культури.

У російській літературі й науці XVII століття працювали, зокрема, такі українці:

автор вперше надрукованого в Україні букваря з словником під назвою «Наука ко читанію i розумінію письма словенскаго...», а також праць «Граматика словенская», «Катехізис» — Лаврентія Зизанія Тустановського;

автор книг «Зерцало богословії», «Євангеліє учительное (Перло многочинное)» — Кирила Транквіліона Ставровецького, книги які викликали полеміку у Москві.

У XVII столітті українці перекладали українські книги для царя та інших знатних персон в Росії, що сприяло повторному друкуванню книжок, виданих в Україні. Наприклад, «Граматики словенскої» Мелетія Смотрицького, «Катехізису» Петра Могили та ін. Серед щораз більше прибуваючих з України до Москви у XVII столітті вчителів шкіл, варто вказати на перекладача (з латинської на староцерковнослов'янську мову) книжки «Оград царицы или поучение некоего учителя имянем Мефрета, собрано от двести двадцати творцов греческих и латинских» Арсенія Сатановського.

Представник київського наукового середовища, автор фундаментальної праці «Филологический лексикон» i «Лексикон греко-словено-латинский» Єпіфан Славенецький, у 1653 році заснував у Москві першу греко-латинську школу, був її викладачем i ректором, котрому з уваги на досконале знання грецької i латини довірено переклад церковно-слов'янського тексту Біблії.

У XVII столітті по Переяславській угоді Україна виконувала роль поєднуючого помосту між східною i західною культурами. Українці, представники київської «вченості», вихованці Києво-Могилянської Академії, а також західних та польських шкіл були посередниками у прищеплюванні на російський ґрунт західноєвропейських ідей та культурних здобутків, котрі в російському середовищі досить легко засвоювалися, бо були українцями певним чином адаптовані, модифіковані, пристосовані до слов'янських умов.

Виразна інтенсифікація українських впливів (а опосередковано також i польських) настає в Росії після залучення Наддніпрянської України разом з Києвом до царської імперії по Андрусівському перемир'ю між Польщею та Росією.