2013-12-28
675
Хронологічна таблиця
Уривок із навчального посібника ("Історія Україна" Бойко О. Д.) надано виключно для ознайомлення. Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.
1. Первiсне суспiльство i першi державнi утворення на територiї України
1.1. Початок формування людської цивiлiзацiї на територiї України
Першим перiодом iсторiї людства був кам’яний вiк. Йому належить особливе мiсце в цивiлiзацiї. Саме цiєї доби на тлі кардинальних зрушень у природi, пов’язаних з рiзкими змiнами клiмату, сформувалася примiтивна суспiльна органiзацiя, зародилися першооснови таких форм людської духовностi, як релiгiя, мораль, мистецтво.
Археологiчнi знахiдки в Ефiопiї, Кенiї, Танзанiї дають підстави зробити припущення про появу людини на Землi понад 2 млн. рокiв тому. Першолюдиною фахiвцi вважають iстоту, для якої праця стала необхiднiстю i яка здатна була не тiльки використовувати знаряддя працi, а й виготовляти їх. У ходi еволюцiї поглиблювалися вiдмiнності мiж мавпою і людиною — розвинулося прямоходiння, сформувалася рука з протиставленим великим пальцем, збiльшився об’єм мозку (досяг 800 см3), започаткувалася членороздiльна мова. Саме цi якiснi змiни у бiологiчному та психологiчному розвитку зумовили появу homo sapiens (людини розумної), сприяли остаточному виокремленню людини з тваринного свiту.
Iсторiю первiсного суспiльства вченi подiляють на кілька перiодiв залежно вiд матерiалу і технологiї виготовлення знарядь працi: палеолiт (давнiй кам’яний вiк), мезолiт (середнiй кам’яний вiк), неолiт (новий кам’яний вiк), енеолiт (мiдно-кам’яний вiк), бронзовий вiк.
|
|
|
Раннiй палеолiт (вiд появи людини до 150 тис. рокiв тому)
Первiсна людина на територiї України з’явилась майже 1 млн. рокiв тому, в перiод раннього палеолiту. Наш регiон, як i Європа загалом, не входив до ареалу антропогенезу, тобто мiсцевостi, де вiдбувся процес олюднення високорозвиненої мавпи. На думку археологiв, найвiрогiдніше, що найдавнiшi люди (архантропи) прийшли на територiю України з Передньої Азiї через Балкани i Центральну Європу. Ця мiграцiя не була одномоментним актом, а хвилеподiбно тривала протягом багатьох тисячолiть. Рештки найдавнiших стоянок первiсних людей знайдено бiля с. Королеве (Закарпаття), м. Амвросiївка (Донбас), с. Лука-Врублiвецька (Хмельниччина). Всього на територiї України вiдомо понад 30 стоянок доби раннього палеолiту.
Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первiсне людське стадо. Ця перша форма соцiальної органiзацiї базувалася на основi кровнородинних стосункiв. Господарство первiсних людей було присвоюючим, бо базувалося на збиранні плодiв, ягiд та їстiвних коренiв i полюванні на тварин.
Основним знаряддям працi архантропiв стало ручне рубило, що виготовлялося шляхом оббивання кам’яної заготівки з двох бокiв. Це знаряддя мало довгасту, плескату форму завдовжки 20—25 см, вагою до 1,5 кг. У руках первiсної людини рубило стало унiверсальним інструментом впливу на навколишнiй свiт. Залежно вiд ситуацiї воно виконувало роль сокири, кайла, метального каменя тощо. Поява однотипних кам’яних знарядь на зразок рубила свiдчить про зародження мислення, початок переходу до свiдомої виробничої дiяльностi.
|
|
|
Середнiй палеолiт (150—35 тис. рокiв тому)
Наприкiнцi раннього палеолiту природа зазнала значних змiн: клiмат став сухiшим, вiдбулося деяке пiдняття поверхнi, розпочалося чергове і цього разу найбiльше похолодання.
Наслiдки цих кардинальних зрушень у природi стали особливо вiдчутними у середньому палеолiтi (мустьєрська епоха). Пiвнiчна та бiльша частина Центральної Європи були закуті в льодовий панцир товщиною понад 600 метрiв. На територiї України пiвденна межа максимального зледенiння орiєнтовно проходила повз такi сучаснi мiста: Львiв, Ковель, Житомир, Кременчук, Миргород, Суми.
Змiни в природi змусили первiсну людину пристосовуватися до нових умов iснування. Помiтне зменшення флори, зумовлене сухим рiзкоконтинентальним клiматом, поява нових представникiв фауни — мамонтiв, шерстистих носорогiв, пiвнiчних оленiв, печерних ведмедiв та iнших тварин, призвели до того, що традицiйне для попереднього перiоду збиральництво дедалi бiльше поступається мiсцем полюванню, яке вiдiграє у життi людини мустьєрської епохи вирiшальну роль. У цей час помiтно полiпшується технологiя виготовлення знарядь працi, урiзноманiтнюються їх форма та призначення: ручне рубило удосконалюється; з’являються кам’янi гостроконечники, що використовувалися як вiстря для списiв; набувають поширення скребла, якими обробляли шкури тварин.
Помiтне ускладнення умов життя не зупинило поступального фiзичного та розумового розвитку людини. Внаслiдок еволюцiї на змiну архантропу в мустьєрську епоху приходить неандерталець (назва походить вiд мiсцевостi у Нiмеччинi, де було знайдено рештки кiсток). Вiн був невисокий на зрiст, сутулий, мав велику голову видовженої форми з низьким лобом i нависаючим надбрiв’ям. Об’єм його мозку становив вiд 925 до 1800 см3, особливо були розвиненими дiлянки мозку, пов’язанi з просторово-координацiйними функцiями та їх контролем. Як бiльш розвинений тип людини, неандерталець, попри складнi умови iснування, помiтно розширив порівняно зi своїм попередником — архантропом ареал проживання. Знайденi археологами на територiї України 200 мустьєрських стоянок (Кiїк-Коба та Холодний Грот у Криму, Антонiвка на Донбасi, Рихта на Волинi, Молодово на Днiстрi та iн.) — переконливе тому пiдтвердження.
Боротьба за iснування змусила людину в середньому палеолiтi виготовляти одяг iз шкур тварин, iнтенсивно заселяти печери, будувати штучнi наземнi житла, не тiльки використовувати, а й добувати вогонь. Завдяки цьому людина стала бiльш захищеною i менш залежною вiд природних умов.
У мустьєрську епоху почали закладатися першооснови духовного свiту людини. Неандертальськi поховання в печерах Криму свiдчать про зародження релiгiйних уявлень та вiрувань, а знайденi на деяких стоянках кiстки, рiзьбленi геометричним орнаментом, з гравiйованими на них контурами тварин i людей, рештками намальованих чорною фарбою лiнiй — про першi кроки образотворчого мистецтва.
Пiзнiй палеолiт (35—11 тис. рокiв тому)
Цей етап в iсторiї людства порiвняно з попереднiми досить короткий, але вiн характеризується значними змiнами в економiцi, сферi соцiальних вiдносин, мистецтвi. Безперечно, центральною подiєю цiєї доби стало завершення майже 35 тис. рокiв тому процесу фiзичного та розумового формування людини сучасного типу — homo sapiens. Цю людину за мiсцем першої знахiдки її кiсток у гротi Кро-Маньйон (Францiя) називають кроманьйонцем.
З появою кроманьйонців процес удосконалення та урiзноманiтнення знарядь працi пiшов надзвичайно швидкими темпами. У пiзньому палеолiтi почали виготовляти кам’янi рiзцi, ножеподiбнi пластини, наконечники списiв, дротики тощо. Людина оволодiла технiкою обробки кiсток та рогiв, з яких виготовляла собi гарпуни, шила, голки та iн. Кроманьйонцi стали використовувати першi знаряддя з вкладишами, так званi складнi знаряддя, винайшли списометальний пристрiй. Iнструментарiй налічував майже 100 типiв знарядь працi.
Останнє, четверте, зледенiння, що вiдбулося в пiзньому палеолiтi, перетворило колективне загiнне полювання на диких коней, бiзонiв, пiвнiчних оленiв i мамонтiв на основний вид занять кроманьйонцiв, який забезпечував їхню життєдiяльнiсть. Поступово склалася певна спецiалiзацiя мисливських колективiв. Так, майже 20—14 тис. рокiв тому на теренах України досить чiтко виокремилося двi зони з рiзним типом господарства: пiвденно-схiдна — мисливцiв на бiзонiв, та пiвнiчно-захiдна — мисливцiв на мамонтiв.
Помiтне вдосконалення та урiзноманiтнення знарядь працi, пiдвищення продуктивностi мисливства (кiлька мисливцiв легко могли вполювати мамонта вагою 1—2 т) дали змогу кроманьйонцям вiдмовитися вiд виснажливих мiграцiй у пошуках їжi i вести бiльш осiлий спосiб життя. Головним чином на берегах рiчок вони будували свої житла — землянки i напiвземлянки, якi у своїй сукупностi утворювали первiсне поселення — стоянку. Новим явищем пiзньопалеолiтичного перiоду стало виникнення господарсько-побутових комплексiв. Вони утворювалися зi стоянок, на яких було розташовано житла, кiлькох заглиблених у ґрунт дiлянок, де обробляли кремiнь, кiстку, рiг, а також iз ям-сховищ i вогнищ за межами жител. На територiї України знайдено майже 800 пiзньопалеолiтичних стоянок (Радомишльська на Житомирщинi, Мiзинська на Чернiгiвщинi, Межирiцька на Канiвщинi та iн.).
Спiльне осiле життя первiсних людей, локальне скупчення поселень є свiдченням не тiльки прогресивних змiн у економiцi, а й суттєвих зрушень у сферi соцiальних вiдносин. Пiзнiй палеолiт — це час, коли на змiну первiсному стаду прийшла родова община. Стрижнем родової органiзацiї суспiльства був рiд — об’єднання кровних родичiв по материнській лiнiї. Головною особою роду була жiнка, через те що родовiд за групового шлюбу мiг вестися лише по жiночій лiнiї, крiм того, вона виступала у ролi охоронницi сiмейного вогнища та вiдала харчовими запасами. З появою кроманьйонців невпорядкованi ендогамнi (між особами однієї суспільної групи) статевi стосунки поступаються мiсцем екзогамним (між особами різних суспільних груп): виникає звичай, що забороняв шлюби мiж членами однiєї родової групи. Це сприяло зближенню рiзних родiв. На основi родинних стосункiв вiдбувалася консолiдацiя родiв у племена, формувалася племiнна органiзацiя суспiльства, внаслiдок чого поступово склався родовий первiснообщинний лад. Характерними для цього ладу були спiльне володiння засобами виробництва i зрiвняльний розподiл надбань працi.
Намагаючись пояснити механiзм свiтобудови та визначити своє мiсце в навколишнiй дiйсностi, первiсна людина в добу пiзнього палеолiту активно формує першооснови власної релiгiйної свiдомостi: тотемiзм — вiру в спiльного для конкретного колективу предка — певної тварини, рослини тощо; анiмiзм — вiру в iснування душi та духiв, що нiбито управляють усiм матерiальним свiтом; фетишизм — поклонiння предметам неживої природи, вiру в надприроднi властивостi матерiальних речей; магiю — обряди, пов’язанi з чаклунством, вiщуванням, вiрою в умiння людини викликати надприроднi явища.
В епоху пiзнього палеолiту помiтного розвитку набуло духовне життя людини, про що свiдчать знайденi фрагменти зразків прикладного та образотворчого мистецтва. Особливо часто при розкопках пiзньопалеолiтичних поселень трапляються фiгурки птахiв та стилiзованi жiночi статуетки — «палеолiтичнi Венери». Жiночi зображення характеризуються пластичною виразнiстю та монументальнiстю i уособлюють уявлення первiсної людини про єднiсть родового колективу. Палеолiтичнi малюнки тварин, зробленi кроманьйонцями на кiстках або ж на стiнах печер (наприклад, на Кирилiвськiй стоянцi було знайдено уламок бивня молодого мамонта, на якому вирiзьбленi голова птаха й, можливо, черепаха), на думку фахiвцiв, є елементами мисливського ритуалу, що iмiтував процес полювання на здобич. З мисливськими обрядами, очевидно, пов’язанi й iншi види мистецтва (зокрема музика та хореографiя), iснування яких пiдтверджують археологiчнi розкопки. Так, на стоянцi Молодово було знайдено флейту, виготовлену із кiстки оленя, у Мiзинi — ансамбль ударних iнструментiв з кiсток мамонта, пофарбованих червоною фарбою, у Гагарiно — стилiзованi статуетки жiночих фiгурок у позi танцю. В цiлому мистецтво пiзнього палеолiту свiдчить про те, що розум людини в цей час тiльки пробуджується, а в її свiтобаченнi життєвий досвiд роду та власнi спостереження тiсно переплiталися з фантастикою та магiєю.
|
|
|
|
|
|
Мезолiт (10—6 тис. рокiв тому)
Початок мезолiту (середнього кам’яного вiку) хронологiчно збiгається iз закiнченням льодовикового перiоду. Клiмат пом’якшав i став близьким до сучасного, що суттєво вплинуло на фауну i флору. Традицiйнi для попереднього перiоду об’єкти полювання або ж вимирають, як мамонти та шерстистi носороги, або ж вiдходять на пiвнiч. Тварини, якi прийшли їм на змiну (кабан, вовк, лисиця, бобер тощо), були значно дрiбнiшими i рухливiшими. Саме тому в мезолiтi перед первiсними мисливцями гостро стали проблеми змiни прийомiв полювання, винайдення бiльш ефективної у нових умовах зброї, пошуку альтернативних мисливству джерел харчування. Людина не тiльки суттєво удосконалює старi знаряддя працi (вони стають меншими за розмiрами, зручнiшими та ефективнiшими), а й створює новий iнструментарiй для обробки дерева — долото, сокиру, тесло, виготовляє вкладишевi знаряддя (ножi, кинджали, списи) з крем’яними пластинами. Центральною подiєю розвитку первiсної технiки в добу мезолiту було винайдення першої «механiчної зброї» дистанцiйної дiї — лука i стрiли. Поява цього знаряддя полювання мала надзвичайно важливi наслiдки: по-перше, суттєво зросла продуктивнiсть працi мисливцiв — вбивати тварин можна було зi значної вiдстанi, а птахiв — на льоту; по-друге, вона сприяла перебудовi соцiального життя, оскiльки людина могла сама себе прохарчувати, багатолюднi мисливськi колективи розпалися i на змiну їм прийшла iндивiдуалiзацiя виробництва та споживання, помiтно зросла роль парної сiм’ї.
Зникнення великих стадних тварин, зростання населення, масове винищення дичини внаслiдок використання лука i стрiл зумовили кризу мисливського господарства. У пошуках альтернативних засобiв iснування людина починає активнiше займатися рибальством. Очевидно, спочатку це було варiантом полювання зi списом, гарпуном чи луком, але згодом технiка рибальства суттєво удосконалилася: були винайденi гачки, сiть з поплавками, блешнi з рiчкових черепашок, складна система загородок на рiчках та озерах, а також плоти зi зв’язаних колод, човни, видовбанi зi стовбурiв дерев, тощо. Криза мисливського господарства зумовила посилення ролi не тiльки рибальства, а й збиральництва. Головними об’єктами збиральництва були рiзноманiтнi їстiвнi рослини та ягоди, а також раки та молюски. Стабiльностi iснування людини в епоху мезолiту сприяло приручення диких тварин (спочатку собаки, а потiм — свинi).
На територiї України налiчується майже 1000 вiдомих нинi пам’яток мезолiту (Мурзак-Коба та Фатьма-Коба — у Криму, Гребеникiвська стоянка — на Одещинi, Журавська — на Чернiгiвщинi та iн.).
Неолiт (VI—IV тис. до н. е.)
Новий кам’яний вiк (неолiт) був надзвичайно динамiчним, переломним в iсторiї людства. Англiйський археолог Г. Чайлд назвав цей перiод неолiтичною революцiєю. Суть її полягає в переходi вiд традицiйного присвоюючого господарства (мисливство, збиральництво, рибальство) до вiдтворюючого (землеробство i скотарство). Завдяки цьому люди не тiльки досягли помiтного зростання продуктивних сил, а й створили сприятливiшi умови життя: їжа стала рiзноманiтнiшою, її добування — стабiльним, з’явилися харчовi запаси. Перехiд вiд присвоюючих форм господарювання до вiдтворюючих тривав протягом багатьох столiть i мав свої особливостi в рiзних регiонах. Фахiвцi видiляють у межах України двi культурно-господарськi зони: пiвденно-захiдну (лiсостепове Правобережжя, Захiдна Волинь, Поднiстров’я, Закарпаття) — землеробсько-скотарську та пiвнiчно-схiдну (лiсостепове Лiвобережжя, Полiсся) — мисливсько-риболовецьку. Найвiдомішими пам’ятками неолiтичної культури є Кам’яна Могила поблизу Мелiтополя, с. Микiльська Слобiдка на Київщинi, с. Бондариха на Сiверському Дiнцi. До кінця 90-х років археологами виявлено майже 500 осередкiв життя доби неолiту, що представляють понад десяток неолiтичних культур (дунайську, буго-днiстровську, сурсько-днiпровську тощо).
Неолiтична революцiя сприяла злету людства до принципово нової економiки, нового способу життя. Її характерними ознаками були:
1. Винайдення i поширення якiсно нових способiв виготовлення знарядь працi. У добу неолiту традицiйнi форми обробки каменю — оббивання, сколювання, вiджим — поступаються мiсцем шлiфуванню, пилянню, свердлiнню.
2. Виникнення нових видiв виробництва та виготовлення штучних продуктiв. У епоху неолiту людина перейшла вiд пасивного присвоювання дарiв природи до активного перетворення навколишньої дiйсностi силою своїх розуму та рук. Саме в цьому процесі виникає виробництво керамiчного посуду, прядiння, а згодом i ткацтво. Вироби з керамiки дали змогу не тiльки тривалий час зберiгати воду, сипучi продукти, а й готувати варену їжу. Випалена на вогнi глина стала першим штучним матерiалом, котрий створила людина. Прядiння зумовило винайдення прясла — першого маленького колеса, яке, можливо, стало прообразом колеса в транспортi. Крiм того, на основi прядiння виникло ткацтво, яке дало ще один штучний продукт — тканину.
3. Перехiд до осiлого способу життя. Землеробство i тваринництво були продуктивнiшими, нiж мисливство i збиральництво. З появою харчових запасiв життя людини стало стабiльнiшим, мiграцiю замiнила осiлiсть. Про перехiд до осiлого способу життя в добу неолiту свiдчать побудова постiйних жител, поява численних поховань померлих недалеко вiд осель та iн.
4. Активне формування стад свiйських тварин, використання їх як тяглової сили. Перехiд у неолiтi вiд мисливства до скотарства зумовив приручення майже всiх великих домашнiх тварин — бика, свинi, кози, вiвцi. Лише коня одомашнили вже в мiдному вiцi. З появою примiтивного наземного транспорту (саней та волокуш) людина починає використовувати худобу як тяглову силу.
5. Суттєвi зрушення в демографiчнiй сферi. Значне зростання населення зумовлює помiтне збiльшення кiлькостi та розмiрiв поселень, щiльностi їх забудови. Як свiдчать археологiчнi розкопки неолiтичних поховань, зростає тривалiсть життя людини (в середньому її вiк становив уже 30—32 роки). Деякі фахiвцi твердять, що внаслiдок полiпшення умов життя вiдбувся неолiтичний «демографiчний вибух» i населення земної кулi зросло з 5 до
80 млн. осіб. Iншi вважають, що у неолiтичну епоху лише дещо зменшилася дитяча смертнiсть (Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. — К., 1992. — С. 94, 97; Алексеев В. П. Становление человечества. — М., 1984. — С. 441.).
Перехiд до землеробства i скотарства сприяв помiтним змiнам в органiзацiї суспiльного життя: зростанню ролi парної сiм’ї, розквiту племiнної органiзацiї суспiльства, зародженню iнститутiв родової влади (поява в похованнях доби неолiту владних символiв — кам’яних булав). Цей
перехiд суттєво вплинув i на свiтобачення людини, її духовний свiт. Землеробський цикл, сезонне розмноження домашнiх тварин вимагали розширення традицiйного iнформацiйного кола, виникала необхiднiсть накопичення нових знань. За нових обставин життя неолiтична людина мусила не тiльки враховувати клiматичнi змiни та сезонний кругообiг явищ природи, а й передбачати їх. Пiд впливом нових знань про навколишнiй свiт примiтивна мисливська магiя дедалi бiльше поступається мiсцем розвинутим землеробським та скотарським культам.
У перiод неолiту зародилася селянська (землеробська) цивiлiзацiя, яка незабаром стала панiвною в Європi аж до виникнення i широкої розбудови мiст. Її характерними рисами є: аграрна економiка; ручна праця; мiнiмальне споживання i простий побут; уповiльнений темп життя; органiчне занурення в природу i залежнiсть суспiльного розвитку вiд природно-клiматичних ритмiв; природно-демографiчна саморегуляцiя (збiльшення кiлькостi харчових продуктiв зумовлює посилене розмноження, зменшення — вимирання).
Енеолiт (IV—III тис. до н. е.)
Мiдний, або мiдно-кам’яний, вiк (енеолiт) був перехiдним етапом вiд кам’яного перiоду до епохи металу, часом остаточного утвердження домiнуючої ролi вiдтворюючого господарства. У пошуках сировини для виготовлення знарядь працi давнi люди натрапили на чисту самородну мiдь, поклади якої виходили на земну поверхню. Вченi вважають, що мiдь спочатку сприймалася як варiант м’якого
каменю або глина. I лише згодом людство навчилося обробляти мiдь — вiд холодного кування до плавлення та ливарства. Регiонами, де розпочалася обробка мiдi, були Балкани, Подунав’я (Трансiльванiя), Закавказзя, звiдки мiдна руда та вироби потрапили на територiю України. Згодом з’явилися копальнi мiдної руди на Донбасi.
Поступове витiснення кам’яних знарядь працi мiдними, перехiд вiд мотичного землеробства до раннiх форм орного з використанням тяглової сили бика сприяли зростанню продуктивностi працi, пожвавленню примiтивних обмiну та торгiвлi, розвитку майнової диференцiацiї. Цi процеси створювали передумови для розкладу первiснообщинного ладу. Саме в енеолiтi розпочинається перший
великий суспiльний подiл працi, в основi якого лежало виокремлення пастуших племен. Землероби, тяжiючи до осiлостi, винайшли рало, змайстрували стiл, склали пiч, побудували великi укрiпленi поселення, а скотарi, схильнi до мiграцiї, приручили коня, активно експлуатували колiсний транспорт, удосконалювали зброю.
Найяскравiшою археологiчною культурою доби енеолiту була трипiльська культура (IV—III тис. до н. е.). Її назва походить вiд с. Трипiлля на Київщинi, поряд з яким В. Хвойкою 1893 р. було виявлено першу пам’ятку цiєї культури. Ареал поширення трипiльської культури сягає 190 тис. км2, що нині входять до територiй України, Молдови та Румунiї (лише в Українi знайдено понад 1000 трипiльських пам’яток).
Iсторики досi не дійшли спiльної думки щодо походження трипiльцiв. Однi переконанi, що трипiльська культура має автохтонне походження i сформувалася на ґрунтi буго-днiстровської неолiтичної культури (В. Даниленко, В. Маркевич). Другi вважають трипiльцiв прафракiйцями, що прийшли з Нижнього Подунав’я i Балкан (О. Трубачов, Д. Телегiн). Третi схильнi до синтезного пiдходу: трипiльська культура є наслiдком взаємодiї давнiх автохтонних культур та неолiтичних культур Балкано-Дунайського регiону (I. Чернiков).
Трипiльська культура багатогранна i самобутня. Її характерними ознаками в економiчнiй сферi були зернове землеробство; поступове витiснення мотики ралом; приселищний характер тваринництва; поява мiдних знарядь працi при збереженнi домiнування кам’яних i крем’яних; у сферi суспiльних вiдносин — перехiд вiд матрiархату до патрiархату; зародження мiжплемiнних об’єднань; формування iєрархiчної структури родiв; збереження великої сiм’ї, що складалася з кiлькох парних сiмей як основної суспiльно-економiчної ланки; зародження елементiв приватної власностi; у сферi побуту — побудова великих глиняних будiвель, утворення гiгантських протомiст з населенням майже 15—20 тис. жителiв; мiграцiя поселень через виснаження землi кожнi 50—100 рокiв; розписна плоскодонна керамiка з орнаментом, що виконаний жовтою, червоною та чорною фарбами; у духовнiй сферi — домiнування символів родючостi, матерiалiзацiя їх у символи добробуту — жiночi статуетки, зображення сонця, мiсяця, води, глинянi фiгурки тварин.
Будучи своєрiдною сполучною ланкою мiж Заходом i Сходом, трипiльська культура за рiвнем свого розвитку впритул наблизилася до перших свiтових цивiлiзацiй Малої Азiї та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Похолодання, порушення екологiчного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарювання, протистояння трипiльських общин захiдного i схiдного регiонiв, наростаючий тиск на землi трипiльцiв скотарських степових племен призвели до занепаду трипiльської культури, яка не змогла повнiстю реалiзувати свої потенцiйнi можливостi (Історія України: нове бачення: У 2-х т. — К., 1995. — Т. 1. — С. 15—16.).
У добу енеолiту територiя України стала ареною протидiї та взаємодiї трьох потужних етнiчних потокiв: носiїв трипiльської культури, скотарсько-землеробських племен, що прийшли з Пiвнiчно-Захiдної Європи (культура кулястих амфор), та численних євразiйських скотарських степових племен (середньостогiвська, ямна культури). У сучаснiй iсторичнiй та народознавчiй лiтературi iснує твердження, що трипiльцi — прямi предки українського народу. Однак, намагаючись у глибинах iсторiї розгледiти обличчя наших далеких пращурiв, слiд пам’ятати: по-перше, iнформацiя про найдавнiшi часи обмежена, фрагментарна i тому дуже рiдко дає змогу дійти однозначних категоричних висновків; по-друге, давнi археологiчнi культури, як правило, характеризуються етнiчною невизначенiстю; по-третє, протягом кiлькох тисячолiть пiсля занепаду трипiльської культури до етногенезу українцiв через низку обставин були причетними чимало iнших етнiчних утворень вiд племен до цiлих народiв, i тому, очевидно, варто утриматися вiд поспiшного проведення прямої родової лiнiї вiд трипiльцiв до українцiв. Водночас нинi не пiдлягає жодним сумнiвам твердження про те, що окремi елементи трипiльської культури (система господарювання, топографiя поселень, декоративний розпис будинкiв, мотиви орнаменту на керамiцi та iн.) стали невiд’ємною частиною сучасної української культури.
Бронзовий вік (ІІ—І тис. до н. е.)
Доба бронзи, що тривала майже тисячу років, позначилася суттєвими змінами в господарському, політичному та культурному житті суспільства. Свою назву вона отримала від штучного металу — бронзи (сплав міді з оловом, свинцем, миш’яком або сурмою). Перші бронзові вироби, виготовлені на Кавказі та Балканах, почали поширюватися на території України вже на початку ІІ тис. до н. е. Поступово в ХV—ІХ ст. до н. е. було налагоджено місцеве виробництво: в Донецькому басейні сформувався центр металургії, а в Карпатсько-Дунайському регіоні — металообробки (всього археологами досліджено на території нашої республіки понад 10 бронзоливарних майстерень). Винайдений метал був міцніший за мідь, мав меншу температуру плавлення, що значно спростило технологію обробки (його можна було виплавляти в примітивних печах або на звичайних вогнищах). Ці переваги сприяли поширенню та утвердженню бронзи як основного матеріалу для виготовлення знарядь праці, зброї, прикрас. Однак цілком витіснити мідні та кам’яні вироби їй так і не вдалося.
У бронзовому віці суттєво впливали на суспільний розвиток такі чинники:
— зміна кліматичних умов (збільшення вологості);
— підвищення завдяки бронзі продуктивності знарядь праці та боєздатності зброї;
— активізація міграційних процесів.
Саме під впливом цих чинників поглиблюється спеціалізація в господарському житті: на мікрорівні це знаходить свій вияв у самостійному розвиткові металургійного виробництва, на макрорівні — завершується перший великий поділ праці — скотарство відокремлюється від землеробства. Спеціалізація зумовила відособленість господарського та культурного розвитку певних спільнот людей (археологи нараховують до 30 окремих культур), сприяла підвищенню продуктивності праці, що стимулювало появу додаткового продукту, а згодом — посилення міжплемінних контактів (війни, торгівля). У цей час на території сучасної України сформувалися три етнокультурні зони, що суттєво відрізнялися типом господарювання, етнічним складом населення та пануючими віруваннями — Степ (ямна, катакомбна, зрубна археологічні культури), Лісостеп та Полісся (тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська археологічні культури).
На теренах степової України домінувало скотарство. У добу бронзи перевага надавалася приселищному типу скотарства. Населення степу знало й культуру землеробства. Брак земель, складність їх обробки, жорсткі кліматичні умови (майже щорічні посухи та суховії) змушували зосереджувати основну частину посівів у заплавах, що забезпечувало порівняно високу ефективність. Однак наприкінці
ІІ тис. до н. е. роль землеробства в цьому регіоні гранично звузилася, бо розширення площ орних земель суттєво зменшило кількість пасовиськ, що спричинило занепад скотарства. Крім того, оранка заплавних земель порушила біобаланс: почали міліти ріки, вигорати степи, чимало земель стало непридатними для господарського використання.
У лісостеповій зоні були найсприятливіші умови для землеробства. Найпоширенішою стала підсічно-вогняна модель обробітку землі, що полягала у вирубуванні та випалюванні прилеглої до поселень ділянки лісу. З часом у цьому регіоні з’явилося орне землеробство. Необхідність освоєння глинистих та суглинистих підзолів, які були дуже родючими, але надзвичайно важкими для обробітку, підштовхнула процес розвитку знарядь праці, зумовила появу саме в добу бронзи рала. У Чернігівській, Сумській та Запорізькій областях археологами знайдено залишки архаїчних дерев’яних плугів. Віднайдені на деяких поселеннях, що датуються бронзовим віком, кістки волів, а також наскельні малюнки Кам’яної могили підтверджують факт використання биків як тяглової сили. Основним знаряддям праці для обробки землі в цей час були мотики. Серед тогочасних знарядь праці своєю формою та ефективністю особливо виділялися волинські серпи, які на початку бронзової доби виготовляли з кременю та кварциту, а з середини ІІ тис. до н. е. — з бронзи. Найпоширенішими культурами в лісостепових районах були ячмінь, просо, овес, боби.
На Поліссі сформувався інший тип господарювання. Тривалий час побутувала думка, що в цьому регіоні через несприятливі кліматичні умови, відсутність значного демографічного потенціалу, заболоченість (менше третини всієї площі Полісся — сухі, незаболочені ділянки) аж до перших століть нашої ери не знали землеробства. Останні розвідки археологів засвідчили, що південне Полісся є одним із найдавніших землеробських районів на території України. Згідно з гіпотезами Прип’ять для Полісся відігравала таку саму роль, як Ніл для Єгипту, тобто створювала сприятливі умови для примітивного землеробства: зерна пшениці, полби, ячменю, проса та льону кидали в необроблений вологий ґрунт, удобрений родючим наносом. У бронзову добу головною формою землеробства в цьому регіоні було підсічно-вогняне. Орне землеробство, очевидно, не розвивалося.
У степах Північного Причорномор’я та Надазов’я різновекторні історичні процеси (міграції, війни, культурні впливи) були інтенсивнішими, що спричинило появу високорозвинутих культурних утворень. Лісостеп та Полісся розвивались повільніше через віддаленість від осередків світової цивілізації, екстенсивне господарювання.
Під впливом радикальних змін у господарюванні в добу бронзи відбулися кардинальні зрушення у сфері суспільних відносин:
1) помітно зростала роль чоловіка в землеробстві, скотарстві, обміні, у всіх сферах суспільного життя, що зумовило еволюційну заміну матріархату патріархатом, утвердження ведення родоводу по батьківській лінії;
2) завдяки зростанню продуктивності праці з’явився додатковий продукт, який поступово концентрувався в руках окремих осіб, що спричинило спочатку майнову, а з часом і соціальну диференціацію суспільства;
3) з великосімейної громади виокремилася мала сім’я найближчих кровних родичів (чоловік, дружина, діти);
4) у процесі інтеграції суспільства формувалися союзи племен, що було зумовлено зростаючими масштабами виробництва та обміну, загостренням внутріплемінних відносин на основі прогресуючої майнової диференціації, потребою захисту власних територій та матеріальних цінностей;
5) ускладнювалася суспільна організація, створювалися особливі органи керівництва союзом племен, виокремився стан воїнів.
Отже, бронзовий вік в історії України був динамічним періодом. У суспільному житті відбулося декілька кардинальних зрушень. Завершився перший великий суспільний поділ праці — виокремлення скотарських племен
з-поміж інших; почали формуватися етнічні спільноти людей; майнова та соціальна диференціація суспільства дедалі помітніше впливала на історичний процес.
1.2. Скiфо-сарматська доба. Античнi мiста-держави Пiвнiчного Причорномор’я
Вiдкриття та поширення залiза започаткували нову еру в iсторiї людства — залiзну. Цiкаво, що першi залiзнi вироби мали космiчне походження i були виготовленi з уламкiв метеоритiв ще в III—II тис. до н. е. у Єгиптi та Месопотамiї (зокрема, у гробницi Тутанхамона знайдено кiлька залiзних предметiв, оправлених у золото). На територiї України першi знахiдки залiзних виробiв датуються ХI—IХ ст. до н. е. Гострота та мiцнiсть залiзних знарядь працi та зброї кардинально вплинули на суспiльний розвиток. Паралельно з пiдвищенням продуктивностi працi та появою значної кiлькостi додаткового продукту активно йшов процес посилення воєнної могутностi. Тому за доби залiза зброя стала знаряддям працi, а вiйна — ремеслом, що надало динамiки та драматизму розвитковi iсторичних подiй.
Перехiд до ранньозалiзного вiку на територiї України та в сусiднiх регiонах значною мiрою зумовлений дiєю низки чинникiв: рiзка змiна клiмату (наприкiнцi II тис. до н. е. вiн став надзвичайно посушливим) — екологiчна криза — мiграцiя населення — розрив старих економiчних зв’язкiв — дефiцит привозних мiдної руди та бронзових виробiв — розвиток мiсцевого залiзорудного виробництва. Завдяки появi залiза перед людством вiдкриваються новi перспективи, вiдбуваються докорiннi змiни в суспiльствi — завершується розклад первiснообщинного ладу, активiзується процес класоутворення. Характерними ознаками суспiльного розвитку цiєї доби були значнi мiграцiї населення; посилення торговельних зв’язкiв; становлення приватної власностi; поступова майнова диференцiацiя суспiльства; перетворення сiм’ї на господарську одиницю; витiснення родової общини територiальною; виокремлення iєрархiчно структурованої вiйськової елiти; утворення органiзованих воєнно-полiтичних об’єднань та союзiв; зародження державностi.
Кiммерiйцi
Першим етнiчним утворенням на територiї України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кiммерiйцi (IХ — перша половина VII ст. до н. е.). Про «уславлених кобилодойцiв» (так цей народ дуже часто називали в давнину) повiдомляє не тiльки Гомер в «Одiссеї», а й такi вiдомi античнi автори, як Геродот, Каллiмах, Страбон. Ассирiйськi клинописнi джерела згадують про цей
народ пiд iменем «гамiрра». Кiммерiйцi займали значну територiю мiж Днiстром i Доном, а також Кримський i Таманський пiвострови. У добу проникнення грекiв у Пiвнiчне Причорномор’я Керченську протоку називали Боспором Кiммерiйським. Хоча питання про етнiчне походження кiммерiйцiв залишається вiдкритим, бiльшiсть вчених схиляється до висновку, що вони є гiлкою давньоiранського кочового народу, генетично близького до скiфiв. Кiммерiйцi були першими на територiї України, хто перейшов вiд осiлого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотної руди залiзо. Перспективна за нових клiматичних умов кочова форма господарювання та досконалiша за бронзову залiзна зброя дали змогу кiммерiйцям залишити свiй слiд в iсторiї.
Для кочового народу, що постiйно перебуває в русi, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землi та заволодiння багатствами сусiдiв. Войовничiсть скотарських племен логiчно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або обороняють свої пасовиська, або завойовують чужi. Кiммерiйцi не були винятком. Вони здiйснювали широкомасштабнi походи в Малу Азiю, де успiшно воювали з Урарту, Ассирiєю, Лiдiєю. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кiммерiйському суспiльствi. Однак, хоча кiммерiйцi i мали своїх царiв, утворити повноцiнну державу їм так i не вдалося. У VII ст. до н. е. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скiфських племен витiснила кiммерiйцiв з Причорномор’я, внаслiдок чого Кiммерiя розпалася. Частина кiммерiйцiв або поселилася у Пiвденному Причорномор’ї, або мiгрувала на Близький Схiд, або ж була асимiльована скiфами.
Скiфи
Проникнення скiфiв на узбережжя Чорного моря вiдбувалося кiлькома хвилями. Спочатку вони не тiльки мирно уживалися з кiммерiйцями, а й нерiдко ставали їхнiми воєнними союзниками. Проте зростаючий тиск сусiднiх кочових племен — массагетiв — примусив скiфiв дедалi активнiше просуватися на захiд у глиб кiммерiйських земель. У VII ст. до н. е., витiснивши мiсцевий етнос з Поднiпров’я, скiфи не зупиняються, а, переслiдуючи кiммерiйцiв, вдираються до Передньої Азiї. Скiфська навала
докотилася аж до Сирiї (дiйшло до того, що єгипетський фараон Псамметiх I змушений був вiдкупитися вiд загарбникiв щедрими дарами). Скiфи, захопивши Мiдiю, утворили там державу Iшкуза, яка проiснувала 28 рокiв. Лише пiсля того, як мiдiйський цар Кiаксар запросив на банкет скiфських царiв i, напоївши їх, перебив, скiфськi формування, що залишилися без своїх лiдерiв, вимушенi були мiгрувати в Пiвнiчне Причорномор’я.
Повернувшись із Передньої Азiї в причорноморськi степи, скiфи пiдкорили собi бiльшiсть мiсцевих жителiв i у другiй половинi VII ст. до н. е. утворили полiтично консолiдоване об’єднання племен — Велику Скiфiю, що проiснувала до III ст. до н. е. За Геродотом, територiя цього
державного утворення була досить великою i мала форму рiвностороннього чотирикутника, який, прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташовувався в межирiччі Дунаю та Дону. Все населення Скiфiї подiлялося на двi великi групи: мiгруючi племена (скiфи-кочiвники, якi населяли степовi райони на схiд вiд Днiпра, та царськi скiфи, якi кочували узбережжям Азовського моря i степовим Кримом) та осiлi племена (еллiно-скiфи-каллiпiди, якi
жили поблизу давньогрецького мiста Ольвiї; скiфи-землероби, зосередженi на Лiвобережжi; скiфи-орачi, якi розташовувалися на захiд вiд Днiпра). Характерною ознакою скiфського суспiльства була його неоднорiднiсть. На думку деяких вчених, мiгруючi племена мали iранське походження, а осiлi, з їхньою традицiйною хлiборобською культурою, мали праслов’янське коріння (Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. — К., 1996. — С. 62.). Рiзними були i напрями дiяльностi скiфських племен: якщо для скiфiв-кочiвникiв та царських скiфiв основним заняттям були кочове скотарство i грабiжницькi воєннi походи, то для скiфiв-орачiв — зернове землеробство. Та найбiльше неоднорiднiсть скiфського суспiльства виявлялася в соцiально-полiтичнiй сферi: панiвне становище у країнi належало царським скiфам, якi вважали решту населення своїми рабами.
Суспiльнi вiдносини в Скiфiї еволюцiонували вiд патрiархально-родових до рабовласницьких. Кульмінаційним став кiнець V ст. до н. е. Саме в цей час вiдбулася якiсна змiна: пiд впливом торгово-економiчних, вiйськових та полiтичних вiдносин процес класоутворення вступив у завершальну фазу i патрiархально-родовий скiфський племiнний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. В основi системи управлiння скiфським суспiльством лежала не «схiдна деспотiя», а «варварська демократiя». Влада царя не була абсолютною i обмежувалася радою скiфських племен та народними зборами усiх воїнiв.
Ще на початку VI ст. до н. е. Скiфiя стала об’єктом агресiї з боку перського царя Дарiя. Протиставивши численному перському вiйську воєнну хитрiсть, виучку та хоробрiсть, скiфи не тiльки вистояли, а й змусили ворога рятуватися втечею. З того часу за скiфами закрiпилася слава непереможних. Геродот захоплено писав: «Жодному ворогу, що нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися; i нiхто не зможе їх наздогнати, якщо тiльки самi вони не допустять цього». Скiфське вiйсько було одним з найсильнiших. Цьому сприяли майже iдеально пристосована для вiйни структура суспiльства (роди i племена пiд час воєнних походiв ставали вiйськовими пiдроздiлами) та найдосконалiше для тiєї доби озброєння (бiльша частина арсеналу їхньої зброї — мечi, кинджали, бойовi сокири тощо були виготовленi iз залiза, а скiфський лук за далекобiйнiстю, прицiльнiстю i вбивчою силою не мав аналогів). Не останню роль у забезпеченнi високої боєздатностi скiфського вiйська та вихованнi у воїнiв ненавистi до ворога вiдiгравали жорстокi варварськi традицiї: скiфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знiмав скальпи; кожен сотий полонений приносився в жертву боговi вiйни; того, хто на полi бою власноручно не вбив жодного ворога, не допускали до святкового столу.
Найбiльшого розквiту Скiфiя досягла в IV ст. до н. е., пiд час правлiння царя Атея. Держава стала централiзованою, було започатковано карбування скiфської монети. Вдало розпочалося скiфське завоювання Балкан. Спираючись на союз із батьком Александра Македонського, Фiлiппом II, Атей розгромив Фракiю й поширив свiй вплив на задунайськi землi. Та союз Скiфiї з Македонiєю виявився недовгочасним, i в 339 р. до н. е. мiж цими державами спалахнула вiйна, у якiй загинув Атей, а скiфи зазнали поразки. Пiк воєнної могутностi Скiфiї залишився в минулому.
III ст. до н. е. — перiод занепаду скiфської держави. Пiд потужними ударами сусiднiх сарматських племен володiння скiфiв значно зменшується. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Поднiпров’я та Степовий Крим. Саме тут i була утворена нова держава — Мала Скiфiя, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сiмферополя). Та навiть iзольованi вузькими межами Кримського пiвострова, скiфи виявляють воєнну активнiсть i не сходять з iсторичної арени. У II ст. до н. е. спостерігався перiод пiднесення, коли Мала Скiфiя взяла пiд контроль Ольвiю i вела успiшну боротьбу з грецькими мiстами-державами за вплив на всю територiю Тавриди. Як етнiчне та полiтичне утворення, Мала Скiфiя припиняє своє iснування лише на початку III ст. н. е.
Скiфи на основi синтезу власних здобуткiв i досягнень народiв, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру. Найяскравiшими її виявами були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила та iн.) i «скiфська трiада» — скiфський тип зброї, «звiриний стиль» в образотворчому мистецтвi та специфiчна збруя верхових коней. Цi та iншi елементи скiфської культури вплинули на формування передслов’янської культури. Деякi з них дожили до нашого часу, зокрема, коренi окремих скiфських слiв й досi зберiгаються в мовах схiдних слов’ян: «спако» (собака), «голос», «топор».
Сармати
У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових iраномовних племен — сарматiв, який спустошливим ураганом пронiсся Приазов’ям та Пiвнiчним Причорномор’ям, витiснив скiфiв на Кримський пiвострiв. Хоча сарматам i не вдалося подолати родоплемiнну вiдособленiсть, консолiдуватися в єдиний етнос i створити, подiбно скiфам, власну повноцiнну державу, вони активно дiяли на iсторичнiй аренi протягом шести сторiч, залишивши слiди своєї дiяльностi на величезнiй територiї: в Захiдному Казахстанi, Приураллi, Поволжi, Подоннi, Калмикiї, на Пiвнiчному Кавказi, в Прикубаннi, в степах України, в Криму, Румунiї та Угорщинi.
Назва «сармати», або «савромати», походить вiд iранського слова «саоромант» і означає пiдперезаний мечем. Це не самоназва народу, а термiн, запроваджений античними авторами. Одне з найперших достовiрних iсторичних свiдчень про сарматiв знаходимо в «Iсторiї» Полiбiя (205—123 до н. е.). Плiнiй повiдомляє, що вони «складали одне плем’я, але подiлене на декiлька народiв з рiзними назвами». Войовничi та агресивнi сарматськi племена просувалися в захiдному напрямку кiлькома хвилями. Їх очолювали у рiзний час рiзнi племеннi об’єднання. Царськi сармати та язиги були лiдерами першої хвилi, що прокотилася межирiччям Днiпра i Днiстра в II ст. до н. е. i дiйшла аж до Дунаю. Саме тоді, як зазначає Плiнiй, «iм’я скiфiв всюди витiсняється iменами сарматiв та германцiв». Поява в II ст. до н. е. у степах Поволжя та Приуралля нового могутнього племiнного об’єднання, на чолi якого стали роксолани, пiдготувала нову хвилю сарматської експансiї. Закрiпившись у степах Лiвобережжя, роксолани спочатку здiйснюють походи на Таврiйський пiвострiв. У I ст. н. е. сарматськi мечi дiставали здобич уже в римськiй провiнцiї Мезiї. Третя хвиля сарматської активностi пов’язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н. е. Для аланiв характерними були широкомасштабнi воєннi дiї. За свiдченням Тацита і Йосифа Флавiя, вони здiйснювали успiшнi напади на Мiдiю, Малу Азiю, Крим, Закавказзя. У 372 р. алани були розбитi гуннами, що призвело до втрати сарматами панiвного становища в причорноморських степах. Завдяки Великому переселенню народiв алани не тiльки проникають на Британськi острови, у Галлiю та Iспанiю, а й переправляються морем у Пiвнiчну Африку. Решта цього сарматського племiнного союзу в VI—IХ ст. вiдходить у передгiр’я Кавказу i згодом вливається до Хозарського каганату.
Сарматське суспiльство перебувало на перехiдному етапi вiд родоплемiнних вiдносин до ранньокласових, але завершити цей перехiд створенням власної держави сарматам так i не вдалося. Особливiстю сарматського суспiльного ладу було iснування пережиткiв матрiархату. Античнi автори досить часто називають сарматiв «гюнайкократуменами» (керовані жiнками). У давнiх джерелах є згадки про сарматських цариць — Томирис, Амагу та iн. Загалом жiнки цього народу вiдрiзнялися войовничим характером, їздили верхи, володiли зброєю, нарiвнi з чоловiками ходили в походи, не вступали в шлюб, доки не вб’ють першого ворога, тобто своєю поведiнкою нагадували мiфiчних амазонок. За легендою, переказаною Геродотом, сармати походять саме вiд амазонок i скiфiв.
Сарматська культура генетично була близькою до скiфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у вiйськовiй справi сармати суттєво випередили не тiльки скiфiв, а й iншi народи. Удар сарматської кiнноти (катафрактарiїв), вдягнутої у залiзнi панцирi, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зiмкнутим клином, за свiдченням Тацита, не могло витримати жодне вiйсько. З часом сарматська модель важкоозброєної кiнноти внаслiдок Великого переселення народiв потрапила у Європу i суттєво вплинула на формування середньовiчного лицарства.
Античнi мiста-держави Пiвнiчного Причорномор’я
VIII — кiнець VI ст. до н. е. — це перiод «Великої грецької колонiзацiї», одним з напрямiв якої було освоєння Пiвнiчного Причорномор’я. Деякi фахiвцi (Н. Кравченко, I. Черняков) вважають, що термiн «колонiзацiя» не зовсiм вдалий, оскiльки вiн не точно вiдображає суть i характер процесу проникнення еллiнiв на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцiльнiше називати це явище «переселенням», а «колонiї» — грецьким словом «опойкiй», що означає «переселене поселення» (Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. — К., 1992. — С. 214.).
«Велика грецька колонiзацiя» була грандiозною акцiєю, яка суттєво вплинула на свiтовий розвиток. Якщо в ХI—IХ ст. до н. е. мiграцiї грекiв вiдбувалися в межах Егейського моря, то в наступнi три сторiччя еллiни розселилися на гiгантськiй територiї, освоївши все Середземноморське узбережжя вiд Пiренейського пiвострова, аж до Єгипту та Сирiї, та побудувавши свої мiста на берегах Чорного моря.
Дошукуючись причин еллiнської мiграцiї, вченi сформулювали кілька теорiй, якi умовно можна подiлити на:
1) демографiчну — демографiчний вибух, що вiдбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковiй Грецiї, i тому надлишок населення змушений був мiгрувати;
2) аграрну — нестача землi в метрополiї штовхала до освоєння нових територiй;
3) торговельну — колонiзацiя є побiчним продуктом торгової експансiї;
4) сировинну — в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти i джерела сировини, яких не вистачало в Грецiї: зерно, метали, будiвельний лiс тощо;
5) воєнну — до мiграцiї грекiв змушувала агресiя лiдiйцiв та персiв;
6) соцiальну — постійна соцiальна боротьба мiж окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мiгрувати;
7) етнiчну — етноплемiнний склад полiсiв материкової Грецiї не був однорiдним, мiжетнiчнi тертя штовхали багатьох до пошукiв нових земель.
Родоначальниками грецьких мiст-держав у Пiвнiчному Причорномор’ї були насамперед вихiдцi з Мiлета та Гераклеї Понтiйської, хоча певну роль вiдiграли й переселенцi з Ефеса, Колофона, Теоса та iнших мiст. У другiй половинi VII ст. до н. е. на островi Березань греки заснували мiсто Борисфенiду — перше еллiнське поселення в цьому регiонi. За ним з’явилися Ольвiя, Тiра, Пантiкапей, Херсонес, Феодосiя, Фанагорiя та iншi мiста, що дало пiдставу сучаснику «Великої грецької колонiзацiї» Платону стверджувати, що греки обсiли Чорне море, «неначе жаби ставок». Основними осередками античної цивiлiзацiї в Причорномор’ї стали райони Днiпро-Бузького та Днiстровського лиманiв, Пiвденно-Захiдний Крим, Керченський i Таманський пiвострови.
Еллiни-колонiсти привезли з собою на новi землi традицiйну для Давньої Грецiї форму соцiально-економiчної та полiтичної органiзацiї суспiльства — полiс. Полiсна модель суспiльного устрою органiчно поєднувала мiсто (як центр полiтичного життя, ремесла, торгiвлi та культури) і хору (прилеглу сiльськогосподарську округу). Така структура давала змогу мiсту-державi бути самостiйною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькi полiси за своїм полiтичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республiками, якi мали свою законодавчу (народнi збори), виконавчу (колегiї та магiстрати) i судову владу. «Повноправнi громадяни» полiсiв, за винятком рабiв, iноземцiв та жiнок, мали широкі права. Залежно вiд домiнуючої полiтичної сили рабовласницькi республiки були до І ст. до н. е. аристократичними, як Ольвiя, чи демократичними, як Херсонес. Проте колонiзацiйна хвиля принесла в Пiвнiчне Причорномор’я не тiльки республiканську форму правлiння. У 480 р. до н. е. на Керченському і Таманському пiвостровах пiд впливом монархiчних традицiй Персiї виникає Боспорське царство. Правляча династiя Археанактидiв об’єднала в одну велику античну рабовласницьку державу мiста Пантiкапей, Фанагорiю, Гермонассу та iн.
Майже тисячолiтню iсторiю осередкiв античної цивiлiзацiї в Пiвнiчному Причорномор’ї подiляють на два перiоди.
I. Грецький період (друга половина VII — середина I ст. до н. е.). Характерними ознаками цiєї доби були виникнення й становлення мiст-держав та Боспорського царства; тiснi зв’язки з материковою Грецiєю; переважання в життi колонiстiв еллiнiстичних традицiй та звичаїв; стабiльнiсть розвитку колонiй; активна урбанiзацiя (регулярне планування мiських кварталiв, побудова монументальних споруд, оборонних мурiв, посилення ролi мiст); започаткування карбування монет; перетворення колонiй на центри посередницької торгiвлi, що пов’язували Елладу з варварським свiтом; вiдносно мирне спiвiснування (особливо на початковiй стадiї цього перiоду) з населенням приморської зони.
II. Римський період (середина I ст. до н. е. — IV ст. н. е.). Вiйни понтiйського царя Мiтрiдата VI Євпатора проти Риму (89—63 до н. е.) стали поворотним моментом у життi мiст-держав Пiвнiчного Причорномор’я. Розпочинається прогресуюча втрата полiсами полiтичної незалежностi. Основними тенденцiями та характерними ознаками цiєї доби були нестабiльнiсть воєнно-полiтичної ситуацiї; поступова переорiєнтацiя держав Пiвнiчного Причорномор’я на Римську iмперiю, входження Тiри, Ольвiї та Херсонесу до складу римської провiнцiї Нижньої Мезiї; варваризацiя населення полiсiв; натуралiзацiя господарства; безперервнi агресивнi вторгнення кочових племен; занепад мiст-держав. Варварська експансiя, що двома хвилями пройшлася чорноморським узбережжям (готiв у III ст. i гунiв у IV ст.), завдала смертельного удару грецьким полiсам. Бiльшiсть мiст-держав зiйшли з iсторичної арени, вцiлiли лише Пантiкапей та Херсонес, якi з часом потрапили пiд владу Вiзантiйської iмперiї.
Тисячолiтня iсторiя античної цивiлiзацiї в Пiвнiчному Причорномор’ї мала надзвичайно серйознi наслiдки. По-перше, у ходi колонiзацiї на мiсцевий ґрунт було перенесено демократичний полiсний устрiй, що сприяло становленню державотворчої традицiї на територiї сучасної України. По-друге, грецькi переселенцi не тiльки передали мiсцевому населенню прогресивнi технологiї землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових вiдносин. По-третє, виникнення античних мiст-держав зумовило розгортання процесу урбанiзацiї Причорномор’я. По-четверте, рiзнобiчнi контакти мiсцевих племен з колонiстами сприяли поширенню досвiду та здобуткiв найпередовiшої на той час античної культури. У своїй сукупностi всi цi процеси не тiльки помiтно прискорили темпи iсторичного розвитку населення Криму, Поднiстров’я, Побужжя та Поднiпров’я, а й на тривалий час визначили пiвденний вектор цивiлiзацiйної орiєнтацiї, що надалі сприяло тiсним контактам Київської Русi та спадкоємицi грецької культури, колишньої еллiнської колонiї — Вiзантiї.
2 млн. рокiв тому — поява первiсних людей на Землi.
1 млн. рокiв тому — поява первiсних людей на територiї України.
IV—III тис. до н. е. — розселення племен трипiльської культури на територiї України.
IХ—VII ст. до н. е. — розселення кiммерiйцiв мiж Днiстром i Доном, а також на Кримському та Таманському пiвостровах.
VII—III ст. до н. е. — панування скiфiв на територiї Пiвнiчного Причорномор’я.
VII—VI ст. до н. е. — грецька колонiзацiя Пiвнiчного Причорномор’я.
I—II ст. — першi згадки про слов’ян у творах римських вчених — Плiнiя Старшого, Тацита, Птолемея.
IV—VII ст. — формування перших схiднослов’янських полiтичних об’єднань — союзiв племен.
VIІI—IХ ст. — утворення праукраїнської держави Руська земля з центром у Києвi.
860—866 — походи князя Аскольда на Константинополь.
882 — вбивство Аскольда варягами, захоплення Києва Олегом.
882—912 — правлiння Олега на Русi.
911 — укладення договору мiж Руссю i Вiзантiєю.
912—945 — князювання Iгоря.
945—964 — регентство княгинi Ольги.
964—972 — князювання Святослава.
980—1015 — князювання Володимира Великого.
988 — запровадження християнства в Київськiй Русi.
1019—1054 — князювання Ярослава Мудрого.
1037 — спорудження в Києвi Софiйського собору.
1097 — князiвський з’їзд у Любечi.
1113 — укладення монахом Нестором першої редакцiї лiтописного зведення — «Повiстi минулих лiт».
1113—1125 — князювання Володимира Мономаха.
1187 — перша лiтописна згадка назви «Україна» щодо земель Пiвденної Київщини та Переяславщини.
1199 — об’єднання волинським князем Романом Мстиславовичем Галицької i Волинської земель i утворення Галицько-Волинського князiвства.
1223 — поразка руських дружин i половецького вiйська в битвi на р. Калцi.
1237—1240 — монгольська навала на Русь.
1238 — перемога вiйськ Данила Галицького над нiмецькими лицарями-хрестоносцями пiд Дорогочином.
1350—1352 — боротьба польсько-угорської коалiцiї з Литовським князiвством за Волинськi землi.
1362 — перемога литовського вiйська над золотоординськими збройними формуваннями. Остаточна iнкорпорацiя до Литовського князiвства Київщини, Переяславщини, Волинi та Подiлля.
1385 — Кревська унiя мiж Литвою та Польщею.
1387 — остаточне приєднання Галичини до Польського королiвства.
1410 — поразка Тевтонського ордена вiд об’єднаного вiйська полякiв, литовцiв, українцiв та бiлорусiв пiд Грюнвальдом.
1413 — городельська унiя мiж Литвою та Польщею.
1449 — утворення Кримського ханства.
1480 — повалення золотоординського iга на Русi.
1529 — перший Литовський статут.
1554—1556 — спорудження Д. Вишневецьким на о. Мала Хортиця оборонного замка-фортецi. Заснування Запорозької Сiчi.
1566 — другий Литовський статут.
1569 — Люблiнська унiя мiж Литвою та Польщею. Утворення федеративної польсько-литовської держави — Речi Посполитої. Перехiд пiд владу Польщi Київського, Волинського i Брацлавського воєводств, а також Пiдляшшя.
1572 — унiверсал польського короля Сигiзмунда II Августа про утворення найманого козацького формування — початок реєстрового козацького вiйська.
1572 — видання у Львовi друкарнею Iвана Федорова першої друкованої в українських землях книги «Апостол».
1588 — Третiй Литовський статут.
1591—1593 — козацько-селянське повстання пiд проводом К. Косинського.
1594—1596 — козацько-селянське повстання пiд проводом С. Наливайка.
1596 — Берестейська унiя.
1616 — похiд запорозьких козакiв на чолi з П. Сагайдачним на Кафу, визволення невiльникiв.
1621 — битва польсько-козацького вiйська з турецьким пiд Хотином.
1625—1638 — хвиля козацько-селянських повстань пiд проводом М. Жмайла, Т. Трясила, I. Сулими, П. Бута, Д. Гунi, Я. Остряницi.
1648—1676 — українська нацiональна революцiя.
1648 — перемоги козацьких вiйськ на чолi з Б. Хмельницьким над поляками пiд Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями.
1649 — розгром польського вiйська в битвi пiд Зборовом. Зборiвська мирна угода.
1651 — поразка козацького вiйська в битвi пiд Берестечком. Бiлоцеркiвський договiр.
1652 — розгром польського вiйська в битвi пiд Батогом.
1653 — перемога українського вiйська на чолi з I. Богуном над польсько-шляхетською армiєю пiд Монастирищем. Рiшення Земського собору про прийняття Вiйська Запорозького пiд протекторат московського царя.
1654, 8 сiчня — Переяславська рада.
1654, березень — «Березневi статтi».
1657 — смерть Б. Хмельницького.
1657—1659 — гетьманування I. Виговського.
1658 — Гадяцький договiр.
1659 — розгром московських вiйськ пiд Конотопом збройними формуваннями пiд керiвництвом I. Виговського.
1659—1663 — гетьманування Ю. Хмельницького.
1659 — «Переяславськi статтi» Ю. Хмельницького.
1660 — Слободищенський трактат.
1661 — заснування унiверситету у Львовi.
1663 — «Чорна рада» у Нiжинi.
1663—1668 — гетьманування I. Брюховецького на Лiвобережнiй Українi.
1663—1665 — гетьманування П. Тетерi на Правобережнiй Українi.
1665 — Московськi статтi. Обмеження територiально-адмiнiстративної автономiї Лiвобережної України.
1665—1676 — гетьманування П. Дорошенка на Правобережнiй Українi.
1667 — Андрусiвське перемир’я мiж Росiйською державою та Рiччю Посполитою.
1668—1672 — гетьманування Д. Многогрiшного на Лiвобережнiй Українi.
1669 — «Глухiвськi статтi».
1672—1687 — гетьманування I. Самойловича на Лiвобережнiй Українi.
1674 — перше видання «Синопсису» (Київ).
1676—1681 — гетьманування Ю. Хмельницького на Правобережжi.
1677—1681 — Московсько-Турецька вiйна за Правобережну Україну.
1681 — Бахчисарайський мирний договiр мiж Росiєю, Туреччиною та Кримським ханством.
1686 — «Трактат про Вiчний мир» мiж Росiєю та Польщею.
1687—1708 — гетьманування I. Мазепи.
1708—1722 — гетьманування I. Скоропадського.
1709, червень — Полтавська битва.
1710 — обрання гетьманом в емiграцiї П. Орлика. Бендерська Конституцiя.
1714 — перша згадка в джерелах про гайдамакiв.
1722—1727 — дiяльнiсть першої Малоросiйської колегiї.
1722—1723 — гетьманування П. Полуботка.
1727—1734 — гетьманування Д. Апостола.
1727 — «Решительные пункты» (документ, що регулював вiдносини Гетьманщини з Росiєю).
1734—1750 — дiяльнiсть Правлiння Гетьманського Уряду.
1750—1764 — гетьманування К. Розумовського.
1764 —зосередження повноти влади в Українi в руках Другої Малоросiйської колегiї.
1768 — початок Колiївщини на Правобережнiй Українi.
1772 — перший подiл Польщi. Приєднання до Росiї Схiдної Бiлорусiї, а Галичини — до Австрiї.
1775 — лiквiдацiя царським самодержавством Запорозької Сiчi.
1781 — лiквiдацiя полкової системи на Гетьманщинi, утворення натомiсть намiсництв за росiйським зразком.
1783 — царський манiфест про приєднання до Росiйської держави Кримського ханства;
царський указ про закрiпачення селян на Лiвобережнiй та Слобiдськiй Українi.
1785 — «Жалувана грамота дворянству» Катерини IІ, згiдно з якою українська старшина зрiвнювалась у правах з росiйським дворянством.
1793 — другий подiл Польщi. До Росiї вiдiйшли Київщина, Схiдна Волинь, Подiлля, Брацлавщина.
1795 — третiй подiл Польщi. Росiя включила до свого складу Захiдну Волинь, Захiдну Бiлорусiю, Литву i Курляндiю.
1798 — видання в Петербурзi трьох частин «Енеїди».
1803 — царський указ про «вiльних хлiборобiв», згiдно з яким помiщики за власним бажанням могли вiдпускати крiпосних селян на волю й давати їм земельнi надiли.
1805 — вiдкриття Харкiвського унiверситету.
1812, червень — початок агресiї Наполеона проти Росiї.
1812—1835 — антикрiпосницькi виступи селян на Подiллi пiд проводом У. Кармалюка.
1818—1821 — дiяльнiсть таємної органiзацiї «Союз благоденства», «побiчнi управи» якого дiяли в Кишиневi, Тульчинi, Полтавi тощо.
1820 — заснування в Нiжинi Гiмназiї вищих наук.
1821 — утворення в Тульчинi таємного «Пiвденного товариства».
1825, грудень — повстання декабристiв у Петербурзi.
1825, грудень — 1826, сiчень — повстання Чернiгiвського полку в Українi.
1827—1830 — дiяльнiсть таємного демократичного гуртка у Нiжинськiй Гiмназiї вищих наук.
1830—1831 — Польське визвольне повстання на Правобережнiй Українi.
1833—1837 — дiяльнiсть напiвлегального демократично-просвiтительського та лiтературного угруповання «Руська трiйця».
1834 — заснування унiверситету в Києвi.
1840 — видання в Петербурзi «Кобзаря» Т. Шевченка.
1843—1844 — селянське повстання пiд проводом Л. Кобилицi на Буковинi.
1846—1847 — дiяльнiсть Кирило-Мефодiївського товариства.
1847—1848 — запровадження в Правобережнiй Українi «Iнвентарних правил».
1848, травень — утворення у Львовi першої української полiтичної органiзацiї — Головної руської ради.
1848 — лiквiдацiя крiпосного права у Галичинi та на Буковинi.
1853—1856 — Кримська вiйна.
1855 — розгортання масового антикрiпосницького руху «Київської козаччини».
1856 — «Похiд у Таврiю за волею» — масове самовiльне переселення селян Катеринославщини та Херсонщини.
1861, лютий — царський манiфест про скасування крiпосного права в Росiї.
1861—1862 — видання в Петербурзi українського журналу «Основа».
1863 — циркуляр мiнiстра внутрiшнiх справ Валуєва про обмеження видання книг та заборону викладання в школах українською мовою;
1863 — написання П. Чубинським вiрша «Ще не вмерла Україна» — тексту до сучасного гiмну України.
1864 — земська, судова та шкiльна реформи у Росiї.
1865 — заснування в Одесi Новоросiйського унiверситету;
1865 — вiдкриття першої в Українi залiзницi Одеса — Балта.
1867 — перетворення Австрiйської iмперiї на дуалiстичну Австро-Угорську.
1868 — створення у Львовi першого осередку товариства «Просвiта».
1874 — масове «ходiння в народ».
1875 — вiдкриття унiверситету в Чернiвцях.
1876 — затвердження царем Емського акта, що забороняв видання та ввезення з-за кордону лiтератури українською мовою.
1876—1879 — дiяльнiсть народницької органiзацiї «Земля i воля».
1877 — «Чигиринська змова».
1880—1881 — дiяльнiсть «Пiвденноросiйського робiтничого союзу» народникiв у Києвi.
1882 — створення в Єлисаветградi першої української професiйної театральної трупи.
1890 — утворення Русько-української радикальної партiї (РУРП) — першої української полiтичної партiї.
1892 — виникнення таємного товариства «Братство тарасiвцiв».
1897 — органiзацiя київського та катеринославського «Союзiв боротьби за визволення робiтничого класу»;
1897 — перший загальний перепис населення Росiї;
1897 — на Харкiвському паровозобудiвному заводi завершено будiвництво першого паровоза.
1900 — утворення Революцiйної української партiї (РУП);
1900 — видання у Львовi брошури М. Мiхновського «Самостiйна Україна» в Петербурзi.
1905, 9 сiчня — розстрiл робiтничої демонстрацiї («Кривава недiля»);
1905 — початок першої росiйської революцiї.
1905, червень — повстання на броненосцi «Потьомкiн».
1905, жовтень — всеросiйський загальний полiтичний страйк. Виникнення Рад робiтничих депутатiв.
1905, жовтень — пiдписання царем манiфесту «Про удосконалення державного порядку», в якому було обiцяно громадянськi свободи та скликання законодавчої Думи.
1905, грудень — збройнi повстання в Харковi, Олександрiвську, Горлiвцi.
1906, листопад — царський указ про вiльний вихiд селян iз общини. Початок столипiнської аграрної реформи.
1907, 3 червня — царський указ про розпуск II Державної думи. Державний переворот, що фiксував поразку революцiї 1905—1907 рр.
1908 — утворення «Товариства українських поступовцiв» (ТУП).
1914, лютий — масовий рух протесту проти заборони царатом святкування сторiччя з дня народження Т. Шевченка.
1914, серпень — створення в Львовi Головної української ради;
1914 — заснування «Союзу визволення України» (СВУ).
1914 — створення в складi австро-угорської армiї українського добровольчого Легiону сiчових стрiльцiв (УСС);
1914 — утворення царським урядом Галицько-Буковинського генерал-губернаторства.
1917, 27 лютого — перемога Лютневої демократичної революцiї. Повалення самодержавства в Росiї.
1917, 4 березня — утворення Центральної Ради.
1917, 23 червня — I Унiверсал Центральної Ради.
1917, 3 липня — II Унiверсал Центральної Ради.
1917, липень — збройний виступ полуботкiвцiв.
1917, серпень — тимчасова iнструкцiя Генеральному секретарiатовi Тимчасового уряду, яка суттєво обмежувала права України.
1917, листопад — III Унiверсал Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республiки (УНР).
1917, 3 грудня — манiфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради.
1917, 12 грудня — проголошення радянської влади в Українi на Всеукраїнському з’їздi Рад у Харковi.
1917, 5 грудня — початок наступу радянських вiйськ на Київ.
1918, 11 сiчня — IV Унiверсал Центральної Ради.
1918, 26 сiчня — пiдписання мирного договору мiж УНР i Нiмеччиною та її союзниками;
1918 — вступ до Києва радянських вiйськ на чолi з М. Муравйовим.
1918, 18 лютого — початок
