2013-12-28
686
Зо
Література
Короткий термінологічний словник
Хронологічна таблиця
2 млн. років тому — поява первісних людей на Землі.
1 млн. років тому — поява первісних людей на території України.
IV—III тис. до н. є. — розселення племен трипільської культури на території України.
IX—VII ст. до н. є. — розселення кіммерійців між Дністром і Доном, а також на Кримському та Таманському півостровах.
VII—III ст. до н. є. — панування скіфів на території Північного Причорномор´я.
VII—VI ст. до н. є. — грецька колонізація Північного Причорномор´я.
І—II ст. — перші згадки про слов´ян у творах римських вчених — Плінія Старшого, Тацита, Птолемея.
IV—VII ст. — формування перших східнослов´янських політичних об´єднань — союзів племен.
VIII—IX ст. — утворення праукраїнської держави Руська земля з центром у Києві.
860—866 — походи князя Аскольда на Константинополь.
882 — вбивство Аскольда варягами, захоплення Києва Олегом.
882—912 — правління Олега на Русі.
911 — укладення договору між Руссю і Візантією.
912—945 — князювання Ігоря.
945—964 — регентство княгині Ольги.
964—972 — князювання Святослава.
980—1015 — князювання Володимира Великого.
988 — запровадження християнства в Київській Русі.
1019—1054 — князювання Ярослава Мудрого.
1037 — спорудження в Києві Софійського собору.
1097 — князівський з´їзд у Любечі.
1113 — укладення монахом Нестором першої редакції літописного зведення — «Повісті минулих літ».
1113—1125 — князювання Володимира Мономаха.
1187 — перша літописна згадка назви «Україна» щодо земель Південної Київщини та Переяславщини.
1199 — об´єднання волинським князем Романом Мстиславовичем Галицької і Волинської земель і утворення Галицько-Волинського князівства.
1223 — поразка руських дружин і половецького війська в битві на р. Калці.
1237—1240 — монгольська навала на Русь.
1238 — перемога військ Данила Галицького над німецькими лицарями-хрестоносцями під Дорогочином.
1350—1352 — боротьба польсько-угорської коаліції з Литовським князівством за Волинські землі.
1362 — перемога литовського війська над золотоординськими збройними формуваннями. Остаточна інкорпорація до Литовського князівства Київщини, Переяславщини, Волині та Поділля.
1385 — Кревська унія між Литвою та Польщею.
1387 — остаточне приєднання Галичини до Польського королівства.
1410 — поразка Тевтонського ордена від об´єднаного війська поляків, литовців, українців та білорусів під Грюнвальдом.
1413 — городельська унія між Литвою та Польщею.
1449 — утворення Кримського ханства.
1480 — повалення золотоординського іга на Русі.
1529 — перший Литовський статут.
1554—1556 — спорудження Д. Вишневецьким на о. Мала Хортиця оборонного замка-фортеці. Заснування Запорозької Січі.
1566 — другий Литовський статут.
1569 — Люблінська унія між Литвою та Польщею. Утворення федеративної польсько-литовської держави — Речі Посполитої. Перехід під владу Польщі Київського, Волинського і Брацлавського воєводств, а також Підляшшя.
1572 — універсал польського короля Сигізмунда II Августа про утворення найманого козацького формування — початок реєстрового козацького війська.
1572 — видання у Львові друкарнею Івана Федорова першої друкованої в українських землях книги «Апостол».
1588 — Третій Литовський статут.
1591—1593 — козацько-селянське повстання під проводом К. Косинського.
1594—1596 — козацько-селянське повстання під проводом С Наливайка.
1596 — Берестейська унія.
1616 — похід запорозьких козаків на чолі з П. Сагайдачним на Кафу, визволення невільників.
1621 — битва польсько-козацького війська з турецьким під Хотином.
1625—1638 — хвиля козацько-селянських повстань під проводом М. Жмайла, Т. Трясила, І. Сулими, П. Бута, Д. Гуні, Я. Остряниці.
1648—1676 — українська національна революція.
1648 — перемоги козацьких військ на чолі з Б. Хмельницьким над поляками під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями.
1649 — розгром польського війська в битві під Зборовом. Зборівська мирна угода.
1651 — поразка козацького війська в битві під Берестечком. Білоцерківський договір.
1652 — розгром польського війська в битві під Батогом.
1653 — перемога українського війська на чолі з І. Богуном над польсько-шляхетською армією під Монастирищем. Рішення Земського собору про прийняття Війська Запорозького під протекторат московського царя.
1654, 8 січня — Переяславська рада.
1654, березень — «Березневі статті».
1657 — смерть Б. Хмельницького. 1657—1659 — гетьманування І. Виговського.
1658 — Гадяцький договір.
1659 — розгром московських військ під Конотопом збройними формуваннями під керівництвом І. Виговського.
1659—1663 — гетьманування Ю. Хмельницького.
1659 — «Переяславські статті» Ю. Хмельницького.
1660 — Слободищенський трактат.
1661 — заснування університету у Львові. 1663 — «Чорна рада» у Ніжині.
1663—1668 — гетьманування І. Брюховецького на Лівобережній Україні.
1663—1665 — гетьманування П. Тетері на Правобережній Україні.
1665 — Московські статті. Обмеження територіально-адміністративної автономії Лівобережної України.
1665—1676 — гетьманування П. Дорошенка на Правобережній Україні.
1667 — Андрусівське перемир´я між Російською державою та Річчю Посполитою.
1668—1672 — гетьманування Д. Многогрішного на Лівобережній Україні.
1669 — «Глухівські статті».
1672—1687 — гетьманування І. Самойловича на Лівобережній Україні.
1674 — перше видання «Синопсису» (Київ).
1676—1681 — гетьманування Ю. Хмельницького на Правобережжі.
1677—1681 — Московсько-Турецька війна за Правобережну Україну.
1681 — Бахчисарайський мирний договір між Росією, Туреччиною та
Кримським ханством. 1686 — «Трактат про Вічний мир» між Росією та Польщею. 1687—1708 — гетьманування І. Мазепи. 1708—1722 — гетьманування І. Скоропадського. 1709, червень — Полтавська битва.
1710 — обрання гетьманом в еміграції П. Орлика. Бендерська Конституція. 1714 — перша згадка в джерелах про гайдамаків. 1722—1727 — діяльність першої Малоросійської колегії. 1722—1723 — гетьманування П. Полуботка. 1727—1734 — гетьманування Д. Апостола.
1727 — «Решительные пункты» (документ, що регулював відносини Гетьманщини з Росією). 1734—1750 — діяльність Правління Гетьманського Уряду. 1750—1764 — гетьманування К. Розумовського. 1764 — зосередження повноти влади в Україні в руках Другої Малоросійської колегії. 1768 — початок Коліївщини на Правобережній Україні. 1772 — перший поділ Польщі. Приєднання до Росії Східної Білорусії, а Галичини — до Австрії. 1775 — ліквідація царським самодержавством Запорозької Січі. 1781 — ліквідація полкової системи на Гетьманщині, утворення натомість намісництв за російським зразком. 1783 — царський маніфест про приєднання до Російської держави Кримського ханства;
— царський указ про закріпачення селян на Лівобережній та Слобідській Україні. 1785 — «Жалувана грамота дворянству» Катерини II, згідно з якою українська старшина зрівнювалась у правах з російським дворянством. 1793 — другий поділ Польщі. До Росії відійшли Київщина, Східна Волинь,
Поділля, Брацлавщина. 1795 — третій поділ Польщі. Росія включила до свого складу Західну Волинь, Західну Білорусію, Литву і Курляндію. 1798 — видання в Петербурзі трьох частин «Енеїди». 1803 — царський указ про «вільних хліборобів», згідно з яким поміщики за власним бажанням могли відпускати кріпосних селян на волю й давати їм земельні наділи. 1805 — відкриття Харківського університету. 1812, червень — початок агресії Наполеона проти Росії. 1812—1835 — антикріпосницькі виступи селян на Поділлі під проводом У. Кармалюка. 1818—1821 — діяльність таємної організації «Союз благоденства», «побічні управи» якого діяли в Кишиневі, Тульчині, Полтаві тощо.
1820 — заснування в Ніжині Гімназії вищих наук.
1821 — утворення в Тульчині таємного «Південного товариства». 1825, грудень — повстання декабристів у Петербурзі. 1825, грудень — 1826, січень — повстання Чернігівського полку в Україні.
1827—1830 — діяльність таємного демократичного гуртка у Ніжинській Гімназії вищих наук.
1830—1831 — Польське визвольне повстання на Правобережній Україні.
1833—1837 — діяльність напівлегального демократично-просвітительського та літературного угруповання «Руська трійця».
1834 — заснування університету в Києві.
1840 — видання в Петербурзі «Кобзаря» Т. Шевченка.
1843—1844 — селянське повстання під проводом Л. Кобилиці на Буковині.
1846—1847 — діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.
1847—1848 — запровадження в Правобережній Україні «Інвентарних правил».
1848, травень — утворення у Львові першої української політичної організації — Головної руської ради.
1848 — ліквідація кріпосного права у Галичині та на Буковині.
1853—1856 — Кримська війна.
1855 — розгортання масового антикріпосницького руху «Київської козаччини».
1856 — «Похід у Таврію за волею» — масове самовільне переселення селян Катеринославщини та Херсонщини.
1861, лютий — царський маніфест про скасування кріпосного права в
Росії. 1861—1862 — видання в Петербурзі українського журналу «Основа».
1863 — циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про обмеження видання книг та заборону викладання в школах українською мовою;
— написання П. Чубинським вірша «Ще не вмерла Україна» — тексту до сучасного гімну України.
1864 — земська, судова та шкільна реформи у Росії.
1865 — заснування в Одесі Новоросійського університету;
— відкриття першої в Україні залізниці Одеса — Балта.
1867 — перетворення Австрійської імперії на дуалістичну Австро-Угорську.
1868 — створення у Львові першого осередку товариства «Просвіта».
1874 — масове «ходіння в народ».
1875 — відкриття університету в Чернівцях.
1876 — затвердження царем Емського акта, що забороняв видання та ввезення з-за кордону літератури українською мовою.
1876—1879 — діяльність народницької організації «Земля і воля».
1877 — «Чигиринська змова».
1880—1881 — діяльність «Південноросійського робітничого союзу» народників у Києві.
1882 — створення в Єлисаветграді першої української професійної театральної трупи.
1890 — утворення Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії.
1892 — виникнення таємного товариства «Братство тарасівців».
1897 — організація київського та катеринославського «Союзів боротьби за визволення робітничого класу»;
— перший загальний перепис населення Росії;
— на Харківському паровозобудівному заводі завершено будівництво першого паровоза.
1900 — утворення Революційної української партії (РУП);
— видання у Львові брошури М. Міхновського «Самостійна Україна» в Петербурзі.
1905, 9 січня — розстріл робітничої демонстрації («Кривава неділя»);
— початок першої російської революції.
1905, червень — повстання на броненосці «Потьомкін».
1905, жовтень — всеросійський загальний політичний страйк. Виникнення Рад робітничих депутатів.
1905, жовтень — підписання царем маніфесту «Про удосконалення державного порядку», в якому було обіцяно громадянські свободи та скликання законодавчої Думи.
1905, грудень — збройні повстання в Харкові, Олександрівську, Горлівці.
1906, листопад — царський указ про вільний вихід селян із общини. Початок столипінської аграрної реформи.
1907, 3 червня — царський указ про розпуск II Державної думи. Державний переворот, що фіксував поразку революції 1905—1907 pp.
1908 — утворення «Товариства українських поступовців» (ТУП). 1914, лютий — масовий рух протесту проти заборони царатом святкування сторіччя з дня народження Т. Шевченка. 1914, серпень — створення в Львові Головної української ради;
— заснування «Союзу визволення України» (СВУ).
1914 — створення в складі австро-угорської армії українського добровольчого Легіону січових стрільців (УСС);
— утворення царським урядом Галицько-Буковинського генерал-губернаторства.
1917, 27 лютого — перемога Лютневої демократичної революції. Повалення самодержавства в Росії.
1917, 4 березня — утворення Центральної Ради.
1917, 23 червня — І Універсал Центральної Ради.
1917, 3 липня — II Універсал Центральної Ради.
1917, липень — збройний виступ полуботківців.
1917, серпень — тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду, яка суттєво обмежувала права України.
1917, листопад — III Універсал Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки (УНР).
1917, 3 грудня — маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради.
1917,12 грудня — проголошення радянської влади в Україні на Всеукраїнському з´їзді Рад у Харкові.
1917, 5 грудня — початок наступу радянських військ на Київ.
1918,11 січня — IV Універсал Центральної Ради.
1918, 26 січня — підписання мирного договору між УНР і Німеччиною та її союзниками;
— вступ до Києва радянських військ на чолі з М. Муравйовим.
1918,18 лютого — початок наступу німецьких військ на територію України.
1918, 29 квітня — ухвалення Центральною Радою Конституції УНР;
— проголошення на Всеукраїнському хліборобському з´їзді П. Скоропадського гетьманом України. Здійснення державного перевороту і перехід усієї повноти влади в Україні до рук гетьмана.
1918, листопад — проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР);
— утворення Директорії.
1918,14 грудня — вступ до Києва збройних формувань Директорії. Зречення гетьманом П. Скоропадським влади.
1919, 22 січня — Акт злуки УНР і ЗУНР.
1919, 6 січня — проголошення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) декретом Тимчасового робітничо-селянського Уряду України.
1919, 10 березня — прийняття III Всеукраїнським з´їздом рад (Харків) першої Конституції УСРР. Юридичне оформлення радянської державності в Україні.
1919, липень — окупація Криму та майже всього Лівобережжя, за винятком Чернігівщини, військами Денікіна.
1919, 3 грудня — затвердження VIII Всеросійською конференцією РКП(б) резолюції ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні».
1919, 11 грудня — створення Всеукраїнського революційного комітету
на чолі з Г. Петровським.
1919,16 грудня — вступ збройних формувань Червоної армії до Києва.
1920, квітень — підписання Варшавського договору між УНР та Польщею.
1920, 25 квітня — початок радянсько-польської війни.
1920, 6 травня — вступ польсько-українського війська до Києва.
1920, 26 травня — початок Київської наступальної операції. Контрнаступ радянських військ.
1920,12 жовтня — підписання у Ризі угоди про перемир´я та попередні умови миру між РСФРР та УСРР з одного боку та Польщею — з іншого.
1920, листопад — остаточний розгром армії Врангеля в Криму. Ліквідація Південного фронту.
1921, березень — ухвала X з´їздом РКП(б) постанови про запровадження нової економічної політики (неп).
1921, 18 березня — підписання Ризького мирного договору між Польщею і РСФРР та УСРР.
1921—1923 — голод в Україні.
1922, ЗО грудня — затвердження І з´їздом СРСР декларації про утворення Союзу РСР і союзного договору.
1923, березень — остаточне визнання Східної Галичини частиною Польщі Радою послів великих держав у Парижі.
1923, 20 вересня — остаточна ліквідація Наркомату закордонних справ УСРР.
1924 — II з´їзд Рад СРСР, що затвердив Конституцію СРСР.
1925, березень — саморозпуск УКП.
1925, грудень — проголошення XIV з´їздом РКП(б) курсу на індустріалізацію.
1925—1928 — літературна дискусія, розпочата М. Хвильовим.
1928—1932 — п´ятирічний план розвитку народного господарства України.
1928 — «Шахтинська справа».
1929, січень — створення у Відні Організації Українських Націоналістів (ОУН).
1929 — перехід до політики суцільної колективізації.
1930 — кампанія «пацифікації» в західноукраїнських землях. 1932—1933 — голод в Україні.
1932, жовтень — пуск Дніпрогесу.
1933—1937 — другий п´ятирічний план розвитку народного господарства України.
1937, січень — ухвалення нової Конституції УРСР Надзвичайним XIV з´їздом Рад України.
1938,11 жовтня — здобуття Закарпаттям автономії.
1939,15 березня — проголошення самостійності Карпатської України.
1939, 23 серпня — підписання договору між СРСР і Німеччиною про ненапад, а також таємної угоди про розмежування сфер інтересів у Східній Європі.
1939,1 вересня — початок Другої світової війни.
1939.17 вересня — перехід радянськими військами польського кордону.
Початок радянізації Західної України.
1939, вересень — підписання радянсько-німецького договору про дружбу та кордони.
1940, червень — Інкорпорація Бессарабії та Північної Буковини до складу Радянського Союзу.
1941, ЗО червня — ухвалення Українськими національними зборами у Львові Акта про відновлення Української держави.
1941, липень — вересень — оборона Києва.
1941, жовтень — липень — оборона Севастополя.
1942, 20 червня — створення Українського штабу партизанського руху (УШПР).
1942, жовтень — утворення Української Повстанської Армії (УПА).
1942.18 грудня — Визволення першого українського населеного пункту — с Півнівки Міловського р-ну Ворошиловградської (Луганської) обл.
1942 — рейд партизанського формування С. Ковпака з Путивля до Карпат.
1943, листопад — Київська наступальна операція, внаслідок якої визволено Київ.
1944, липень — утворення Української Головної Визвольної Ради (УГВР).
1944, 28 жовтня — визволення радянськими військами Закарпатської
України.
1945,6 травня — прибуття української делегації до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН.
1945, 9 травня — перемога збройних сил СРСР над фашистськими військами гітлерівської Німеччини.
1946—1947 — голод в Україні.
1947, квітень — операція «Вісла» — депортація українського населення Холмщини та Лемківщини до Західної Польщі.
1949, грудень — звільнення М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КП(б)У, обрання на цю посаду Л. Мельникова.
1950,5 березня — загибель командуючого УПА Р. Шухевича (Т. Чупринки).
1953, 5 березня — помер Й. Сталін.
1953, червень — звільнення Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КП України, призначення на цю посаду О. Кириченка.
1954,19 лютого — передача Криму зі складу РСФСР до складу УРСР рішенням Президії Верховної Ради СРСР.
1956, лютий — XX з´їзд КПРС. Доповідь М. Хрущова «Про культ особи і його наслідки».
1957, травень — проголошення М.Хрущовим надпрограмну тваринництві.
1959,15 жовтня — вбивство в Мюнхені агентом КДБ С. Бандери.
1960, лютий — пуск першого атомного реактора в Україні.
1961, січень — суд у Львові над членами Української робітничо-селянської спілки (УРСС), створеної Л. Лук´яненком.
1963, липень — звільнення М. Підгорного з посади першого секретаря
ЦК КПУ, призначення на цю посаду П. Шелеста. 1972, травень — звільнення П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ, обрання на цю посаду В. Щербицького.
1976, жовтень — утворення Української Гельсінської групи на чолі з М. Руденком.
1985, квітень — проголошення на Пленумі ЦК КПРС курсу на перебудову.
1986, 26 квітня — аварія на Чорнобильській АЕС. 1988 — XIX Всесоюзна конференція КПРС.
1989, вересень — установчий з´їзд Народного Руху України за перебудову. 1989, жовтень — прийняття Верховною Радою УРСР Закону про мови в УРСР.
1989, березень — вибори до Верховної Ради УРСР.
1990, 16 липня — ухвала Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України.
1991, серпень — спроба державного перевороту в СРСР.
1991, 24 серпня — проголошення Верховною Радою України Акта про державну незалежність України.
1991, 1 грудня — проведення референдуму про незалежність України. Обрання Президентом України Л. Кравчука.
1991,8 грудня — юридичне оформлення розпаду СРСР. Проголошення утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).
1992,15 січня — ухвала указу Президії Верховної Ради України про Державний гімн України (затверджено мелодію М. Вербицького «Ще не вмерла Україна»).
1992,19 лютого — затвердження Верховною Радою України тризуба малим гербом України.
1993, 2 липня — схвалення Верховною Радою України «Основних напрямків зовнішньої політики України».
1994, 27 березня — вибори до Верховної Ради України.
1994, червень — вибори Президента України. Президентом обрано
Л. Кучму.
1995, 8 червня — підписання Президентом України Л. Кучмою та головою Верховної Ради України О. Морозом Конституційного договору.
1996, 28 червня — прийняття Верховною Радою Конституції України.
1997, 30 травня — підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною.
1997, 9 липня — підписання Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО.
1998, 29 березня — вибори до Верховної Ради України.
1999, жовтень — листопад — вибори Президента України — Президентом обрано Л. Кучму.
2000, 16 квітня — проведення всеукраїнського референдуму з питань державного будівництва.
2000, осінь — 2001, весна — масові акції протесту («Україна без Кучми»), спричинені вбивством журналіста Г. Гонгадзе, «касетний скандал».
2001, січень — зміна керівництва Верховної Ради України, названа «оксамитовою» революцією;
— створення парламентської більшості.
2004, жовтень — грудень — вибори Президента України;
— помаранчева революція.
2004, 26 грудня — переголосування у другому турі виборів, у результаті якого Президентом України обрано В. Ющенка.
Абсолютизм — необмежена самодержавна влада, деспотична форма державного правління, яка ґрунтується на сваволі правителя (царя, імператора, короля) і за якої досягається надзвичайно високий ступінь централізації державної влади.
Автономія — самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом (Конституцією).
Авторитаризм — антидемократична та антиправова концепція і практика здійснення влади; політичний режим, якому притаманні зосередження в руках однієї людини або невеликої групи осіб необмеженої влади, повна відсутність або абсолютна фіктивність представницьких інститутів та системи поділу влади.
Агресія — у сучасному міжнародному праві будь-яке незаконне, з погляду Статуту ООН, застосування сили однієї держави (чи групи держав) проти іншої, яке має на меті загарбання території, ліквідацію або обмеження політичної незалежності, насильницьке підкорення народу (нації).
Анархізм — ідейно-теоретична та суспільно-політична течія, в основі якої — заперечення державного управління суспільством; невизнання авторитету, порядку, дисципліни; свавілля.
Анексія — насильницьке приєднання, загарбання однією державою всієї (або частини) території іншої держави.
Антропогенез — процес виділення людини з тваринного світу, олюднення мавпи під впливом суспільної практики.
Ареал — зона поширення видів тварин, рослин, корисних копалин, мов, діалектів тощо.
Асиміляція — добровільний або вимушений процес розчинення (втрата традицій, мови тощо) раніше самостійного народу (етносу) чи якоїсь його частини в середовищі іншого, як правило, численнішого народу (етносу); засіб досягнення етнічної однорідності.
Валова продукція — показник, що характеризує загальний обсяг виробництва продукції національної економіки, окремих промислових чи сільських підприємств у грошовому обчисленні.
Волюнтаризм — позиція суб´єкта політики, згідно з якою головними чинниками досягнення поставленої мети є воля, особисті устремління та політичні наміри.
Геополітика — політична концепція, яка стверджує, що в основі політики (переважно зовнішньої) певної держави лежить співвідношення географічних чинників — просторового розташування країни, розміру території, клімату, наявності природних ресурсів, густоти населення тощо.
Громадянське суспільство — суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних якостей, яке, будучи незалежним від держави, спільно з нею формує розвинуті правові відносини, взаємодіє заради спільного блага.
Гуманізм — теорія і практика, в основі якої лежить ставлення до людини як до найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і вияв своїх здібностей.
Демографія — наука, що вивчає склад і рух населення та закономірності його розвитку.
Демократія — форма політичного та економічного устрою суспільства, заснована на визнанні народу основним джерелом влади; тип держави, яка декларує і втілює на практиці принципи народовладдя, права і свободи громадян, рівні можливості для діяльності різних політичних сил, контроль за діями органів влади.
Держава — базовий інститут політичної системи та політичної організації суспільства, що створюється для забезпечення життєдіяльності суспільства в цілому і здійснення політичної влади домінуючою частиною населення в соціально неоднорідному суспільстві з метою збереження його цілісності, безпечного існування, задоволення загальносоціальних потреб.
Децентралізація — управлінська політична система, за якої частина функцій центральної влади переходить до місцевих органів самоврядування з метою оптимізації практичного розв´язання питань загальнонаціональної ваги, а також реалізації регіонально-локальних програм.
Дисидентство — морально-політична опозиція до існуючого державного (політичного) ладу, панівних у суспільстві ідей та цінностей.
Дискримінація — часткове чи повне, тимчасове чи постійне обмеження або позбавлення конституційних прав певної категорії громадян за расовою чи національною належністю, політичними і релігійними переконаннями, статтю тощо.
Діаспора — розпорошення, розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами, завойовниками або пануючою владою за межі батьківщини; уся сукупність вихідців з якоїсь країни та їх нащадків, які проживають поза її межами.
Дуумвірат — спільне правління двох найвищих службових осіб.
Еволюція — процес поступових змін, суть яких полягає в спрощенні або ускладненні розвитку чого-небудь або кого-небудь.
Екзогамія — звичай, який за первіснообщинного ладу забороняв шлюби між членами однієї родової групи.
Експансія — активне проникнення в яку-небудь сферу; загарбання чужих територій, ринків, джерел сировини; політичне та економічне поневолення інших країн.
Ендогамія — звичай, який за первіснообщинного ладу дозволяв шлюби лише між особами однієї суспільної групи.
Етатизм — необхідність і виправдання активного втручання держави в політичне, економічне, соціальне і духовне життя суспільства із застосуванням бюрократизації, централізації та концентрації політичної влади.
Етногенез — походження народів.
Етнос — позачасова, позатериторіальна, позадержавна спільнота людей, об´єднана спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями та звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою).
Ідеологія — система концептуально оформлених уявлень, ідей та поглядів на політичне життя, яке відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрій людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб´єктів політики.
Імідж — образ, що цілеспрямовано формується й покликаний справити емоційно-психологічний вплив на певних осіб, організації, держави з метою популяризації, політичної реклами тощо.
Імперія — велика держава, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав, народів, які примусово інтегровані до єдиної системи політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв´язків. Імперії виникають внаслідок загарбання територій, колонізації, експансії, інших форм розширення впливу наддержави.
Інфляція — переповнення каналів грошового обігу масою надлишкових паперових грошей, що спричиняє знецінення їх, зростання цін на предмети першої потреби, зниження валютного курсу, реальної заробітної плати.
Інфраструктура — сукупність галузей та видів діяльності, що обслуговують як виробничу, так і невиробничу сфери економіки (транспорт, зв´язок, комунальне господарство, загальна і професійна освіта, охорона здоров´я тощо).
Колонізація — заселення вільної території на окраїнах власної країни; заснування поселень у залежній країні; перетворення незалежної країни на колонію шляхом військового, економічного та політичного поневолення ЇЇ іншою країною.
Компроміс — згода, порозуміння з політичним противником, досягнуті шляхом взаємних поступок.
Консерватизм — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, що орієнтується на збереження та підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Консолідація — зміцнення, згуртування, об´єднання. Конституція — основний закон держави, що закріплює суспільний і державний устрій, порядок утворення, принципи організації та діяльності державних органів, виборчу систему, основні права та обов´язки громадян.
Конфедерація — союз суверенних держав, які, зберігаючи свою незалежність, об´єднуються на певний час задля досягнення певних спільних цілей.
Кон´юнктура — сукупність умов, стан речей, збіг обставин, що можуть впливати на хід і результат якоїсь справи або процесу (наприклад, економічна кон´юнктура).
Космополітизм — теорія і практика, в основі якої лежить теза про необхідність заміни національного громадянства світовим.
Криза політична — тимчасове призупинення чи припинення функціонування окремих елементів або інститутів політичної системи; значне поглиблення й загострення наявних політичних конфліктів, політичної напруженості.
Культ особи — єдиновладдя тоталітарного типу, часто релігійного характеру, що означає раболіпство, сліпе поклоніння «божеству».
Легітимність — визначення або підтвердження законності якогось права чи повноваження; здатність політичного режиму досягати суспільного визнання й виправдання обраного політичного курсу, прийнятих ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади. Лібералізм — політична та ідеологічна течія, що об´єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод.
Маргіналізація — незавершений, неповний перехід людини в нове соціальне середовище, за якого вона втрачає попередні соціальні зв´язки, але ще не може повною мірою пристосуватися до нових умов життя.
Менталітет — стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й підсвідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальновизнані цінності, суспільна психологія.
Модернізація — оновлення, удосконалення, надання будь-чому сучасного вигляду, перероблення відповідно до сучасних вимог.
Монархія — форма державного правління, за якої верховна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — глави держави, як правило, спадкоємного правителя, монарха. Розрізняють необмежену (абсолютну) монархію та обмежену (конституційну), за якої влада обмежується парламентом.
Національний доход — новостворена у сфері матеріального виробництва вартість або частина сукупного (валового суспільного) продукту, що залишається після спожитих засобів виробництва.
Нація — історична спільнота людей, що складається в процесі формування спільності території, економічних зв´язків, літературної мови, етнічних особливостей культури і характеру.
Олігархія — політичне та економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група.
Опозиція — протидія, опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії; організація, партія, група, особа, які виступають проти панівної думки, уряду, системи влади, конституції, політичної системи в цілому.
Охлократія — домінування в політичному житті суспільства впливу натовпу, юрби, «маси»; один із способів здійснення політичної влади, що суттєво доповнює кризові політичні режими.
Плюралізм — ідейно-регулятивний принцип суспільно-політичного та соціального розвитку, що базується на існуванні декількох (чи багатьох) незалежних начал політичних знань і розуміння буття; система влади, що ґрунтується на взаємодії та протидії політичних партій та громадсько-політичних організацій.
Політична система — сукупність державних і недержавних соціально-політичних інститутів, які здійснюють владу, управління справами суспільства, регулювання політичних процесів, відносини між соціальними групами, націями, державами та забезпечують політичну стабільність і прогресивний розвиток.
Популізм — схильність політиків домагатися визнання їхньої громадської діяльності, популярності, вдаючись до простих, прийнятних для населення аргументів та пропозицій, уникаючи непопулярних, але необхідних заходів щодо розв´язання суспільних проблем.
Правова держава — тип держави, в основі якої — верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина і держави.
Прагматизм — теорія і практика, основою яких є визнання досягнення поставленої мети (нерідко за будь-яку ціну) головним критерієм результативності діяльності.
Приватизація — процес перетворення будь-якої форми власності (державної, колективної, особистої тощо) на приватну; передання частини державної власності в будь-яку іншу недержавну власність трансформація державних підприємств та організацій в акціонерні, колективні, кооперативні, приватні тощо.
Протекціонізм — економічна політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції та на розширення зовнішніх ринків. Протекціонізм, як правило, реалізується через митну політику.
Революція — докорінна зміна, стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового; переворот у житті суспільства, який зумовлює ліквідацію віджилого суспільного ладу й утвердження нового.
Республіка — держава, в якій органи влади формуються за принципом виборності їх народом; форма державного управління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням чи представницьким органом.
Реформа — перетворення, зміна, нововведення, яке не знищує основ існуючої структури.
Суверенітет — незалежне від будь-яких сил, обставин і осіб верховенство; незалежність держави в зовнішніх і внутрішніх справах.
Толерантність — терпиме ставлення до інших, чужих думок, вірувань, політичних уподобань та позицій.
Тоталітаризм — політичний режим і система державної влади з використанням насильницьких засобів у процесі управління суспільством, з відсутністю політичного плюралізму й демократичних свобод, обмеженням політичних прав усього населення.
Традиція — форма передавання соціального досвіду; ідеї, звичаї, норми, що передаються з покоління в покоління.
Узурпація — протизаконне захоплення влади; привласнення чиїхось прав на що-небудь.
Унітарна держава — форма державного устрою, яка базується на зверхності суверенітету (верховної влади), єдиної держави над адміністративно-територіальними одиницями, на які вона поділена.
Фашизм — крайня, антидемократична, радикально-екстремістська політична течія, в основі якої — синтез концепції нації як вищої та одвічної реальності і догматизованого принципу соціальної справедливості; різновид тоталітаризму.
Федерація — форма державного устрою; союзна держава, що складається з кількох держав або державних утворень, кожне з яких, поряд із загальнофедеральними, має власні законодавчі, виконавчі та судові органи.
Феномен — виняткове, незвичайне, рідкісне явище.
Централізація — зосередження керівництва, управління в єдиному центрі; зосередження більшої частини державних функцій у віданні центральних установ.
Цивілізація — будь-яка форма існування живих істот, наділених розумом; історичні типи культур, локалізованих у часі та просторі; рівень суспільного розвитку і матеріальної культури, досягнутий певним суспільством.
Шовінізм — агресивна форма націоналізму, в основі якої лежить проповідь національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації.
Андрущенко В. Л., Федосов В. М. Запорозька Січ як український феномен. — К., 1995.
Багалій Д. Нарис історії України. — К., 1994.
Баран В. Україна після Сталіна: нарис історії 1953—1985 pp. — Львів, 1992.
Баран В. Україна 1950—1960 pp.: еволюція тоталітарної системи. — К., 1996.
Баран В. Україна: новітня історія (1945—1991 pp.). — Львів, 2003.
Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов´ян. — К., 1991.
Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917—1953. — Кн. 1—2. — К., 1994.
Бойко 0. Україна 1991—1995: тіні минулого чи контури майбутнього? (Нариси з новітньої історії). — К., 1996.
Бойко О. Історія України у XX столітті (20—90-ті роки). — Ніжин, 1994.
Бойко О. Історія України (запитання і відповіді). — К., 1997.
Борисенко В. Курс української історії. — К., 1997.
Брайчевський М. Вступ до історичної науки. — К., 1995.
Братко-Кутинський О. Феномен України. — К., 1996.
Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.
Верстюк В. Махновщина. — К., 1992.
Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — К., 1995.
Винокур О., Трубчанінов С Давня і середньовічна історія України. — К., 1996.
Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1994.
Голод 1921—1923 років в Україні: 36. докум. і матеріалів. — К., 1993.
Голод в Україні 1946—1947: Документи і матеріали. — К., Нью-Йорк, 1996.
Горський В. С Історія української філософії: Навчальний посібник. — К., 1996.
Грабовський С, Ставрояні С„ Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. — К., 1995.
Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX—XX століття. — К., 1996.
Грушевський М. Історія України-Руси: В 11-ти т. — 12 кн. — К., 1991— 1998.
Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — К., 1991.
ГунчакТ. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії. — К., 1993.
Давня історія України. — Кн. 1—2. — К., 1994,1995.
Давня історія України. — 11 — К., 1997.
Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні (20—30-ті роки). — К., 1991.
Довідник з історії України. — Т. 1—2. — К., 1993,1995.
Дорошенко Д. Нарис історії України. — Т. 1—2. — К., 1991.
Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. — Львів, 1993.
Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.
Єфименко 0. Історія України та її народу. — К., 1992.
Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. — Львів, 1996.
Історія України. — Львів, 1996.
Історія України: Курс лекцій у двох книгах. — К., 1992.
Історія України: Навчальний посібник. — К., 1997.
Історія України в особах IX—XVIII ст. — К., 1993.
Історія України в особах XIX—XX ст. — К., 1995.
Історія українського війська. — Т. 1—2. — Львів, 1992,1996.
Історія української культури. — К., 1994.
Історія української культури: У 5-ти томах. — Т. 1—3. — К., 2003.
Історія української літератури XX століття. — Кн. 1. — К., 1993.
Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 — 80-х років. — К., 1995.
Когут 3. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація гетьманщини (1760—1830). — К., 1996.
Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор — К., 1993.
Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. — Париж; Нью-Йорк-Львів, 1993.
Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава. — К., 1996.
Котляр М., Кульчицький С Довідник з історії України. — К., 1996.
Крип´якевич І. Історія України. — Львів, 1992.
Культура українського народу: Навчальний посібник. — К., 1994.
Кульчицький С Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919—1928) — К., 1996.
Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1—2. — К., 1994.
Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. — К., 1994.
Литвин В. М. Украина: политика, политики, власть. — К., 1997.
Моця 0., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. — К., 1996.
Нариси з історії дипломатії України. — К., 2001.
«Оранжевая» революция. Версия, хроника, документы / Составитель М. Погребинский. — К., 2005.
Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1919 pp. — К., 1995.
Підкова І., Шуст Р. Довідник з історії України. — Ч. 1—2. — Львів, 1994.
Політична історія України XX ст.: У 6-ти т. — К., 2002—2003.
Полонська-Василенко Н. Історія України. — Т. 1—2. — К., 1995.
Рибалка І. Історія України. — Ч. 1—2. — Харків, 1995,1997.
Рубльов 0. С, Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції. 20—50-ті роки XX ст. — К., 1994.
Слюсаренко А., Томенко М. Історія української конституції. — К„ 1993.
Смолій В. А., Степанков В. С Богдан Хмельницький. — К., 1995.
Смолій В. А., Степанков В. С Українська державна ідея. — К., 1997.
Субтельний О. Україна: історія. — К., 1993.
Терещенко Ю. Україна і європейський світ. — К., 1996.
Толочко П. Київська Русь. — К., 1996.
Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства. — К., 1994.
Україна крізь віки: У 15-ти томах. — К., 2000.
Українська державність у XX столітті. — К., 1996.
Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. — 11—2. — К., 1996, 1997.
Ульяновський В., Крижанівський О., Плохій С Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3-х кн. — К., 1994.
Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648—1714 pp. — К., 2003.
Шаповал Ю. Україна 20—50-х років: сторінки ненаписаної історії. — К., 1993.
Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — К., 1994.
Яневський Д. Хроніка «помаранчевої» революції. — Харків, 2005
Первісне суспільство і перші державні утворення
6) соціальну — невщухаюча соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати;
7) етнічну — етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель.
Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор'ї були насамперед вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й переселенці з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. У другій половині VII ст. до н. є. на острові Березань греки заснували місто Борисфеніду — перше еллінське поселення в цьому регіоні. За ним з'явилися Ольвія, Тіра, Пантіка-пей, Херсонес, Феодосія, Фанагорія та інші міста, що дало підставу сучаснику «Великої грецької колонізації» Платону стверджувати, що греки обсіли Чорне море, «неначе жаби ставок». Основними осередками античної цивілізації в Причорномор'ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.
Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства — поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. «Повноправні громадяни» полісів, за винятком рабів, іноземців та жінок, користувалися широкими правами. Залежно від домінуючої політичної сили рабовласницькі республіки були до І ст. дон. є. аристократичними, як Ольвія, чи демократичними, як Херсонес. Проте колонізаційна хвиля принесла в Північне Причорномор'я не тільки республіканську форму правління. У 480 р. до н. є. на Керченському та Таманському півостровах під впливом монархічних традицій Персії виникає Боспорське царство. Правляча династія Археанактидів об'єднала з одну велику античну рабовласницьку державу міста Пантікапей, Фанаго-рію, Гермонассу та ін.
Майже тисячолітню історію осередків античної циві-
Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави
лізації в Північному Причорномор'ї поділяють на два періоди.
І ст. до н. є. Характерними рисами цієї доби були виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв'язки з материковою Грецією; переважання в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація (регулярне планування міських кварталів, побудова монументальних споруд, оборонних мурів, підвищення ролі міст); започаткування карбування монет; перетворення колоній у центри посередницької торгівлі, що пов'язували Елладу з варварським світом; відносно мирне співіснування (особливо на початковій стадії цього періоду) з населенням приморської зони.
II. Римський період (середина І ст. до н. є. — IV ст. н. е.). Війни понтійського царя Мітрідата VI Євпатора проти Риму (89—63 pp. до н. є.) стали поворотним моментом у житті міст-держав Північного Причорномор'я. Розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Основними тенденціями та характерними ознаками цієї доби були нестабільність воєнно-політичної ситуації; поступова переорієнтація держав Північного Причорномор'я на Римську імперію, входження Тіри, Ольвії та Херсонесу до складу римської провінціїНижньої Мезії; варваризація населення полісів; натуралізація господарства; безперервні агресивні вторгнення кочових племен; занепад міст-держав. Варварська експансія, що двома хвилями пройшлася чорноморським узбе
режжям (готів у III ст. і гунів у IV ст.), завдала смер
тельного удару грецьким полісам. Більшість міст-держав зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та
Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської
імперії.
Тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я. По-четверте, різнобічні контакти
Первісне суспільство і перші державні утворення
місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров'я, Побужжя та Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілі-заційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії — Візантії.
7. Східні слов'яни в VI—XI ст. Етногенез слов'ян
В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). її вирішення дає змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в просторі та часі.
Визначення місця історичної прабатьківщини слов'ян — перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації, ключ до розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов'ян, яка протягом ХНІ—XV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.
У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.
До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов'ян вважалися алани, рок-солани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.
Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фас-мер, Н. Шахматов, В. Петров та ін. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала віс-ло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Спла-винським у ЗО—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою.
У 50—60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. є. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов'язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася в II тис. до н. є. на території Правобережної України та Польщі. Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. є. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. є. — І ст. н. є.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.
8. Венеди,анти, склавини
Перші згадки в писемних джерелах про ранньо-слов'янські племена зустрічаються в творах римських вчених І—II ст. н. є. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім «слов'яни» вперше вжили візантійські автори Псев-до-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ран-ньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння ге-тів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавини (По-дунав'я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.
Прокопій Кесарійський описує життя ранніх слов'ян так: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно... Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають (на собі) ні хітона, ні (грубого) плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони високі і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті... Та й ім'я за старих часів у склавинів і антів було одне».
Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. є. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст.). Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор'я. Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра, отримали назву остготи, а ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — вестготи. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та Східну Римську імперію. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті 451 р. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов'яни, починаючи з V cf., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 p., походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними. Нестримне слов'янське нашестя призвело до того, що вже 577 p., слов'яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов'яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність слов'янської експансії свідчить той факт, що тогочасні західні автори називають навіть Пелопонес Сла-вонією. Візантійський імператор Константин Багряно-родний так підсумовує наслідки слов'янської міграції: «Зіслов'янилась вся наша земля і стала варварською».
Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов'ян, вважає, що початок формування окремих слов'янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено розселенням антів та склавинів.
Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» — своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім'я народу «анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте, на жаль, лінгвістика не може дати вичерпної відповіді на питання слов'янського етногенезу. Енергійні анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568—635) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються, а от склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України в VII— IX ст. Цілком закономірно, що етнонім «склавини», трансформувавшись з часом у «слов'яни», дожив до наших днів.
За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V— VII ст. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами. Склавини ж не пішли так далеко. їхні нащадки утворили в VIII—X ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, підґрунтям яких була культура Луки Райко-вецької (нині відомо понад 200 пам'яток). Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. З культурою Луки-Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.
Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси II—VII ст. Під час Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці не виняток у цьому процесі. Вони — прямі етно-культурні спадкоємці склавинів і частково антів.
. Суспільний розвиток східних слов'ян
Доба VI—IX ст. в історії східного слов'янства характеризується глибокими якісними суспільними змінами, визріванням, та становленням тих факторів суспільного життя, що сприяли в IX ст. виникненню Давньоруської держави на теренах Східної Європи.
Соціально-економічна сфера. Система господарювання східних слов'ян ґрунтувалася головним чином на землеробстві. Допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. Протягом VII—IX ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Розширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні знахідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства.
Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархальних зв'язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.
Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація — землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.
У IV—VII ст. у східнослов'янських племен значного поширення набувають ремесла — залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер — землеробства та військової справи.
На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад ЗО назв), удосконалюється технологія, якість продукції підвищується.
Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині общин, що сприяло активізації торгівлі та виникненню і зростанню кількості постійних поселень, у яких відбувався міжобщинний обмін, — «градів».
Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва в VIII —X ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хоза-рією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, — збагачувало слов'янську родоплемінну знать, посилювало диференціацію суспільства, з іншого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів та створення власної державності. До того ж торгівля сприяла державотворчому процесу, ніби «зшиваючи» в одне ціле строкаті клаптики земель слов'янських сусідських територіальних общин.
Політична сфера. Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII — IX ст. набирає силу процес об'єднання окремих племен та їхніх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Ку-явія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ран-ньодержавного осередка в дніпровських слов'ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджу
