double arrow

Раннє християнство на теренах сучасної України


Проникнення християнства. Майже тисячоліття Тіра, Ольвія, Херсонес і Боспорське царство залишалися визначними центрами античної цивілізації у Північному Пичорномор'ї. Але історичні долі цих центрів склалися по-різному. Тіра і Ольвія, як античні держави, припинили своє існування в третій чверті ІІІ ст. н.е., а Херсонес і Боспор продовжували розвиватись аж до проникнення в ці регіони християнства (ІІІ-VІ ст.). Головним форпостом проникнення і утвердження християнської церкви на півдні нашої країни був Херсонес.

Християнство виникло тут не на порожньому місці. Значну роль у його становленні відігравав релігійний синкретизм. Досить широкого поширення в Херсонесі набувала віра у потойбічне життя. Проникненню та утвердженню християнства у Херсонесі передував перехідний період, коли продовжували співіснували старі язичницькі вірування та нова релігія. Тому через відсутність у Херсонесі будь-яких християнських храмів, місцем для відправлення християнського культу були обрані окремі склепи на території древнього некрополя цього міста. У ІV ст. більшість жителів міста продовжувала залишатися язичниками. Християнство прийняли насамперед представники заможних верств населення, які сподівалися на певні пільги від візантійської адміністрації. Широка християнізація населення Херсонеса розпочалась у VІ ст. за часів правління візантійського імператора Юстиніана І (527-565).




В цей час здійснюється широке будівництво християнських храмів, канонізуються херсонеськиі мученики за віру. У розписах склепів з'являються християнські мотиви та суто християнські поховальні комплекси, а також перші надгробки із зображенням хрестів. Про поступовість запровадження християнства у Херсонесі свідчить також монетна справа. Так майже через 100 років після появи перших хрестів на надгробках з'являються перші монети, на яких зображено хрест.

Отже, кінець V - перша половина VІ ст. у Північному Пичорномор'ї, а особливо у Криму, розглядається як перехід від язичництва до християнства. З цього часу розпочинається новий, християнський етап історичного розвитку Херсонеса. Однак, незважаючи на те, що Херсонес протягом усього середньовіччя був основним форпостом християнської церкви у Північному Причорномор'ї аж до ХІІІ ст., як свідчать джерела, у світогляді місцевого населення продовжували переважати язичницькі вірування.

Витоки християнізації мистецтва. Архітектура візантійських міст Півдня України (VI-VIII ст.)У IV-VI ст. н.е. європейський світ переживає чи не найстрахітливіший катаклізм історії — велику мандрівку народів. Племена-кочівники витісняли одні одних із захоплених земель, на теренах середньоазійської смуги розгорнулись суперечливі міжплемінні процеси. Не маючи змоги розміститись на азійських просторах, войовничі кочівники ринули на терени Європи рівниною поміж Уралом та Каспійським морем і далі, очевидно, територією степової смуги сучасної Південної України.



Кочівники винищували все на своєму шляху. Перестали існувати більшість античних міст-полісів Північного Надчорномор'я, які (ймовірно, за винятком Пантікапею та Херсонеса) були зрівняними з землею. Одна з величезних битв на наших землях між готами та гунами відбулась 375 р. Перемогли гуни, які пройшли європейськими просторами і досягли мурів Риму. Античний світ лежав у руїнах. Почалась епоха Середньовіччя. Безперечно, племена лісостепової смуги не зазнали таких ударів, як ті, що були «при битій дорозі». Хоча конфліктних ситуацій і вони не уникнули.

Другою великою подією кінця античності, яка зрушила основи суспільного життя Близького Сходу, Європи та всього Середземномор'я, була поява християнства. Релігія, яка ніби залишала на узбіччі соціальні проблеми, акцентувала на питаннях етично-духовного розвитку людини, вплинула на свідомість усіх прошарків суспільства Римської імперії, стала державною релігією. її активний розвиток відбувався в центрі Римської імперії та на периферії. Впродовж перших двох століть нашої ери територія Таврійського півострова перебувала під римським володінням. Римські гарнізони зосереджувались переважно у Боспорі, Херсонесі, Фанагорії та інших полісах Таврики і Таманського півострова. Населення цих колись грецьких міст адаптувалось із надчорноморськими племенами тавро-русів, меотів, синдів і численним праслов'янським етносом, зосередженим на узбережжях Азовського моря та самого Боспора. Відомо, що цариця Динамія впродовж І ст. «во хвалу імператора Октавіана Августа» перейменувала Пантікапей на Кесарею, а Фанагорію — на Агриппу тощо. На вулицях і площах Пантікапею було встановлено три пам'ятники на честь Октавіана Августа, виконані в мармурі. У Римі пам'ятників Октавіанові Августу відомо близько 70 (пам'ятники виконувались зі срібла).



Подібна пересадна верифікація і сакралізація правлячих осіб становила ознаку еллінізації культури, якої не уникнув навіть Рим. У містах Таврійського півострова поширилась портретна статуарна скульптура, зразки якої у фрагментах та цілісних неушкоджених мармурових статуях дійшли до нашого часу (ці пам'ятки переважно зберігаються в музеях Москви, Санкт-Петербурга та ін.).

Очевидно, основна кількість праслов'янського і праукраїнського населення зосереджувалась тоді на теренах північної, лісостепової смуги України, Волині, Прикарпаття та східних Карпат.

Період, про який ідеться (тобто IV-кінець XIV ст.), — час жахливих катаклізмів, де утверджуються насильство, беззаконня, жорстокість. На тлі цих суспільно-політичних негараздів, загальної втрати віри в ідеологію, філософські та релігійні ідеали античності на суспільну арену виходить одночасно як історична реальність і символ постать Ісуса Христа. Незважаючи на те, що ця релігія виникла на ґрунті юдаїзму, в юдаїстичному середовищі Єрусалиму, вона була сприйнята грецькомовним і латиномовним елліністичним суспільствами, зокрема Александрією й Антіохією. Низка традиційно юдейських постулатів була сформована у філософсько-етичну систему, яка поширилась у тодішньому світі, оскільки за постулатами стала універсальною релігією, зокрема для незаможних прошарків суспільства.

На теренах України християнство поширюється впродовж усього першого тисячоліття. Тут відомі мистецькі пам'ятки, характерні для периферійних варіантів християнської іконографії, переважно пам'ятки скульптури. Щодо пам'яток живопису, то збережених тогочасних зразків немає.

Падіння Давньої Римської імперії 375 р. н. є. означало кінець давньої античної історії, античної духовності та мистецтва, проте культурно-мистецькі традиції античності триватимуть ще довго. Образотворче мистецтво християнства ґрунтуватиметься вже зовсім на інших засадах духовності.

Християнство входило на терени України поступово. Перші його початки зафіксовані на Таврійському півострові ще у II ст. н. е. У IV ст. хрещення прийняли готи в офіційному та несторіанському варіантах. Своєрідним візантійським центром християнства на Півдні України став Херсонес VI ст. — період Юстиніана. Приблизно в цей час приймала християнство так звана Придунайська Русь, а 860 р. охрестився в Царгороді Аскольд.

Ситуація змінилася у VIII – середині Х ст. — це другий етап першого періоду Середньовіччя. Оточення Русі було ворожим. На південь та схід від Русі мешкали кочові тюрки, які не вдовольнялись теренами південної степової смуги, нападаючи на центральні регіони молодої держави. Вони організували декілька напівкочівних — напівосілих державних об'єднань. Декотрі з них стали могутніми у територіальному та військовому відношенні. Такою була Хозарія, якій Русь певний час платила данину. Однак, незважаючи на цю обставину, Русь не вважалася слабкою державою. Доказом цього слугував факт, що перші князі цієї держави — Аскольд, Олег, Ігор здійснили успішні походи проти тодішньої величезної держави — Візантії. Отже, цей складний етап став початковим періодом Русі.

Розквіт могутності Русі припадає на другий період Середньовіччя — X-XIII ст. Завдяки діяльності княгині Ольги та її онука Володимира Русь у X ст. почала активно християнізуватися.

Архітектура візантійських міст Півдня України (VI-VIII ст.). Своєрідним феноменом мистецтва першої половини-середини І тис. н. є. є пам'ятки Півдня України і Таврійського півострова. В цей період постійних війн, міграцій народів та племен культуру Півдня України і Тавриди, архітектуру та будівництво не можна розглядати як щось єдине. Простежувалися суттєві відмінності культурного рівня сформованих міст-полісів, існуючих півтисячоліття (наприклад, Боспор чи Херсонес), і житла кочівників, вперше пристосованих тоді до осілого способу життя, хоча процес інтеграції відбувався постійно.

У IV ст. н. є. колись могутнє Боспорське царство вже не існувало, його міста були повністю зруйновані. Осілі хліборобсько-тваринницькі племена Приазов'я та Прикубання, з якими Боспор постійно підтримував зв'язки, завоювали гуни. В V ст. вони на деякий період завоювали і територію степової Тавриди. Із Боспору їх витіснили на початку VI ст., коли тут встановився візантійський протекторат.

Єдиним містом у Тавриді, що зуміло зберегтися і пережити всі жахи «великої мандрівки народів», став Херсонес. Це місто у V ст. візантійці перетворили в основний економічно-політичний і християнський форпост на Північному Причорномор'ї. Херсонес був головним центром поширення християнства на землях, розташованих на північ від Чорного моря. Південно-західний район Тавриди з його грецьким, готським, аланським і, очевидно, переважно слов'янським та праукраїнським осілим землеробським населенням, тяжів до Херсонесу, куди мешканці могли продавати сільськогосподарські продукти, а сіль і рибу — доставляти у візантійську столицю. Завдяки цим зв'язкам Херсонес VI ст. вирізняє розвинута міська структура, архітектура та будівництво.

Візантійська імперія намагалась зміцнити економічне і політичне становище багатої митрополії, зокрема при імператорові Юстиніані (527-565), котрий доклав чимало зусиль для побудови в Тавриді низки укріплених поселень, захисту півострова від нападів з моря та зі сторони напівкочових або кочових племен. На узбережжі Тавриди було побудовано фортецю у Корчеську (тепер Керч), Алустоні (тепер Алушта), Горзовитах (тепер Гурзуф). Ймовірно, найміцніші укріплення мав Херсонес (тепер Херсон).
Монументальна архітектура Херсонесу, як й інших найкрупніших поселень Тавриди, перебувала під сильним впливом Візантії. Це відобразилось, насамперед, на міських фортечних укріпленнях і величавих християнських храмах. Останні здебільшого споруджувались за зразком староримських базилік, були водночас релігійно-культовими будівлями і залами для громадських зібрань.

У Херсонесі — державному центрі — важливе значення надавалось утвердженню християнства. Виникали численні базиліки. Ймовірно, у кожній з дільниць міста та на головних майданах розміщувались окремі базиліки, побудовані у найімпозантнішому за міським рельєфом місці, переважно вздовж берега, щоб було видно море.
Розкопана 1853 р. А. Уваровим так звана Уваровська базиліка Херсонеса становила, правдоподібно, найбільший храм міста. Розташовувалась базиліка в районі Феоли і була названа іменем апостола Петра. На жаль, від неї залишились лише фундаменти та невеличкі частини стін. Будівля цієї величавої споруди органічно вписувалась у планувальну систему Херсонеса. Базиліку побудовано V ст., а в VI ст. фундаментально перероблено; поновлено її в X ст. Базиліка мала складну планувальну систему, засновану на найкращих архітектурних храмових зразках святинь Малої Азії, — стіни, півкупольне склепіння нартекса і підлога викладені високохудожніми мозаїчними композиціями, колони завершували пишні капітелі тощо. Такими гарно оздобленими зі середини були й інші храми Херсонеса, навколишніх міст і поселень.

Цікаво, що форма базиліки характерна не стільки для храмів Константинополя, скільки для прибережних міст Малої Азії, де розташовувалось чимало тринефних базилік, подібних до херсонеських. Водночас не виникає сумнівів щодо будівничих, котрими зазвичай були місцеві майстри, які поєднували традиції малоазійських міст і візантійської столиці.

Однак базиліка — не єдиний тип християнського храму в містах ранньосередньовічної Тавриди. В Херсонесі розкопано ще декілька споруд центрального, купольного осьового характеру. Така архітектура представлена будівлею хрещальні VI-початку VII ст., що входила до комплексу Уваровської базиліки. Стіни хрещальні облицьовано мармуровими плитами та мозаїками. Самым крупным древним христианским храмом в Крыму считается Уваровская базилика. Ее длина — 52 метра, ширина — 20 метров. Храм был открыт в 1853 году, перед самым началом Крымской войны, раскопками известного мецената графа А. С. Уварова, основателя Московского археологического общества. Построена базилика в конце VI — начале VII веков. Перед ней размещался обширный двор (атриум), где находился фиал — водоем для омовений, в котором можно было омыться перед входом в храм. Здесь собирались прихожане перед началом и после окончания литургии, здесь совершались некоторые церковные службы. Вместе с храмом его двор являлся своеобразным городом в городе, центром общественной и интеллектуальной деятельности. Сюда шли больные вымолить у Бога исцеление. Врачи практиковали и консультировали иногда прямо у входа в церковь. Прихожане готовились здесь к проведению праздничных и погребальных обрядов. Сюда приходили за утешением, советом, за тем, чтобы вымолить прощение, покаяться в грехах. Это было преддверие убежища для любых преследуемых, которое давал храм в радиусе 5° шагов. В то же время здесь находились усыпальницы именитых людей.

К базилике с запада, через весь город тянутся две продольные улицы, а с юга — поперечная улица, по ширине почти не уступающая главной. Кроме того, вдоль нее в Средневековье располагались торговые помещения. Ясно, что сюда отовсюду шел, а в праздники — валом валил народ.

К югу от базилики размещалось жилое здание — богатая усадьба, предположительно дом священника.

В VI ст. була побудована чотириабсидна споруда в західній частині Херсонеса — Західна базиліка або Дім (церква) Святого Леонтія — це центральна копульна будівля, підлога якої повністю вкрита мозаїкою. Центричною є також хрестовокупольна композиція у вигляді хреста в плані споруди, рамена його мали бочкове склепіння, що переходило в купол на барабані у центрі. Малоазійське походження такої композиції безперечне, вона представлена у Херсонесі кількома спорудами. Декоративне оформлення візантійських храмів, різьблені плити вівтарних перегородок, карнизи, перегородки давали яскраві ефекти.

Християнство глибоко вкорінилось у Тавриді. Прийняте готами, воно поступово поширювалось серед слов'янських племен лісостепової смуги, стало повсякденним явищем у цих регіонах, проникаючи на простори майбутньої Русі майже впродовж всього І тис. н.е.

Відомо, що у Херсонесі розкопано понад десять ранньовізантійських храмів, переважно базилік, їх археологи віднесли до VI і пізніших століть. За письмовими джерелами, бурхливе, активне життя тогочасної християнської громади важко пов'язати з результатами роботи археологів. Мимоволі виникає питання про точність датувань розкопаних фундаментів храмів.

Певний виняток становить один із культових пам'ятників катакомбного характеру. Рання дата його не викликає сумнівів, а деякі дослідники схильні навіть датувати цей пам'ятник II—III ст. н. є. Йдеться про фрагментарно збережений печерний храм у III кварталі (північно-східна частина Херсонеса) на головній вулиці міста. Розкопки велися у 1883-1884 pp., публікацію про них здійснило Одеське товариство історії старожитностей, однак схематично і неточно. Остаточне дослідження храму проводилося лише у 1980-1984 pp. Результати опублікував 1989 р. С.Бєляєв. Згідно з дослідженнями, печерний катакомбний храм мав тричасне членування, оздоблену мозаїками підлогу, був перекритий зімкнутим склепінням. Храм декоровано мармуровими прикрасами не менш пишно, ніж інші херсонеські церкви. Наукова реконструкція пам'ятника здійснена на основі збережених археологічних решток і тогочасних аналогів. Храм ніколи не перебудовувався, не був зруйнованим і продовжував стояти до кінця існування міста. Збережені серед решток інтер'єру храму підставки для скульптур засвідчують наявність у ньому скульптурних, ймовірно, сакральних елементів. Пам'ятка дає змогу стверджувати, що на ранньому етапі християнства у Херсонесі, як і в Боспорі, паралельно із греко-римським та, іншими античними культами існували підпільні, ґрунтовані на елліністичних культових традиціях, християнські угруповання, які здійснювали релігійні практики і, можливо, для власних потреб формували нову християнську іконографію тощо.

Південь України мав декілька єпархій, які підлягали патріархові Єрусалима.
Дещо відокремлено в той період відбувався розвиток міст Боспору, колишньої грецької колонії Пантікапей (VI ст. до н. e.-IV ст н. е.), пізніше столиці Боспорського царства. Міста Боспору в IV ст. н. є. знищили гуни. Особливо м. Боспор (місто Візантійської імперії) розвинулось у VI ст. Воно ще у І ст. до н. є. втратило грецький характер і, будучи спочатку поліетнічним, поступово поповнилось праслов'янськими елементами, які поступово почали домінувати на Приазов'ї. У Х-ХІ ст. Боспор (під назвою Корчева) увійшов до складу давньоруського Тмутараканського князівства. В XIII-XV ст. Корчев опинився під владою генуезців, а потім — під турецьким пануванням. З кінця XVIII ст. місто перебувало у складі Російської імперії, під назвою Керч. Назва міста — Керч, — збереглася і в сучасній Україні.

Населення Боспору в V-VI ст. стало переважно слов'яно-руським, хоча тут збереглась значна кількість руськомовних, меотів, синдів тощо. Візантія VI ст. спорудила міцні фортечні укріплення для захисту міста від нападів кочівників. Християнство існувало з III ст., тобто періоду, з якого відомі підпільні катакомбні святилища християн, відкриті археологами у XIX ст.

Із візантійського періоду Боспору збереглась видатна пам'ятка архітектури — церква Іоанна Предтечі, побудована у VIII ст. Це найдавніший збережений християнський храм на українських землях свого часу — зразковий вид храму, що пізніше поширився у княжій Русі та на Балканському півострові. За довголітню історію храм багато разів перебудовували. Це значно ускладнило його датування, яке розтяглося між VIII і XIV ст. Зовнішні стіни храму були захованими під товстим шаром бутового мурування, що місцями досягало 1 м.

Облицювання спотворило форму апсид, унеможливлювало бачення їх справжньої архітектури та конфігурації. Це стосувалося й інших форм споруди. Зважаючи на виняткову унікальність пам'ятки 1965 p., розпочато її фундаментальне наукове дослідження з метою підготовки об'єкта до реставрації на чолі з архітектором Є. Лопушанською.

Дослідження 1967-1979 pp. встановили, що підбаневий барабан у нижній частині зберіг давнє мурування, підпружні арки, на які спиралася баня, складені у плінфи в два перекати, над котрими біля основи підбаневого барабана простягнувся прихований тинком білокам'яний шов у вигляді валика. В парусах виявлено голосники у вигляді амфор з руфленими стінками, подібними до голосників, якими заповнювались пазухи склепінь під хрестоподібним об'ємом. Амфори датовано VIII—IX ст. Завдяки ґрунтовному вивченню архітектурних форм храму, його датування визначено VIII ст. (Є. Лопушанська). Зрештою, це підтвердив грецький напис на південно-східній колоні: «Тут спочиває раб Божий — син Георгія. Упокоївся місяця червня 3 / дня години 10 / в роді / від Адама б. 260 / від Р. X. 752».

Старовинна частина церкви — хрестокупольний триапсидний храм, західна частина якого розібрана при реалізації добудови, необхідної, очевидно, для збільшення площі святині. Хрещаті стовпи храму спираються на мармурові колони із капітелями коринфського ордера. Величну споруду на терені майбутнього давньоруського м. Корчева, що належало до Тмутараканського князівства, ймовірно, зводили за участю давньоруських майстрів, оскільки місто впродовж століть мало давні високомистецькі традиції, витоки яких сягали часів глибокої античності.
Реставрацію храму завершено 1980 p., після чого він сприймається як винятково компактний, із великим художнім смаком задуманий архітектурний об'єкт. Цей величавий храм дає змогу уявити архітектуру Херсонеса та інших християнських міст Північного Причорномор'я.

Відреставрований храм Іоанна Предтечі у колишньому Корчеві — нова початкова точка відліку збережених християнських храмів України.







Сейчас читают про: