Релігія слов'янських племен. Мистецькі набутки слов'ян

№2

Козацькі літописи. "Українське бароко". Театральне мистецтво.

Українська архітектура та образотворче мистецтво другої половини XVII - XVIII ст. розвивалися під потужним впливом мистецтва бароко.

Бароко в перекладі з італійської означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI майже до кінця XVIII ст. Найяскравіше він утілювався в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність.

Прикметні риси європейського бароко в українській архітектурі набули яскравої своєрідності. Тому дослідники українських барокових споруд послуговуються терміном українське, або козацьке, бароко. Найбільшою самобутністю відзначаються барокові споруди на землях Гетьманщини й Слобідської України за часів гетьмана Івана Мазепи. Проте пам'ятки української барокової архітектури збереглися і в Західній Україні та в дерев'яному народному будівництві всіх українських земель.

Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барокові споруди - Софійський та Михайлівський Золотоверхий собор в Києві, Хрестоздвиженський у Полтаві (1709 р.), Покровський у Харкові (1689 р.). Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696-1701 рр.), церква Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696-1698 рр.), церква Катерини в Чернігові (1716 р.), Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732 р.), собор св. Юра у Львові (1747-1762 рр.).

Найвідоміший архітектор українського бароко - Іван Григорович-Барський. Він спорудив, зокрема, дзвіницю Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного на Подолі в Києві. Іншим визначним будівничим доби бароко був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра - корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям.

Протягом XVII-XVIII ст. в Україні розвивалася скульптура. Автором численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, церкві св. Покрови в Ромнах, був Сисой Шалматов. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі.

За тих часів бурхливо розвивалася гравюра. Великої слави зажили українські художники-графіки Олександр та Леонтій Тарасовичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком "Києво-Печерський патерик" із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Неперевершеним гравером був Іван Щарський. У гравюрах цього майстра складні рослинні орнаменти поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Так у графіці втілювалися закони мистецтва бароко.

Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями спостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича - найвидатніших іконописців козацької доби. Пензлю Рутковича належить частина ікон з іконостасів у селах Водиця-Деревяянська, Воля-Висоцька (Львівська обл.) та в с. Потеличі (Львівська обл.), а також іконостас церкви Різдва Христового у Жовкві. Йов Кондзелевич (1667 - після 1740) - автор ікон із Богородчанського іконостаса, виконаного для Манявського скиту.

Від тих часів збереглося багато безіменних іконописних шедеврів. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному українському вбранні на тлі золоченого різьбленого рослинного орнаменту. Великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Образів Покрови збереглося чимало. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Приміром, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенню Богдана Хмельницького. Ще на одному образі з-поміж козаків, які просять захисту в Богородиці, зображено останнього кошового Петра Каднишевського.

Велику популярність мав за тих часів світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії кінця XVII ст.

Надзвичайну популярність мали в Україні народні картини "Козак Мамай". Протягом XVIII ст. зображення козака Мамая можна було побачити в кожній українській хаті. Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконцях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом.

Наснажене животворними визвольними ідеями XVII ст., духовне життя українців у XVIII ст. хоч і зазнавало всіляких утисків з боку держав-колонізаторів, проте залишалося розмаїтим і доволі багатим. Найкращі здобутки українських митців XVIII ст. - архітектура бароко, картини "Козак Мамай" та ікони народних майстрів не тільки не втратили своєї мистецької вартості, а й увійшли до золотої скарбниці світової культури, навіки прославивши своїх творців і народ, що їх виплекав.

В течение XVIII в. и в области образования произошел поворот на 180 градусов: ведущие учебные заведения империи находились теперь не в Украине, а в России.

Культурные достижения. Примерно с середины XVII и до конца XVIII в. художественное и интеллектуальное творчество украинцев было так или иначе обусловлено развитием стиля барокко. Появление этого стиля тесно связано с той удивительной эпохой и ее потрясающими событиями, и сам он помогал лучше выразить и понять дух эпохи. Удовлетворяя вкусы знати, барочный стиль подчеркивал величие и роскошь, подавал жизнь как увлекательное театральное действие, а талантливо разыгранный в пышных декорациях спектакль умел превратить в живую жизнь. Содержанию он предпочитал форму, простоте - сложность, новизне - синтез.

По-видимому, последнее предпочтение и сделало барокко особенно привлекательным для украинцев. Само промежуточное положение между православной восточной и латинизированной западной культурой естественно склоняло их к синтетическому мышлению и требовало синтетического стиля. Барокко не принесло в Украину новых идей - скорее оно предложило новые приемы, такие как парадокс, гипербола, аллегория, контраст, и эти приемы помогали культурной элите четче уяснять, яснее толковать, тщательнее разрабатывать старые истины.

Кстати, многие представители этой элиты не были "украинцами" - в том смысле, что жили вовсе не местными интересами и не национальными проблемами. Они мыслили либо общеправославными, либо общеимперскими категориями. В XX. в. некоторые историки культуры задним числом поругивали барочных интеллектуалов за беспочвенность, бесплодность и оторванность от жизни. Но барокко, как бы то ни было, вернуло украинской культуре динамизм, стремление к блеску и совершенству, тяготение к диалогу с Западом. Пройдет немало времени, прежде чем Украина вновь заживет столь кипучей интеллектуальной и культурной жизнью, какой она жила в эпоху барокко.

Литература и искусство. Все эти особенности барочного стиля отразились в творчестве так называемых "перелетных птиц" - украинцев, получивших образование в польских или западноевропейских университетах, а затем вернувшихся в Киев и преподававших в академии. Эти "европейские умы" высоко ценил Петр I, который возлагал на них большие надежды, поручая их попечению важнейшие церковные и культурно-образовательные учреждения в России. Особую известность среди них получили Феофан Прокопович, Стефан Яворский, Дмитро Туптало, Симеон Полоцкий, но было и много других, быть может, не столь известных. Во всяком случае, между 1700 и 1762 гг. более 70 украинцев и белорусов занимали высшие церковные должности в Российской империи. И хотя русских в империи, естественно, было намного больше, они за то же время сумели выдвинуть на такие должности всего лишь 47 человек.

Достигая вершин карьеры на севере и проводя там большую часть жизни, "перелетные птицы" все же успевали кое-что сделать и за свои киевские годы. Например, Прокопович еще в то время, когда преподавал пиитику в Киевской академии, написал свою знаменитую драму "Владимир" (1705), воспевающую крещение Руси. Интересно, что это патриотическое произведение, где Киев назван "вторым Иерусалимом", Прокопович посвятил одновременно Петру и Мазепе, а любовь к Киеву отнюдь не помешала автору "Владимира" стать главным идеологом петровских реформ, направленных на централизацию и секуляризацию общества. Стефан Яворский, ректор Киевской академии и автор элегантных стихотворений на украинском, польском и латыни, в 1721 г. занял высший пост в русской церкви. Уже в России он написал"Каменьверы" - пылкий трактат против протестантизма.

Выходили из Киевской академии и писатели иного рода. Это были не священники и не учителя академии, а те выпускники или недоучившиеся студенты, которые духовной стезе предпочли карьеру казацких хорунжих и писарей. Научившись кое-чему у своих профессоров, они отнюдь не заразились их любовью к богословским диспутам и цветистым панегирикам. Увлеченные проблемами своей современности и ближайшей истории, эти академисты становились казацкими летописцами.

Интереснейшим из них был Самийло Величко. Его четырехтомное "Сказание о войне казацкой с поляками через Зиновия Богдана Хмельницкого", законченное в 1720 г., охватывает события 1648-1700 гг.

Другой знаменитый образец того же жанра создал Григорий Грабянка. Его "летопись" посвящена тому же периоду и, согласно прямому указанию автора, преследует цель убедить читателя в том, что украинцы ни в чем не уступают другим народам. Анализируя недавнее прошлое, Грабянка, как и Величко, решительно поддерживает притязания старшины на социально-экономическое и политическое господство в Украине.

Процесс постепенной ликвидации Гетманщины также нашел отклик в литературе. Так, в 1762 г. переводчик генеральной канцелярии Семен Дивович написал длинную полемическую поэму "Разговор Великороссии с Малороссией", в которой отстаивал право Украины на автономию. В том же духе писал свои сочинения Григорий Полетика. Яркое представление о менталитете казацкой элиты дают сохранившиеся дневники и записки Миколы Ханенко, Якова Марковича и Пилипа Орлика.

Высокого уровня достигло в XVIII в. украинское искусство. Особых успехов украинцы, большая часть которых работала в России, добились в музыке. Композиторы Дмитро Бортнянский, Максим Березовский и Артем Ведель заложили основы знаменитого украинско-русского хорового церковного пения. В своих произведениях они вдохновлялись украинскими народными мелодиями. Широкое признание получили живописец Дмитро Левицкий и архитектор Иван Григорович-Барский. Еще в начале века, благодаря щедрости гетмана Мазепы, по всей Украине было возведено множество храмов в стиле так называемого "казацкого барокко" - одновременно более строгом и более элегантном, чем тогдашние образцы барочного стиля в западноевропейской архитектуре. Шедевры позднего барокко появились в Украине во второй половине XVIII в.- такие как Успенский собор Киево-Печерской лавры, Андреевская церковь в Киеве и собор св. Юра во Львове. По городам и селам распространялся народный театр - вертеп, а по праздникам, выходя из церкви, люди останавливались на площади послушать странствующего кобзаря или бандуриста.

Григорий Сковорода (1722-1794). (см. Билет №2.2)

Театр. Основою українського театру стали народні ігри й обряди, в яких драматична дія поєднувалась з діалогами, співами, танцями, перерядженням тощо. Театралізовані видовища ("Коза", "Піп і смерть") відбувалися на майданах і ярмарках, збирали багато глядачів серед селян, міщан, козаків, шляхти.

У XVIII ст. виник також кріпосний театр. У маєтках багатих поміщиків і промисловців влаштовувались видовища, в яких були зайняті кріпаки. Згодом театри діяли переважно в містах. У 1789 р. в Харкові виник перший постійний театр в Україні. У ньому, крім місцевих акторів, виступали митці з Москви й Петербурга.

В Острозькій школі, Київському колегіумі, братських школах влаштовувалися свої театралізовані вистави - так звані шкільні драми. Ставилися драматичні твори на релігійні або міфологічні теми. Акторами виступали здебільшого учні й студенти. Серед таких вистав були відомі на той час драми невідомих авторів- "Слово про збурення пекла", "Трагедія руська", а також "Роздуми про муки Христа, спасителя нашого" Іоаннікія Волковича. В антрактах драм ставилися комедійні інтермедії (п'єси-вставки) на побутові теми.

У той час виник і вертеп - ляльковий театр. Вертепи відбувалися у спеціально зробленій двоповерховій дерев'яній скрині: вистави на верхньому поверсі на релігійні сюжети, а на нижньому - з народного життя. Вертеп користувався популярністю у дорослих і особливо у дітей.

Символічні знаки давніх слов'ян. За первісного суспільства роди і племена на території України використовували знаки-символи, що відображали їхні вірування, місця проживання, певні особливості життя й діяльності. Спочатку це були прості малюнки: хрести, ромби, квадрати, кола та інші фігури. Згодом вони ускладнювалися й урізноманітнювались. З'явилися зображення небесних світил (Сонце, Місяць, зірки), звірів (мамонти, олені, вовки, собаки, леви), птахів (орли, круки), худоби (бики, коні, вівці, кози, свині), ідолів (богів язичницької віри).

Роди і общини, а також і племена східних слов'ян визначали собі певні знаки-емблеми, що відрізняли їх від сусідів. Такі знаки ставилися на межах земель, лісів, біля озер, річок, на знаряддях праці, зброї, предметах побуту, купецьких товарах для продажу тощо. Таврові знаки ставили на своїй худобі скотарі, на виробах ремісники, на шкурах звірів мисливці, на бортних деревах і вуликах-дуплянках бджолярі. Ці тавра мали їх охороняти від крадіжок.

Символами влади родових і общинних старійшин та племінних вождів часто вживалися мідні, бронзові або залізні тризубці у вигляді вил-трійчаток (вони зберегли цю форму до наших часів). Археологи знаходили їх при розкопках городищ на Київщині (Хотівське), Черкащині (Мартинівське), Полтавщині (Перещепинське).

У зарубинецьку і черняхівську епохи слов'яни-язичники ' у священних місцях (капищах) ставили кам'яні фігури ідолів (богів), яким вони вірували. Археологи виявили такі витвори по 2-3 м заввишки у с. Іванівці (Хмельниччина) над Дністром. Біля гори Богит на дні р. Збруч знайдено кам'яну фігуру Рода-Святовита із зображенням одинадцяти людських постатей-богів. Подібні фігури ставилися і в капищах на Подніпров'ї. Слов'яни виготовляли також амулети-обереги, щити і мечі, прикраси із зображенням язичницьких символів. Слов'янська символіка мала значну культурну цінність.

Культура, побут, звичаї та вірування слов'ян. Розвиток духовної культури і вірувань давніх східних слов'ян, які жили на сучасній території України, був тісно пов'язаний з їхньою господарською діяльністю. Важливе місце у житті східних слов'ян займали численні обрядові свята, що відносилися до настання весни й початку польових робіт (веснянки), літнього сонцестояння (Івана Купала), збору врожаю, а також зимові щедрівки, колядки тощо. Весільні свята супроводжувалися піснями, танцями, хороводами, поховальні обряди - голосіннями.

Вірування слов'ян називали язичництвом. Вони обожнювали Сонце, Місяць, явища природи, річки, озера, ліси. Одним з головних богів у слов'ян вважався Велес -захисник худоби. Дажбог уособлював Сонце, Сварог - вогонь, Перун - грім. Прокопій Кесарійський зазначав: "Вони поклоняються рікам, і німфам, і всяким іншим демонам, приносять жертви всім їм і за допомогою цих жертв проводять ворожбу".

Давні слов'яни вірили в загробне життя, про що свідчать уже згадані поховальні обряди. Особливо урочисті похорони влаштовувалися князям і знатним дружинникам, у могилах яких археологи знаходять багато дорогоцінних речей, зброю, одяг, предмети домашнього вжитку, залишки продуктів харчування тощо. Князівські могили насипали висотою іноді до десятків метрів, потім влаштовували там тризну - поминки. У похованнях простих людей виявляються лише знаряддя праці та речі домашнього вжитку.

У прикладному мистецтві слов'ян простежуються своєрідні стилі - "звіриний" (зображення фігур людей, коней, худоби, звірів, плазунів, птахів) і "геометричний" (створення орнаментів з трикутників, ромбів, квадратів). Зображення на знаряддях, зброї, прикрасах, предметах побуту відтворювали картини з життя слов'ян, зокрема їхню працю і боротьбу з ворогами.

Існувало в слов'ян і музичне мистецтво. Візантійський історик VII ст. Феофілакт Сімекатта у творі "Історія" повідомляв про взяття візантійцями в полон трьох слов'янських гуслярів.

Отже, слов'яни здавна розселялися в Східній Європі і на території сучасної України; їх племена займалися землеробством, скотарством, ремеслами, торгівлею. Слов'янські родові общини поступово перетворювалися в сусідські, з'явилися приватна власність і майнова нерівність. Утворювалися державні союзи племен на чолі з правителями-князями, в руках яких зосереджувалися влада і багатства.