double arrow

Кераміка


Різновиди скульптурних виробів

Матеріал зумовлює різновиди скульптурних виробів, серед яких окремо виділяють:

· кераміку – скульптурні вироби з глини;

· гліптику – скульптурні вироби з каменю;

· монети, медалі – скульптурні вироби малої пластики з металу.

Кераміка (від гр. keramike – гончарне мистецтво, від keramos – глина). Основними технологічними видами кераміки є:

· теракота;

· майоліка;

· фаянс;

· порцеляна.

Теракота (від іт. terracotta – обпалена земля) – неглазуровані вироби з обпаленої кольорової (кремової, жовтої, червоної, коричневої, чорної) глини з пористим черепком. Це один із найдавніших видів кераміки, що датується епохою неоліту і представлений малою пластикою: культовими фігурками, вазами, посудом. Яскраві зразки теракотових виробів знаходимо у трипільській кераміці, поширеній на території лісостепової та степової зони Правобережної України в ІІІ тис. до н. е.: жіночі статуетки, зооморфні посудини, кубки з опуклим тілом, горщики різних розмірів, прикрашені відтисками крученого шнура, скісними нарізами, трикутними заглибинами, гребінцевим орнаментом.

Жіноча статуетка. Трипільська культура. Поч. ІV тис. до н. е. Подніпров’я. Трипілля Посуд із заглибленим орнаментом. Трипільська культура. Друга пол. ІV тис. до н. е.  
Чаша зооморфна. Трипільська культура

Антична греко-римська культура теж багата на теракотові скульптурні пам’ятки.




  Чоловіча голова. Теракота. 500 р. до н. е. Лагос   Подружжя. Саркофаг з Черветері. Мистецтво етрусків. Теракота. Близько 500 р. до н. е.  

Майоліка – скульптурні вироби з кольорової обпаленої глини з крупнозернистим черепком, покритої глазур’ю. Це кераміка, вкрита двома поливами: непрозорою із вмістом олова і прозорою блискучою, свинцевою. Майоліка потрапляє в Європу з Китаю, Персії та Туреччини у V – XIV ст., а сам термін майоліка походить від старої назви о. Мальорка в Середземному морі, через який до Італії ввозили твори іспано-мавританської кераміки, покритої поливою. Майолікові вироби прикрашаються малюнком, що наноситься перед обпаленням, температура якого досить низька. Розквіт європейської майоліки припадає на XV – XVІІ ст., цією технікою виготовляють не тільки скульптуру, а й кахлі, посуд.

Паломнича фляга з Каїном та Авелем. Майоліка, розписана вогнестійкими фарбами. Урбіно. Близько 1550 р.

У Німеччині, Швейцарії, Австрії з XIІІ ст. набувають поширення гончарні вироби з кольоровою свинцевою поливою – гафнеркераміка. Починаючи з XIV ст., вони прикрашались рельєфами, а з XV ст. оздоблювались зеленою, жовтою, коричневою, білою поливами. Із XVI ст. основним видом продукції стають пічні кахлі. У Швейцарії вони розписуються яскравими поливами, у Німеччині – кахлі переважно рельєфні. Такими самими способами оздоблювався ужитковий посуд, що завдяки своїй соковитій поліхромії набув широкої популярності в Західній Європі в епоху Відродження, утримуючи її до XVIII ст. Свою назву гафнеркерамікаотримала від географічного найменування лиманів південного узбережжя Балтійського моря.



  Глиняний горщик. Гафнеркераміка. Пауль Прейнінг, Нюрнберг, близько 1550 р.

Кахля (від нім. kachel – плитка) відома у Німеччині, Голландії, Швейцарії з ІХ ст. У Росії – з XVІ – XVІІ ст., коли кахлями почали обличковувати печі, оздоблювати внутрішні приміщення й зовнішні фасади архітектурних споруд. Для початку ХІХ ст. характерні рельєфні кахлі із зеленою поливою, з кінця XVІІ ст. виробляються поліхромні, у XVІІІ ст. переважають гладкі розписні кахлі, а у ХІХ – ХХ – білі та однотонні. На території України виробництво кахлі відоме з часів Київської Русі (Десятинна церква у Києві). У XV – XVІ центрами виробництва кахлі стають Чернігів, Київ, Кам’янець-Подільський, Львів, Луцьк, де виготовлялися кахлі з рельєфним декором, переважно теракотові. Із середини XVІІІ ст. переважають розписні кахлі з історичними сюжетами й побутовими сценами, а у ХІХ ст. домінує рослинно-квітковий та декоративний орнамент (зображення птахів, тварин, людей, будівель тощо).



  Кахля. Західна Україна. ХIХ ст. Кахля. Ол. Бахматюк. Косів. Івано-Франківська обл. Друга пол. ХІХ ст.  
Кахля. Чернігівська обл. ХІХ ст.     Кахля. Галичина. ХІХ ст.

Колір глазурі чи поливи залежить від тих окисів металів, які в них додаються: синій колір отримують у результаті додання окису кобальту, зелений – окису хрому, коричневий – окису заліза і т. ін.

    Ваза з кришкою, так званий кашмірський товар. Дельфт. Після 1700 р.

Фаянс – керамічні вироби з білої глини із спеціальними домішками, покриті прозорою поливою, які мають дрібнопористий черепок. Назва цього різновиду кераміки походить від назви італійського міста Фаенца, центра виробництва нового виду кераміки, який витісняє крихку й важку майоліку. Історія фаянсу починається ще в Єгипті, де були вироби, схожі на фаянсові, з IV – V ст. Фаянс високої якості, так звану “сіру порцеляну”, почали виготовляти в Китаї, Кореї та Японії. До Європи фаянс потрапляє у ХVІ ст. і розвивається у Голландії (славнозвісний дельфтський фаянс із синьо-білими розписами посуду, малої пластики, кахлів), Франції (“персидський синій”, декорований мотивами з квітів і птахів, виконаних білою і жовтою фарбами по темно-синій поливі − неврський фаянс) та в Німеччині. Незалежно від континентального європейського розвивається виробництво фаянсу в Англії в другій половині ХVІІІ ст. Тут народжується англійський неглазурований фаянс – веджвуд, названий ім’ям видатного кераміста Джозайя Веджвуда, який удосконалив виготовлення тонкого фаянсу із свинцевою поливою світлувато-жовтого кольору, що називався “вершковий”, а потім “королівський”. Веджвуд виготовляв і “базальтову масу” – чорний та червоний фаянс, і “яшмовий товар” – синій фаянс, із яких у стилі класицизму виготовляли медальйони, інталії; вироби з кольорової глини прикрашалися ліпними рельєфами найчастіше білого кольору.

Паштетниця у формі риби. Фаянс, розписаний вогнетривкими фарбами. Голич. Близько 1750 р.

Веджвуд

Український фаянс почали виготовляти в 1798 р., коли було засновано Києво-Межигірську фаянсову фабрику. Завод засвоїв кольорові фаянсові маси – червону, мармурову, шоколадну, а полива була як безбарвна, так і кольорова. Вироби прикрашалися друкованими малюнками, рельєфним декором. Якщо до середини ХІХ ст. це були різні види посуду, то в 1850-ті рр. почали випускати скульптуру з бісквітної маси. Побутовий фаянсовий посуд, декорований рослинним орнаментом (розписним чи друкованим), у ХІХ ст. випускали також на багатьох заводах на Волині. Близьким до народних декоративних розписів поліхромним квітковим декором прикрашалися і вироби найбільшого в Україні виробника фаянсового посуду Харківської фаянсової фабрики, заснованої відомим російським підприємцем С.М. Кузнецовим у Будах у 1887 р. Цей завод і зараз залишається разом із Кам’яно-Брідським заводом на Волині провідним центром виготовлення українського фаянсу. У 1960 р. на Будянському заводі почали виготовляти скульптуру малих форм.

Порцеляна (фарфор) (від фр. porcelaine, тур. farfur) – це керамічні вироби (посуд, мала пластика) з білої обпаленої при високій температурі глини зі спеціальними домішками. Порцеляновий черепок – це щільний, спечений, непроникний для рідин і газів керамічний матеріал з раковистим зламом. І порцелянова маса, і злам черепка мають білий колір, на відміну від інших керамічних виробів. Порцеляна дуже тверда, і ніж не залишає на ній слідів. Якщо до краю порцелянового виробу доторкнутися металевою або дерев’яною паличкою, виникає чистий і тривалий звук, а у тонких шарах (1 – 3 мл) порцеляна просвічується. Порівняно не тільки з важкою майолікою, а й з фаянсом, порцеляна легка, іноді майже невагома. У порцеляновому виробі глазур зливається з глиною і здається її продовженням, у той час як у фаянсі місце з’єднання глазурі й черепка видно дуже добре, бо між цими двома шарами утворюється проміжний третій шар. Перед обпалюванням глазур знімається з нижнього ободку виробу, що відрізняє порцеляну від фаянсу, де глазур на нижньому ободку залишається.

-------------------------------------------------------------------------------------------------

Ці три прикмети як характерні ознаки порцелянового виробу необхідно запам’ятати.

-------------------------------------------------------------------------------------------------

Порцеляну обпалюють у два етапи: перший випал (бісквітний чи утильний) − при температурі 1230 – 1250°С, а другий (политий чи глазурований) при більш низькій температурі − 1150 – 1180°С. Якщо двічі обпалена порцелянова маса залишається без глазурі, такий фарфор має назву бісквіт. На багатьох порцелянових мануфактурах з нього виготовляли малу пластику, медальйони, іноді посуд.

  Бюст дофіна з білого бісквіту. Севр. 1793 р.

Історія порцеляни починається ще у ІV – VІ ст. у Китаї, який зберігав секрет виготовлення цього матеріалу аж до ХVІІІ ст. Саме тоді у Європі з’являються перші порцелянові мануфактури у Франції (порцелянові мануфактури у Сент-Клоді, Шантільї, Ліллі, Севрі, де виготовляли м’який фарфор, славнозвісну севрську порцеляну), у Данії, Великобританії, Італії, Бельгії, Нідерландах. Але найвідомішими в Європі стають вироби німецьких майстрів.

Ваза “мейлін” з білої порцеляни, розпис “в три кольори” (сан-цай). Період Мін (близько 1450 р.). Париж, музей Гіме.     Великий порцеляновий глек з кришкою в стилі “п’ять кольорів”. Марка та період Цзяцзин, близько сер. XVI ст. Париж, музей Гіме.
Порцелянове блюдо з надглазурним зображенням. Період Юнчжен (1723-1735). Лондон

Німеччина ХVІІІ ст. мала кілька центрів по виготовленню порцелянових виробів, головними з яких були Мейсен, Тюрінгія, Берлін.

Мейсенська порцеляна, найдавніша з європейських, отримала свою назву від назви м. Мейсен біля Дрездена, де у 1710 р. Йоган Фрідріх Бетгер, співпрацюючи з ученим, фізиком і мінералогом Еренфрідом-Вальтером Чирнхаузом, відкрив секрет виготовлення порцеляни. Неподалік від Дрездена, в Ауе було знайдено білу глину – справжній каолін, який у суміші з польовим шпатом, кварцом та піском дав змогу Бетгеру створити перший у Європі твердий фарфор, що не відрізнявся від китайського. Мейсенська мануфактура виготовляла у ХVIII ст. ужиткові предмети, прикрашені пластичними рослинними мотивами; речі, розписані чорним лаком, золотом і сріблом у стилі китайського фарфору; столові сервізи, вази, туалетні набори, оправи для годинників, малу пластику: алегоричні й міфологічні фігури і групи “Пори року”, “Частини світу”, “П’ять почуттів”. Окремий тип виробів – шінуазрі (від фр. chinoiserie – китайщина) – фігурки й жанрові сценки з китайцями, китайські бесідки тощо.

“Малабарець з музичним інструментом”. Різнокольорова порцелянова фігурка з моделі Ф. Майєра. Мейсен, близько 1755 р.   Волинщик. Порцеляна. Модель Й. Кендлера. Мейсен. 1750 р.
Порцеляновий посуд з різнокольоровими шінуазері та “індіанськими квітами”. Мейсен. Період Герольда. 1725 – 1735 рр.

Із 1735 до 1763 р. відбувається розквіт мейсенської порцелянової скульптури й завдяки діяльності Й. Херольда і Й. Кендлера мейсенський фарфор стає всесвітньо відомим, його починають копіювати на всіх європейських фарфорових підприємствах. “Порцелянова лихоманка” охоплює у ХVШ ст. не тільки Німеччину, де народжується безліч порцелянових мануфактур у Тюрінгії (у Готі – 1757 р.; у Клостер-Фейльсдорфі та Фолькштедті – 1760 р.; у Валлендорфі – 1764 р.; у Лімбаху – 1772 р.; в Гроссбрейтенбаху – 1777 р.; в Ільменау – 1777 р.; в Гері – 1780 р.; в Рауештейні – 1783 р.), а й королівські і князівські двори всіх європейських країн.

Кожна порцелянова мануфактура мала своє клеймо, що засвідчувало і оригінальність, і якість порцелянового виробу. Мануфактура “походження” цього товару зумовлювала його вартість, яка зазвичай була дуже високою, тому порцелянові вироби, а тим більше сервізи могли дозволити тільки особи королівської крові. Це і стає причиною того, що царі і королі почали розвивати власні порцелянові виробництва. Так сталося і в Російській імперії.

Російська порцеляна з’являється теж у першій половині ХVIII ст. У 1740 р. Д.І. Виноградов незалежно від європейських майстрів розкриває секрет порцелянової маси, а через три роки за 10 км від Санкт-Петербурга було засновано першу в Росії Порцелянову мануфактуру, якою керував спочатку сам Д. Виноградов, а з 1762 р. − М. Ломоносов. У той час мануфактуру було перейменовано у Казенний завод. Із 1765 р. завод отримав назву “Императорский фарфоровый завод”, у 1917 р. його стали називати “Государственный фарфоровый завод, а з 1925 р. він має назву “Государственный фарфоровый завод им. М.В. Ломоносова” і залишається найвідомішим центром порцелянового виробництва у сучасній Росії. Ця мануфактура спочатку виготовляла предмети розкоші: “пакетні” табакерки у вигляді конверта, що відповідали поширеній серед дворян ХVIII ст. моді нюхати тютюн; шінуазрі. Згодом стали виготовляти посуд, сервізи, і наприкінці ХVIII ст. порцеляна стає хоча й дорогим, але ринковим товаром, що виготовлявся кількома заводами. Після 1917 р. змінюється не тільки назва заводу, а й сюжети та образи, які втілюють майстри в порцелянових виробах: фігурки дам і кавалерів заміняють образами робітниць та робітників, порцеляновий посуд розписують сюжетами живопису Б. Кустодієва, К. Петрова-Водкіна, Г. Нарбута.

Другим значним центром виготовлення російської порцеляни був Завод Гарднера, відкритий у 1769 р. Франц Якович Гарднер активно копіював мейсенські порцелянові вироби, натякаючи на це навіть схожістю свого фабричного клейма із клеймом Мейсенської мануфактури. Жанровий і сюжетний діапазон гарднерівської порцеляни теж був зорієнтований на Мейсен, якість виробів була дуже високою. Із 1777 р. Гарднер виготовляє три столових сервізи для пригощання кавалерів відповідних орденів на придворних обідах: “Георгієвський” – на 80 персон, “Олександро-Невський” – на 40 персон, “Андріївський” – на 30 персон.

У ХІХ ст. зростає кількість порцелянових мануфактур, більша частина яких у 80-ті рр. ХІХ ст. була об’єднана у порцелянову імперію С.Т. Кузнецова. Кузнецовський фарфор став ознакою заможності, і будь-яка більш-менш заможна родина завжди мала вироби із заводів Кузнецова.







Сейчас читают про: