2013-12-28
732
Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті.
Отже, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження в народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.
На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) належали Російській імперії.
Україна у складі Росії 19 ст. Національне відродження.
Економічне становище:
-сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.
|
|
|
- аграрні відносини - посилення експлуатації селян. Селянство поділялося на дві основні групи — поміщицькі та державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян). Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації.
Початок промислового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним Рубіконом між двома якісно відмінними етапами в розвитку вітчизняної промисловості. Суть цього перевороту полягала в поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики. В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувається поступове витіснення кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою. Нові машини та технології вимагали якісно нової робочої сили — дисциплінованої, кваліфікованої, зацікавленої в наслідках праці. Цілком зрозуміло, що закріпачений робітник не відповідав цим критеріям і тому частка вільнонайманої праці продовжує неухильно зростати.
Потреби економіки та поглиблення диференціації промисловості сприяли появі в українських землях нових галузей — кам'яновугільної, машинобудівної, цукроварної тощо. Помітні зрушення відбулися в розміщенні промислових підприємств та в складі їхніх власників. Поступово формується спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції.
|
|
|
Отже, розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст. визначали такі тенденції:
-домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані;
-посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація;
-застосування застарілих способів і засобів ведення господарства;
-поява в аграрному секторі надлишків робочої сили;
-поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва.
У своїй сукупності всі зазначені тенденції та процеси становлять суть і зміст двох суперечливих, але взаємопов'язаних суспільних явищ: кризи, занепаду, але ще певного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмують розвиток суспільства, з одного боку, і зародження, становлення та формування в межах феодалізму нових капіталістичних відносин — з іншого.
Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики «освіченого абсолютизму», нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Галичині з'являється перше покоління будителів, яке належало до майже виключно середовища греко-католицького духовенства.. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва, вживаючи заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення. Одночасно в Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії «Енеїди» І.Котляревського.
Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету М.Костомаровим, були полтавський учитель В.Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш і Т.Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов'янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.
Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства». Братчики вірили в те, що прийде час, коли «вся слов'янщина встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа». Ставилося за мету об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацій, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм.
Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне й соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одночасним створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських країн.
Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграла творчість основоположників новоукраїнськоі літератури 1.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, П.Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича, Т.Шевченка. Зачинателем нової української літератури став (.Котляревський (1769-1838), автор «Енеїди».
8 февраля 1867 г. в результате переговоров австрийского правительства с лидерами венгерских политических партий была создана Австро-Венгерская империя. 21 декабря 1867 г. император Франц Иосиф I утвердил австро-венгерское соглашение и конституцию. Австрийская империя была превращена в двуединое(дуалистическую) государство, получившее название Австро-Венгерской империи. Венгрия обрела политическую и административную автономию, она имела собственное правительство и парламент - сейм.
|
|
|
Некоторые изменения произошли и в положении западноукраинских земель, входивших в состав империи. Хотя Галичиной руководил австрийский наместник из числа польских магнатов, край получил ограниченную автономию. Еще в 1861 г. во Львове начал свою работу Галицкий областной сейм. Преимущество в нем получили польские помещики и предприниматели, но избирательное право (право избирать и быть избранным в Галицкий сейм) имели и украинцы, в частности крестьяне. Имперское правительство отказалось удовлетворить давнее украинское требование - разделить Галичину на две административные единицы - украинскую (Восточная Галичина) и польскую (Западная Галиция). Как и до 1867 г. существовало «Королевство Галиции и Лодомерии».
Внутреннее самоуправление было предоставлено также Буковине, однако доступ украинцам в Буковинский сейм был ограничен: в нем доминировали румыны и немцы.
Закарпатье стало частью Венгрии и никакого самоуправления не получило.
2. Социально-экономическое положение западноукраинских з емель во второй половине XIX в. Несмотря на промышленный переворот, начавшийся в Австрийской империи еще в 30-х - 40-х гг., в последню треть XIX в. Австро-Венгрия оставалась одной из отсталых стран Европы с многочисленными феодальными пережитками.
Развитие промышленности и рыночных отношений в различных областях Австро-Венгрии проходило неравномерно. Наибольшего промышленного развития достигли Чехия и Австрия, а Галичина, Буковина, Закарпатье, а также Словакия, Босния и Герцеговина и некоторые другие области ощутимо отставали в своем социально-экономическом развитии.
Восточная Галиция, Северная Буковина, Закарпатье сохраняли < strong> аграрный характер экономики, большинство населения было занято в сельском хозяйстве. Развитие экономики на западноукраинских землях все больше определялось интересами крупной фабричной промышленности западных и центральных провинций империи.
|
|
|
Промышленность западноукраинских земель под властью Австро-Венгрии в последнюю треть XIX в. почти полностью находилась в руках иностранных капиталистов (немецких, австрийских, канадских). На протяжении 70-х - 80-х гг. XIX в. здесь также происходил интенсивный процесс формирования фабрично-заводской промышленности, главным образом нефтедобывающей, мукомольной, спиртоводочной, лесоперерабатывающей отраслей. На этих предприятиях стали широко применяться паровые двигатели.
Но в экономической структуре Австро-Венгрии западноукраинским землям отводилась роль рынка сбыта готовых товаров и источника поступления сырья и рабочей силы в индустриально развитые провинции. Западная промышленность не могла выдержать конкуренции дешевых товаров и начался упадок. Имперское правительство фактически не принимало мер для развития промышленности в Западной Украине. Западноукраинским предпринимателям не предоставлялись налоговые льготы, которыми пользовались в западных провинциях. Доступ западноукраинским товарам на рынки Австро-Венгрии и соседних стран был фактически закрыт. В то же время существовали льготы для вывоза из края сырья и полуфабрикатов.
Провозглашенная в 1848 г. крестьянская реформа, главным положением которой была отмена крепостного права, была осуществлена в 50-х гг. Правительство сделало все, чтобы потери помещиков были минимальными и чтобы они получили все необходимое для приспособления к новым условиям хозяйствования.
После реформы Западная Украина оставалась краем помещичьих латифундий. Крупным землевладельцам, которые имели 5 и более тыс. гектаров, принадлежало более 40% всех земель. Несмотря на большие остатки крепостничества, сельское хозяйство Западной Украины во второй половине XIX в. постепенно развивалось по-рыночному: в помещичьих и богатых крестьянских хозяйствах работали вольнонаемные рабочие. К концу XIX в. на западноукраинских землях насчитывалось свыше 400 тысяч постоянно занятых и периодически наемных рабочих. Все шире применялась сельскохозяйственная техника, углублялась специализация районов.
3. Проблема аграрного перенаселения и начало массовой трудовой эмиграции западных украинцев. В конце XIX в. в сельском и лесном хозяйстве Западной Украины было занято 75% всего населения. Активная дифференциация крестьянства привела к тому, что на рубеже веков в западноукраинских землях насчитывалось почти 80% бедняцких, 15% середняцких и только 5% экономически крепких зажиточных крестьянских хозяйств. Для крестьянского землевладения этой эпохи было характерно увеличение количества крестьянских хозяйств в результате дробления, которое сопровождалось прогрессирующим уменьшением земельных наделов.
На этой почве остро встала проблема аграрного перенаселения в западноукраинских землях и началась массовая трудовая эмиграция западных украинцев. Основными причинами массовой трудовой эмиграции стали:
- обнищание большинства крестьян, нехватка земли, поиски спасения от голодной смерти;
- малые заработки или полное отсутствие их;
- страх еще не разоренных крестьян перед будущей нищетой;
- бремя национального гнета и политического бесправия. Ища выход из критического положения, западноукраинские крестьяне начали выезжать за границу - в Канаду, США, Аргентину, Австралию, Бразилию и т.д. В конце XIX в. из Восточной Галиции и Северной Буковины эмигрировало 250 тыс. человек, а из Закарпатья - 170 тыс. В дальнейшем этот процесс имел тенденцию к росту.
В это время также имела место и временная (сезонная) заработная эмиграция из Западной Украины в Венгрию, Румынию, Австрию, Германию, Францию, Россию. Но в целом трудовая эмиграция западных украинцев (всего до Первой мировой войны за границу выехало свыше 1 млн человек) лишь частично решала проблему аграрного перенаселения и смягчало ситуацию на селе.
