Які особливості соціально-економічної модернізації України у 19 ст.?

Ця реакційна ідеологія була оформлена за Миколи І (1825—1855), насамперед внаслідок зусиль друга О. Пушкіна — Михайла Погодіна, і знайшла свій розвиток у часи правління його спадкоємців — імператорів Олександра II (1855—1881), Олександра III (1881—1894) та Миколи II (1894—1917). Її теоретики поступово переключилися з боротьби проти польських впливів на боротьбу проти українського та білоруського національного відродження. Вони друкували праці, в яких історія України висвітлювалась виключно з точки зору російського великодержавного шовінізму, обробляли свідомість українців і білорусів у численних періодичних виданнях, наприклад «Окраины России», «Киевлянин» та ін. Ці замовні «теорії» були цілковито сприйняті пізнішими чорносотенцями, активно використовуються й сучасними антиукраїнськими партіями та організаціями.

Російський уряд посилив ідеологічний тиск на українців та білорусів з метою злиття їх з росіянами, інкорпорації України та Білорусі в Росію. Українці оголошувалися «южноруссами», «малороссами», а білоруси — «западноруссами», тобто місцевими гілками великоросійського народу. Спроби констатації факту, що українці й білоруси є окремими й самостійними народами, оголошувалися результатом дії польської або німецької «інтриг».

Під приводом польської небезпеки російський уряд посилив утиски... українців. Українські громади були безпідставно звинувачені в підтримці повстанців та «сепаратизмі». У 1862 р. були закриті майже всі недільні школи — підставою була боротьба з революційною пропагандою, але насправді за те, що в них активно звучала українська мова. Але набагато тяжчі наслідки мав сумнозвісний таємний циркуляр, підписаний міністром внутрішніх справ Російської імперії графом Петром Валуєвим (Валуєвський циркуляр від 20 липня 1863 p.). Всупереч очевидним фактам ним проголошувалося, що «ніякої малоросійської мови немає, не було і бути не може». Заборонялося видання шкільної та релігійної літератури українською мовою, заборонялися недільні українські школи, було заслано декого з українських діячів. Як наслідок — діяльність громад була припинена.

Після поразки повстання розпочалися тяжкі репресії у Царстві Польському, яке перетворили на Привіслинський край, у Білорусі й Україні. Тисячі повстанців без суду або за рішенням військово-польового суду було страчено, відправлено на каторгу та у заслання до Сибіру та Середньої Азії, змушено до еміграції. Особливо «відзначився» при цьому граф Муравйов («Муравйов-вішатель»). Посилилася русифікація, польські школи перетворювалися на російські, чиновників-католиків було замінено на православних, переважно росіян, на етнічні польські землі посунув потік російських чиновників та військових, які були головною опорою колоніального режиму.

Частина українців стала на боці польських повстанців. Найвідомішим є приклад Андрія Потебні (брата видатного українського вченого-філолога Олександра Потебні), який поліг у боротьбі «за нашу і вашу свободу». Але більшість українців залишилися нейтральними, а то й ворожими польській справі. Одна з причин полягала в тому, що за демократичні реформи виступала тільки частина польських повстанців («червоні»), а інша («білі») стояла на тій же, соціально обмеженій позиції, що і в 30-х pp. XIX ст. Іншою причиною було те, що повстанці, навіть щирі демократи, просто не встигли реалізувати намічені плани соціальних перетворень в українському селі. По-третє, повстанці не проголошували чітко гасел державного відродження України, відчуваючи себе насамперед громадянами польсько-литовської Речі Посполитої, ігнорували, по суті, право українців на самовизначення, право на рідну мову, православну віру. Це посилювало недовіру українців до польської шляхти. Уже цього було досить, щоб переважна більшість українців залишилася нейтральною до повстання, воліючи не наражатися на небезпеку та не потрапити з російського вогню у польське полум'я. Частина з них зайняла навіть відверто ворожу позицію щодо повстання.

Російський уряд був стурбований діяльністю громад. Запобігти розгортанню українського національно-визвольного руху мали каральні заходи. Приводом до них стало польське повстання 1863—1864 років. Воно увійшло в історію під назвою «Січневого», оскільки вибухнуло 22 січня 1863 р. Того дня повстанський Тимчасовий національний уряд закликав «націю Польщі, Литви й Русі» до боротьби за незалежну Річ Посполиту. Було проголошено також бажання провести демократичні реформи, ліквідацію кріпацтва, що дійсно забезпечило ширшу, ніж раніше, підтримку повстання з боку народних мас. Керівник повстання у Білорусі дрібний шляхтич Кастусь Калиновський разом з Валерієм Врублевським (майбутнім генералом Паризької комуни) навіть видавав білоруською мовою газету «Мужицька правда», яка викривала російську колоніальну політику й кликала до повстання, але виконати свої обіцянки вони просто не встигли. Повстання охопило підросійські землі колишньої Речі Посполитої, в тому числі й Правобережної України.

В. Антонович народився у збіднілій шляхетській родині на Правобережжі. У 1855 р. закінчив медичний факультет Київського університету, та вже наступного року знову опинився на студентській лаві — цього разу на історико-філологічному факультеті, який успішно закінчив 1860 р. Разом із деякими іншими представниками полонізованих шляхетських родів (Тадей Рильський — батько відомого поета, Борис Познанський та ін.) відчув себе сином українського народу і повернувся до його лона, щоб віддати йому всі свої сили. Антонович активно працював на теренах української науки й культури, і жодна суспільно-політична подія українського життя не відбувалася без його участі. У 1863 р. Антонович потрапив на службу до Київської археографічної комісії, став головним редактором її видань. За його редакцією вийшло 15 томів «Архива Юго-Западной России», до якого увійшло багато документів та матеріалів з історичного минулого України XVI—XVIII ст. З них 9 томів складалися з документів, зібраних та оброблених ним особисто. У жовтні 1878 р. Антонович почав викладати на кафедрі російської історії Київського університету. Цій діяльності він присвятив 30 років. Вона сприяла залученню до дослідницької роботи молодих істориків. Так сформувалася «київська школа» українських істориків. Її представники — учні Антоновича — в першу чергу Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Орест левицький, Іван Каманін, які закладали підвалини сучасної української історичної науки. Антонович започаткував також систематичні археологічні дослідження на території України, ставши родоначальником вітчизняної наукової археології.

Однією з перших і водночас найвпливовішою організацією такого типу була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка зі студентів Київського університету — «українофілів», або, як презирливо їх називали польські шовіністи, хлопоманів (в польській мові слово chlop означає «селянин»), які заперечували постулати польських шовіністів про те, що Україна є частиною Польщі, а українці — частиною польського народу. До Київської громади входили науковці та літератори, зокрема етнограф і автор українського гімну «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...» Павло Чубинський, філолог Павло Житецький, Олександр Кониський та ін. (всього понад 200 осіб). Ідейним натхненником Київської громади був видатний історик, археограф, етнограф, археолог, публіцист та громадський діяч Володимир Антонович (1834—1908), який майже півстоліття очолював український громадсько-політичний рух.

Скориставшись послабленням цензури, вони почали видавати українською та російською мовами журнал «Основа» (1861—1862), який став рупором передової української громадськості, продовжував справу будителів національного руху. Стривожений успіхом журналу і його потужним впливом на українське суспільство, російський уряд поспішив закрити його. Але громадівці не припинили своєї діяльності. Зокрема, П. Куліш створив перший переклад Біблії українською мовою (його завершував видатний український вчений, професор Іван Пулюй), М. Костомаров написав серію фундаментальних праць з історії України. Члени Петербурзької та інших громад провадили культурно-освітню роботу серед селянства, робітничої молоді, брали активну участь у створенні недільних шкіл, збирали матеріали з етнографії, філології та історії українського народу, писали й видавали навчальну літературу, газети, підтримували українську літературу й театр.

Суспільно-політичне життя Наддніпрянської України в 50—60-х роках XIX ст. Виникнення громад. Реформи Олександра II та пом'якшення репресивного режиму сприяли піднесенню національно-визвольного руху в Україні наприкінці 50-х — на початку 60-х pp. XIX ст. Цей рух знайшов свій вияв у діяльності так званих громад — напівлегальних організацій культурницького і суспільно-політичного спрямування молодої національно свідомої української інтелігенції. Громади діяли в Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі, Катеринославі, Катеринодарі та інших містах, у тому числі й за межами України, в місцях діяльності значних груп української інтелігенції (Петербург, Москва). Не випадково перша громада виникла в Петербурзі, а її членами стали в першу чергу колишні учасники Кирило-Мефодіївського товариства.

Дайте оцінку діяльності громад у Наддніпрянській Україні в 2 пол. 19 ст.