2018-03-09
161
Режим державного кордону України - порядок перетинання державного кордону України, плавання і перебування українських та іноземних невійськових суден і військових кораблів у територіальному морі та внутрішніх водах України
14) Міжнародно-правовий режим водних об’єктів. Режим судноплавства по Дунаю
Розділом IV Водного кодексу України закріплена конкретна система заходів по охороні вод, яка передбачає:
Особливий порядок надання в користування і використання земель водного фонду (статті 85, 86 Водного кодексу України). Зокрема, у постійне користування землі водного фонду надаються водогосподарським спеціалізованим організаціям, іншим підприємствам, установам і організаціям, в яких створено спеціалізовані служби по догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами та підтриманню їх у належному стані. Детальніше ці питання регулюються в постанові Кабінету Міністрів України від 13.05.1996 р. «Про затвердження Порядку користування землями водного фонду».
Створення водоохоронних зон, прибережних захисних смуг,смуг відведення, берегових смуг, зон санітарної охорони (статті 87-93 Водного кодексу України).
| Україна є учасницею одного міжнародного договору про режим міжнародної ріки — Конвенції про режим судноплавства по Дунаю 1948 р.. Дія Конвенції поширюється на всю “судноплавну частину Дунаю, від Ульма до Чорного моря, через Сулінське гирло з виходом до моря через Сулінський канал” (ст. 2). Навігація на цьому відрізку Дунаю має бути свободноюта відкритою “відповідно до інтересів і суверенних прав придунайських країн, а також з метою зміцнення економічних і культурних зв’язків придунайських країн між собою і з іншими країнами” (Преамбула). Військові судна придунайських держав за межами своїх країн можуть знаходитися “за домовленістю між заінтересованими придунайськими державами” (ст. 30). Плавання по Дунаю військових кораблів усіх непридунайських держав заборонено. Конвенція встановлює обов’язки дер-жав-учасниць із забезпечення судноплавства на своїх ділянках ріки, установлює режим судноплавства (гл. V), визначає порядок покриття витрат із забезпечення судноплавства (гл. VІ). На підставі Конвенції про режим судноплавства по Дунаю 1948 р. створена Дунайська комісія у складі представників придунайських країн (ст. 5) і встановлена її компетенція. Штаб-квартира Комісії знаходиться в м. Будапешті. Конвенція передбачає створення спеціальних річкових адміністрацій. 15.) Міжнародно-правовий режим Антарктики. Правовий статус Арктики. Секторний поділ арктичних територій. |
Після другої світової війни в Антарктиці була проведена широка програма наукових досліджень у рамках Міжнародного геофізичного року (1957 - 1958 р.), у якій взяли участь учені з 12 держав. Плідне міжнародне співробітництво й високі наукові результати досліджень сприяли тому, що правительство США виступило з ініціативою скликання міжнародної конференції з метою укладання договору по Антарктиці. Така конференція була проведена у Вашингтоні з 15 жовтня по 1 грудня 1959 р., і її робота увінчалася підписанням Г грудня 1959 р. безстрокового Договору про Антарктику, що вступили в силу в 1961 р. Україна бере участь у договорі з 1992 р. На 1 липня 1996 р. у Договорі про Антарктику 1959 р. брало участь 41 держава
Договір є важливим правовим актом по забезпеченню миру, безпеки й різнобічного співробітництва у величезному по площі й значенню регіоні Землі. У ст. I Договору встановлено: «Антарктика використовується тільки в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі як створення військових баз і зміцнень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї» (п. 1). Заборонено також робити будь-які ядерні вибухи й скидання радіоактивних відходів в Антарктиці (п. 1 ст. V). У такий спосіб був установлений режим повної демілітаризації й нейтралізації Антарктики, що включає перетворення її в без"ядерну зону. Однак Договір про Антарктику не забороняє використання військового персоналу або оснащення для наукових досліджень або для будь-яких інших мирних цілей (п.2 ст. I). Включення цього положення пояснюється тим, що Антарктика має суворий клімат, військовий же персонал з довіреним йому встаткуванням зможе забезпечити проведення наукових досліджень у мирних цілях навіть у таких несприятливі кліматичні умовах
Договір про Антарктику відкритий для приєднання до нього будь-якої держави, що є членом ООН, або будь-якої іншої держави, що може бути запрошено приєднатися до договору за згодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативні нарадах
Договір про Антарктику безстроковий. У нього можуть вноситися зміни й виправлення за згодою всіх Консультативних сторін договору
В 1988 р. з ініціативи індустріальних держав була прийнята Конвенція по регулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики, що викликала суперечливу реакцію у світі і в силу не вступила. З урахуванням необхідності особливої уваги до охорони навколишнього середовища цього регіону в 1991 р. у Мадриді на XI сесії спеціальної Консультативної наради за договором про Антарктику був підписаний Протокол про охорону навколишнього середовища, що забороняє проведення геологорозвідувальних робіт в Антарктиці протягом 50 років. Ціль цього документа - забезпечити екологічну безпеку Антарктики й перетворити її в природний заповідник
Точна межа Арктики не визначена. Спочатку панував секторальний підхід, згідно з яким Арктика поділена між суміжними циркумполярних державами, причому північний полюс є кордоном всіх зацікавлених держав. У 1909 році Канада оголосила суверенітет на всі території між північним полюсом і своїм північним узбережжям [1]. У травні 1925 року Канада офіційно закріпила своє право на свій арктичний сектор [2]. Постановою ЦВК СРСР від 1926 року вся територія від північного полюса до материкової частини СРСР, обмежена меридіанами, оголошувалася територією СРСР [3]. Проте, секторний підхід містив певні правові лакуни, оскільки він визначав правовий статус островів і земель, але ніяк не акваторій цих секторів.
16) Право міжнародних договорів, його система та джерела
Право міжнародних договорів — це галузь міжнародного права, яку складає сукупність правових норм, що регулюють відносини суб’єктів міжнародного права із приводу укладення, дії, зміни, скасування та дійсності міжнародних договорів. Особливість цієї галузі полягає в тому, що її об’єктом є одне з основних джерел міжнародного права — міжнародний договір. Суб’єктами права міжнародних договорів є суб’єкти міжнародного права.
Тривалий час основним джерелом права міжнародних договорів був тільки міжнародний звичай. Зараз поряд із нормами звичаєвого права діють договірні. Найбільш важливими універсальними конвенціями, що регулюють відносини у зв’язку з укладанням і застосуванням міжнародних договорів, є: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., що докладно регламентує порядок укладення міжнародних договорів між державами, набуття ними чинності, тлумачення, використання та скасування, а також умови їхньої дійсності; Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.; Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. (Конвенція ще не набула чинності, але її норми мають силу звичаєвих).
17.) Поняття міжнародного договору, суб’єкти права міжнародних договорів, сторони й учасники міжнародних договорів. Види міжнародних договорів.
Міжнаро́дний до́говір — це письмова угода, що регулюється міжнародним правом, укладена між двома або декількома суб'єктами міжнародного права незалежно від того, міститься вона в одному документі, у двох або кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).
Суб'єктами права міжнародних договорів можуть бути тільки суб'єкти міжнародного права (держави, нації і народи, що борються за свою незалежність, міжнародні організації, державоподібні утворення).
Суб'єктами права міжнародних договорів є учасники конкретних міжнародних договорів, що виступають як їхні сторони.
Стороною в міжнародних договорах може бути будь-як суб'єкт міжнародного права. У залежності від стадії оформлення участі в договорі розрізняються: учасники переговорів - суб'єкти міжнародного права, що приймали участь у складанні і прийнятті тексту договору; договірні сторони - суб'єкти міжнародного права, що остаточно прийняли договір, незалежно від того, вступив він вже в чи силу ні; учасники договору - суб'єкти міжнародного права, що остаточно прийняли договір і для який договір набрав сили.
Основними сторонами в договорах є держави. Міждержавним договорам належить головна роль у регулюванні міжнародних відносин і в створенні норм міжнародного права. Кожна держава має рівне право на участь у договорах. Держава - член федерації може брати участь у договорах, якщо це передбачено в конституції федерації і на визначених нею умовах.
Види міжнародних договорів:
1. За об´єктами регулювання договори поділяються на політичні, економічні, науково-технічні й ін.
2. За кількістю учасників міжнародні договори поділяються на двосторонні та багатосторонні. Основну кількість договорів складають двосторонні, що укладаються з урахуванням специфіки міждержавних відносин. Багатосторонні договори часто виступають як основний засіб кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права.
3. За характером регулювання міжнародні договори можуть бути універсальними (загальними) та регіональними.
4. За способом приєднання:
а. відкриті — до міжнародного договору мають можливість приєднатися всі заінтересовані держави.
б. напіввідкриті — до договору можна приєднатися тільки за згодою його учасників.
в. закритий — у договорі беруть участь тільки держави, що його уклали.
5. Залежно від того, які органи представляють державу в міжнародних відносинах, розрізняють міждержавні договори (укладаються на вищому рівні та від імені держави), міжурядові (від імені уряду) та міжвідомчі (від імені міністерств і відомств).
6. За юридичним характером: міжнародні договори можуть бути правомірними та неправомірними. Юридична сила останніх має бути визнана
18). Укладання міжнародних договорів, правосуб’єктність на укладання договорів, повноваження
У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про стадії укладання договорів.
— перша стадія — прийняття тексту. Текст приймається за згодою всіх суб'єктів, що беруть участь у його впорядкуванні, а для багатостороннього договору — більшістю в дві третини учасників конференції. Прийняття тексту не накладає на учасників юридичних зобов'язань;
— друга стадія — встановлення автентичності тексту, що здійснюється шляхом підписання або парафування тексту договору або заключного акту конференції, що містить цей текст;
— третя стадія — згода на обов'язковість договору, що може бути виражена підписанням, ратифікацією, прийняттям, затвердженням або приєднанням у залежності від порядку, передбаченого в самому договорі.
Стаття 5. Повноваження на укладення міжнародного договору України
| 1. Ведення переговорiв щодо пiдготовки тексту мiжнародного договору, прийняття тексту мiжнародного договору чи встановлення його автентичностi та пiдписаннямiжнародного договору України здiйснюється лише уповноваженими на те особами. 2. Президент України, Прем'єр-мiнiстр України i Мiнiстр закордонних справ України мають право вести переговори i пiдписуватимiжнароднi договори України без спецiальних повноважень. 3. Глава дипломатичного представництва України в iноземнiйдержавi або глава представництва України при мiжнароднiйорганiзацiї мають право вести без спецiальних повноважень переговори про укладення мiжнародного договору України вiдповiдно з державою перебування або в рамках вiдповiдноїмiжнародноїорганiзацiї. 4. Повноваження на ведення переговорiв i пiдписаннямiжнароднихдоговорiв України надаються: а) щодо договорiв, якi укладаються вiдiменi України, - Президентом України; б) щодо договорiв, якi укладаються вiдiменi Уряду України, - Урядом України або за його дорученням - Мiнiстерством закордонних справ України; в) щодо договорiвмiжвiдомчого характеру - вiдповiдниммiнiстерством або iншим центральним органом державної виконавчої влади разом iзМiнiстерством закордонних справ України. |
Повноваження на ведення переговорів і підписання
міжнародних договорів України надаються:
а) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені
України, - Президентом України;
б) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені
Уряду України, - Кабінетом Міністрів України;
в) щодо міжвідомчих договорів - у порядку, встановленому
Кабінетом Міністрів України.
Про зміст міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій можна робити висновки на основі аналізу відповідних міжнародних прав та обов'язків, а саме щодо їх:
- права на привілеї та імунітети;
- права створювати норми міжнародного права, у тому числі права на укладення договорів з державами, міжнародними організаціями, іншими суб'єктами міжнародного права;
- права обміну представництвами з державами та міжнародними організаціями;
- обов'язку щодо несення міжнародно-правової відповідальності за свої дії.
Вважається, що серед чинних міжнародних організацій найширшою правосуб'єктністю володіє ООН та деякі її спеціалізовані установи.
19)Промульгація міжнародного договору. Пролонгація міжнародного договору. Застереження до договорів та їх юридичні наслідки
Промульгація (лат. promulgatio — публічне оголошення) — дія, що надає закону загальнообов'язкової сили.
Вона може вчинятися у різний спосіб, залежно від політичної системи: обнародування, опублікування; офіційне проголошення (оприлюднення) закону, прийнятого парламентом; санкціонування законопроекту главою держави у встановлені терміни (звичайні або скорочені), а також опублікування закону в офіційному віснику. Тільки після промульгації закон, як правило, набуває обов'язкову силу. Промульгація здійснюється главою держави.
Стаття 19. Пролонгація міжнародного договору України
| Мiжнароднийдоговiр України може бути пролонгований вiдповiдно до умов, визначених самим мiжнародним договором. IV. Опублiкування, реєстрацiя та зберiганнятекстiвмiжнароднихдоговорiв України |
Застереження (п/п. (г) п. 1 ст. 2 Віденської конвенції 1969 р) -> «одностороння заява в будь-якому формулюванні та під будь-яким найменуванням, що зроблена державою під час підписання, ратифікації, прийняття або затвердження договору або приєднання до нього, через яку вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору у їх застосуванні до цієї держави». Застереження можна робити тільки до багатосторонніх договорів. Застереження до двостороннього договору може розглядатися як пропозиція його перегляду.
Держава має право робити застереження до договору «за виключенням тих випадків, коли:
а) це застереження забороняється договором;
б) договір передбачає, що можна робити тільки певні застереження, до яких це застереження не відноситься;
в) у випадках, що не підпадають під дію пунктів (а) і (6),
Проте і в цім випадку підписання викликає важливі юридичні наслідки, як-от:
1) воно надає право державі, що підписала договір, учинити ратифікацію, затвердження і т.д.;
2) воно ставить за обов'язок державі утриматися від дій, що позбавили б договір його об'єкта і мети, доти, поки держава не висловить ясно свого наміру не ставати учасницею цього договору.
20) Форма й структура міжнародного договору. Мова міжнародного договору. Тлумачення міжнародного договору
Міжнародний договір може бути укладений як у письмовій, так і в усній формі. Усна форма міжнародного договору іменується "джентльменською угодою"
Зазвичай двосторонні угоди укладаються в двох екземплярах мовами договірних сторін. При цьому сторони використовують правило альтернату (чергування), згідно з яким у екземплярі двостороннього договору, призначеному для конкретної договірної сторони, найменування цієїсторони в переліку сторін, підписи її уповноважених, печатка, а також текст договору офіційноюмовою держави цієї сторони поміщаються на першому місці і для підпису залишається місце з лівого боку. У правилі альтернату виявляється повага до суверенітету держав. Тексти договору мовоюкожної з договірних сторін є юридично рівнозначними (автентичними).
Тлумачення міжнародних договорів – встановлення дійсного значення тексту міжнародних договорів і намірів сторін, які містяться у цих текстах.
Тлумачення міжнародного договору може бути офіційним та неофіційним. Офіційне тлумачення-це тлумачення договору, яке здійснюється усіма його учасниками, а також міжнародними органами й організаціями.
Неофіційне тлумачення міжнародних договорів [ред. • ред. код]
Неофіційне тлумачення – це тлумачення яке здійснюється окремими особами, які офіційно не представляють державу (наприклад, доктринальне тлумачення, яке здійснюється вченими або науковими організаціями.)
За суб’єктами тлумачення поділяється на міжнародне та внутрішньодержавне.
Офіційне тлумачення міжнародних договорів [ред. • ред. код]
До офіційного міжнародного тлумачення можна віднести автентичне тлумачення. Це тлумачення є найвищою офіційною інтерпретацією, оскільки виконується усіма його учасниками, тому воно має силу самого міжнародного договору. Автентичне тлумачення здійснюється у формі спеціальної угоди або протоколу.
21) Дія міжнародного договору. Умови чинності договору, визнання договору недійсним
Недійсність міжнародного договору, залежно від ступеня його невідповідності нормам міжнародного права, може бути двох видів: абсолютна і відносна. Абсолютна недійсність міжнародного договору носить об'єктивний характер і не залежить від волевиявлення суб'єктів, які його уклали, Такий договір вважається юридично нікчемним abinitio (із самого початку). Абсолютно недійсними міжнародними договорами є ті, які суперечать імперативним нормам загального міжнародного права (juscogens), наприклад, основним принципам міжнародного права. Відносна недійсність міжнародного договору означає його заперечуваність однією зі сторін. Частіше за все відносна недійсність договору буває зумовлена помилкою, обманом, підкупом представника держави, порушенням повноважень або конституційних положень при його укладанні.
аким чином, найважливішою умовою дійсності міжнародного договору є наявність у ньому дійсної угоди держав, без якої він не може вважатися дійсним.
Угода в договорі є результатом взаємних поступок держав, які домовляються, взаємним погодженням їхніх воль. Така дійсна угода може бути досягнута тільки за умови дотримання умов добровільності, взаємності і рівності. Примус, застосований до держави, яка домовляється, здійснення тиску на неї в цілому, на її органи або уповноважених, які ведуть переговори з укладання договору, призводять до викривлення істинної волі цієї держави і, отже, до відсутності дійсної угоди та її недійсності.
Дія міжнародного договору означає період фактичного виконання сторонами своїх зобов’язань за відповідним міжнародним договором. Для встановлення терміну дії договору визначальне значення має набуття міжнародним договором чинності. Згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р. порядок і дата набуття договором чинності визначаються в його тексті або узгоджуються договірними сторонами під час переговорів (ст. 24). На практиці міжнародні договори найчастіше набувають чинності або з дати підписання, або з моменту обміну ратифікаційними грамотами, або з моменту передання певної кількості ратифікаційних грамот депозитарію.
Дія договору в часі. Слід одразу наголосити на відмінності понять «строк дії» і «термін виконання» договору. Донині ці поняття в літературі плутають. Виходячи з роз’яснення в Цивільному кодексі України 2003 p., «строк» означає проміжок часу, «двомірна» його характеристика, «термін» - це одномірна характеристика (момент, година, день, тощо). У вислові: «договір набуває чинності на п’ятнадцятий день після надходження депозитарію десятої ратифікаційної грамоти» - має місце термін.
Дія договору в просторі. Як правило, міжнародні договори поширюються на всі території, що перебувають під суверенітетом держав-учасників, якщо інше не передбачено в самому договорі. Деякі багатосторонні договори поширюються на частини земної суші, що не мають суверенітету жодної держави - resnullus (Договір про Антарктику 1959 p.).
22)Перегляд договору. Новація міжнародного договору. Факультативний протокол
Новація міжнародного договору зазвичай проводиться шляхом перегляду (ревізії) колишнього договору або договорів, укладених з такого самого предмета, про що вже говорилося. Таким чином, перегляд - це не спосіб припинення договорів, а процедура, за допомогою якої здійснюється новація. Якщо в міжнародному договорі, що підлягає перегляду, не встановлено іншого, новація повинна проводитися за участю або за згодою всіх учасників договору.
Для припинення міжнародного договору внаслідок новації необхідно, щоб переговори про укладення нового договору з того ж питання привели до позитивних результатів. Так, Конвенція по запобіганню забруднення моря нафтою 1954 року було замінено конвенцією 1973 року, Конвенції з охорони людського життя на морі 1960 і 1966 років замінені конвенцією 1976 року. Багато разів замінювалися міжнародні угоди по каві, цукру, какао та ін.
У тих випадках, коли переговори про укладення нового договору на заміну колишнього закінчуються безрезультатно, колишній договір, якщо він не припинився будь-яким іншим способом, природно, залишається в силі. У 1935 і 1959 роках в Тегерані мали місце переговори між СРСР та Іраном про можливість зміни Договору 1921 року, які, однак, не привели до угоди сторін. Отже, Договір 1921 року повністю залишився в силі * (300). Ніякі посилання на "застарілість" положень цього договору, як вказувалося в заяві Радянського уряду, не можуть скасувати його дію * (301), бо, як уже було показано, міжнародні договори не погашаються давністю.
23.)Припинення й призупинення дії договору. Підстави припинення дії договору
Припинення дії міжнародного договору означає, що він втратив чинність у відносинах між його учасниками і перестав породжувати права та обов'язки між ними.
Згідно зі ст. 54 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, припинення договору або вихід з нього учасника можуть мати місце:
а) відповідно до положень договору; або
б) У будь-який час за згодою всіх учасників після консультації з іншими договірними державами.
Призупинення дії договору тягне за собою такі наслідки (якщо учасники не погодились на інше): а) звільняє учасників, у взаємовідносинах яких призупиняється дія договору, від зобов'язання виконати його впродовж періоду призупинення; б) не впливає на інші передбачені договором правові відносини між учасниками (ст. 72 Віденської конвенції 1969 p.).
Так, із початком війни може припинятися або призупинятися дія міжнародних договорів. Здебільшого зупиняється дія двосторонніх договорів про торгівлю, судноплавство, дипломатичні відносини.
Розрізняють припинення і призупинення дії договору. Припинення дії означає втрату договором з певної дати юридичної сили. Призупинення - це тимчасове припинення дії договору.
Можна виділяти внутрішні (передбачених у самому договорі) і зовнішні (умови, не передбачені договором) підстави припинення дії договорів.
До внутрішніх підстав відносяться:
- Закінчення терміну дії договору. Згідно ст. 97 Договору про заснування Європейського об'єднання вугілля і дива (Париж, 18 квітня 1951) договір укладено на термін 50 років з моменту набрання ним чинності. Термін його дії закінчився в липні 2002 р.;
- Виконання договору. Приміром, Угода між Урядом СРСР та Урядом Болгарії про співробітництво в освоєнні Ямбурзького газового родовища, будівництві газопроводу Ямбург - західний кордон СРСР і пов'язаних з цим постачаннях природного газу з СРСР до НРБ (1986 г.) діяло "до повного виконання Сторонами випливають з нього зобов'язань "
Зовнішні підстави припинення договорів:
- Згоду на припинення договору його учасників. На підставі міжурядової Протоколу від 27 нюня 1999 З дати набуття ним чинності у відносинах між Російською Федерацією і Республікою Польща припиняє дію Конвенція між Урядом СРСР та Урядом ПНР про запобігання виникненню випадків подвійного громадянства (1965 р);
- Анулювання договору. Анулювання договору означає визнання його нечинним, нікчемним з моменту укладення. Так, у 1990 р СРСР були анульовані, як порушують основні принципи МП, секретні радянсько-німецькі протоколи 1939-40-х рр. щодо Польщі і країн Балтії. Ці документи були визнані не породжують правових наслідків з моменту їх укладення;
24)Поняття, функції, принципи й джерела права зовнішніх зносин. Система органів зовнішніх зносин
Зовнішні зносини - це частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державними та іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.
Основними джерелами права зовнішніх зносин є міжнародний договір і міжнародний звичай. Першим багатостороннім договором права зовнішніх зносин став Віденський протокол (Віденський регламент) про ранги дипломатичних представників 1815 з доповненням, внесеним Аахенському протоколом 1818г. У цьому документі брало участь вісім держав Європи.
В даний час головними джерелами права зовнішніх зносин є: 1) Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р.; 2) Віденська конвенція про консульські зносини 1963; 3) Конвенція про спеціальні місії 1969 р. та інші універсальні документи.
Відповідно до принципу суверенної рівності всі держави мають рівні суверенні права та обов'язки, є рівноправними членами міжнародного співтовариства. Держави повинні поважати право один одного визначати і здійснювати на свій розсуд відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права. Вони мають право належати чи не належати до міжнародних організаціям, бути чи не бути учасниками тих чи інших договорів.
Відповідно до принципу невтручання держави втручатися не можуть не лише у внутрішні, а й у зовнішні справи іншої держави, що входять до його суверенну компетенцію. Держава не може застосовувати, або заохочувати застосування економічних, політичні чи інших заходів з метою підкорення іншої держави при здійсненні ним своїх суверенних прав. Разом з тим міжнародне право зобов'язує держави співробітничати один з одним в ім'я досягнення мети ООН (принцип співробітництва).
Основним джерелом права зовнішніх зносин є загальновизнані принципи і норми міжнародного права. Багатосторонні та інші договори норми уточнюють спільного міжнародного права у конкретних галузях права зовнішніх зносин (дипломатичне, консульське право та ін.)
На сучасному етапі зовнішні зносини здійснюються системою відповідних, спеціально уповноважених на те органів, які можна поділити на дві групи: внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин (внутрішні) та закордонні органи зовнішніх зносин (зовнішні).
Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки певної держави з іншими державами, міжнародними організаціями і які постійно перебувають на території цієї держави.
Закордонні органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами і міжнародними організаціями і які розташовані на території іноземної держави.
25.) Види та функції дипломатичних представництв. Привілеї та імунітети дипломатичних представництв та їх персоналу.
Дипломатичне представництво - постійний закордонний державний орган зовнішніх зносин, створений на основі спільної угоди однією державою на території іншої для підтримання постійних офіційних контактів. Дипломатичне представництво виступає від імені своєї країни у всіх питаннях, що стосуються відносин з іншою стороною.
Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. З Віденської конвенції 1961 р. Найважливішими з них є:
представництво акредитуючої держави у державі перебування;
захист інтересів своєї держави у державі перебування та її громадян у рамках міжнародного права;
ведення переговорів з урядом держави перебування;
консульська;
інформаційна, тобто збір всіма законними засобами відомостей про умови і події у державі перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави;
заохочення дружніх відносин між державою, яку представляє дипломатичне представництво, і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у галузі економіки, культури, науки тощо.
До привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв належать такі:
— недоторканність помешкань представництва —вона означає, що власті держави перебування не можуть ступати в це помешкання без згоди глави представництва. Більш того, на країні перебування лежить спеціальний обов'язок приймати всіх належних заходів для захисту помешкань представництва від усякого нанесення шкоди і вторгнення та запобігання всякого порушення спокою або образи його гідності. Помешкання представництв, предмети їхньої обстановки й інше майно, що знаходиться в них, а також засоби пересування користуються імунітетом від обшуків, арешту, реквізицій і виконавчих дій. При цьому термін «помешкання» тлумачиться розширювально й охоплює будинки або частини будинків, використовувані для представництва, включаючи резиденцію глави представництва, кому б не належало право власності на них, включаючи обслуговуючу даний будинок або частину будинку земельну ділянку. Але це ні в якій мірі не означає, що помешкання дипломатичного представництва є суверенною частиною території держави, що акредитує. Територія дипломатичного представництва знаходиться під суверенітетом держави перебування, але їй, відповідно до міжнародного права, наданий особливий правовий режим (режим екстериторіальності) із метою успішного виконання функцій, покладених на представництво;
— фіскальний імунітет (від латин, fiscalis — казенний) означає звільнення дипломатичних представництв від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, крім зборів за конкретні види обслуговування. Збори, стягнуті представництвом при виконанні своїх обов'язків (наприклад, за видачу віз), звільняються від усіх податків і мит держави перебування;
— недоторканність архівів і документів представництва — ці об'єкти недоторканні у будь-який час і незалежно від їхнього місцезнаходження, тобто де б вони теоретично не знаходилися. Офіційна кореспонденція представництва недоторканна. Дипломатична пошта не підлягає ні розпечатуванню, ні затримці;
— свобода зносин представництва — означає, що дипломатичне представництво має свободу зносин із своїм урядом, іншими представниками і консульствами акредитованої держави, де б вони не знаходилися. Для здійснення цих зносин дипломатичні представництва вправі користуватися всіма засобами, які підходять, включаючи дипломатичних кур'єрів, закодованими або шифрованими депешами. Дипломатичні кур'єри користуються особистою недоторканністю і підлягають особливому захисту з боку держави перебування. Державою, що акредитує, або представництвом може бути призначений дипломатичний кур'єр adhoc (наприклад, командир цивільного повітряного або морського судна, що несе прапор держави, що акредитує). У цьому випадку імунітети припиняються в момент доставки дипломатичної пошти за призначенням. Дипломатичні представництва вправі за згодою країни перебування встановити радіостанцію і використовувати її, а також володіють позачерговим правом користування засобами цивільного електрозв'язку. У свою чергу, держава перебування для належного й ефективного виконання функцій дипломатичних представництв зобов'язана сприяти полегшенню їхньої роботи, забезпечити свободу пересувань і повідомлень, надати всі можливості для виконання функцій дипломатичних представництв;
— право користування прапором і емблемою держави, що акредитує, — це право належить як самому представництву, так і його главі. Ці символи держави, що акредитує, розміщуються на помешканнях представництва, включаючи резиденцію глави представництва, а також на його засобах пересування.
До особистих привілеїв та імунітетів належать:
— недоторканість особи дипломата — особа дипломатичного агента недоторканна, він не підлягає арешту або затримці в будь-якій іншій формі. Держава перебування зобов'язана ставитися до нього з належною повагою і приймати належних заходів для запобігання яких-небудь зазіхань на його особу, свободу, гідність.
— недоторканність житла — приватна резиденція дипломатичного агента користується тією ж недоторканністю і захистом, що і помешкання дипломатичного представництва (приватна резиденція дипломатичного агента містить у собі будь-яке помешкання, у якому може мешкати дипломат: квартиру, номер у готелі, будинок). Папери дипломатичного агента, його кореспонденція, крім ряду випадків, пов'язаних із цивільною юрисдикцією держави перебування, є недоторканними;
— імунітет від юрисдикції — дипломатичний агент користується імунітетом від карної, цивільної й адміністративної юрисдикції держави перебування. Він має абсолютний імунітет від карної юрисдикції.
За загальним правилом дипломат не повинен порушувати законів держави перебування, проте у випадку вчинення ним кримінально караного діяння кримінальна справа стосовно нього не порушується в силу даного імунітету. Така особа оголошується personanongrata і їй пропонується залишити територію держави перебування. Разом з тим, сторона, що приймає, може клопотатися перед урядом держави, що акредитує, про відмову в імунітеті дипломату, що вчинив злочин. При його одержанні така відмова повинна бути ясно і точно виражена.
Дипломатичні привілеї та імунітети починають поширюватися на осіб, визначених у міжнародному праві, із моменту перетинання ними кордону держави, що приймає, і діють до моменту виїзду зазначених осіб із держави перебування. Дипломат і члени його родини користуються встановленими в міжнародному праві привілеями та імунітетами також при проїзді через третю державу. Треті держави не повинні перешкоджати проїзду через їхню територію членів адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу представництва і членів їхніх родин. Таким чином, дипломатичні привілеї та імунітети даються не для того, щоб ігнорувати закони, правила і звичаї держави перебування, а з метою більш ефективного виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій у повній відповідності з нормами міжнародного права і внутрішньодержавного права країни перебування.
26.) Дипломатичне право спеціальних місій і міжнародних організацій
Спеціальна місія — це різновид тимчасових закордонних органів зовнішніх зносин, що складаються з представників, які направляються однією державою до іншої для виконання конкретних завдань, обумовлених за згодою між цими державами. У міжнародно-правовій науці і практиці держав ця форма здійснення зовнішніх зносин раніше називалася "дипломатія ad-hoc", тобто тимчасові, створювані в кожному конкретному випадку з певного приводу дипломатичні органи держав за кордоном.
Спеціальні місії, так само як і посольства, реалізують міжнародну правосуб'єктність держав, а також відповідають цілям і принципам Статуту ООН, що стосуються суверенної рівності держав і розвитку дружніх відносин та співробітництва між ними. Спеціальні місії мають істотну особливість: вони можуть функціонувати навіть за відсутності нормальних дипломатичних або консульських відносин між суб'єктами міжнародного права (ст. 7).
Діяльністю спеціальної місії керує її глава, призначуваний державою, що посилає. Спеціальна місія складається з одного або декількох представників держави, що посилає її, із числа котрих ця держава може призначити главу місії. До спеціальної місії може також входити дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий персонал.
Спеціальній місії належить право користуватися прапором і емблемою держави, що посилає, на помешканнях, зайнятих місією, а також на транспортних засобах, коли вони використовуються в офіційних цілях (ст. 19).
