За способом закріплення

а) прямо закріплені у Конституції України;

б) витікають з тлумачення її норм;

За способом (характером) здійснення

а) активні — наприклад, це можливість людини обирати. Це право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України (ст. 33 КУ) тощо;

б) пасивні — наприклад, це можливість бути обраним. Це право бути Президентом України (ч. 2 ст. 103 КУ), народним депутатом України (ч. 2 ст. 76 КУ) тощо

Гарант

Расова дискримінація — обмеження, систематичне порушення прав громадян і будь-який утиск їх за ознаками раси, кольору шкіри або етнічного походження. Р. д. є виявом расистських теорій, які обстоюють тезу про нерівність рас, зверхність і перевагу певної раси над усіма іншими. Неприпустимість Р. д. у загальній формі проголошена в Статуті ООН (Преамбула і ст. 1) і в Загальній декларації прав людини (1948). Питаннями боротьби з Р. д. ООН займається практично з самого початку свого існування. Вже на першій сесії (1946) Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 103/11, в якій наголосила, що «виходячи з вищих інтересів людства, слід покласти край релігійним і так званим расовим переслідуванням». Забороні Р. д. спеціально присвячені Декларація ООН про ліквідацію всіх форм Р. д. (1963) і Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965). Остання забороняє Р. д., а також такі її форми, як расова сегрегація та апартеїд.

Відповідно до зазначеної Конвенції основними правами корінного народу є:

1) право на рівних підставах користуватися правами і можливостями, наданими решти населення;

2) право на вибір власних пріоритетів розвитку;

3) право власності та володіння відносно земель, які вони традиційно займають;

4) право на участь в управлінні та використанні природних ресурсів, що відносяться до цих земель;

5) право займатися кустарними промислами, сільським та общинним виробництвом (полювання, рибальство, засоби захисту рослин, збирання), що визнається важливим чинником збереження культури, економічної самостійності та розвитку.

51)

Міжнародне екологічне право - це галузь сучасного міжнародного права, що складається з норм та інститутів, які регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права у сфері їх взаємодії з навколишнім природним середовищем.

Предметом міжнародного екологічного права е природне середовище, що оточує людину природне середовище як комплексне матеріальне благо, що забезпечує створення на його основі похідних матеріальних і нематеріальних благ, нормальну життєдіяльність нинішнього і прийдешніх поколінь.

Всі джерела міжнародного екологічного права за юридичною силою поділяються на дві групи.

В першу чергу, це джерела, що містять норми і правила, визнані державами в якості обов'язкових норм: міжнародні договори, резолюції ряду міжнародних організацій, обов'язкові для їх учасників, міжнародний звичай і загальні принципи.

Існує кілька класифікацій міжнародних договорів. Так, за кількістю учасників поділяють багатосторонні і двосторонні договори; по територіальної сфери дії міжнародні договори поділяють на локальні, регіональні, субрегіональні, регіональні і глобальні. Локальні договори спрямовані на вирішення локальних проблем охорони навколишнього середовища прикордонних районів; субрегіональні - на охорону окремих екологічних систем; регіональні - на охорону морів, річок та прилеглих регіонів; глобальні - на охорону озонового шару Землі, Світового океану і т.д.

По даній підставі розрізняють:

- Договори, що регулюють свої галузеві (НЕ природоохоронні) відносини з приводу природних об'єктів (наприклад, правовий режим водойм); такі договори хоча і не містять природоохоронних норм, але об'єктивно сприяють охороні об'єктів природи;

- Договори, що регулюють відносини з використання природних об'єктів, але містять і окремі положення про охорону цих об'єктів (Конвенція з морського права);

- Договори, повністю орієнтовані на регулювання охорони навколишнього середовища; серед таких договорів виділяють так звані рамкові угоди, які мають глобальний характер - до їх числа відносяться Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище; Рамкова конвенція про зміну клімату (Нью- Йорк, 9 травня 1992 г.); Конвенція про біологічне різноманіття (Ріо-де-Жанейро 5 червня 1992 г.) і т.д.

52) Гармонізація норм міжнародного права із чинним українським за –конодавством

Гармонізація права являє собою процес зближення національних правових систем, зменшення та усунення відмінностей між ними. Гармонізація права і його уніфікація - взаємопов'язані явища, але гармонізація є більш широким поняттям, так як зближення національно-правових систем здійснюється і за межами уніфікації права.

В області МПП інтенсивно йде процес цілеспрямованої гармонізації. При розробці законодавства з МПРП найчастіше має місце рецепція такого регулювання у формі прямого запозичення (використання Ліхтенштейном в 1996 р. Закону про МПРП Австрії (1978); в Румунії (1992), Болгарії (2005) та країнах СНД - Закону про МПРП Швейцарії (1987)). Ще більшою мірою застосовуються ідеї і підходи - структура швейцарського Закону 1987 р. запозичена італійським (1995), бельгійським (2004) і чеським (2012) законодавцями. Перший проект Закону про МПРП Венесуели (1998) з'явився в 1963 р. і мала великий вплив на кодифікації МПРП у Перу (1984) і Мексиці (1987). У підготовці регулювання приймають активну участь іноземні наукові центри та спеціалісти (проекти законів про МПРП Грузії (1998) та Азербайджану

(2000) були підготовлені німецькими юристами)'. Закон Грузії, (як і Закон про МПРП Естонії (2002)), реципировал багато норми і підходи Вступного закону до ГГУ.

Незважаючи на масштабні процеси уніфікації та гармонізації права, діяльність міжнародних організацій, функціонування міжнародного комерційного права, МПП залишається найбільш суперечливою, пробельной і складною галуззю права. Держави неохоче йдуть на принципові зміни до свого законодавства з метою зближення його з правом інших держав або з міжнародним правом. Особливу складність викликають приватноправові відносини з участю держав (концесійні договори, угоди про розподіл продукції). В цілях усунення найбільш гострих протиріч у сфері зовнішньої торгівлі створена система міжнародних правозастосовних органів - Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів (МЦВІС), Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (МІГА), Арбітражного суду при МТП.

53)Міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю. Міжнародні стандарти в галузі боротьби зі злочинністю і кримінального правосуддя

Міжнародне співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю - це співробітництво держав, спрямоване на розробку і координацію заходів щодо попередження, розкриття злочинів і поводження з правопорушниками, а також вироблення комплексних цілей і завдань з мінімізації транснаціональних і внутрішньодержавних протиправних діянь.

Початок новому підходу було покладено IV Конгресом (1970 р.). Прийнята ним декларація містила основи широкого, соціального підходу. Вказувалося на необхідність ефективних заходів з координації і інтенсифікації діяльності з попередження злочинності в загальному контексті економічного та соціального розвитку, що визначається кожною державою. Профілактика злочинності повинна стати частиною програми соціально-економічного розвитку кожної країни. Ці положення були підтверджені Генеральною Асамблеєю в 1980 р. Асамблея вказує на необхідність реформ кримінального права з тим, щоб "не відставати" від розвитку злочинності, а також від вдосконалення з цією метою міжнародного співробітництва.

Особлива увага приділяється боротьбі з організованою злочинністю, яка стала серйозною загрозою миру в багатьох країнах. Цій проблемі було присвячено VIII Конгрес (1990 р.). Він схвалив Основні напрями в попередженні та контролі за організованою злочинністю. Про детальності стандартів говорить вже те, що вони містяться в 24 рекомендаціях, що стосуються як внутрішньої діяльності, так і міжнародного співробітництва.
Були прийняті зразки типових договорів щодо співробітництва в боротьбі з міжнародною, або, як у них йдеться, транснаціональною злочинністю.

Друге головний напрямок - боротьба з тероризмом. Держави призивалися до досягнення більшої однаковості законів про кримінальну юрисдикції, а також до укладання договорів про видачу. Рекомендована розробка конвенції про захист особливо небезпечних об'єктів, таких як гідростанції і АЕС. Серед інших заходів передбачено посилення контролю за зброєю та вибухівкою, захист судового і поліцейського персоналу, а також потерпілих і свідків.

Прав потерпілих осіб приділяється значна увага, зокрема забезпечення права на реституцію та компенсацію. Другою категорією осіб у цьому плані є ув'язнені. У 1990 р. Генеральна Асамблея прийняла спеціальну Резолюцію "Основні принципи поводження з ув'язненими". Всі укладені зберігають основні права і свободи людини, за винятком свободи пересування. З ними слід звертатися з повагою, без будь-якої дискримінації.

Наступний напрямок - удосконалення діяльності органів правосуддя та правоохоронних органів. У 1979 р. Генеральна Асамблея прийняла Кодекс поведінки посадових осіб правоохоронних органів. Наголошувалося, що характер функцій органів правопорядку надає прямий вплив на якість життя людей і суспільства. Одночасно вказувалося на широкі можливості зловживань з боку цих органів. Ті, хто безпосередньо здійснює поліцейську владу, повинні поважати і захищати людську гідність і відстоювати права людини для всіх. Сила може застосовуватися тільки в разі абсолютної необхідності. Останньому питанню присвячена спеціальна Резолюція Генеральної Асамблеї 1990

У 1958 р. Генеральна Асамблея схвалила Основні принципи незалежності суду. Незалежність повинна бути гарантована конституцією і законами країни. Кожен має право на чесний і відкритий процес в компетентному, незалежному та неупередженому суді відповідно до принципів, проголошених в актах ООН. Представляють інтерес критерії, яким повинні відповідати судді. Особливо підкреслюються моральні та професійні якості. Встановлені стандарти їхньої кваліфікації, відбору, підготовки, умови та терміни служби, недоторканність.

Були прийняті також Умови про роль обвинувачів, в яких підкреслюється їх роль у здійсненні правосуддя. Вказівки націлені на забезпечення ефективності, неупередженості та чесності обвинувачів. Значну увагу приділено утворенню, підбору кадрів, умов служби, відносин з іншими органами держави.

Не пішли від уваги ООН та адвокати. Їм присвячені Основні принципи щодо ролі юристів, схвалені Генеральною Асамблеєю в 1990 р. Головну увагу приділено доступності правової допомоги для всіх верств суспільства, права обвинуваченого на вибір адвоката, просвіті населення щодо ролі адвокатів у захисті основних прав і свобод, підготовці і кваліфікації адвокатів.

54)Надалі на можливість настання такої відповідальності для фізичних осіб указували кілька міжнародних договорів, зокрема Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 p., Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 p., Римський Статут Міжнародного кримінального суду, а також Статути Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії та Міжнародного трибуналу з Руанди.

Сучасна теорія та практика виходять із того, що міжнародна кримінальна відповідальність може наставати для фізичних осіб тільки на підставі вироку суду та лише за здійснення злочинів, вичерпне визначення яких містить Статут відповідного міжнародного судового органу. Таким чином, міжнародне кримінальне переслідування за здійснення інших злочинів виключене. Це дозволяє говорити про дію в міжнародному кримінальному праві презумпції невинуватості. Підсудний у міжнародному кримінальному судовому органі має право на захист.

Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб може наставати як у вигляді позбавлення волі, так і у вигляді штрафу. Сучасна практика не передбачає створення спеціальних міжнародних пенітенціарних установ, таких як в'язниця Шпандау, у якій відбували покарання засуджені Нюрнберзьким військовим трибуналом. Виконання вироків, винесених існуючими міжнародними кримінальними судовими органами, покладене відповідно до спеціальних угод на низку національних пенітенціарних установ.

55)Основні принципи та джерела міжнародного кримінального права

Виділяються такі принципи міжнародного кримінального права:

· заборона агресивної війни;

· невідворотність покарання за вчинення будь-якого діяння, що розглядається міжнародним правом як злочинне;

· незастосування строків давності до військових злочинів та злочинів проти людяності;

· якщо держава не встановлює відповідальності за діяння, віднесені міжнародним правом до злочинів проти миру і людства, це не є підставою звільнення винної особи від міжнародної кримінальної відповідальності;

· виконання злочинного наказу або посадове становище особи, що вчинила міжнародний злочин, не звільняє її від персональної відповідальності;

· будь-яка особа, звинувачена у вчиненні міжнародного злочину чи злочину міжнародного характеру, має право на справедливий розгляд своєї справи у суді;

· забезпечення прав людини при притягненні особи до міжнародної кримінальної відповідальності (презумпція невинуватості, заборона тортур тощо).

Джерела міжнародного кримінального права характеризуються значним ступнем множинності. Міжнародно-правові акти, спрямовані на координацію міжнародної боротьби зі злочинністю умовно можна поділити на декілька груп.

До першої групи відносяться універсальні та регіональні конвенції, що регламентують співробітництво у боротьбі з окремими видами злочинів, заходи щодо їх попередження та особливості покарання

Другу групу джерел міжнародного кримінального права складають акти, спрямовані на врегулювання співробітництва у боротьбі зі злочинами проти миру і безпеки людства, а також військовими злочинами. Зокрема, це такі акти:

· Угода про судове переслідування і покарання головних військових злочинців у Європі 1945 р. та Статут Міжнародного військового трибуналу для суду і покарання головних військових злочинців європейських країн вісі 1945 р. (Статут Нюрнберзького трибуналу);

· Статут Токійського міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу 1946 р.;

· Статут Міжнародного трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, що були вчинені на території колишньої Югославії 1993 р.;

· Статут Міжнародного трибуналу по Руанді 1994 р.;

Третя група джерел міжнародного кримінального права охоплює акти, які визначають правовий статус окремих міжнародних організацій, що координують діяльність держав у боротьбі зі злочинністю. До таких актів, наприклад, відносяться Статут Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу) 1956 р. і Положення про бюро по координації боротьби з організованою злочинністю та іншими небезпечними видами злочинів на території СНД 1993 р.

Взаємодія міжнародного і внутрішнього кримінального права

МУП в основному регулює міждержавне співробітництво у боротьбі зі злочинністю. Безпосередньо правосуддя здійснюється державами. Питома вага діяльності міжнародних трибуналів невеликий.

МУП здійснюється головним чином опосередковано, тобто через національні кримінально-правові системи. МУП виходить з того, що кожна держава забезпечує його застосування та співпрацює в переслідування і покарання злочинців. Слід також враховувати, що держави завжди особливо ретельно оберігали свою монополію на каральні функції. Усім цим і визначається специфіка взаємодії міжнародного та внутрішнього кримінального права. Від цієї взаємодії все в більшій мірі залежить ефективність як першого, так і других.

МУП належить головна роль в інтернаціоналізації кримінального права держав, яка означає нарощування числа загальних елементів у кримінально-правових та процесуальних системах держав, зростання їх здатності взаємодіяти один з одним, а також з міжнародним правом. У результаті зростає кількість загальних принципів права, які є нормами як внутрішнього, так і міжнародного кримінального права.

При застосуванні норм кримінального та кримінально-процесуального права мають братися до уваги норми міжнародного права. Так, КК РФ містить наступне формулювання принципу nonbisinidem: "Ніхто не може нести кримінальну відповідальність двічі за один і той же злочин" (ч. 2 ст. 6). Це положення має тлумачитися з урахуванням Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., не допускає повторного притягнення до суду і у випадку виправдання (п. 7 ст. 14). Сказане було підтверджено Конституційним Судом РФ.

Найбільш консервативну позицію щодо поглиблення взаємодії міжнародного та внутрішнього права займають США. Вони суворо дотримуються точки зору, відповідно до якої підлягає застосуванню лише внутрішнє кримінальне право. Що стосуються його договори вважаються абсолютно несамоісполнімимі.

У 1996 р. Конгресом США була прийнята поправка до Закону про військові злочини. Поправка віднесла до таких злочинів порушення, передбачені ст. 3 Женевських конвенцій про захист жертв війни. Однак ці порушення розуміються так, як вони визначені Законом про військові злочини, а не міжнародним правом.

Законодавство європейських держав передбачає більш активну взаємодію з МУП.

56.) Поняття міжнародної боротьби зі злочинністю. Поняття міжнародного злочину. Транснаціональні злочини

Міжнародна боротьба зі злочинністю є скоординовану діяльність держав, міжнародних органів, організацій, спрямовану на попередження, припинення, розкриття злочинів, притягнення осіб, винних у їх скоєнні, до відповідальності.

Міжнародне співробітництво націлене на боротьбу зі злочинами, які виходять за межі однієї держави, зазіхають на інтереси кількох держав, становлять небезпеку для міжнародного співтовариства; заходи по боротьбі з такими злочинами можуть бути ефективні тільки при міждержавному взаємодії.

Під міжнародними злочинами розуміють заборонені міжнародним правом діяння окремих осіб чи груп осіб, які виступають від імені держави або приймають участь у здійсненні державної політики. Такі зло­чини прямо пов'язані з міжнародно-протиправними діяннями держав. До них відносяться злочини проти миру і безпеки людства. Держави за такі діяння несуть міжнародно-правову відповідальність, а фізичні особи, тобто особи, які направляють і здійснюють державну політику, що виражається в злочинній поведінці відповідної держави, - міжна­родну кримінальну відповідальність. За злочини проти миру і безпеки людства (міжнародні злочини) фізичні особи можуть бути притягнені до відповідальності міжнародним трибуналом або судом держави.

Транснаціональну злочинність можна визначити як комерційну діяльність кримінальних корпорацій, здійснювану на території декількох країн протиправними засобами і (або) із залученням заборонених товарів і послуг.

На думку Ю. Л. Вороніна ^[3], І. В. Годунова, ^[4] В. А. Номоконова ^[5], у структурі транснаціональної злочинності традиційно виділяють три елементи: 1) міжнародні злочини; 2) злочини міжнародного характеру; 3) злочини, пов'язані з іноземцями (з іноземним елементом). Це звичайні злочини загальнокримінальної, які мають лише одну, але істотну особливість - іноземний елемент. Подібні злочини скоюють іноземці (або посягання спрямовані на них самих, або злочини пов'язані з переміщенням товарів, предметів, людей через державні кордони і т.д.).

Таким чином, під транснаціональними злочинами слід розуміти злочини, що посягають на суспільні відносини, інтереси або блага, які охороняються кримінальним законодавством двох і більше держав, і суб'єктами яких є іноземні громадяни, що мають на меті, як правило, отримання фінансового прибутку або придбання влади ^[11].

Варто також виділити таку групу злочинів, як національні злочину, деякі з яких вимагають міжнародної протидії, але не є міжнародними. До цієї групи злочинів можна віднести злочини по загальному праву. Дані злочину є імплементувати з відповідних міжнародно-правових положень і мають бланкетний характер.

57) Міжнародні кримінальні судові органи. Міжнародні органи боротьби зі злочинністю.

Першими міжнародними кримінальними судовими органами стали Нюрнберзький військовий трибунал і Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу (далі — Токійський військовий трибунал), створені adhock після закінчення Другої світової війни для притягнення до відповідальності головних німецьких і японських військових злочинців. Незважаючи на недовгий час існування трибуналів (на Нюрнберзькому вирок був винесений 01 жовтня 1946 р., а на Токійському — 04 листопада 1948 p.), вони вплинули на формування принципів міжнародної кримінальної відповідальності за здійснення військових злочинів і злочинів проти людства, а також на становлення та розвиток ідеї міжнародної кримінальної юстиції. Досвід створення міжнародних кримінальних судів був відновлений на початку 90-х років, коли Радою Безпеки СОН були засновані Міжнародний трибунал з Руанди та Міжнародний трибунал з колишньої Югославії. З огляду на те, що вони обидва створені adhock, держави дійшли згоди щодо запровадження постійного Міжнародного кримінального суду, Статут якого набув чинності у 2002 р..

58)Поняття мирного розв’язання міжнародних спорів. Види міжнародних спорів. Класифікація мирних засобів розв’язання міжнародних спорів.

У чинному конвенційному міжнародному праві визначен­ня поняття «мирний засіб (спосіб, метод, процедура) вирі­шення (врегулювання, залагодження) міжнародного спору» здійснюється шляхом наведення переліку конкретних мир­них засобів або ж зазначається, що це засоби, які виключають застосування примусу в будь-якій формі. Засіб вирішення міжнародного спору можна визначити як певну послідовність дій сторін міжнародного спору й інших суб'єктів міжнарод­ного права (процедуру), на яку погодилися сторони спору та реалізація якої покликана привести до врегулювання спору, тобто усунути об'єктивно виражений конфлікт позицій спірних сторін із питань, що становили його предмет.

У міжнародному праві та доктрині досить поширений поділ спорів на юридичні (правові) та політичні (неправові). Вважається, що предметом правового спору є конфлікт сторін щодо тлумачення або застосування існуючої міжна­родно-правової норми. Коли ж спір зводиться до вимоги однієї зі сторін змінити зміст чинної норми, він не є правовим. Мета такої класифікації — виокремити спори, які зда­тен вирішити суд як орган, що за своєю природою тільки застосовує право, але не створює його. Утім ця класифіка­ція вважається занадто академічною через відносний харак­тер відмінності між цими видами спорів. Дійсно, навряд чи міжнародний спір може бути виключно правовим, тому що він завжди має політичний вимір; з іншого боку, зіткнення політичних інтересів суб'єктів міжнародного права має ви­рішуватися на основі норм міжнародного права.

а) власне мирні засоби розв'язання міжнародних спорів;

б) мирне розв'язання спорів за участю третіх держав;

в) міжнародний третейський розгляд (арбітраж). До власне мирних засобів розв'язання міжнародних спорів вони відносять: 1) безпосередні переговори; 2) міжнародну процедуру примирення; 3) міжнародний юридичний розгляд; 4) розгляд міжнародних спорів у рамках міжнародних організацій.

До безпосередніх переговорів належать: переговори на рівні глав держав і урядів; переговори на рівні міністрів закордонних справ; переговори на рівні дипломатичних представництв; переговори на рівні спеціальних місій; переговори на рівні прикордонних комісарів; переговори на міжвідомчому рівні.

Міжнародна процедура примирення охоплює: посередництво; добрі послуги; погоджувальну процедуру; слідчу процедуру; консультації сторін; обстеження та ін.

Виходячи з цього критерію класифікації мирних засобів розв'язання міжнародних спорів, Е. А. Пушмін пропонував поділити їх на три основні групи:

• безпосередня дипломатична акція (прямі переговори і консультації, змішана погоджувальна процедура, інститут прикордонних представників);

• міжнародні процедури примирення як урегулювання спору сторін за допомогою третіх елементів (добрі послуги, посередництво, класичні види слідчих та погоджувальних процедур, розгляд спорів у міжнародних організаціях);

• міжнародний юридичний розгляд (арбітраж і міжнародний суд).

59.) Міжнародний суд ООН склад, порядок утворення, компетенція, юрисдикція. Сучасна система міжнародних судових установ

Суд складається з колегії незалежних суддів (15 суддів), обраних з числа осіб високих моральних якостей, що задовольняють вимогам, які висуваються в їхніх країнах для призначення на вищі судові посади, або є юристами з визнаним авторитетом в області міжнародного права. Склад суддів в цілому повинен забезпечити представництво найголовніших форм цивілізації і основних правових систем світу.

Члени Суду обираються на дев'ять років і можуть бути переобрані. Місцезнаходженням Суду є Гаага.

Відповідно до п. 1 ст. 34 Статуту "тільки держави можуть бути сторонами у справах, розбираємо Судом". До відання Суду належать усі справи, які будуть передані йому сторонами, і всі питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чинними міжнародними договорами.

Суд складається з Колегії незалежних Суддів (15 Суддів), обраних з числа осіб високих моральних якости, что задовольняють вимоги, Які вісуваються в їхніх странах для призначення на Вищі судові посади, або є юристами з Визнання авторитетом в області МІЖНАРОДНОГО права. Склад Суддів в цілому повинен Забезпечити представництво найголовнішіх форм цівілізації и основних правових систем світу.

Члени Суду обіраються на дев'ять років и могут буті переобрані. Місцезнаходженням Суду є Гаага.

Відповідно до п. 1 ст. 34 Статуту "только держави могут буті сторонами у справах для, розбіраємо Судом". До відання Суду належати усі справи, Які будут передані Йому сторонами, и всі питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чінніміміжнароднімі договорами.

Міжнародний Суд є єдиною міжнародною інстанцією, яка має загальної юрисдикції. Юрисдикція Суду має двоякий характер.

Юрисдикція по спірних справах [ред | правити код]

Міжнародний суд ООН має право розглядати справу лише в тому випадку, якщо відповідні держави дали згоду на те, щоб стати стороною розгляду в Суді (принцип згоди сторін). Держава може висловити свою згоду наступними способами [5] [6]:

• Спеціальна угода. Полягає сторонами спору в тому випадку, коли вони досягають згоди спільно представити суперечка Суду.

• Стаття в договорі. У деяких договорах містяться статті (юрисдикційні статті), в яких держава-учасник заздалегідь зобов'язується визнати юрисдикцію Суду в разі виникнення спору з іншою державою-учасницею щодо тлумачення або застосування договору в майбутньому.

• Одностороннє заяву. Заява держави-учасниці Статуту Суду про визнання юрисдикції Суду обов'язковою по відношенню до будь-якого іншого держави, яка взяла на себе таке ж зобов'язання.

Юрисдикція по винесенню консультативних висновків [ред | правити код]

Крім судової, Міжнародний Суд здійснює консультативну функцію. Згідно п. 1 статті 96 Статуту ООН, Генеральна Асамблея або Рада Безпеки можуть запитувати у Міжнародного Суду консультативні висновки «з будь-якого юридичного питання».

Крім того, відповідно до п. 2 статті 96 Статуту Генеральна Асамблея може дати дозвіл запитувати консультативні висновки Суду та іншим органам ООН і спеціалізованим установам. Однак, їх запити повинні обмежуватися лише тими юридичними питаннями, що виникають в межах їх сфери діяльності.

В даний час таке право надано трьом органам ООН (Економічна і соціальна рада, Рада з опіки та Міжсесійний комітет Генеральної Асамблеї) і 16-ти установам (ЮНЕСКО, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров'я, Світовий банк, Міжнародна організація цивільної авіації та ін.

Названі установі можна класифікувати за трьома підставами:

1. За суб'єктно-просторової сфері - універсальні, що охоплюють міжнародне співтовариство в цілому (Міжнародний Суд ООН, Міжнародний трибунал з морського праву) і регіональні (Європейський Суд, Економічний суд СНД).

2. За предметним змістом загальної юрисдикції (Міжнародний Суд ООН, Європейський Суд) і спеціальної юрисдикції (Міжнародний трибунал з морського права, Європейський Суд з прав людини).

3. За суб'єктно-юрисдикційним орієнтирам - для вирішення міждержавних спорів (Міжнародний Суд ООН, Економічний суд СНД), для розгляду індивідуальних та колективних звернень осіб (Європейський Суд з прав людини), для кримінального переслідування осіб, що скоїли міжнародні злочини (Міжнародний трибунал по колишній Югославії).

60)Регіональні та спеціалізовані міжнародні судові установи

Універсальний характер має міжнародний трибунал з морського права. Правовою основою діяльності є Конвенція ООН з морського права 1982 p., Статут Міжнародного три­буналу з морського права (додаток VI до Конвенції) і Пра­вила Трибуналу (Регламент). Складається з 21 судді, ко­жен з яких користується заслуженим авторитетом у галузі морського права. Формується на основі справедливого представництва географічного і правових систем. Від краї­ни не може бути по два громадянина.

Члени трибуналу обираються на 9 років — з тим, що повноваження перших триватимуть три роки (7 членів за жеребом) і шість років (7 членів за жеребом). Кворум для засідання — 11 членів, для камери — 7. Місце засі­дання — Гамбург (ФРН). Трибунал вирішує всі питання, спори і заяви, які передаються йому відповідно до Кон­венції, питання застосування і тлумачення інших угод з морського права.

Сторонами спору можуть бути: держави (учасниці Кон­венції), Міжнародний орган з морського дна, Підприєм­ство (орган, який реалізує діяльність у районі морського дна за межами національної юрисдикції), юридичні осо­би, фізичні особи (громадяни держав — учасниць Кон­венції, які здійснюють діяльність у районі морського дна), інші держави, звернення яких до Трибуналу передбачене Конвенцією.

Спори слухаються Трибуналом або в камерах (11 суд­дів) відкрито (якщо не прийнято іншого рішення), рішен­ня приймаються більшістю голосів. Рішення остаточне і обов'язкове тільки для учасників спору. Для розгляду кон­кретних справ можуть створюватися камери з трьох і біль­ше членів.

Суд Європейського Союзу. Діє на основі Статуту Суду, договорів про утворення Союзу (Паризький договір про ЄОВС, римські договори про ЄЕС та Євроатом), Маастрихтського договору 1992 р. (про Європейський Союз), Правил Регламенту.

Європейський Суд з прав людини. Діє на основі Євро­пейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, розробленого і доопрацьованого для себе Регла­менту і прецедентів, прийнятих у попередні роки. За пе­ріод існування (включаючи роботу старого Суду до 1 лис­топада 1998 р.) розглянув понад півтори тисячі справ. Складається з кількості суддів по одному від держави, які обираються Парламентською Асамблеєю Ради Європи з трьох представників, запропонованих державою. Можли­во, колись буде два і більше суддів з одним громадянством

Економічний суд СНД. Складається з представники! дер-жав-членш СНД (по два від кожної) з числа фахівцш-про-фесіоналш високої кваліфіїсації в галузі адміністративних і господарських питань. Термін повноважень — 10 років.

Вирішує спори, що виникають після виконання еко­номічних зобов'язань, про відповідність національних нормативних та інших актів з економічних питань актам СНД, інші спори, що виникають у зв'язку з виконанням актів СНД за умови домовленості з цього приводу між державами.

Розглядає справи щодо звернення держав та інститутів СНД. Судочинство ведеться російською мовою. За станом на сьогодні звернення до Суду трапляються досить рідко.