Вплив змін в структурі активів і пасивів на рівень процентного ризику

Суть процентного ризику, причини, що зумовлюють його появу. Прояви ризику незбалансованої ліквідності та їх наслідки для банку

Вплив змін в структурі активів і пасивів на рівень процентного ризику.

Методи управління рівнем процентного ризику.

Визначення ліквідної позиції банку.

Управління ліквідною позицією банку та обов’язковими резервами.

Питання на самостійне опрацювання:

1. Портфельні ризики.

2. Характеристика основних концепцій “теорії портфеля”.

3. Арбітражна позиція процентних ставок.

4. Суть ліквідності банку, фактори, що впливають на її рівень (л).

5. Нормативи ліквідності банків.

6. Прояви ризику незбалансованої ліквідності та їх наслідки для банку (л).

7. Інструментарій управління ліквідністю банку. Характеристика методів оцінювання потреб в ліквідних коштах.

 

Основна література

1. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7.12.2000 р. №2121-ІІІ. із змінами та доповненнями.

2. Про Національний банк України: Закон України від 20.05.1999 р. № 679-XIV із змінами та доповненнями.

3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій: Затверджено постановою Правління НБУ від 17.07.2001 р. № 275. із змінами та доповненнями.

4. Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття філій, представництв, відділень: Затверджено постановою Правління НБУ від 31.08.2001 р. №375.із змінами.

5. Інструкція про порядок регулювання діяльності банків України: Затверджено постановою Правління НБУ від 28.08.2001 р. № 368.

6. Банківські операції: Підручник/ За ред. А. М. Мороза. - К.: КНЕУ, 2008. – 608с.

7. Банківські операції: Навчальний посібник / В.І. Капран, М.С. Кривченко, О.К. Коваленко, С.І. Омельченко.– К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 208с.

8. Шевченко Р. І. Банківські операції: Навч.-метод, посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2003.

 

Додаткова література

1. www.nbuv. gov. ua – національна бібліотека України ім.В. І. Вернадського.

2. www. bank. gov.ua – сайт Національного банку України.

 

 

Суть процентного ризику, причини, що зумовлюють його появу. Прояви ризику незбалансованої ліквідності та їх наслідки для банку

 

Одним з основних джерел ризику для будь-якого фінансового інструменту є ризик зміни ринкових процентних ставок, або процентний ризик — імовірність фінансових втрат у зв’язку зі зміною ставок процента на ринку протягом певного часу. Оскільки динаміку процентних ставок складно прогнозувати і їм властива мінливість, процентний ризик значно зростає і перетворюється на головне джерело банківського ризику взагалі. Ризик — невід’єм­на складова людського життя. Він породжується невизначеністю, відсутністю достатньо повної інформації про подію чи явище та неможливістю прогнозувати розвиток подій. Ризик виникає тоді, коли рішення вибирається з кількох можливих варіантів і немає впевненості, що воно найефективніше.

Можна приймати рішення та запроваджувати дії, спрямовані на зменшення ризику, але позбутися його неможливо. Більшість ситуацій, яким притаманний ризик, є дуже важко прогнозованими та контрольованими, тому усунути ризик повністю майже неможливо. Це є причиною того, що навіть ідеальні з першого погляду рішення призводять до збитків.

Водночас процентний ризик слід розглядати як невід’ємний елемент процесу існування банку на ринку. Фактично, якщо основною метою функціонування банку є максимізація прибутку, цей прибуток є винагородою за вдало взятий на себе ризик. Марно було б сподіватися, що отримання більш-менш значних прибутків не пов’язано з серйозним ризиком.

В ідеальному випадку, коли всі банківські активи за строками точно відповідають зобов’язанням, за рахунок яких вони профінансовані, проблема впливу процентних ставок практично відсут­ня. Отже, найбільш привабливою для банку є ситуація, коли короткострокові активи фінансуються за рахунок короткострокових зобов’язань, а довгострокові, відповідно, — за рахунок довгострокових зобов’язань. На практиці досягти такого становища не­можливо, через це банк постійно має контролювати рівень ризику й управляти ним.

Процентний ризик для банку виступає як особливий об’єкт аналізу й управління, оскільки чистий процентний дохід банку (отже, і прибуток банку) залежить саме від ефективності управління ризиком. Далі на основі вітчизняного та іноземного досвіду розглянемо проблеми визначення процентного ризику, методи його аналізу та шляхи мінімізації.

У зарубіжній практиці стратегія управління процентним ризиком становить важливе завдання спеціальних банківських комітетів, основна мета яких — захистити прибуток банку від негатив­ного впливу різких коливань процентної ставки.

Процентний ризик відноситься до тих видів ризику, яких банк не може уникнути у своїй діяльності. Більше того, відповідальність за вимір, аналіз і управління їм повністю лежить на менеджменті кредитної організації. Органи нагляду обмежуються, в основному, оцінкою ефективності створеної в комерційному банку системи управління ризиками.

В економічній літературі представлені різні точки зору щодо поняття процентного ризику. Деякі автори трактують його як ризик втрат у результаті зміни процентних ставок.

Інші автори дають близьке визначення, розглядаючи відсотковий ризик як ймовірність виникнення збитків у разі зміни процентних ставок по фінансових ресурсів. Треті пропонують більш широке визначення, вважаючи, зокрема, що процентний ризик - це небезпека виникнення втрат через несприятливу зміни процентних ставок на грошовому ринку, яке знаходить зовнішнє вираження в падінні процентної маржі, зведення її до нуля або негативної величині, вказуючи одночасно на можливий негативний вплив на ринкову вартість капіталу.

У основоположних принципах банківського нагляду (сформульованих в матеріалах Базельського комітету) відсотковий ризик визначається як ризик потенційної схильності фінансового стану банку впливу несприятливої ​​зміни процентних ставок. Наведені вище визначення відрізняє акцент, пов'язаний
з можливими негативними наслідками.

Для уточнення суті процентного ризику наведемо класифікацію за його видами. За джерелами виникнення процентний ризик можна класифікувати наступним чином (рис. 4.1):

 

Ризик зміни ціни активів і пасивів виникає через незбалансованість суми активів і пасивів з плаваючою процентною ставкою, а також через тимчасового розриву строків погашення активів і пасивів з фіксованою процентною ставкою.

Ризик зміни кривої дохідності пов'язаний з розбіжністю за часом динаміки процентних ставок за активами і пасивами, що призводить до зміни конфігурації і форми кривої графіка, що відображає рівномірність отримання чистого процентного доходу.

Базисний ризик виникає в результаті:

• залучення банком ресурсів за однією ставкою, а розміщення їх за іншою, наприклад, розміщення коштів за плаваючою процентною ставкою, а залучення за фіксованою. Чистий процентний дохід банку зазнає змін внаслідок коливань процентних ставок на ринку. При базовому ризику ці коливання залежать від умов
встановлення процентних ставок;

• некоректного врахування реальної вартості ресурсів, зокрема, витрат, пов'язаних з формуванням фонду обов'язкових резервів;

• залучення та розміщення коштів у різних валютах.

Опціонні ризики пов'язані як з використанням безпосередньо процентних опціонів, так і зі здійсненням угод, контрагенти за якими мають вибір (опціонна умова) дати погашення своїх зобов'язань або позови виплат за зобов'язаннями банку.

Фактори процентного ризику. Сутність процентного ризику дозволяє виділити фактори, що впливають на його рівень. Фактори процентного ризику можна підрозділити на внутрішні і зовнішні. У українській економіці на відміну від розвинених країн рівень ризику підсилюють в основному зовнішні чинники. До них відносяться:

• нестабільність ринкової кон'юнктури в частині процентного ризику;

• правове регулювання процентного ризику;

• політичні умови;

• економічна обстановка в країні;

• конкуренція на ринку банківських послуг;

• взаємовідносини з партнерами та клієнтами;

• міжнародні події.

До внутрішніх факторів процентного ризику можна віднести:

• відсутність чіткої стратегії банку в галузі управління процентним
ризиком;

• прорахунки в управлінні банківськими операціями, що призводять до створення ризикових позицій (виникнення незбалансованості структури і термінів погашення активів і пасивів, невірні прогнози зміни кривої дохідності тощо);

• відсутність розробленої програми хеджування процентних ризиків;

• недоліки планування та прогнозування розвитку банку;

• помилки персоналу при здійсненні операцій.

Основною проблемою на практиці є своєчасне відстеження факторів процентного ризику, при цьому даний процес повинен бути безперервним. Відповідно до виявлених причинами виникнення підвищеного процентного ризику необхідно коригувати систему управління ризиком і банку. Оскільки всі перераховані вище фактори впливають на процентну маржу кредитної організації, то можна виділити найбільш значимі, що впливають на цей показник. До їх числа слід віднести:

• зміна в рівні процентних ставок на ринку;

• зміна спреду між ставкою розміщення та залучення коштів;

• зміна в обсязі операцій, що здійснюються банком;

• зміна в структурі портфеля активів і пасивів, чутливих і нечутливих до процентного ризику.

Вивчення наукових праць і публікацій зарубіжних і українських авторів з приводу визначення ризику, пов'язаного з ліквідністю банку, дозволяє виявити розбіжності вже на рівні понятійного апарату. Одні економісти виділяють ризик ліквідності, інші – ризик незбалансованої ліквідності.

Найбільш традиційним підходом є розгляд ризику ліквідності, точніше ризику недостатньої ліквідності. Його сутність одні економісти пов'язують з чинниками його виникнення (наприклад, недоліком активів для своєчасного виконання зобов'язань \ неможливістю швидкої конверсії фінансових активів у платіжні засоби без втрат), інші - з імовірністю виникнення збитків через необхідність здійснення швидкої конверсії фінансових активів, треті - зі зміною чистого доходу і ринкової вартості акцій, викликаним утрудненнями отримати готівкові кошти за помірною ціною шляхом продажу активів або шляхом нових запозичень''. При всьому змістовному відмінності наведених вище визначень ризику ліквідності у другої і третьої груп авторів проглядається єдиний і, на наш погляд, методологічно обґрунтований підхід до розкриття сутності даного виду ризику: підкреслена результативна і факторна сторона ризику. Приймаючи ризик у своїй діяльності, банк розраховує на успіх при одночасній вимозі знати, як долати негативні наслідки.

Нездатність виконати цю вимогу в силу об'єктивних чи суб'єктивних причин призводить до негативного результату діяльності.

Друга складова ризику ліквідності, як зазначалося вище,
відображає факторну сторону. Її виділення, на наш погляд, обов'язково
для розкриття сутності ризику. Саме вона підкреслює специфічну
природу кожного ризику, в той час, як результативна складова визначає природу ризику взагалі.

Для ризику ліквідності ця факторна сторона укладена в можливості не виконати зобов'язання перед вкладниками і кредиторами через відсутність необхідних джерел або виконати їх з втратою для себе. Як відомо, до таких джерел відносяться:

• високоліквідні активи (готівка в касі і на кореспондентських рахунках);

• ліквідні активи, які швидко можна конвертувати в грошові кошти (цінні папери, позики, терміни яких наступають і т.д.);

• залучення міжбанківських кредитів за сприятливої кон'юнктурі ринку;

• випуск власних цінних паперів для розширення депозитних джерел (депозитні та ощадні сертифікати, векселі);

Для України найбільш важливими із зазначених аспектів є:

1) терміновість потреби в ліквідних коштах (якщо ліквідні кошти необхідні невідкладно, керівництво банку звертається на міжбанківський кредитний ринок або за кредитами Центрального банку, при менш термінової потреби ліквідні кошти можуть бути отримані за допомогою продажу або залучення депозитів.
При цьому не варто забувати про те, що занадто часте використання
кредитів Центрального банку з метою забезпечення ліквідності
і здійснення невідкладних платежів може призвести до посилення контролю за діяльністю комерційного банку);

2) тривалість потреби в ліквідних коштах (тривала потреба в ліквідних коштах може бути покрита за допомогою продажу активів (наприклад, державних цінних паперів), отримання довгострокових кредитів, наданих реклами
банком послуг або припливу коштів від погашення кредитів клієнтами
банку);

3) свобода доступу банку на ринок міжбанківських кредитів, (Великі банки можуть легко отримати позику на грошовому ринку і часто за нижчими цінами, ніж невеликі банки, що також необхідно враховувати при виборі джерел ліквідних коштів);

4) резервні вимоги, що застосовуються до залучаються банком ресурсів, також мають вплив при виборі джерел ліквідних коштів. Так, більш низькі норми резервування по ряду залучаються банком ресурсів можуть визначити вибір джерела
коштів.

Таким чином, неможливість звернутися до того чи іншого джерела без втрат для себе може бути викликана як внутрішніми, так і зовнішніми факторами, що впливають на стан ліквідності конкретного банку.

До внутрішніх факторів ризику ліквідності прийнято відносити: якість активів і пасивів, ступінь незбалансованості активів і пасивів за термінами, сумами і в розрізі окремих валют, рівень банківського менеджменту, імідж банку.
Якість активів виражається в низькій ліквідності, що не дозволяє
своєчасно забезпечити приплив грошових коштів. Якість пасивів обумовлюють можливість непередбаченого,  дострокового відтоку вкладів і депозитів, що збільшує обсяг вимог до банку в кожен даний момент. Незбалансованість активів та пасивів за строками, сумами і в розрізі окремих валют не у всіх випадках становить загрозу ліквідності. Якщо рівень цієї незбалансованості не виходить за критичні точки, і якщо має місце різна спрямованість відхилень у наступні періоди, ризик ліквідності мінімальний.

Рівень і тенденція в незбалансованості активів і пасивів визначають можливість банку її усунути. Вихід за критичні точки і стабільність характеру відхилень створюють небезпеку не впоратися з виниклою ситуацією, відрегулювати свою ліквідну позицію. Якість банківського менеджменту визначає професіоналізм
прийняття рішень як на стадії здійснення окремих операцій
(при видачі позичок, придбання цінних паперів, залучення депозитів
і внесків, здійснення позабалансових операцій) або в процесі структурування балансу в розрізі строків і валют, так і при регулюванні виникли невідповідностей між активами та зобов'язаннями банку (вибір найбільш оптимального джерела погашення зобов'язань банку). Позитивний імідж банку дозволяє йому мати найбільш сприятливі умови залучення і розміщення коштів.

Вищенаведені внутрішні фактори, що зумовлюють виникнення ризику ліквідності, по суті визначають нездатність або зниження здатності банку усунути даний ризик, відбиваючи його якісну природу. Нездатність банку виконати свої зобов'язання перед вкладниками полягає не в самому факті виникнення
невідповідності сум активів і пасивів у розрізі строків і валют, а й рівні і якості цієї невідповідності, що виражається:

• в нездатності або ослабленні здатності фінансувати прийняті на себе зобов'язання за рахунок залучення нових депозитів, отримання кредитів від інших банків, випуску та розміщення власних цінних паперів;

• в нездатності банку реалізувати наявні активи у зв'язку з їх низькою якістю;

• в нездатності менеджменту відрегулювати ситуацію через низького професійного рівня.

Інша група чинників - зовнішні - обумовлюють неможливість або ослаблення можливості банку в даних умовах усунути ризик ліквідності. До таких факторів, як правило, відносяться:

• політична ситуація в країні, яка визначає довіру бізнесу до уряду і суспільства, до банківської системи;

• економічна стабільність в країні, що дозволяє розвиватися
бізнесу і ринкових відносин;

• розвиток ринку цінних паперів та міжбанківського ринку
кредитів;

• стан грошово-кредитних індикаторів (рівень інфляції, процентних ставок, валютного курсу, динаміка цін на фондових ринках;

Дані фактори визначають загальний економічний клімат в країні, що впливає на економічну активність учасників бізнесу, в тому числі комерційних банків, стан ресурсної бази банків, сфери вкладення коштів, ризикованість і прибутковість операцій банків. Таким чином, узагальнюючи результативну і факторну складові
ризику ліквідності, можна наступним чином сформулювати його сутність: ризик ліквідності є ризик зазнати збитків (втратити частина капіталу) внаслідок нездатності або неможливості банку вчасно і без втрат для себе залучити додаткові
фінансові ресурси або реалізувати наявні активи для виконання взятих зобов'язань перед кредиторами та вкладниками. Як зазначалося вище, деякі економісти даний ризик трактують більш широко, називаючи його ризиком незбалансованої ліквідну позицію, тобто привести у відповідність і без втрат для себе обсяг зобов'язань
і джерела їх покриття.

 

Вплив змін в структурі активів і пасивів на рівень процентного ризику

 

Важливою складовою стратегії ризику є розроблення заходів щодо зниження або запобігання ризику. Загалом, для заходів для мінімізації ризику вживається термін хеджування.

Cеред способів зниження процентного ризику слід окремо виділити натуральне хеджування (аналіз Duratіon), методику GAP-менеджменту, а також методи структурного балансування операції з деривативами (штучне хеджування). Окремо зупинимося на методиці GAP-менеджменту.

Так, GAP-менеджмент використовують для оцінювання ризику на короткострокових інтервалах — до 2—5 років. Ця методика концентрує увагу на управлінні чистим доходом у вигляді процен­тів у короткостроковій перспективі і спрямована на стабілізацію або оптимізацію чистого доходу банку.

У процесі аналізу активів та зобов’язань для встановлення контролю над рівнем процентного ризику необхідно всі активи і пасиви банку розділити на чутливі до змін процентної ставки та нечутливі до таких змін.

Актив чи пасив слід оцінити як чутливий до зміни процентної ставки за таких умов:

- дата перегляду плаваючої процентної ставки належить до чітко визначеного часового інтервалу;

- строк погашення настає в цьому інтервалі;

- термін проміжної або часткової виплати основної суми належить до чітко визначеного часового інтервалу;

- протягом визначеного часового інтервалу прогнозується зміна базової процентної ставки (нею може бути, наприклад, облікова ставка центрального банку), яка береться за основу ціноутворення активів чи зобов’язань.

Відповідно до нечутливих активів та зобов’язань відносять такі видатки та доходи, які не залежать від зміни ринкових процентних ставок протягом визначеного часового інтервалу.

Терміном GAP визначають різницю (розрив) між величиною чутливих активів (ЧА) та величиною чутливих зобов’язань (ЧЗ) у грошовому виразі: GAP = ЧА – ЧЗ.

Якщо чутливих до змін процентних ставок активів за кожний період більше пасивів відповідної якості, банк буде мати позитив­ний GAP.

У випадку, коли розмір чутливих до змін пасивів перевищить розмір активів з відповідними характеристиками, банк матиме від’ємний GAP.

На практиці аналіз і оцінювання процентного ризику в межах GAP-менеджменту здійснюються за таким алгоритмом:

- баланс банку поділяється на процентну і непроцентну частину. У першу частину потрапляють усі активи, за якими нараховуються проценти, і всі пасиви, за якими нараховуються (і сплачуються) проценти. При розрахунках використовують тільки процентну частину балансу;

- групування процентних активів і пасивів за строками переоцінки чи погашення, а також за певними часовими інтервалами (доцільно виділити періоди до 1 міс.; 1—3 міс.; 3—6 міс.; 6 міс. — 1 рік; більше одного року);

- розрахунок GAP на різних інтервалах; обчислення показника GAP (як різниці чутливих активів та величини чутливих зобов’я­зань), коефіцієнта GAP (як відношення чутливих активів до чутливих зобов’язань), індексу процентного ризику.

За результатами розрахунків готується звіт про чутливість банку до зміни процентних ставок. Показники GAP нескладно розрахувати, якщо відомі характеристики фінансових інструментів, які формують статті активів і зобов’язань.

Загалом, якщо активи, чутливі до зміни процентних ставок, перевищують чутливі зобов’язання, GAP має додатне значення, у противному разі (тобто якщо чутливі зобов’язання перевищують чутливі активи) — GAP має від’ємне значення.

У ситуації, коли чутливі активи дорівнюють чутливим зобо­в’язанням, маємо нульовий GAP. У цьому випадку маржа банку буде стабільною і не залежатиме від змін процентних ставок на ринку. Відповідно, процентний ризик буде мінімальним, але разом з тим підвищити прибуток внаслідок сприятливих коливань ринкового процента стає також неможливим. Отже, як додатний GAP, так і від’ємний GAP дають банку більший потенціал для зростання маржі порівняно з нульовим GAP.

З іншого боку, за умови, коли процес прогнозування процентної ставки ускладнений або взагалі неможливий, банку варто використати стратегію нульового GAP, відповідно знизивши й процентний ризик.

Професіоналами банківської справи у випадку, коли аналіз доводить, що GAP — позитивний, пропонується кілька варіантів заходів:

· не робити нічого, очікуючи зростання ринкового проценту;

· збільшити обсяг пасивів з перемінними ставками;

· придбати цінні папери з фіксованими ставками або збільшити обсяги кредитування.

За негативного GAP рекомендуються такі заходи:

¨ не робити нічого в очікуванні падіння процентних ставок;

¨ додатково залучити пасиви зі змінними ставками;

¨ не робити вкладень у цінні папери з фіксованими ставками або з фіксованим купонним доходом, зменшити частку таких цінних паперів у портфелі активів.

Головна ідея GAP-менеджменту полягає в тому, що розмір та вид GAP мають бути адекватними змінам процентних ставок:

— якщо значення GAP додатне, зі зростанням процентних ставок маржа зростатиме, і навпаки, у разі зниження процентних ставок маржа зменшуватиметься;

— якщо значення GAP від’ємне, зі зростанням процентних ставок маржа зменшуватиметься, а з їх зниженням — збільшуватиметься.

На другому етапі аналізу необхідно проаналізувати співвідношення чутливих активів і зобов’язань як на певний момент часу (статичний аналіз), так і врахувати певний часовий інтервал (динамічний аналіз). Для цього в кожному з виділених нами інтервалів зіставимо чутливі активи і чутливі зобов’язання і обчислимо коефіцієнт GAP:

Коефіцієнт GAP = Чутливі активи / Чутливі зобов’язання.

По всіх інших часових інтервалах, окрім інтервалу до 1 місяця, також маємо значення коефіцієнта GAP, що перевищує 1, і це означає, що GAP додатний. На інтервалі до 1 місяця знову, як і при розрахунку GAP, отримаємо від’ємне значення GAP.

Кумулятивний GAP вираховується як алгебраїчна сума GAP у кожному з періодів. Іншими словами, він являє собою різницю між загальним обсягом чутливих активів і зобов’язань, які протягом часового інтервалу можуть бути переоцінені.

Відношення кумулятивного GAP у кожному періоді до розміру працюючих активів дає змогу розрахувати індекс процентного ризику у відсотках:

Індекс процентного ризику = Кумулятивний GAP /
/ Працюючі активи × 100.

Індекс процентного ризику показує, яка частина активів (якщо GAP > 0) чи пасивів (якщо GAP < 0) наражається на ризик зміни процентної ставки, може змінити свою вартість і вплинути на розмір банківського прибутку. За рахунок установлення граничного значення індексу процентного ризику банк може обмежити рівень процентного ризику до прийнятних розмірів.

Як метод управління GAP використовується дюрація (або тривалість) портфеля. Показник дюрації вимірює середньозважений за вартістю строк погашення фінансового активи. Водночас, дюрація вимірює ще й чутливість активів до змін процентних ставок.

Для розрахунку показника дюрації необхідно обчислити серед­ньозважений строк погашення для кожного фінансового інструменту, зважити кожний розрахований показник за ринковою вартістю та знайти суму всіх здобутих показників, яка й становитиме середньозважений строк погашення портфеля в цілому.

Аналіз тривалості (дюрації) базується на використанні тривалості як показника процентного ризику портфеля активів і зобо­в’язань. Суть даного методу полягає в тому, що портфель фінансових інструментів формується у такий спосіб, щоб конкретний цільовий показник був найменш чутливим до коливань процентних ставок. Вибір такого цільового показника залежить від стратегії конкретного комерційного банку: це може бути розмір прибутку або, наприклад, співвідношення чистого прибутку до вар­тості активів. Окрім вибору цільового показника, аналіз дюрації передбачає наявність точної інформації про структуру активів і зобов’язань, їх строки, відповідні ринкові ставки дохідності.

Методика аналізу дюрації є інструментом інвестиційного аналізу і призначена для оцінки та управління процентним ризиком. Ця методика може бути використана банком для оцінки, а у разі потреби і для зниження процентного ризику через формування структури банківського балансу не довільно, а за певними принципами та правилами.

Дюрація, або середньозважений строк погашення, — це міра приведеної вартості окремого фінансового інструменту, що показує середню тривалість періоду, протягом якого всі потоки доходів за цим фінансовим інструментом надходять до інвестора. Показник дюрації найчастіше використовується для аналізу боргових цінних паперів з тривалими термінами обігу, хоча сфера його застосування значно ширша.

Дюрація цінного папера обчислюється за формулою Ф. Ма­куолі і є відношенням приведеної вартості суми всіх очікуваних потоків доходів за цінним папером, зважених за часом надходження, до його ринкової ціни:

,

де D — дюрація цінного паперу;

S_i — очікувані потоки процентних доходів у і -й період ();

і — періоди проведення виплат;

п — загальна кількість періодів;

d — ставка дисконтування;

N — номінальна сума боргу;

р — ринкова ціна цінного папера.

Обчислений у такий спосіб показник дюрації дає змогу враховувати всі основні чинники, які впливають на чутливість боргового цінного папера до зміни ринкових ставок, а саме: період обігу, розмір купонного доходу, графік купонних платежів, поточну дохідність цінного папера, номінальну суму боргу.

Отже, дюрація є відносною мірою чутливості боргового інстру­менту до зміни процентних ставок. Іншими словами, дюрація показує період, через який банк зможе повернути кошти, витрачені на придбання цього інструменту (цінного папера), і вимірюється в роках. Дюрацію слід відрізняти від номінального строку обігу фінансового інструменту, який показує тривалість періоду від виникнення зобов’язання до його повного погашення.

У цілому метою імунізації є захист балансу від будь-яких змін ринкових процентних ставок протягом певного зафіксованого періоду (планового горизонту). Стосовно банківської діяльності зміст цього методу зниження процентного ризику полягає в підборі та включенні до складу портфелів таких фінансових інструментів, які дають змогу мінімізувати чутливість різниці між вартістю активів та зобов’язань банку до зміни процентних ставок на ринку, а отже, захищають банківський капітал від впливу процентного ризику. Це означає, що переоцінка активів і зобов’я­зань, які змінюють свою вартість у разі зміни процентних ставок, відбувається в установленому порядку. Але відповідно підібрана структура балансу дає змогу досягти того, щоб результати переоцінки однаково відбилися на вартості обох сторін балансу і не мали негативного впливу на капітал банку. Таким чином, у процесі переоцінки підсумок (валюта) балансу може збільшитись або зменшитись, але за умови створення імунізації вартість капіталу банку залишиться стабільною.

Теоретично, фіксація процентних ставок за всіма операціями банку протягом планового горизонту може вважатися ідеальною моделлю імунізації балансу, адже в такому разі зміна ринкових ставок не потягне за собою зміни вартості ні активних, ні пасивних статей балансу. Зрозуміло, що таку ситуацію слід визнати недосяжною в практичній діяльності банків. Це пояснюється тим, що зафіксувати всі ставки протягом більш-менш тривалого періоду не має змоги жоден банк, хоча б через існування так званих «коротких» грошей, тобто проведення короткострокових операцій, здійснюваних кожного разу під ставку, яка склалася на ринку на момент операції.

Отже, головне завдання в процесі імунізації банківського балансу полягає в підборі такої комбінації активів і пасивів, яка дає змогу балансу в цілому стати нечутливим до змін ринкових ставок. При цьому окремі статті балансу залишаються чутливими до зміни параметрів ринку, але результати переоцінки активів та зобо­в’язань взаємно погашаються.

Як відомо, вартість активів перевищує вартість зобов’язань на величину капіталу банку. Тому точніше співвідношення між дюрацією активів та зобов’язань банку описується за допомогою моделі:

,

де D _А — зважений за вартістю надходжень строк погашення (дюрація) активів;

D_L — дюрація зобов’язань;

L — загальний обсяг зобов’язань;

А — обсяг активів.

Зазначимо, що оскільки відношення зобов’язань до активів має бути меншим за одиницю, то із наведеного співвідношення випливає, що дюрація портфеля активів має бути коротшою за дюрацію портфеля зобов’язань. Тобто незалежно від напряму зміни процентних ставок активи банку мають переоцінюватися швидше, ніж зобов’язання.

Зауважимо, що добір дюрації портфелів, тобто всієї сукупності балансових позицій, утворює макрохедж лише в тому разі, коли приведена вартість активів дорівнює приведеній вартості зобо­в’язань. Ситуація, коли активи і пасиви банку повністю збалансовані як за середньозваженими строками погашення, так і за приведеними вартостями, створює імунізацію балансу й означає захист від будь-яких змін процентних ставок у межах планового горизонту, який за тривалістю дорівнює дюрації. Добір середньозважених строків погашення може здійснюватись також у межах окремих балансових статей активів та пасивів, утворюючи мікрохедж, який частково захищає від процентного ризику.

Із наведених вище залежностей випливає, що чим більша різниця між дюрацією активів та дюрацією зобов’язань банку, тим чутливішою до коливань процентних ставок на ринку буде чиста вартість банківської установи, тобто величина акціонерного капіталу. За умови, коли дюрація зобов’язань істотно коротша порівняно з портфелем активів, капітал банку зростатиме зі зниженням ринкових ставок і зменшуватиметься з їх підвищенням.

Загальне правило управління процентним ризиком:

— за наявності додатного розриву між дюраціями активів і зобов’язань (DА > DL) вартість капіталу зростатиме в разі підвищення ставок на ринку і зменшуватиметься зі зниженням процентних ставок;

— якщо розрив від’ємний (DА < DL), то підвищення ставок спричинить скорочення капіталу, а їх зниження — збільшення капіталу.