Основи теорії музичного виховання дітей

Теоретичні основи курсу.

Теорія музичного виховання дитини розглядається як система наукових знань і понять про закономірності керування музичним розвитком дитини, виховання морально-естетичних почуттів в процесі залучення її до музики.

Як система наукових знань теорія музичного виховання входить до загальної, більш складної системи педагогічних наук і займає в ній своє відносно самостійне місце.

Зміст теорії музичного виховання будується на основі естетики, яка розкриває особливості художньо-образного засвоєння світу, реалістичну сутність музичного мистецтва; музикознавства - науки про характерні ознаки музичної мови; етики - науки про основи моралі в цілому і шляхи збагачення моральних почуттів в процесі засвоєння музичного досвіду.

Психологічні основи дозволяють визначити вікові особливості і відповідно їхні можливості залучення до музики, індивідуальну своєрідність їхніх музичних переживань і здібностей. І нарешті, без опори на загально педагогічні основи не можна обґрунтувати зміст теорії музичного виховання.

Теорія музичного виховання безпосередньо входить до дошкільної педагогіки, тому що вона присвячена музичному вихованню дитини до 6-7 років. Точніше, це область естетичного виховання, закономірності якої розповсюджуються на всю художню діяльність дитини, в тому числі і музичну. Разом з тим теорія музичного виховання характеризується відносною самостійністю, тому що тут діти залучаються до спеціального музичного досвіду.

Естетика - методологічна основа теорії естетичного (а отже, музичного) виховання.

Наукове і естетичне пізнання світу, хоча і відрізняється за деякими ознаками, в цілому відбувається за загальними законами, єдиним діалектичним шляхом.

Естетичний спосіб відображення світу завжди пов'язаний з пізнавальною і практичною діяльністю людини. В процесі трудового засвоєння дійсності розвивається творчість людини, яка діє за законами краси. В процесі праці зародилось і мистецтво.

Мистецтво - це спосіб відображення дійсності. Через зображення типових явищ людських характерів, їхнє зіткнення, явищ природи і праці виявляється картина суспільства.

Мистецтво завжди оперує художніми образами і доступне безпосередньому сприйняттю, оскільки мова мистецтва - це слово, звуки, кольори, форми. В своїх сполученнях наочно і образно малюють вони думки і почуття людини, її поведінку і вчинки. Витвори мистецтва не є дзеркальним відображенням життя. Художні образи створюються завжди через призму світовідчуття їхнього творця: художника, композитора, письменника. Ось чому твори мистецтва завдяки єдності свого змісту і форми так глибоко і сильно впливають на свідомість, на емоційне сприйняття людини.

Естетика розглядає не тільки сутність об'єктивно існуючого прекрасного в житті, в мистецтві. Вона вивча є, особливості і способи суб'єктивного відображення прекрасного в навколишній дійсності. Особливості цього відображення носять конкретно-почуттєвий характер і складають специфіку естетичної свідомості.

Особливе місце в теорії естетичного виховання займає музична естетика, яка розкриває специфічні особливості мистецтва музики, яке відбиває життєві явища в музичних образах.

Поняття «музичний образ» відрізняється від поняття образа в його психологічному значенні (як уявлення предмета, явища, які раніше сприймалися, але в даний момент відтворюються по пам'яті).

Музичний образ твору - це комплекс виразних засобів, які впливають на слухача своїм конкретним звучанням. Особливо важливу роль відіграє мелодія, вона найбільш яскраво передає основну думку, почуття. Образ збагачується і іншими елементами музичної мови - ладо гармонійним складом твору, його темповими і динамічними нюансами, прийомами викладення музичної думки, структури самого твору.

Музика сполученням своїх виразних засобів створює художній образ, який визиває асоціації з явищами життя, з переживаннями людини. Наприклад, стрімка мелодія, майже буквально передає політ джмеля. Сполучення виразних засобів музики з поетичним словом, з сюжетом (в програмному творі), з дією (в спектаклі) робить музичний образ конкретним, зрозумілим. Але навіть якщо інструментальна п'єса не має програмової назви, не супроводжується літературним текстом, можна сприйняти, відчути, уявити зміст музичного образа.

Багато музикознавців (Асаф'єв, Тюлін, Кремльов, Медушевський) говорять про подібність словесної і музичної мови. Схожість ця в інтонаціях, в русі, в розподілі цього руху (паузи, фрази, речення). Інтонаційна природа музики, її живий процес - схвильований або спокійна розповідь, переривчаста або плавна оповідь, своєрідні запитання, відповіді, скрики - все це поєднує музичну і словесну мову. Безпосередньо з музичним образом, який виражений комплексом музичних засобів, пов'язані поняття виразності і зображувальності в музиці.

Якщо в музичному творі виражається сум або радість - вони завжди зовнішньо оформлені в інтонації, ритмі, гармонії, отже, існує тісний зв'язок виразної і зображувальної функції мистецтва.

 

Виразний зміст творів має бути «зображений», має втілюватися у відповідні конкретні інтонаційні звороти, мотиви з притаманною їм мелодичною лінією, ритмом, ладо гармонійною структурою. Зображувально-виразні засоби музичної мови в її розвитку оформлюють музичні образи. Освоєння цієї мови - шлях залучення до емоційно-образного змісту музики.

Отже, провідні положення естетики - методологічної основи теорії естетичного виховання - дозволяють відпрацювати струнку класифікацію музичних дисциплін, яка охоплює всі розділи теорії музичного виховання.

Музикознавство - одна з основ теорії музичного виховання, наука, яка розкриває закономірності і особливості музики як особливої форми художнього засвоєння світу в її історичному становленні і розвитку.

Музикознавство має два основних напрями:

v історичний (загальна історія музики, музика різних країн і народів, музична література та ін.),

v теоретичний, який розпадається на ряд взаємопов'язаних дисциплін: загальна теорія музики, мелодика, ритміка, гармонія, поліфонія, вчення про музину форму і т.д.

До теоретичного музикознавства належать виконавство (фортепіанна педагогіка, хорознавство) і сольфеджіо.

Музично-історичні знання освітлюють шляхи виникнення і становлення музичного мистецтва на різних етапах історії. Кожний суспільний устрій багато в чому визначає особливості розвитку музичної культури. Нові покоління композиторів використовують в своїй творчості традиції, які склались і разом з тим проявляють новаторство, забезпечуючи поступальний рух музичного мистецтва. Ось чому важливим є вивчення творчого шляху композитора, індивідуальної своєрідності його творів.

При вивченні музичної літератури характеризується не тільки творчість і твори окремих композиторів, але і музична культура різних епох, вивчається народна творчість у всій своєрідності її музичної мови, вирішується проблемний підхід до вивчення різних стилів, видів і жанрів музичного мистецтва. Наприклад, вивчаються особливості камерної музики, хорового мистецтва, симфонічного жанру, балету, опери.

Можна відмітити і сучасну тенденцію при вивченні музичних форм, яка передбачає не тільки всі специфічні особливості мелодичної, ладо гармонічної і ритмічної структури твору. Головне - підкреслити його емоційно-образний зміст, особливості розвитку музичних образів, комплекс виразних засобів.

Композитор Кабалевський говорить про велике значення цілісної характеристики музичних творів. Важливо не тільки розібрати (проаналізувати) їхню структуру, форму, фактуру, але і показати, як загальна ідея втілюється музичними засобами, в яких умовах створювався твір, тобто наблизити його до реального життя.

Кабалевський такий аналіз називав «біографією художнього твору». «Музичний твір, як і все народжене і яке живе, має своїх «батьків». Батьки ці - композитор і життя».

Але прозвучати твори можуть тільки в тому разі, якщо будуть виконані.

Виконання творів вимагає від слухача певної слухової культури. Не
кожний вміє чути музику, хоч кожний її слухає. Особливо важливим є
розвиток слуху.

Навчальна дисципліна, яка сприяє розвитку музичного слуху – сольфеджіо.

В сучасних умовах сольфеджіо розглядають як  систему розвитку музичного слуху. Основою для побудови цієї системи є слуховий аналіз особливостей музичної мови, і проходить він в різних формах.

За Мясоєдовим, сучасне сольфеджіо передбачає 4 основні форми роботи:

Ø власне сольфеджування,

Ø інтонаційні вправи,

Ø слуховий аналіз,

Ø диктант.

Дамо їм коротку характеристику:

- сольфеджування скероване на слухове усвідомлення видимого в нотному записі, тобто спів по нотах;

- інтонаційні вправи переслідують мету розвитку чистої інтонації при сольфеджуванні, співі, інтонуванні акордів, інтервалів, що, в свою чергу допомагає засвоєнню теоретичних знань;

- слуховий аналіз передбачає розвиток свідомого сприйняття;

- диктант - форма розвитку координації всіх слухових навичок і теоретичних знань.

 

В практиці саме комплекс форм забезпечує різносторонній розвиток музичного слуху.

В теоретичному напрямку музикознавства виокремлюється музичне виконавство, присвячене розробці як загальних проблем, так і окремих, пов'язаних з різними видами виконавства: фортепіанного, скрипкового, вокального, хорового. Кожний з цих видів має свої традиції, методи.

Для теорії музичного виховання дітей особливе значення мають основи хорознавства, тому що навчання співам займає значне місце в їхньому музичному вихованні.

Хорознавство скероване на вивчення особливостей хорових творів, а також на встановлення найбільш ефективних способів керування хором. Проблеми хорознавства розробляються на основі узагальнення вікового досвіду хорового співу. Відомі диригенти-хоровики Чесноков, Пігров, Соколов створили теорію хорознавства. Результати їхніх творчих пошуків допомогли побудувати науку, яка вивчає стилі, види хорових творів, закономірності їхньої побудови, а також основи хорового виконавства, типи хорів і основи диригування ними.

В залежності від складу виконавців хори поділяються на однорідні (чоловічі, жіночі, дитячі) і мішані. Хорове виконавство вимагає від співаків оволодіння системою навичок - вокальних і хорових.

Вокальні навички забезпечуються взаємодією звукоутворення, дихання і дикції. Ці навички називаються вокальними, оскільки від особливостей голосового апарату кожного виконавця, від вміння ним користуватися залежить індивідуальна якість співу.

При звуковилученні потрібне вміння користуватися так званим співочим диханням (глибокий, безшумний вдих, поступовий видох), дикцією (рухливість артикуляційного апарату, різноманітна вимова голосних і приголосних, вимова тексту при тихому і гучному співі). В результаті правильної координації дикції, дихання і звукоутворення з'являється природне вільне звучання. Якість хорового співу залежить від володіння різними прийомами звуковедення (протяжне, відривчасте, рухливе), основними тембрами хорової звучності в залежності від стилю і характеру твору.

Хорові навички - це колективні способи дій, які залежать від узгодженості виконавця, ансамблю і строю.

Ансамбль - це узгодженість всіх виразних засобів при виконанні хорового твору. Він забезпечується дотриманням єдиного характеру звукоутворення, точним виконанням ритмічного малюнку, одночасним підсиленням, ослабленням сили звуку, одночасним початком і закінченням співу і урівноваженням звучання окремих партій голосів.

Стрій - це навички чистого інтонування в різних умовах: в одноголосному, багатоголосному хорі з інструментальним супроводом і без нього.

Ритміка - як один з навчальних предметів музично-теоретичних дисциплін займає дещо особливе місце. Ритміка в навчанні носить прикладний, опосередкований характер. Засвоєння музично-теоретичних знань відбувається в процесі сприйняття твору, а його емоційно-образний зміст безпосередньо відбивається в русі дітей.

Ритміка як навчальна дисципліна отримала широке розповсюдження на порозі XX століття. Вклад в теорію і методику музичного виховання вніс швейцарський музикознавець і композитор Далькроз, висунувши ідею використання руху як засобу формування музикальності і залучення учнів до теорії музики.

Основна мета предмета - сформувати сприйняття музичних образів і здібності виражати їх у русі.

Музичні образи втілюються комплексом засобів, серед яких для вираження емоційного змісту музики мають значення структурна побудова твору, темпові, динамічні, регістрові, метро- ритмічні особливості. Отже, рух використовується як спосіб активізації музичного сприйняття, розвитку емоційного відгуку на музику.

Іншою складовою музичної дисципліни «Ритміка» є рухи, які відображають характер музики. Рухи - це область фізичних вправ, хореографії, драматизації, але загальним для всіх рухів повинна бути емоційна виразність і ритмічність. В рухах відбиваються характер і настрій кожного твору, і чим синхроннішими є музика і рух, тим вища якість ритмічних рухів.

Рух, подібно до музики, розміщується у часі. У відповідності з музичним ритмом змінюється характер рухів, їх напрям і форма, розгортається той чи інший малюнок танцю, вправи. Контрастність і повторність побудов музичних творів визивають за аналогією контрастний характер рухів, або їхню повторюваність. Ритмічні малюнки, акценти легко відтворюються рухами рук, ніг. Динамічні, темпові зміни легко ведуть за собою різний ступінь напруженості і швидкості рухів, зміну їхньої амплітуди і напряму.

Особливо важливою є ритміка для теорії музичного виховання дітей, оскільки вона не тільки задовольняє потребу дітей в русі, в цікавих ігрових діях, але і розвиває емоційне сприйняття музики.

Розкриті вище основи теорії музичного виховання виступають в своїх різних аспектах (дисциплінах) і безпосередньо змикаються з музичною естетикою.

Психофізіологія - наука, яка лежить в основі всіх галузей педагогіки, в тому числі теорії музичного виховання.

Психофізіологічні основи теорії музичного виховання можуть бути розглянуті з різних позицій. В даному випадку важливо охарактеризувати найбільш загальні закономірності психічного розвитку дитини з огляду на використання у вихованні і навчанні музичної діяльності.

Широко відомими є результати спеціального дослідження Теплова "Психологія музичних здібностей". Вивченню проблем психічного розвитку дитини присвячені численні дослідження видатних вчених Виготського, Леонтьєва, Гальперіна, Рубінштейна, Ельконіна, Запорожця, Ананьєва, Мясищєва.

Що ж визначає психічний розвиток дитини? Кожний індивід набуває досвід матеріальної і духовної культури. В процесі цього набуття відбувається не просто накопичення досвіду, а розвиток різних якостей і здібностей особистості. Засвоєння досвіду відбувається в умовах активної діяльності - ця обставина і забезпечує різнобічний розвиток дитини.

Чи означає це, що ми недооцінюємо природні задатки? Мова про те, що саме є рушійною силою розвитку. Запорожець про це пише так:"вивчення ролі природжених властивостей організму і його становлення є необхідною умовою, але не рушійною причиною процесу, який розглядається. Воно створює анатомо-фізіологічні передумови для формування нових видів психічної діяльності, але не визначає ані їхній зміст, ані їхню структуру".

Суспільне середовище - джерело психічного розвитку дитини. Засвоюючи досвід, вона переходить від одного ступеня пізнання до іншого.

Перед дитиною виникають нові задачі, протиріччя, які вона має пройти. Ці протиріччя і є рушійною силою психічного розвитку.

В керівництві розвитком дітей особливу роль відіграють дорослі. Вони відбирають певний об'єм знань, навичок, встановлюють способи дій, які мають засвоїти діти. На різних етапах психічного розвитку дитини між нею і її однолітками, між нею і дорослими змінюються характер взаємин і види діяльності. Таким чином, соціальне середовище - спілкування з дорослими, активна діяльність самої дитини сприяють успішному її розвитку.

Всі ці проблеми мають безпосереднє відношення до теорії музичного виховання і розвитку дитини.

Не можна обійти питання матеріальних передумов формування здібностей, в тому числі і музичних.

Зовнішні впливи, пов'язані з музикою, викликають реакцію не тільки слухового рецептора, але і всього організму в цілому. Павлов, Бехтєрєв відмічали, що це відбувається з огляду на силу впливу музики на центральну нервову систему. Бєхтєрєв підкреслював, що встановлення причин і механізмів впливу музики на організм дає знання того, як викликати або послабити збуджений стан.

Для успішного оволодіння музичною діяльністю мають значення природні задатки, які, однак, обертаються на здібності тільки в умовах активного залучення до музичного досвіду.

Перш за все це побудова слухового аналізатора і його функціональні прояви. Гострота слуху і тонкі розрізнення є основою для сприйняття, запам'ятовування і відтворення звуків різної висоти, різної тембрової забарвлення, особливим образом організованого в часовому і ладовому відношенні. Якщо побудова слухового аналізатора є природним задатком, то всі наступні якості формуються в діяльності, яка організується дорослим, і навіть такі, як названі вище: гострота, тонкощі характеризують набуті властивості слуху. Так, на основі природних даних слухового аналізатора формуються здібності.

В психології висловлюється думка про те, що у людей, обдарованих в музичному відношенні, існують специфічні особливості в побудові слухового аналізатора і в його функціонуванні. Якщо резонуючий апарат внутрішнього вуха від природи побудований добре, то у людини виникає можливість більш точної диференціації і відтворення музичних звуків. Останнє залежить від стану коркових відділів слухового аналізатора. Встановлено, що окремі дефекти цього аналізатора визивають певні порушення слухових відчуттів.

Стан органів слуху, голосового і моторного апарату знаходиться в певній залежності від їхнього функціонування 3 огляду на це існує лише відносна стабільність музичних задатків. Звичайно, і слуховий аналізатор, як провідний в музичній діяльності, і рука, така важлива для професії піаніста, скрипаля, морфологічно не змінюються. Але шляхом вправ рука піаніста розтягується, стає більш придатною для виконання важких пасажів, а слуховий апарат удосконалюється функціонально. Таким чином, природні задатки розвиваються в процесі певної діяльності. В дошкільному дитинстві вони знаходяться ще в стадії становлення, і повноцінність їхнього достигання також залежить від навколишніх життєвих умов.

В будь-якій виконавській діяльності формуються спеціальні здібності, в основі яких лежать особливі анатомо-фізіологічні задатки. Так, для співу важливою якістю є побудова голосового апарату, рухливість піднебіння, довжина і товщина голосових зв'язок. При нормальній побудові голосового апарату, завдяки його своєрідності одні є безголосими, інші - прекрасні співаки. Але при наявності окремих природних даних потрібна чимала праця для того, щоб сформувати співочий голос.

Функціонування моторно-рухового апарату позитивно впливає на поставу дитини, на координацію його рухів. Відомі позитивні результати, яких досягають шляхом вправляння у танці, в грі на інструментах, особливо в той період, коли організм дитини найбільш пластичний.

У кожної людини сполучення природних задатків є різноманітним. Але, очевидно, перетворення їх в здібності відбувається лише в результаті зовнішніх педагогічних впливів. Формування здібностей дитини відбувається під безпосереднім керівництвом дорослого, який залучає дитину до різних видів діяльності. Засвоєння необхідного досвіду відбувається шляхом активних дій дітей. Лише в цьому випадку розвиток здібностей проходить успішно.

Залучення дитини до музики починається вже з перших місяців її життя. Період дошкільного дитинства - пора розвитку особистості дитини, саме в цей період найбільш доцільно здійснювати музичне виховання.

Дані психофізіології є основою для вирішення важливих проблем, пов'язаних з теорією музичного виховання. Вони дозволяють визначити рушійні сили музичного розвитку дитини, оцінити роль її природних задатків, на основі яких відбувається розвиток музичних здібностей. Психологія допомагає усвідомити індивідуальні і вікові особливості музичних переживань і проявів дітей, обґрунтовує провідну роль навчання в розвитку різних музичних здібностей.

Отже, дана коротка характеристика основ наук, які, знаходячись в тісному взаємозв'язку, складають теорію музичного виховання.