Поняття кримінального покарання та характеристика його видів

Вирішення питання про покарання залежить не лише від побудови самої системи покарань, а головним чином від того, за яких умов державного життя, духовних і матеріальних сил держави і народу здійснюється організація каральної діяльності та під впливом яких факторів перебуває державна влада, що організує і проводить таку діяльність.

 

Основною тенденцією боротьби зі злочинністю, особливо в умовах переходу до ринкової економіки, спаду виробництва, зниження життєвого рівня людей, має бути, з одного боку, більш жорстка каральна діяльність щодо насильницької злочинності, тяжких і особливо тяжких злочинів з боку мафіозних і корумпованих злочинців, а з другого - пом'якшення покарання щодо злочинів невеликої та середньої тяжкості.

 

Досягти встановленої кримінальним законом мети покарання можливо лише за різноманітності видів покарання, що дає змогу суду в кожному конкретному випадку при визначенні винній особі покарання застосовувати принцип індивідуалізації та справедливості відповідальності. При цьому в законі чітко визначено вид кожного покарання, його підстави й умови, розмір, порядок та межі застосування. Примусові заходи боротьби зі злочинністю позбавлені таких видів покарань, які несуть у собі заподіяння засудженому тілесних ушкоджень, фізичних страждань, приниження честі і гідності засудженого.

 

У ст. 51 КК визначено систему покарань та дано перелік покарань, що можуть застосовуватися до осіб, які вчинили злочин. Перелік видів покарань, якій дано у цій статті, є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.

 

Система покарань - це визначені у кримінальному законі види покарань, які розташовані відповідно до ступеня їхньої тяжкості (суворості). В основу побудови системи покарань раніше діючого КК України 1960 року було покладено критерій їх порівняльної тяжкості за традиційним низхідним принципом - від більш суворих до менш суворих видів покарань. Цей принцип деякою мірою орієнтував суд на застосування більш суворих видів покарань.

 

 

Інший, більш гуманний принцип (від найменш суворого до найбільш суворого виду покарання) має система Кримінального кодексу України 2001 року. Такий підхід до створення системи покарань свідчить про подальший розвиток принципів гуманізму і справедливості покарання. Така система певною мірою є орієнтиром для судів стосовно того, що суд лише за неможливості (виходячи з обставин справи і особистих властивостей винного) застосувати більш м'який вид покарання має застосовувати більш суворий вид покарання.

 

Характерними ознаками системи покарань є те, що вона: а) включає вичерпний перелік видів покарань, і лише ним має керуватися суд при визначенні покарання; б) визначає розміщення видів покарань залежно від тяжкості кожного з них; в) допускає в деяких випадках перехід (заміну) від одного виду покарання до іншого, більш м'якого виду покарання (ст. 69 КК); г) передбачає певне співвідношення видів покарань між собою. Види покарань поділяються на три групи: 1) основні покарання; 2) додаткові покарання; 3) покарання, що можуть призначатися як основні, так і додаткові.

 

Основні покарання - це ті покарання, які можуть застосовуватися лише самостійно і не можуть бути приєднані (за винятком складання різних покарань за ст. 72 КК) до інших покарань.

 

До основних покарань, визначених у ч. 1 ст. 52 КК, належать: громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

 

Додаткові покарання - це ті покарання, які можуть застосовуватися разом з основними, вони лише доповнюють основні покарання. Так, додатковими покараннями визнають (ч. 2 ст. 52 КК): позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу; конфіскація майна. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу не передбачені у санкціях статей Особливої частини КК. Вони можуть застосовуватися за наявності умов (при засудженні за тяжкий чи особливо тяжкий злочин), передбачених ст. 54 КК.

 

До покарань, які можуть застосовуватися як основні, так і додаткові, належать: штраф; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч. 3 ст. 52 КК).

 

В юридичній літературі покарання поділяються ще на кілька груп: на покарання, пов'язані з позбавленням волі, і покарання, не пов'язані з позбавленням волі; за суб'єктом - на загальні покарання (застосовуються до будь-яких засуджених) і спеціальні (застосовуються до обмеженого кола осіб, наприклад, військовослужбовців строкової служби - направлення у дисциплінарний батальйон, позбавлення військового звання тощо) Покарання залежно від тривалості впливу на засудженого поділяються: на строкові, що передбачають мінімальний і максимальний строки, на які вони можуть бути призначені; разові (штраф, конфіскація майна).

 

За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, яке, за загальним правилом, передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених Кримінальним кодексом.

 

Наприклад, за умисне вбивство з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК) суд має призначити винному, крім основного покарання, ще й додаткове покарання - конфіскацію майна. За привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, якщо вони вчинені в особливо великих розмірах або організованою групою, суд має застосувати до винного основне покарання - позбавлення волі та два додаткових покарання - позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю та конфіскацію майна (ч. 5 ст. 191 КК). Аналогічні санкції передбачені за злочини, які виписані, наприклад, у ч. 2 ст. 306 та ч. 3 ст. 312 КК.

 

1 30. Види співучасників злочину

У ст. 19 дається визначення окремих видів співучасників: виконавця, організатора, підмовника і пособника. В основу такого розподілу покладено об'єктивні критерії — ступінь і характер участі кожного з них у вчиненні злочину. Ступінь участі — це інтенсивність діяння кожної із осіб, які діють спільно, щодо виконання своєї ролі в учиненні злочину. Характер участі визначає функціональну роль кожного співучасника в спільному злочині. У певних випадках при одній і тій самій функціональній ролі особи може бути різна ступінь її участі у вчиненні злочину. Наприклад, в одному випадку пособник в розкраданні майна порадив виконавцю "найкращий" спосіб вчинення шахрайства,^ в іншому — пособник не лише запропонував "найкращий" спосіб вчинення своєї ролі в учиненні злочину. 265 Наприклад, в одному випадку пособник в розкраданні майна порадив виконавцю "найкращий" спосіб вчинення шахрайства, в іншому — пособник не лише запропонував "найкращий" спосіб вчинення шахрайства, але й дав виконавцю "ляльку", яку той використав при заволодінні майном потерпілого. У цих двох випадках функціональна роль одного і другого пособників однакова, проте ступінь їх участі у злочині різний. Головною ознакою, за якою вирізняють виконавця, організатора, підмовника і пособника слід вважати характер дій, які вчиняє кожен із них і які створюють об'єктивну сторону складу злочину кожного із співучасників, що і є основою поділу співучасників на види. У теорії кримінального права щодо конструкції співучасті у злочині та підстав кримінальної відповідальності співучасників існує два погляди. За одним з них — співучасть має акцесорну (необов'язкову, підпорядковану, підрядну) природу, оскільки склад злочинів за співучасті виконується безпосередньо виконавцем, всі інші співучасники сам склад злочину не виконують. Тому співучасники відповідають за дії спільні з тими, які здійснив виконавець злочину. Відповідно до іншого погляду співучасть — це самостійна інституція Загальної частини кримінального права, її норми регулюють відповідальність особливої групи співучасників: організатора, підмовника і пособника злочину; підставою відповідальності кожного співучасника є не дії виконавця, а дії, вчинені співучасником особисто. Звичайно, відповідальність організатора, підмовника і пособника визначається залежно від дій виконавця злочину. Дії виконавця злочину за співучасті є складовою зусиль співучасників злочину. Однак така залежність виявляється лише в тому, що в діях співучасника склад закінченого злочину буде мати місце за наявності складу закінченого злочину в діях виконавця'. Цей погляд є пануючим у науці кримінального права. Виконавцем злочину визнається, перш за все, особа, яка безпосередньо виконала злочин. Виконавець — це особа, дії якої містять склад конкретного злочину, передбаченого Особливою частиною кримінального закону. Такою особою є той, хто безпосередньо спричинив злочинний результат. Водночас злочин вважається виконаним особою і nw"01"13""'"16 wa''- ^РЧОК Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. — К., 1986. — С. 156—187. 267 тоді, коли вона вчинила його не власноруч, а використавши для цього іншу особу, яка через малолітство, розумову відсталість, психічну хворобу та з інших причин не могла розуміти характеру і значення дій, що нею вчинялися. У цих випадках мова йде про так зване посереднє виконання злочину. Посереднє виконання буде і в тому разі, коли злочинні дії вчинені в результаті фізичного або психічного насильства, яке обумовило стан крайньої необхідності, наприклад, внаслідок загрози заподіяти особі смерть, якщо вона негайно не вчинить крадіжку. В такому разі особа, яка застосовує насильство, підлягає відповідальності як виконавець за посереднє вчинення крадіжки. Особа ж, яка фактично вчинила крадіжку, кримінальній відповідальності не підлягає, оскільки вона діяла в умовах крайньої необхідності. Як виконавець за посереднє виконання злочину має відповідати начальник, який віддав підлеглому злочинний наказ або розпорядження про вчинення злочину. Особливість цього виду посереднього виконання злочину полягає в тому, що підлегла особа, яка виконує обов'язковий для неї наказ або розпорядження начальника, не підлягає кримінальній відповідальності, якщо вона не знала і не могла знати

про злочинну мету особи, яка віддала наказ чи розпорядження. Організатором визнається особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. Організатором є особа, яка не тільки викликає в інших осіб бажання вчинити злочин, але й об'єднує їх, розробляє план вчинення злочинних дій, розподіляє ролі між учасниками злочину або здійснює безпосереднє керівництво вчиненням злочину як ватажок, розпорядник діяльності, спрямованої на досягнення злочинного результату. Цьому може сприяти сукупність всіх вказаних видів організаторської діяльності або лише деякі із них за умови, що вони породжують у певних осіб рішучість діяти відповідно до заздалегідь розробленого плану. Діяльність організатора може бути спрямована на вчинення окремого злочину (наприклад, вбивства) або пов'язана з утворенням злочинної організації. Відповідальність за організаторську діяльність передбачена також і як самостійний злочин (див. статті 69, 69', 71, 209, 2294, 229"). Підмовником відповідно до ч. 5 ст. 19 вважається особа, яка схилила до вчинення злочину. Діяльність цього співучасника характеризується тим, що він свідомо викликає у 268 іншої особи рішучість або зміцнює намір вчинити злочин, який виник у неї раніше. Підмовництво може здійснюватися різними способами і в різних формах. Це фізичний або психічний примус, підкуп, наказ, доручення, умовляння, прохання, обман тощо. Це можуть бути і жести, якими підмовник виражає і передає свою думку і бажання тому, кого схиляє до вчинення злочину. Такі жести прийнято називати конклю-дентними діями. Підмовник використовує їх, як правило, на місці вчинення злочину, надаючи виразність і однозначність жесту, зміст якого розуміє і сприймає виконавець. Результатом підмовництва є виконання підмовленим того злочину, до вчинення якого його схилив підмовник. Підмовництво буде мати місце також тоді, коли особа схилила кого-небудь до пособництва, тобто до сприяння виконавцю. Скажімо, А. вмовляє Б. протизаконне дістати В. зброю. Така форма підмовництва не змінює підстав відповідальності, яка і в цьому разі настає за Підмовництво до вчинення злочину. Не вважається підмовництвом, коли підмовлений відмовився від вчинення злочину, хоча спочатку він і дав згоду на участь у ньому. У такому разі дії особи, яка підмовляє до вчинення злочину, мають кваліфікуватись як готування до вчинення злочину (так зване невдале Підмовництво). Підмовництво передбачає активну діяльність. Однак підмовник не бере безпосередньої участі у вчиненні злочину, що відрізняє його від виконавця. Із суб'єктивної сторони діяльність підмовника характеризується прямим умислом. Підмовляючи кого-небудь до вчинення певного злочину, винний усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї дії, передбачає її небезпечні наслідки і бажає їх настання. Мета і мотиви дій підмовника і пособника можуть не співпадати з метою і мотивами виконавця. Однак ця обставина не впливає на визнання їх дій співучастю у злочині. Якщо виконавець не довів до кінця злочин, до вчинення якого його схилив підмовник, останній несе відповідальність за співучасть у замаху на вчинення цього злочину за ст. 19 і ст. 17 та відповідною статтею Особливої частини КК. Від підмовництва, яке є різновидом співучасті у вчиненні конкретного злочину, слід відрізняти дії, які, зовні нагадуючи пілмовництво, визнаються законодавцем окремим самостійним злочином. Мова йде про такі, зокрема, 269 злочини, як пропаганда війни (ст. 63), заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку і безпеці громадян (ст. 206і). У таких випадках дії винного, спрямовані на схиляння невизначеної кількості осіб до вчинення тих чи інших суспільне небезпечних дій, входять до об'єктивної сторони складу відповідного злочину, а сам винний визнається його виконавцем. Пособником є особа, яка сприяла вчиненню злочину. Пособництво може проявлятися по-різному. Стаття 19 передбачає такі форми пособництва: дача порад, вказівок, надання засобів для вчинення злочину, усунення перешкод до його вчинення. Пособництвом є також обіцяння до або у процесі вчинення злочину сховати злочинця, знаряддя і засоби вчинення злочину, сліди злочину, а також предмети, добуті злочинним шляхом. Заздалегідь обіцяне переховування, як і будь-який інший вид співучасті, впливає на вчинення виконавцем злочину, дає злочинцю надію на приховання злочину, зміцнює його бажання і рішучість вчинити злочин і тому знаходиться в причинному зв'язку з діями виконавця. У теорії кримінального права пособництво, залежно від його об'єктивних властивостей, поділяють на два види: 1) фізичне пособництво, тобто фізичне (матеріальне)

сприяння виконавцю у реалізації його злочинного наміру (надання засобів, усунення перешкод тощо); 2) інтелектуальне пособництво — зміцнення рішучості виконавця вчинити злочин (дати пораду, вказівку). Пособник, як і підмовник, не бере безпосередньої участі у вчиненні злочину. Пособництво може діставати вияв в активних діях (наприклад, у передачі зброї виконавцю злочину), а також у бездіяльності, коли особа умисно не виконує покладеного на неї спеціального обов'язку по відверненню злочину. Пособництво злочину може бути на кожній стадії вчинення злочину, як правило, до моменту його закінчення в юридичному (законодавчому) розумінні. Однак у тих випадках, коли визначений законодавцем момент закінчення злочину не збігається з його фактичним закінченням (наприклад, при вчиненні розбою або дезертирства), пособництво можливе і після встановленого законом моменту закінчення злочину. Так, розбій відповідно до його юридичного складу вважається закінченим злочином з моменту нападу, але конкретний злочин "розбій" може продовжуватися до моменту заволодіння майном. Тому сприяння зло-270 здшцю в пей проміжок часу (в момент фактичного вчинення злочину) має розглядатися як пособництво розбою. Співучасть у формі пособництва передбачає, що пособ-вмк знає про злочинні наміри виконавця і допомагає йому в їх здійсненні. При добровільній відмові виконавця від вчинення злочину дії пособника тягнуть відповідальність як за готування до злочину. У разі недоведення виконавцем злочину до кінця з незалежних від його волі причин пособник несе відповідальність за пособництво в замаху на злочин. У разі добровільної відмови організатора і підмовника від подальшої участі в злочині ці особи не притягуються до кримінальної відповідальності, якщо вони вчинили дії, що відвернули подальший розвиток злочину і настання злочинного результату. Що стосується пособника, то його добровільна відмова від участі в злочині може виявлятися або в невчиненні певних дій, які він як пособник мав виконати і без яких злочин не міг бути вчинений виконавцем (наприклад, не надав виконавцю обіцяної зброї для вчинення вбивства), або у вчиненні активних дій з метою відвернути злочинний результат, який міг би настати при пособництві (наприклад, повідомлення органам влади про злочин, що готується). Виконавець злочину несе відповідальність

Елена Малышева раскрыла секрет своей молодости. Это позор!

                    

Лопез устроила порношоу на сцене

                    

Фернандо Торрес высказался о России. Подробности

                    

Учёные, наблюдая за родами, засняли нечто очень удивительное. Видео

                    

42-летняя Варум позволяет себе просто возмутительные выходки!

                    

Жанне Фриске уже очень сложно скрывать округлившийся живот

 

Direct/ADVERT Дать объявление

 

за законом, передбачену за вчинений ним злочин. Дії організатора, підмовника і пособника кваліфікуються, як правило, за статтею, за якою кваліфіковано злочин виконавця, з посиланням на відповідну частину ст. 19. Якщо ж дії організатора чи підмовника злочину дістають вияв також і в його співвиконавстві, то вони кваліфікуються без посилання на ст. 19. У випадках, коли виконавцем злочину є спеціальний суб'єкт (посадова особа — у посадових злочинах, військовослужбовець — у військових злочинах), дії співучасників, які не є спеціальними суб'єктами, мають кваліфікуватися за тим законом, за яким кваліфікуються дії виконавця злочину, як правило, з посиланням на відповідну частину ст. 19. Іноді співучасники одного злочину несуть відповідальність за різними законами, залежно від змісту та обсягу їх умислу та деяких інших обставин. Зокрема дії підмовника, організатора чи пособника можуть кваліфікуватись за од-юа№ статтями чи частинами статті Особливої частини КК, а до виконавця — за іншими. Це можливе, зокрема, в 271 таких випадках: а) при вчиненні певних злочинів, коли одні з учасників досягли 16-річного віку, а інші — ні (наприклад, при масових безпорядках, бандитизмі). Скажімо, якщо особа у 15-річному віці брала участь у бандитському нападі і вчинила вбивство або умисне тяжке тілесне ушкодження, вона буде відповідати не за бандитизм, а відповідно за ст. 93 або ст. 101; б) коли, наприклад, пособник надав допомогу виконавцю, який раніше вже вчинив крадіжку майна, у вчиненні розкрадання державного майна шляхом крадіжки. У цьому випадку дії виконавця злочину мають кваліфікуватися за ч. 2 ст. 81 (за ознакою повторності), а дії пособника у такому злочині — за ч. 6 ст. 19 і ч. 1 ст. 81, навіть якщо пособник і усвідомлював, що він надає допомогу у вчиненні крадіжки державного майна особі, яка раніше вже вчинила крадіжку майна; в) у разі вчинення виконавцем злочинних дій, що не охоплювались умислом інших учасників злочину, тобто коли має місце так званий ексцес виконавця. При призначенні покарання за злочин, вчинений у співучасті, враховуються характер і ступінь фактичної участі кожного співучасника у вчиненні такого злочину, значення цієї участі для досягання мети злочину та розмір заподіяної (можливої) шкоди. Види співучасників злочину подано на схемі 13.