Стандартизація і сертифікація продукції

Оцінка ефективності виробничих і фінансових інвестицій.

Чинники підвищення ефективності капітальних вкладень і фінансових інвестицій.

Інвестиційні проекти підприємств та організацій.

Науково-технічний прогрес, його загальні та пріоритетні напрямки.

Загальна характеристика інноваційних процесів.

Організаційний процес.

Оцінка ефективності технічних та організаційних нововведень.

33.Характеристика техніко-технологічної бази виробництва. Техніко - технологічна база виробництва -це системна сукупність найбільш активних елементів виробництва яка визначає технологічний спосіб одержання продукції здійснюваних за допомогою машинної техніки різноманітних транспортних та інформаційних засобів що організовані в технологічній системі виробничих підрозділів підприємства. Можливості випуску продукції за обсягом і якістю значною мірою залежить від рівня розвитку ТТБ. Структура ттб 1) технічна складова а) енергетична база (сукупність установок і мереж для забезпечення виробництва всіма видами енергії) б) виробничі машини і устаткування,в) технічна база інформаційних процесів (інформаційно-обчислювальна техніка та засоби зв’язку ) 2) технологічна складова. А) операції видобутку, переміщення та складування.б) сукупність способів і прийомів переробки ресурсів. В) комплекс технологічної документації загального і спеціального призначення.

Організаційно-економічне управління технічним розвитком підприємства.

35.Формування і використання виробничої потужності підприємства. Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг випуску продукції заздалегідь визначений номенклатури, асортименту і якості. Вимірюючи виробничу потужність використовуються натуральні та вартісні показники. Види потужностей 1) проектна потужність визначається в процесі проектування, реконструкції або будівництва нового підприємства, вважається оптимальною і має бути досягнення впродовж нормативного терміну її освоєння. 2) поточна визначається періодично у зв’язку з змінною умов виробництва. 3) резервна потужність повинна формуватись і постійно існувати у певних галузей нац економіки, зокрема в електроенергетиці - для покриття пікових навантажень в електромережах. Транспорті - для перевезення збільшеної кількості пасажирів у літні місяці. харчовій індустрії для переробки збільшеного обсягу сільськогосподарської сировини у високоврожайні роки. Принципи розрахунку 1) визначають за всією номенклатурою продукції. 2) вона встановлюються на основі потужності провідних цехів, до провідних належать ті виробничі підрозділи підприємства які виконують головні технологічні процеси. 3) у розрахунки виробничої потужності включають: а) усе діюче і недіюче устаткування.б) обладнання що знаходиться на складі і має бути введене в експлуатацію впродовж розрахункового періоду. В) резервне устаткування. 4) для розрахунків виробничої потужності використовують максимально можливий річний фонд часу роботи устаткування. На підприємстві з безперервним процесом виробництва таким максимально можливим часом роботи є календарний фонд (8760) за мінусом час необхідного для проведення ремонтів. Для підприємств з дискретним процесом виробництва фонд часу визначається виходячи з фактичного режиму роботи осн цехів, тривалості змін у годинах за мінусом часу на проведення ремонтів а також вихідних і святкових днів. Показник середньорічної ВП. ВП=Феф*С*КВН/tшт, де Ф-евективний фонд часу роботи обладнання в год. С-кількість обладнання у штуках, КВН-коефіцієнт виконання норм, тшт-трудомісткість одного виробу у хв. ВПс=ВПвх+(ВПвв*тв/12)-(ВПвив+твив/12), де ВПвх-вхідна потужність на поч. року, ВПвв-потужність введена у грн., тв-ча використання введеної потужності протягом року, ВПвив-виведена виробнича потужність, твив-час, протягом якого ВП не буде використовуватись. Коефіцієнт освоєння проектної потужності визначається як співвідношення величини поточної і проектної потужності.

Структура і принципи організації виробничого процесу.

Організаційні типи виробництва.

Організація виробничого процесу у часі.

Підготовка виробництва.

Державне економічне регулювання діяльності.

Прогнозуваня розвитку підприємств.

Тактичне і оперативне планування.

Загальна характеристика продукції.

Маркетингова діяльність і формування програми випуску продукції.

Матеріально-технічне забезпечення виробництва.

Якість і конкурентоспроможність продукції.

Державний нагляд за якістю та внутрішньовиробничий технічних контроль.

Стандартизація і сертифікація продукції.

49.Продуктивність праці персоналу: сутність, методи, визначення та чинники. Продуктивністю праці як економічною категорією заведено розуміти ефективність (плодотворність) трудових витрат, здатність конкретної праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ. Підвищення продуктивності праці є бажаним для підприємства, оскільки дозволяє здійснити економію сукупної праці. Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції (обсягом робіт чи послуг), що виробляє один працівник за одиницю робочого часу (показник виробітку), або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції (показник трудомісткості). Методи поділяються на: Прямий - Виробіток = Обсяг продукції/Чисельність працюючих. Обернений –Трудомісткість = 1/виробіток=Чисельність працюючих/Обсяг продукції. Всі чинники зростання продуктивності праці поділяють на дві узагальнюючі групи: До групи зовнішніх чинників належать ті, що об’єктивно перебувають поза контролем окремого підприємства (тобто чинних загальнодержавні та загальноекономічні — законодавство, політика і стратегія, ринкова інфраструктура; макроструктурні зрушення в суспільстві; природні ресурси), а до внутрішніх — ті, на які підприємство може безпосередньо впливати (характер продукції, технологія та обладнання, матеріали, енергія; персонал, організація виробництва й праці, система мотивації тощо). За одним з можливих таких групувань усі чинники, що істотно впливають на продуктивність праці, можна об’єднати в такі групи: 1)матеріально-технічні (удосконалення техніки й технології, застосування нових видів сировини та матеріалів тощо); 2)організаційні (поглиблення спеціалізації, комбінування, удосконалення системи управління, організації праці тощо); 3)економічні (удосконалення методів планування, систем оплати праці, участі працівників у прибутках тощо); 4)соціальні (створення належного морально-психологічного клімату. нематеріальне заохочення, поліпшення системи підготовки та перепідготовки персоналу тощо).

50.Мотивація трудової діяльності. Мотивація -це процес спонукання себе та інших до діяльності для досягнення особистих цілей і цілей організації. Основні завдання мотивації: 1) формування в кожного співробітника розуміння сутності і значення мотивації в процесі праці; 2) навчання персоналу і керівного складу психологічним основам внутріфірмового спілкування; 3) формування в кожного керівника демократичних підходів до керування персоналом з використанням сучасних методів мотивації. Методи мотивації результативності діяльності: 1)Економічні прямі: відрядна оплата; почасова оплата; премії за раціоналізацію; участь у прибутках; оплата навчання; виплати за максимальне використання робочого часу (немає невиходів на роботу). 2)Економічні непрямі: пільгове харчування; доплати за стаж; пільгове користування житлом, транспортом та ін. 3)Негрошові: збагачення праці; гнучкі робочі графіки; програми підвищення якості праці; участь у прийнятті рішень на більш високому рівні. Окрім загальновживаної класифікації методів мотивації, їх можна поділити ще й на індивідуальні та групові, а також на зовнішні -- винагороди, що ззовні, та внутрішні -- винагороди, що надаються самою працею (почуття значущості праці, самоповаги та ін.).

51.Сучасна політика оплати праці. Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як правило, в грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги. Оплата праці складається з основної заробітної плати й додаткової оплати праці. Основна з/п залежить від результатів його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, не вищих за встановлені чинним законодавством.   Надбавки, встановлені чинним законодавством: 1) за високі досягнення(для спеціалістів). 2) за високу професійну майстерність(для робітників). 3) за вислугу років. 4) за виконання особливо важкої роботи на термін її виконання. 5) за знання та використання в роботі іноземних мов. Доплати: 1) за високу інтенсивність праці. 2) за суміщення посад. 3) за роботу в понаднормовий час. 4) за виконання роботи за тимчасово відсутніх працівників. 5) за роботу у вихідні і святкові дні. 6) за роботу в нічний час. Рівень додаткової оплати праці здебільшого залежить від кінцевих результатів діяльності підприємства. Зазвичай до додаткової оплати праці відносять премії, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, а також надбавки й доплати, не передбачені чинним законодавством або встановлені понад розміри, дозволені останнім. Функції: 1) відтворювальна-встановлення з/п на такому рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації. 2) стимулююча-можливий рівень оплати праці має стимулювати працівника до ефективніших дій на своєму місці. 3) регулююча-передбачає диференціацію рівня заробітку за професіями, кваліфікацією, складністю робіт та рівнем освіти. 4) соціальна-спрямована на забезпечення однакової оплати за однакову роботу. Основним організаційно-правовим інструментом обґрунтування диференціації заробітної плати працівників різних суб’єктів господарювання (діяльності) є тарифно-посадова система, основні елементи якої такі: тарифно-кваліфікаційні довідники; кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців; тарифні сітки і ставки; схеми посадових окладів або єдина тарифна сітка. Кваліфікаційні довідники -це збірник нормативних актів, що містить кваліфікаційні характеристики робіт і професій, згруповані за виробництвами та видами робіт. Призначені для тарифікації робіт, надання кваліфікаційних розрядів робітникам, а також для формування навчальних програм підготовки їх підвищення кваліфікації робітників. Тарифна сітка встановлює відповідні співвідношення в оплаті праці працівників різної кваліфікації. Вона є, власне, переліком тарифних розрядів і відповідних тарифних коефіцієнтів. Тарифний коефіцієнт першого розряду завжди дорівнює одиниці. Величина тарифної ставки визначається відповідно до встановленого державою мінімального розміру з/п. Оплата праці керівників,спеціалістів і службовців здійснюється за встановленими державою посадовими окладами. Для того, щоб розрахувати розмір посадових окладів у відповідній галузі народного господарства підприємств, складають штатні розписи. Штатний розпис -це документ, який встановлює для даного підприємства структуру, штат і посадові оклади працівників. Він містить назву посади, чисельність персоналу та оклади за кожною посадою.

52.Форми і системи оплати праці. Виділяють дві форми оплати праці, що базуються на тарифній системі: 1)відрядна -проводиться за нормами й розцінками, встановленими на підставі розряду працівника. Кваліфікаційний (тарифний) розряд працівника передбачає виконання роботи відповідної складності. Основними умовами застосування відрядної оплати праці є наявність кількісних показників роботи, що безпосередньо залежать від конкретного працівника і піддаються точному обліку, а також необхідність стимулювання зростання випуску продукції та існування реальних можливостей підвищення виробітку на конкретному робочому місці. Використання цієї форми оплати праці потребує встановлення обґрунтованих норм виробітку, чіткого обліку їхнього виконання і, що особливо важливо, воно не повинно призводити до погіршення якості продукції, порушень технологічних режимів, техніки безпеки, а також до перевитрачання сировини, матеріалів, енергії. 2)погодинна -здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками з урахуванням відпрацьованого часу та рівня кваліфікації, що визначається тарифним розрядом. Почасова форма заробітної плати застосовується тоді, коли недоцільно нормувати роботи (наприклад, операції контролю за якістю продукції) або вони взагалі не піддаються нормуванню, оскільки зміст і послідовність виробничих операцій часто змінюються. Виділяють такі системи оплати праці при відрядній формі оплати: 1) пряма відрядна система: ЗПпв=Р*тшт, Р-розцінка, тшт-кількість виготовленої продукції. 2) непряма відрядна-заробіток працівника залежить не від його особистого виробітку, а від результатів праці працівників, що їх він обслуговує. Вона застосовується для оплати тих категорій допоміжних робітників (наладчиків, ремонтників, кранівників), праця яких не піддається нормуванню та обліку. ЗПнв=Год тар ст.*Теф*Квн, де Теф-фактичний відпрацьований час. Квн-коефіцієнт виконання норм виробітку. 3) відрядно-преміальна-заробіток працівника складається з відрядного заробітку та премії за досягнення певних результатів. 4) відрідно-прогресивна-передбачає оплату робіт, виконаних у межах встановленої норми за звичайними відрядними розцінками, а робіт, виконаних понад нормативний (базовий) рівень— за підвищеними розцінками. ЗПнв=Р*то+Р1*т1. 5) акордна система-працівникові або групі працівників розцінки встановлюються не за окремі операції, а за весь комплекс робіт із визначенням кінцевого строку його виконання. Системи оплати праці по часовій формі: 1)проста почасова оплата -з/п розраховується множенням годинної тарифної ставки відповідного розряду на кількість відпрацьованих годин. 2)погодинно-преміальна -передбачає отримання працівником премії за досягнення кількісних або якісних показників. Різновидом такої системи оплати праці є нарахування з/п за посадовими окладами.

53.Доплати та надбавки до з/п та організація преміювання персоналу. Надбавки, встановлені чинним законодавством: 1) за високі досягнення(для спеціалістів). 2) за високу професійну майстерність(для робітників). 3) за вислугу років. 4) за виконання особливо важкої роботи на термін її виконання. 5) за знання та використання в роботі іноземних мов. Доплати: 1) за високу інтенсивність праці. 2) за суміщення посад. 3) за роботу в понаднормовий час. 4) за виконання роботи за тимчасово відсутніх працівників. 5) за роботу у вихідні і святкові дні. 6) за роботу в нічний час. Премія — це додаткова (порівняно з основною заробітною платою) винагорода, що виплачується працівникові лише у певних випадках. Преміювання поділяється на: 1)індивідуальне; 2)групове. Індивідуальне преміювання — це винагорода конкретного працівника за якісне виконання посадових обов'язків. Воно може здійснюватися щомісяця, щокварталу, за результатами роботи за рік. Сутність преміальної системи полягає в тому, що працівникові понад заробіток за тарифом за фактично відпрацьований час виплачується премія за виконання конкретних кількісних і якісних показників (виконання нормованих або планових завдань, скорочення простоїв устаткування, дотримання термінів тощо). Розробляючи показники і розміри індивідуального преміювання, необхідно досягти ефективного балансу. В іншому разі, при високому ступені гарантованості, премія перестає бути особливим видом винагороди і перетворюється на частину основної заробітної плати, а за низької ймовірності одержання її втрачає стимулююче значення. Тому на практиці вірогідність отримання максимального розміру премії має досягати 50 %.

54.Участь працівників у прибутках підприємства. Участь у прибутках (доходах) або стимулювання персоналу через прибутки полягає в розподіленні певної їхньої частини між працівниками підприємства. Таке розподілення може бути строковим (наприклад, щомісячні виплати) або відкладеним (на кілька місяців або навіть років), а також може набирати форми грошових виплат або передавання працівникам певної кількості акцій підприємства. Додаткові виплати з прибутків залежать від багатьох обставин, включаючи зокрема рівень витрат на виробництво і рівень цін, конкурентні позиції, фінансову ситуацію підприємства тощо. Системи розподілу прибутку, зумовленого зростанням продуктивності праці, проектують в такий спосіб, щоб зменшити питомі витрати через заохочування до більш високої результативності праці без підвищення постійних витрат, що пов’язані зі збільшенням трудомісткості. Що стосується систем преміальних виплат, то розмір премій має узгоджуватися не з рівнем основної заробітної плати, а з конкретним поступом у діяльності підприємства та більш-менш точним виявленням внеску кожного працівника у загальну справу. Системи колективного стимулювання застосовуються, як правило, тоді, коли заохочення працівників через їхню участь у прибутках є можливим тільки на груповій основі. При цьому груповий бонус здебільшого розподіляється в тій самій пропорції, що й основна заробітна плата. Перевага такого підходу (за певних його недоліків) полягає в тім, що за скрутних обставин у групі гарантується відносно справедливий розподіл обсягу робіт.

55.Загальна характеристика витрат на виробництво продукції. Загальним і принциповим є поділ на інвестиційні та поточні (операційні) витрати, зв’язані з безпосереднім виконанням підприємством своєї основної функції — виготовлення продукції (надання послуг). Витрати мають натуральну та грошову форми. для оцінювання результатів цієї діяльності вирішальною є грошова оцінка витрат, оскільки вона виражає вартість продукції (послуг). Собівартість продукції — це грошова форма витрат на підготовку виробництва, виготовлення та збут продукції. Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання всіх ресурсів підприємства, а отже, і рівень техніки, технології та організації виробництва. Що ліпше працює підприємство, то нижчою є собівартість продукції. Собівартість продукції має тісний зв’язок з її ціною. Це проявляється в тім, що собівартість є базою ціни товару і водночас обмежником для виробництва (ніхто не випускатиме продукції, ринкова ціна якої є нижчою за собівартість). Під час обчислення собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включають. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості й прибутку. Тому питання про склад витрат, які включаються в собівартість, є питанням їхнього розподілу між зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розподілу полягає в тім, що через собівартість мають відшкодовуватися ті витрати підприємства, які забезпечують просте відтворення всіх факторів виробництва: предметів, засобів праці, робочої сили та природних ресурсів. Відповідно до цього в собівартість продукції включають витрати на: 1) дослідження ринку та виявлення потреби в продукції; 2) підготовку й освоєння нової продукції; 3) виробництво, включаючи витрати на сировину, матеріали, енергію, амортизацію основних фондів і нематеріальних активів, оплату праці персоналу; 4) обслуговування виробничого процесу та управління ним; 5) збут продукції (пакування, транспортування, реклама, комісійні витрати і т.п.); 6) розвідку, використання й охорону природних ресурсів (витрати на геологорозвідувальні роботи, плата за воду, деревину, витрати на рекультивацію земель, охорону повітряного, водного басейнів); 7) набір і підготовку кадрів; 8) поточну раціоналізацію виробництва (удосконалення технології, організації виробництва, праці, підвищення якості продукції), крім капітальних витрат. Треба мати на увазі, що з різних причин на практиці немає повної відповідності між дійсними витратами на виробництво й собівартістю продукції. Непродуктивні витрати підприємства, зв’язані з виробничою діяльністю (втрата від браку, недостач і псування матеріалів, від простоїв тощо), у межах встановлених норм включаються у фактичну собівартість продукції, а втрати від порушення вимог (умов) договорів з іншими підприємствами та організаціями (штрафні санкції) відшкодовуються за рахунок прибутку. Склад витрат, які включаються в собівартість продукції (послуг), може дещо змінюватися з різних практичних міркувань. Загальні витрати — це витрати на весь обсяг продукції за певний період. Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями. Граничні витрати характеризують їхній приріст на одиницю приросту обсягу виробництва, тобто Сг=∆С/∆N, Сг-граничні витрати. ∆С-приріст загальних витрат. ∆N-приріст обсягу продукції на одиницю його натурального виміру. За ступенем однорідності витрати поділяються на елементні й комплексні. Елементні витрати однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними. До них належать матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування, інші витрати. Комплексні витрати різнорідні за складом, охоплюють кілька елементів витрат. Їх групують за економічним призначенням у процесі калькулювання та організації внутрішнього економічного управління. Наприклад, витрати на утримання й експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загально­господарські витрати, втрати від браку та ін. За способом обчислення на окремі різновиди продукції витрати поділяються на прямі й непрямі. Прямі витрати безпосередньо зв’язані з виготовленням певного різновиду продукції і можуть бути прямо обчислені на її одиницю прямо. Непрямі витрати -зв’язані не з виготовленням конкретних виробів, а з процесом виробництва в цілому: зарплата обслуговуючого й управлінського персоналу, утриманнятаексплуатація будівель, споруд, машин тощо. На підставі зв’язку з обсягом виробництва витрати поділяють на постійні та змінні. До постійних належать витрати на утримання та експлуатацію будівель і споруд, організацію виробництва, управління.

56.Сукупні витрати і собівартість продукції. Сукупні витрати підприємства залежно від їхнього призначення виражаються кількома показниками. Витрати, що враховують при обг. Об’єкти оподаткування: кошторис виробництва, собівартість валової, товарної і реалізованої(проданої) продукції. Показник валових витрат уведено в систему економічних обчислень та обліку на підприємствах для визначення оподатковуваного прибутку згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств». Він включає не тільки ті витрати, що формують собівартість продукції, але й інші. Кошторис виробництва — це витрати підприємства, зв’язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Кошторис виробництва складають за економічними елементами: 1) Матеріальні витрати як елемент кошторису складаються з витрат на: 1) сировину й основні матеріали, які є матеріальною субстанцією продукції; 2) вироби, що їх треба купити для укомплектування продукції (двигуни, прилади тощо); 3) покупні напівфабрикати (штамповки, відливки, поковки та ін.); 4) виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій, необхідні для виготовлення продукції; 5) допоміжні матеріали, які використовуються у технологічному процесі (кріпильні деталі, фарби, інструмент і т.п.) або потрібні для його обслуговування (ремонту, експлуатації устаткування та ін.), на господарські та управлінські потреби (утримування будівель, канцелярські товари тощо); 6) паливо та енергію зі сторони (електроенергію, пар, газ тощо). Витрати на власне виробництво енергії включаються в кошторис за окремими елементами; 7) пошук і використання природної сировини (відрахування на геологорозвідувальні роботи, рекультивацію землі, плата за деревину та ін.). Витрати на матеріали обчислюються на підставі норм їхнього витрачання і цін з урахуванням транспортно-заготівельних витрат, які не є складовими інших елементів кошторису. Із вартості матеріалів віднімають вартість відходів за ціною використання чи продажу. 2) Заробітна плата включає всі форми оплати праці штатного й позаштатного виробничого персоналу підприємства, тобто персоналу, що зайнятий виробництвом продукції, обслуговуванням виробничого процесу та управлінням. Не включаються в собівартість виплати працівникам, що фінансуються із прибутку або з інших джерел спеціального призначення. 3) Відрахування на соціальні потреби містять відрахування на соціальне страхування, у Пенсійний фонд та на інші подібні заходи. Величина відрахування обчислюється в установлених нормах від витрат на оплату праці незалежно від джерел її фінансування. 4) Амортизація основних фондів у вигляді амортизаційних відрахувань на повне їхнє відтворення обчислюється за встановленими нормами від балансової вартості. Амортизація нематеріальних активів здійснюється за рівномірно-лінійним методом, виходячи з терміну функціонування цих активів у межах до 10 років. 5) До інших витрат включають ті з них, які за змістом не можна віднести до щойно перелічених. До них належить широке коло витрат різного призначення, а саме: оплата послуг зв’язку, обчислювальних центрів, охорони, витрати на відрядження, страхування майна, винагорода за винаходи й раціоналізаторські пропозиції, оплата робіт із сертифікації продукції, витрати на гарантійний ремонт, орендна плата за окремі об’єкти основних фондів та ін. Кошторис виробництва показує їхню ресурсну структуру (витрати на матеріали, персонал, основні фонди). Собівартість валової продукції як показник застосовується для внутрішніх потреб підприємств, на яких не є стабільною величина залишків незавершеного виробництва. Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Перший з них, синтетичний, ґрунтується на кошторисі виробництва. Інший спосіб обчислення собівартості товарної продукції полягає в підсумовуванні попередньо визначеної собівартості окремих виробів. Собівартість реалізованої продукції обчислюється коригуванням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції. Ср=Смп+(Ссп-Сск). Ссп, Сск- собівартість залишків товарної продукції на складі на початок і кінець розрахункового періоду. У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулювання — обчислення собівартості окремих виробів. Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах. Об’єкт калькулювання — це та продукція чи роботи (послуги), собівартість яких обчислюється. Для кожного об’єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця — одиниця його кількісного виміру (кількість у штуках, маса, площа, об’єм). За використання методу калькулювання за повними витратами всі види витрат, що стосуються виробництва й продажу продукції, включають у калькуляцію. Метод калькулювання за неповними витратами, тобто в калькуляції включають не всі витрати на виробництво і збут продукції. Частину непрямих витрат не відносять на собівартість окремих виробів, а безпосередньо віднімають від виручки за певний період під час визначення прибутку. Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Орієнтовна номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме так: 1) сировина та матеріали; 2) енергія технологічна; 3) основна заробітна плата виробників; 4) додаткова заробітна плата виробників; 5) відрахування на соціальні потреби виробників; 6) утримання та експлуатація машин і устаткування; 7) загальновиробничі витрати; 8) загальногосподарські витрати; 9) підготовка та освоєння виробництва; 10) позавиробничі витрати (витрати на маркетинг). Сума перших семи статей становить цехову, дев’яти — виробничу і всіх статей — повну собівартість.

57.Ціни на продукцію: сутнісна характеристика, види, методи встановлення та регулювання. Ціна — це грошовий вираз вартості товару (продукції, послуги). Застосовувані в ринковій економіці ціни виконують три основні функції: обліково-вимірювальну, розподільчу та стимулюючу. Обліково-вимірювальна функція ціни полягає в тім, що вона є засобом обліку й вимірювання витрат суспільної праці на виробництво окремих видів продукції або надання різноманітних послуг. Розподільча функція зводиться до того, що за допомогою цін, які відхиляються від вартості, здійснюється перерозподіл частини доходів первинних суб’єктів господарювання й населення. Стимулююча функція ціни використовується для мотивації підвищення ефективності господарювання, забезпечення необхідної прибутковості (дохідності) кожному нормально працюючому продуценту, посереднику і безпосередньому продавцю товарів виробничого та споживчого призначення. Види цін. За класифікаційною ознакою рівня встановлення та регулювання застосовують централізовано-фіксовані й регульовані, договірні та вільні ціни. Централізовано-фіксовані ціни встановлює держава на ресурси, що впливають на загальний рівень і динаміку цін; на товари і послуги, які мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію (послуги), виробництво (надання) якої зосереджено на підприємствах (в організаціях), що займають монопольне становище на ринку. Рівень договірних цін формується на засаді домовленості між виробником (продавцем) і споживачем (покупцем) і стосується конкретної партії товару. Вільні ціни — це ціни, що їх визначає підприємство (організація) самостійно. Залежно від особливостей купівлі-продажу і сфери економіки існують світові, оптові, закупівельні та роздрібні ціни, а також тарифи на перевезення вантажів і пасажирів, надання різноманітних платних послуг. Світові ціни — це грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що реалізуються (продаються) на світовому ринку. Оптові (відпускні) ціни на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання і закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію встановлюються виходячи з: фактичних витрат на виробництво (із собівартості) продукції; прибутку підприємства (з урахуванням кон’юнктури ринку, якості продукції); величини податку на додану вартість; суми акцизів (для товарів, що обкладаються акцизним збором); суми ліцензійного збору. Закупівельні ціни застосовуються постачально-збутовими, заготівельними організаціями, оптово-посередницькими фірмами, підприємствами (організаціями) оптової торгівлі та іншими юридичними особами, які здійснюють торговельну діяльність відповідно до свого статуту. Вони включають оптову (відпускну) ціну підприємства-виробника, податок на додану вартість, акцизний та ліцензійний збори. Роздрібні ціни визначаються самостійно торговельними підприємствами, підприємствами громадського харчування та іншими юридичними особами, які здійснюють продаж товарів чи надають послуги населенню, згідно з кон’юнктурою ринку, якістю товару (послуг), виходячи з вільної ціни закупівлі. Тарифи вантажного та пасажирського транспорту відображають плату за перевезення вантажів і пасажирів, яку справляють транспортні підприємства з відправників і населення. Тарифи на платні послуги характеризують розмір оплати послуг по побутовому обслуговуванню населення, послуг банків і зв’язку, юридичних, консультаційних та інших послуг, що надаються фізичним та юридичним особам. У сучасній практиці господарювання застосовуються також ринкові ціни, які виокремлюються без певної класифікаційної ознаки. Сучасне ціноутворення передбачає систему франкування цін. Франко (італ. franco, букв. — вільний) — вид зовнішньоторговельної угоди купівлі-продажу, коли в ціну товару включаються витрати на його страхування і доставку в місце, зазначене в договорі. Загальними чинниками, що визначають ціни на товари (продукцію, послуги), переважно є: 1)гнучкість попиту: зростання цін зумовлює зменшення попиту й навпаки; 2)високі технічні параметри та низька вартість експлуатації: вони важливі для потенційного покупця не менше, ніж ціна; 3)орієнтація на одержання прибутку та оцінка потенційних покупок з огляду на їхню ефективність: чинники, що впливають на вибір товару покупцем, за ступенем їхньої важливості розміщуються в такій послідовності: якість, технічне обслуговування, ціна; 4)здатність надавати готовому виробу більшої привабливості для покупців: зрозуміло, що доступні ціни, узгоджені з показниками якості товару, є привабливішими для потенційних покупців. Методи ціноутворення. 1. Метод «середні витрати плюс прибуток». Ц=СВ+П. СВ-середні витрати(собівартість). П-величина прибутку в ціні. 2. Розрахунок ціни на підставі цільового (фіксованого) прибутку.  де  — змінні витрати на одиницю продукції (послуги);  — постійні витрати на дану продукцію (послугу) за певний період (квартал, рік);  — загальна сума прибутку, яку можна одержати від продажу продукції (надання послуги) за той самий період;  — обсяг продажу продукції (наданої послуги) в натуральному вимірі. 3. Установлення ціни на засаді суб’єктивної цінності товару здійснюється з урахуванням потенційного (реально виявленого) попиту. 4. Метод ціноутворення «за рівнем поточних цін» («за рівнем конкуренції») полягає в тім, що ціну розглядають та встановлюють як функцію цін на аналогічну продукцію в конкурентів. 5. Установлення ціни на підставі результатів закритих торгів є різновидом методу «за рівнем поточних цін» і застосовується з метою одержання замовлення на виготовлення певної продукції (торг за вигідний контракт). 6. Метод ціноутворення «за рівнем попиту» передбачає встановлення ціни за допомогою пробного продажу товару в різних сегментах ринку. 7. Метод установлення ціни за місцем походження товару полягає в тім, що товар передається транспортній організації за умови «франко-вагон»; після цього всі права на товар і відповідальність за нього переходять до покупця (замовника). 8. Метод установлення єдиної ціни із включенням у неї витрат на доставку означає відповідні дії підприємства (організації) для включення в ціну фіксованої суми транспортних витрат незалежно від віддаленості покупця (клієнта). 9. Застосування методу встановлення зональних цін полягає в тім, що підприємство (фірма) виокремлює кілька зон, у межах яких встановлюються єдині ціни залежно від рівня транспортних витрат. 10. Метод установлення ціни стосовно базисного пункту характеризується тим, що продавець (фірма) вибирає конкретний район (місто, область) за базисний і збирає з усіх замовників (клієнтів) транспортні витрати в сумі, що дорівнює вартості поставки з цього району (міста, області) незалежно від того, звідки насправді здійснюється відвантаження товару. 11. Метод встановлення цін із прийняттям на себе витрат на поставку означає, що підприємство (організація) частково чи повністю бере на себе фактичні витрати на доставку товару з метою стимулювання надходження замовлень від покупців (клієнтів). 12. За встановлення цін зі знижками підприємство-продавець змінює свою вихідну ціну та встановлює певну знижку з неї, ураховуючи дострокову оплату рахунків, закупівлю великого обсягу продукції або позасезонну її закупівлю тощо.

58.Зміст і форми фінансової діяльності підприємства. При цьому визначаються джерела коштів, напрямки та форми фінансування, оптимізується структура капіталу, проводяться розрахунки з постачальниками матеріально-технічних ресурсів, покупцями продукції, державними органами (сплата податків), персоналом підприємства тощо. Усі ці грошові відносини становлять зміст фінансової діяльност і підприємства. Основні завдання фінансової діяльності такі: вибір оптимальних форм фінансування, структури капіталу підприємства і напрямків його використання з метою забезпечення стабільно високої прибутковості; збалансування за часом надходжень і витрат платіжних засобів; підтримування належної ліквідності та своєчасності розрахунків. Головний зміст фінансової діяльності підприємства (організації) полягає в належному забезпеченні фінансування. Важливим інструментом управління фінансами підприємства є фінансовий план. Основна мета складання фінансового плану — узгодження доходів із витратами в плановому періоді. У перспективному фінансовому плані вирішуються принципові питання фінансування діяльності та розвитку підприємства (організації). До таких питань належать передусім фінансування капітальних вкладень, повернення боргів, сплата відсотків за борговими зобов’язаннями тощо.   Поточні фінансові плани на рік (квартал, місяць) опрацьовуються детальніше за видами доходів і витрат з урахуванням їхньої календарної динаміки. Фінансовий план підприємства (організації) складається у формі балансу доходів і витрат. У складі доходів основними є надходження від стабільних власних джерел — прибуток та амортизаційні відрахування. До нерегулярних власних джерел доходу належать емісія і продаж акцій, виручка від продажу непотрібних активів тощо. Різниця між плановими фінансовими потребами і власними коштами покривається за рахунок залучених коштів у вигляді кредитів, випуску облігацій, лізингу і т. п. Однією з форм залучення коштів є кредиторська заборгованість, яка за свою відносну стабільність одержала назву стійких пасивів. До неї відносять перехідну заборгованість по заробітній платі, відрахування на соціальні потреби, резерв майбутніх витрат та ін. Зазначена мінімальна заборгованість визначається середньо-добовими нарахованими витратами за певними їхніми елементами й кількістю днів від початку місяця до моменту виплат. У фінансовий план включається не загальна сума цієї заборгованості, а її зміна (приріст чи зменшення) за плановий період. Витратна частина балансу доходів і витрат включає планові спрямування коштів: на сплату податку; поповнення резервного фонду; формування інвестиційних ресурсів (у тім числі поповнення оборотних коштів); виплату винагороди персоналу за результатами роботи за рік, виплату дивідендів тощо. Перспективні й поточні плани постійно треба коригувати з урахуванням фактичного фінансового стану та уточнених показників розвитку підприємства.

59.Формування і використання прибутку. Прибуток — це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу й комерційну діяльність підприємства.Характеризуючи перевищення надходжень над витратами, прибуток виражає мету підприємницької діяльності і береться за головний показник її результативності (ефективності). Прибуток є основним джерелом фінансування розвитку підприємства, удосконалення його матеріально-технічної бази, забезпечення всіх форм інвестування. Уся діяльність підприємства спрямується на те, щоб забезпечити зростання прибутку або принаймні стабілізацію його на певному рівні. Залежно від формування та розподілу виокремлюють кілька видів прибутку. Насамперед розрізняють загальний прибуток і прибуток після оподаткування. Загальний прибуток — це весь прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування та розподілу. Такий прибуток інакше називають балансовим. Прибуток після оподаткування, тобто прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства, має поширену у вітчизняній літературі та практиці назву — чистий прибуток. Валовий прибуток — це різниця між виручкою та виробничими витратами (собівартістю продукції, визначеною калькулюванням за неповними витратами). Це поняття включає власне прибуток і так звані невиробничі (адміністративні, комерційні) витрати. Операційний прибуток, що його часто називають чистим прибутком, дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат. Маржинальний прибуток характеризує обсяг виручки від продажу продукції за мінусом змінних витрат. Він включає власне прибуток і постійні витрати. Прибуток підприємства формується за рахунок таких джерел: а) продаж (реалізація) продукції (послуг); б) продаж іншого майна; в) позареалізаційні операції. Прибуток від продажу продукції (виконання робіт, надання послуг) є основним складником загального прибутку. Це прибуток від операційної діяльності, яка відображає місію і профіль підприємства. Він обчислюється як різниця між виручкою від продажу продукції (без урахування податку на додану вартість і акцизного збору) та її повною собівартістю. Прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основних фондів (матеріальних активів), нематеріальних активів, цінних паперів інших підприємств тощо. Його розраховують як різницю між ціною продажу та балансовою (залишковою) вартістю об’єкта, який продається, з урахуванням витрат на продаж (демонтаж, транспортування, оплата агентських послуг). Прибуток від позареалізаційних операцій — це прибуток від пайової участі в спільних підприємствах, здавання майна в оренду (лізинг), дивіденди на цінні папери, дохід від володіння борговими зобов’язаннями, роялті, надходження від економічних санкцій тощо. Розглянута схема обчислення величини загального прибутку за його джерелами має важливе значення для аналізу і прийняття господарських рішень. Але треба мати на увазі, що прибуток є об’єктом оподаткування. У зв’язку з цим державні органи суворо регламентують методику обчислення оподатковуваного прибутку в Податковому кодексі України. Прибуток, що залишився після оподаткування (чистий прибуток), поступає в повне розпорядження підприємства та використовується згідно з його статутом і рішеннями власників. Прибуток можна розділити на дві частини: 1) прибуток, що спрямовується за межі підприємства у вигляді виплат власникам корпоративних прав, персоналу підприємства за результатами роботи (як заохочувальний захід), на соціальну підтримку тощо (розподілений прибуток); 2) прибуток, що залишається на підприємстві і є фінансовим джерелом його розвитку (нерозподілений прибуток). Останній спрямовується на створення резервного та інвестиційного фондів. Резервний фонд є фінансовим компенсатором можливих відхилень від нормального обороту коштів або джерелом покриття додаткової потреби в них. Його формування є обов’язковим для господарських товариств, орендних підприємств, кооперативів.

60.Оцінка фінансово-економічного стану підприємства. Фінансово-економічний стан підприємства (організації) характеризується ступенем його (її) прибутковості та оборотності капіталу, фінансової стійкості й динаміки структури джерел фінансування, здатності розраховуватися за борговими зобов’язаннями. Для оцінки фінансово-економічного стану підприємства (організації) необхідна відповідна інформаційна база. Такою можуть бути звіт про фінансові результати діяльності і баланс — підсумковий синтетичний документ про склад засобів діяльності підприємства (організації) та джерела їхнього формування у грошовій формі на певну дату (кінець кварталу, року). Баланс має дві рівновеликі частини: актив, де подається склад засобів підприємства (активів), і пасив, що характеризує джерела їхнього формування. Активи за своєю суттю поділяються на матеріальні, нематеріальні та фінансові, які мають таку характерну ознаку, як ліквідність, тобто більшу чи меншу здатність перетворюватися на платіжні засоби — гроші. За цією ознакою активи групують у три розділи в порядку зростання рівня ліквідності. Найбільшу (абсолютну) ліквідність мають гроші та цінні папери, які можуть бути платіжними засобами або швидко реалізовуватися на ринку (короткострокові фінансові вкладення). У пасиві балансу кошти підприємства (організації) складаються з двох частин — власного й залученого капіталу в різних формах заборгованості. Власний капітал утворюється з двох основних джерел. Перше джерело — внески власника підприємства (організації) або номінальна вартість проданих акцій акціонерного товариства. Цю складову власного капіталу вітчизняних суб’єктів господарювання називають статутним капіталом (фондом). Другим основним джерелом є акумульований (нерозподілений між власниками і найманими працівниками) прибуток від виробничо-господарської діяльності підприємства (організації). Боргові зобов’язання (пасиви) у балансі поділяються на довго- і короткострокові. Довгострокові — це ті зобов’язання, які погашаються не раніше ніж через рік від дати складання балансу, короткострокові — у межах року. Короткострокові боргові зобов’язання включають не тільки кредити, а й різні форми кредиторської заборгованості: за одержані товари, аванси, видані векселі, за розрахунками щодо оплати праці, виплати податків, обов’язкових відрахувань на соціальні заходи тощо. Сума пасивів балансу завжди дорівнює сумі активів. Прибутковість підприємства вимірюється двома показниками — прибутком і рентабельністю. Прибуток виражає абсолютний ефект без урахування використаних ресурсів. Тому для аналізу його доповнюють показником рентабельності. Рентабельність — це відносний показник ефективності роботи підприємства, який у загальній формі обчислюється як відношення прибутку до витрат (ресурсів). Рентабельність має кілька модифікованих форм залежно від того, які саме прибуток і ресурси (витрати)використовують у розрахунках.

Рентабельність власного капіталу () відображає ефективність використання активів, створених за рахунок власних коштів:

, де  — чистий прибуток підприємства;  — власний капітал підприємства.

Рентабельність продукції () характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут. Вона визначається за формулою

, де  — прибуток від реалізації продукції за певний період;  — повна собівартість реалізованої продукції. Рентабельність продукції можна обчислювати також як відношення прибутку до обсягу реалізованої продукції. Саме в такому вигляді цей показник використовується в зарубіжній практиці. У багатономенклатурному виробництві поряд з рентабельністю всієї продукції обчислюється також рентабельність окремих її різновидів. Рентабельність одного виробу () розраховується формулою:

,де  — відповідно ціна й повна собівартість і -го виробу.

61.Чинники зростання ефективності виробництва. Рівень економічної ефективності діяльності підприємства залежить від багатьох чинників і умов. Частина з них залежить від діяльності підприємства загалом, інші пов'язані з технологією й організацією виробництва, а ще деякі зумовлені рівнем використання виробничих ресурсів і впровадженням науково-технічного прогресу. Всі чинники зростання ефективності можна класифікувати за трьома ознаками: 1) видами витрат виробництва та ресурсів (джерелами підвищення); 2) напрямами розвитку й удосконалення виробництва; 3) місцем реалізації чинників у системі управління діяльністю. Класифікація чинників за ресурсами та затратами уможливлює чітке уявлення про джерела підвищення ефективності. Тут є відповідь на запитання, за рахунок яких ресурсів або затрат можна досягти економії суспільної праці. Відповідно до тієї класифікації, основними чинниками зростання економічної ефективності першої ознаки є: зростання продуктивності праці й зниження оплатомісткості продукції; зниження фондомісткості та матеріаломісткості виробництва; раціональне використання природних ресурсів. До основних напрямів розвитку й удосконалення діяльності підприємств (друга ознака) відносять: запровадження прогресивних технологій виробництва; раціональну спеціалізацію і концентрацію виробництва; вдосконалення організації й оплати праці; запровадження досягнень науково-технічного прогресу та передового досвіду; вдосконалення структури виробництва і системи управління; підвищення якості й конкурентоспроможності продукції; всебічний розвиток і вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності підприємства. Найважливіша ознака третя - за місцем реалізації чинників у системі управління діяльністю підприємства. Чинники, котрі вона об'єднує, поділяють на зовнішні й внутрішні. До зовнішніх належать: державна економічна і соціальна політика; ціноутворення на сільськогосподарську продукцію; якість і вартість матеріальних ресурсів промислового походження; структурні зміни в економіці країни; розвиток інфраструктури. До внутрішніх чинників відносять: технологію, техніку й обладнання, матеріали та енергоносії, продукцію, кваліфікацію працівників, організацію праці й стиль управління.

62.Сутнісна характеристика і вимірювання ефективності виробництва. Ефективність виробництва — це комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва й робочої сили (працівників) за певний проміжок часу. Сутнісна характеристика ефективності виробництва (продуктивності системи) знаходить відображення в загальній методології її визначення, формалізована форма якої має вигляд: Ефективність=Результат/Витрати. Результативність виробництва як найважливіший компонент для визначення його ефективності не варто тлумачити однозначно. Необхідно розрізняти: 1) кінцевий результат процесу виробництва; 2) кінцевий народногосподарський результат роботи підприємства або іншої інтеграційної структури як первинної автономної ланки економіки. Перший відбиває матеріалізований результат процесу виробництва, що вимірюється обсягом продукції в натуральній і вартісній формах; другий включає не тільки кількість виготовленої продукції, а також її споживну вартість. Кінцевим результатом процесу виробництва (виробничо-господарської діяльності підприємства) за певний період часу є чиста продукція, тобто новостворена вартість, а фінансовим результатом комерційної діяльності — прибуток (прибутковість).