2018-02-14
467
«Хвороба»це реакція організму на дію шкідливих факторів. Кожна хвороба в своєму розвитку має загальні риси і в ній виділяють окремі періоди перебігу:
- прихований аболатентний період (інкубаційний - при інфекційних хворобах). На цьому етапі хвороби людина практично здорова, тривалість періоду різна від кількох годин до багатьох місяців і навіть років;
- продромальний або період передвісників - він характеризується неспецифічними симптомами, які бувають при багатьох хворобах. До цих симптомів відносять слабкість, головний біль, лихоманка, озноб. На цьому етапі хвороби поставити діагноз майже неможливо і триває він дуже короткий час;
- період повного розвитку хвороби – на цьому етапі з’являється типова клінічна картина із специфічними симптомами і тому можна встановити точний діагноз і почати лікування;
- виходи хвороби - заключна стадія в якій можливі наступні варіанти: одужання, неповне одужання (хронічна форма), смерть – спочатку клінічна (в якій можливо ще допомогти), а потім – біологічна (остаточна).
Клінічна смерть триває дуже короткий час (5-7 хв.) і є зворотною фазою хвороби при умові надання людині спеціалізованої медичної допомоги (реанімації). Біологічна смерть це - необоротна остаточна фаза і повернути організм до життя вже неможливо.
2. Охарактеризувати типи реакцій серцево-судинної системи на фізичні навантаження.
3. Охарактеризувати ознаки гострих ушкоджень опорно-рухового апарату спортсменів (переломів, вивихів, розтягнень) і заходи першої допомоги при них. ТРАВМИ - це гострі ушкодження ОРА, до них відносяться забої, розтягнення, вивихи, переломи кісток, розриви м’яких тканин.
Вивихи, підвивихи – виникають тоді, коли голівка кістки виходить із суглобного заглиблення, або коли кістки, що утворюють суглоб, розходяться в сторони. Підвивих відбувається тоді, коли голівка кістки виходить із суглобного заглиблення, а потім знову стає на місце. У цьому випадку можлива травма суглобної сумки.
Розтягнення м'язів, сухожиль або зв'язувань- розтягування, надрив або повний розрив тканин. Класифікують відповідно до тяжкості ушкодження: першого, другого, третього ступеня:
- розтягання I ступеня - розтягування або розрив менш 25%
волокон м'язів, сухожиль або зв'язувань. Симптоми: легка хворобливість, невелика пухлина, обмеження рухливості м'язів або суглобів відсутні;
- розтягання II ступеня - розрив від 25-50% всіх волокон. Симптоми: набряк, синці, локальна чутливість, обмеження рухливості м'язів, нестабільність у суглобах, біль;
- розтягання III ступеня - до повного розриву всіх волокон. Симптоми: біль, у м'язах може навіть через шкіру відчуватися розрив, суглоб опухає, сильна нестабільність суглоба.
Гемобурса - суглобова сумка, заповнена кров'ю в результаті однократного потужного удару.
Тендинит (запалення сухожилля) - мікротравми у волокнах сухожилля, які викликані повторюваними розтяганнями. Особливо це поширено серед спортсменів з твердими або слабкими сухожиллями. Найбільше часто спостерігається в ахілловому сухожиллі, в манжеті повороту плеча, сухожиллі біцепса, навколо коліна.
Зношування хряща - ушкодження хряща від ударів і тертя, коли пошкоджується хрящ на кінцях костей у суглобі або структури менісків, що лежать в суглобах.
Остеохондрит, що розсікає («суглобні миші») він з'являється в суглобах при постійному зіткненні кісток, яке призводить до відділення невеликих шматочків хряща і кістки. Іноді шматочок кістки зміщується і попадає в суглоб, утворюючи, так звану «суглобну мишу», що порушує роботу суглоба і може навіть його заблокувати.
Бурсит (запалення суглобної сумки) - виникає через постійно виникаючі мікротравми слизуватих сумок, найчастіше розташованими поруч із сухожиллями. У відповідь на цей вплив сумка заповнюється синовіальною рідиною і розпухає. Найбільше часто зачіпаються слизуваті сумки в плечі, лікті, коліні.
Потрібно враховувати, що на строки відновлення після травм впливають такі фактори як: загальна тренованість; програма реабілітації; психологічне здоров'я хворого. Те, що місце розтягнення зажило, ще не означає, що можна повернутися до активного способу життя. Спочатку потрібно відновити міцність і гнучкість зв'язок для попередження повторного ушкодження.
Переломи- порушення цілості кісток (тріщина, розлам або повне роздроблення кістки). Бувають травматичні і патологічні переломи. Переломи бувають відкриті і закриті. Перелом називається відкритим, коли кінці зламаних костей виходять крізь шкіру. При закритих переломах цілісність кістки не порушується. Протягом декількох днів після перелому навколо кінців кістки починаються процеси загоєння, на кінцях кістки утворяться нові кісткові клітки, починаючи з 2-й тижня починається формування кістки, у межах 6 тижнів кінці зламаної кістки з'єднуються разом. У дітей час загоєння становить 2/3 від цього часу в дорослих. Якщо кістка зажила, то перш ніж приступити до тренувань, потрібно відновити силу і гнучкість у навколишніх м'язах і зв'язуваннях.
Принципи лікування переломів:
· вірне співставлення відламків кісток (репозиція); буває відкрита ( оперативна) і закрита (ручне вправлення або витягнення).
· надійна фіксація відламків (іммобілізація);
· прискорення процесу зрощення (консолідація) відламків;
· відновлення втраченої функції комплексним лікуванням і раціональним харчуванням;
Лікувальна іммобілізація:
а) при відкритих переломах здійснюється за допомогою лікувальних стрижнів, шурупів;
б) при закритих - накладанням шин, гіпсових пов"язок і використанням спеціальних апаратів (прилад Ілізарова).
Переломи хребта – мають найбільш тяжкі наслідки, частіше бувають компресійними внаслідок травми. Лікування довготривале. При переломах шийного відділу використовують витягнення за допомогою петлі Глісона (гіпсовий ошийник). При переломах в грудному, поперековому і крижовому відділах хребта використовують витягнення або гіпсовий корсет.
4. Розкрити поняття «адаптація в спорті», охарактеризувати її види, механізми розвитку та стадії.
Здатність організму протистояти впливу шкідливих факторів в цілому залежить від реактивності організму, яка базується на спадковості і змінюється на протязі життя.
Життя – це постійне пристосування (адаптація) до умов зовнішнього середовища, що постійно змінюються. Протягом всього свого життя людина адаптується до різноманітних навантажень, будь те холод, голод, зміна геомагнітного поля землі й т.д. Здорова людина швидко пристосовується до дії чинника, що змінився, навіть не помічаючи цього. Більшість факторів, що приводять до ушкоджень, діють на людство тисячоріччя і в процесі еволюції до них виробилися ефективні захисні (або адаптаційні) реакції. Захисні реакції розділяють на 2 типи – специфічні і неспецифічні.
1. Неспецифічні реакції формуються нейроендокринною та імунною системами. Ці системи реагують на будь-які зміни в нашім організмі і в навколишнім середовищі, пристосовуючи організм до них. Прояви: зміни в крові, збільшення АТ тиску, ЧСС (частота серцевих скорочень), підвищення температури, частота дихання.
Серед неспецифічних реакцій можна виділити три основних варіанти, що змінюють один одного в міру збільшення ступеня навантаження на організм – це реакція тренування, реакція активації, реакція стресу.
При реакції тренування організм гнучко пристосовується до змін на рівні корекції нейроендокринної регуляції без яких-небудь патологічних відхилень. В результаті збільшення дії несприятливого фактора відбувається істотне збільшення навантаження на організм, мобілізація імунної системи і виникає реакція активації. При подальшому посиленні навантаження на організм розвивається реакція стресу як крайній ступінь напруги адаптаційних механізмів. При стресі робота окремих органів і систем організму далека від оптимальної, організм працює на зношування. Тому при довго перетікаючих стресових реакціях наступає виснаження захисних сил організму і розвивається та або інша патологія.
Запалення - це неспецифічна, вироблена в процесі еволюції захисна реакція організму. Ознаки запалення:
почервоніння; підвищення температури;біль;набряк; порушення функції.
В процесі розвитку запалення розрізняють З стадії:
· альтерація - первинне пошкодження тканин;
· ексудація - судинні порушення, вихід елементів крові та плазми в пошкоджені тканини;
· проліферація - розмноження тканинних елементів в місці пошкодження.
2. Специфічні реакції являють собою відповідь органа-мішені на конкретний подразник.
5. Описати алгоритм проведення ортостатичної проби та розкрити її діагностичне значення.
ортостатична проба
- метод дослідження функціонального стану серцево-судинної системи, заснований на визначенні яких-небудь фізіологічних параметрів до й послу переходу випробуваного з горизонтального положення у вертикальне.
У жінок цей показник трохи нижче, ніж у чоловіків. При багаторазовому дослідженні протягом року динаміка показників сипний відповідала динаміці спортивних результатів спортсмена.
Ортостатична проба проводиться в такий спосіб. Спортсмен лежить на кушетці 5 хв, підраховує пульс. Потім він встає і знову підраховує пульс. У нормі при переході з положення лежачи в положення стоячи відзначається почастішання пульсу на 10-12 уд / хв. До 20 уд / хв - задовільна реакція, більш 20 уд / хв - незадовільна, що вказує на недостатню нервову регуляцію серцево-судинної системи.
6. Охарактеризувати поняття «допінг», його вплив на здоров’я спортсмена та пояснити значення допінг-контролю в спорті.
Допінги (від англійського - "давати наpкотікі") - це біологічно активні речовини лекаpственние, застосовуйте з метою штучного підвищення фізичних і емоційних можливостей.
допінгом вважається введення в організм спортсменів будь-яким шляхом (у вигляді уколів, таблеток, при вдиханні і т.д.) фармакологічних препаратів, штучно підвищують працездатність і спортивний результат. Крім того, до допінгів відносять і різного роду маніпуляції з біологічними рідинами, вироблені з тими ж цілями. Згідно з цим визначенням, допінгом, фармакологічний препарат може вважатися лише в тому випадку, якщо він сам або продукти його розпаду можуть бути визначені в біологічних рідинах організму (кров, сеча) з високим ступенем точності та достовірності. В даний час до допінговим засобів відносять препарати наступних 5 груп:
1. Стимулятори (стимулятори центральної нервової системи, симпатоміметики, анальгетики).
2. Наркотики (наркотичні анальгетики).
3. Анаболічні стероїди та інші гормональні анаболічних кошти.
4. Бетаблокатори.
5. Діуретики.
До допінгових методів належать:
1. Кров'яний допінг.
2. Фармакологічні, хімічні і механічні маніпуляції з біологічними рідинами (маскуючі засоби, додавання ароматичних сполук в проби сечі, катерерізація, підміна проб, придушення виділення сечі ниркамиОкремі групи і види допінгів.
З точки зору досягається ефекту спортивні допінги можна умовно розділити на 2 основні групи:
1. препарати, які застосовуються безпосередньо в період змагань для короткочасної стимуляції працездатності, психічного і фізичного тонусу спортсмена;
2. препарати, що застосовуються протягом тривалого часу в ході тренувального процесу для нарощування м'язової маси та забезпечення адаптації спортсмена до максимальних фізичних навантажень.
У першу групу входять різні засоби, що стимулюють центральну нервову систему:
а) психостимулюючі засобу (або психомоторні стимулятори): фенамін, центедрін, (Меридіа), кофеїн, сіднокраб, сиднофен; близькі до них симпатоміметики: ефедрин та його похідні, ізадрин, беротек, салбутамол; деякі ноотропи: натрію оксібутіран, фенібут, б) аналептики: коразол, кордіамін, бемегрид; в) препарати, збудливо діють переважно на спинний мозок: стрихнін.
Допинг-контроль является важнейшей составной частью комплексной программы мероприятий, направленных на предотвращение применения спортсменами запрещенных (допинговых) средств.
Принятый у нас в стране регламент организации и проведения процедуры допинг-контроля полностью соответствует требованиям Медицинской комиссии МОК. Процедура допинг-контроля состоит из следующих этапов: отбор биологических проб для анализа, физико-химическое исследование отобранных проб и оформление заключения, наложение санкций на нарушителей.
Во время соревнований, спортсмен получает уведомление о том, что согласно правилам, он должен пройти допинг-контроль. В обязательном порядке допинг-контроль проходят победители, занявшие 1-е, 2-е и 3-е места. Отказ спортсмена от прохождения допинг-контроля или попытка фальсифицировать его результат рассматриваются как признание им факта применения допингов со всеми вытекающими отсюда последствиями.
7. Охарактеризувати поняття «спортивний травматизм», перерахувати основні причини виникнення травм в спорті і окреслити шляхи профілактики.
Чаще всего спортсмены-любители травмируют мышцы. Травмы подобного рода составляют 10-30% от всех повреждений. Причиной этих травм являются чрезмерные физические нагрузки (что влечет за собой фактор «перетренированности») и плохая разминка.
Состояние «перетренированности» возникает из-за того, что организм не успевает восстановиться между тренировками и постепенно накапливает усталость.
Высокий процент травматизма, как следствие плохой разминки, связан с тем, что мышцы плохо разогреты, организм не подготовлен к интенсивной тренировке, а спортсмен пытается усиленно тренироваться. В этом случае травма может возникнуть в результате одного лишь резкого движения.
Также причиной мышечных травм может быть непосредственное их повреждение при интенсивном занятии на тренажерах. При этом происходит ушиб или разрыв мышцы. Разрыв может быть полным или частичным. Основным признаком полного разрыва мышцы является определяемая на ощупь глубокая щель между разошедшимися концами мышцы, а в ряде случаев деформация в виде двух бугров сократившихся частей мышцы, отстоящих друг от друга на некотором расстоянии, и утрата их функции. Частичные или неполные разрывы мышц трудно отличить от ушибов: те и другие проявляются припухлостью, уплотнением в результате кровоизлияния, иногда гематомой, но при ушибе функция мышцы обычно страдает в меньшей степени и нарушается не сразу, а лишь через 2-4 часа как минимум.
Важно отличать боль, возникшую в результате тренировки, от боли из-за травмы.
В результате интенсивной тренировки в мышцах возникают болевые ощущения, причиной которых является накопление молочной кислоты и гидростатическое давление, заставляющее жидкость выходить из плазмы и проникать в ткани. Как правило, боль и дискомфорт проявляются через 24-48 часов после напряженной тренировки, достигают своего пика на 2-3 день и начинают медленно убывать, но полностью исчезают к 8-10 дню после тренировки.
Травматические болевые ощущения вызывают дискомфорт в пораженной мышце при малейшем движении, усиливаются в зависимости от степени серьезности травмы и осложняются отеком в месте повреждения.
Очень важным элементом тренировки, которым чаще всего пренебрегают даже опытные спортсмены, является растяжка - она помогает увеличить амплитуду движений в "забитых" после тренировки мышцах и возвращает им привычную эластичность. Также разминка способствует усилению кровотока, повышает температуру и тем самым подготавливает организм к работе.
Разминка, растяжка, правильная техника при выполнении упражнений - все это может показаться мелочью. Переломы костей относительно часто возникают у борцов, велосипедистов, хоккеистов, горнолыжников. Раны, ссадины, потертости преобладают при занятиях велосипедным, лыжным, конькобежным спортом, греблей. Сотрясение мозга наиболее часто встречаются у боксеров, велосипедистов, футболистов, представителей горнолыжного спорта.
По локализации повреждений у физкультурников и спортсменом чаще всего наблюдаются травмы конечностей, среди них преобладают повреждения суставов, особенно коленного и голеностопного. При занятиях спортивной гимнастикой чаще возникают повреждения верхней конечности (70% всех травм). Повреждения головы и лица характерны для боксеров (65%), пальцев кисти – для баскетболистов и волейболистов (80%), локтевого сустава для теннисистов (70%), коленного сустава – для велосипедистов(48%) и т.п. Среди спортивных травм, как правило, высокий процент травм в средней и тяжелой степени.
Травмы – это для спортсмена тяжелое испытание как психологического, так и физического плана. Даже при благоприятном исходе тяжелая травма у многих детей и подростков отбивает желание заниматься физической культурой и спортом. Кроме того, 8-10% тяжелых травм заканчиваются потерей общей и спортивной трудоспособности, т.е. приводят к инвалидности.
Общепринятыми методами лечения спортивных травм являются:
местная терапия (тепло иди холод) покой возвышенное положение пораженного сегмента физиотерапевтические методы (электрофорез, ионофорез, озокерит, водные процедуры) лазеротерапия массаж мануальная терапия лечебная физкультура
Если болевые ощущения не травматического характера, а ответ на интенсивную тренировку, или же результат ушиба (но без отека и кровотечения), локальное применение тепла (горячий компресс, при возможности горячая ванна или баня) уменьшит боль за счет расширения сосудов.
8. Надати характеристику основним методам досліджень в лікарському контролі за спортсменами.
9. Охарактеризувати метод антропометричних вимірювань, вимоги до їх проведення та визначити основні показники.
Антропоме́трія (від грец. ανθρωπος — людина, μετρεω — міряти) — один з основних методів антропологічного дослідження, який полягає у вимірюванні тіла людини та його частин з метою встановлення вікових, статевих, расових та ін. особливостей фізичної будови. Антропометрія-розділ науки на стику:антропологія, прикладна математика, геометрія, медицина.
В залежності від об'єкта дослідження розрізняють соматометрію (власне антропометрія), тобто вимірювання живої людини, краніометрію — вимірювання черепа, остеометрію — вимірювання кісток скелета. До антропометрії відносять також антропоскопію — якісну (описову) характеристику форм частин тіла, форми голови, рис обличчя, пігментації шкіри, волосся, райдужної оболонки очей і т. ін.
Висновки
Потреба в антропометричних дослідженнях зумовлюється великою мінливістю розмірів тіла людини. Межі коливання розмірів людей однієї групи, як правило, заходять за межі коливань розмірів людей іншої групи. Це т. з. трансгресивна мінливість, яка зумовлює необхідність кількісних визначень. Результати антропометричних вимірів порівнюються за спеціально розробленими правилами, що ґрунтуються на принципах варіаційної статистики.
Для антропологічних досліджень користуються спеціальними інструментами: товстотним, ковзним і координатним циркулями, мандибулометром, металевим складаним антропометром Мартіна, спеціальними остеологія, дошками.
Антропометричні методи мають велике значення в прикладній антропології; до широкого впровадження ідентифікації за відбитками пальців антропометрія використовувалась в криміналістиці для ідентифікації людей (так званий «Бетрильонаж»).
Масовість антропометричних досліджень дозволяє оцінювати і порівнювати мінливість ознак різних расових, вікових, професійних, статевих груп на основі вимірів великого числа індивідуумів. Виникнення антропометрії як наукової методики відноситься до 19 ст і пов'язане з ім'ям французького антрополога П. Брока. Значний внесок у її подальший розвиток внесли іноземні (Р.Мартін і ін.) і радянські антропологи (В.Бунак, А.Ярхо і ін.). Розрізняють ознаки: вимірники і описові. Перші визначаються за допомогою антропологічних інструментів (антропометр, ковзаючі циркулі, стрічки і ін.). Вимір виробляється між антропометричними крапками, що строго локалізуються, які представляють порівняно легко доступні для спостереження елементи зовнішньої будови тіла. Виділяють тотальні (довжина тіла, маса, обхват грудей) і приватні (ширина стопи, довжина кисті і т.д.) розміри тіла. Визначення описових ознак (форми частин тіла, частин лиця, пігментації шкіри, волосся і очей, форми волосся і т.д.) виробляється за допомогою шкал, муляжів, схем, побудованих на основі точних розмежувальних критеріїв. Наприклад, шкала кольору очей В.Бунака враховує 12 варіантів забарвлення радужіни, шкала забарвлення волосся Фішера — Заллера — 40 відтінків. У антропометрії широко застосовують методи антропологічної фотографії. Для неї характерна тенденція до заміни описових ознак точнішими вимірниками і впровадженню сучасних методів аналізу (рентген, ультразвук, мічені сполуки). Вибір антропометричної методики, крапок і ознак диктується завданнями конкретного антропологічного дослідження. У расознавстві і етнічній антропології вимірюють голову, особу, череп, довжину тіла, користуються шкалами кольору очей, шкіри, волосся і ін. для виділення расових типів. У морфології людини і особливо у вченні про фізичний розвиток враховуються маса, довжина тіла (зростання) та інше. На їх основі побудовані шкали, що дозволяють визначати міру фізичного розвитку в окремих індивідуумів і різних груп населення. Зібрані в процесі антропометричного обстеження дані піддають варіаційно-статистичній обробці і оформляють у вигляді таблиць, графіків і схем. На антропометричних матеріалах засновані також стандартизація предметів масового виробництва (одяг, взуття) і раціональний пристрій робочих місць.
«ФУНКЦІОНАЛЬНА ДІАГНОСТИКА»
1. Визначити основні поняття та завдання діагностичних засобів в функціональній діагностиці.
2. Охарактеризувати системи реєстрації та відображення фізіологічної інформації в функціональній діагностиці, електроди та датчики в функціональній діагностиці.
3. Навести технічні засоби функціональної діагностики у фізичній реабілітації.
4. Визначити фізіологічні показники організму людини у спокої та при фізичних навантаженнях.
5. Описати зміни функціональних станів організму при дії на нього надзвичайних факторів зовнішнього середовища.
6. Охарактеризувати зміни показників дихання і серцево-судинної системи у тих хто не займається і займається спортом.
7. Описати киснево-транспортну функцію крові і її діагностику.
8. Навести діагностичні методи визначення функцій травної та сечовидільної систем.
9. Охарактеризувати зовнішні прояви і вегетативні реакції при змінах психофізіологічних та психоемоційних станів людини.
«ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ»
1. Розкрити поняття, загальні принципи фізичної реабілітації.
2. Охарактеризувати методи і засоби фізичної реабілітації.
3. Навести механізми лікувальної дії фізичних вправ.
4. Розкрити метод гідрокінезотерапії, надати характеристика, показання до застосування, механізми впливу.
5. Навести механізми лікувальної дії масажу.
6. Визначити метод механотерапії, показання та протипоказання до її застосування.
7. Визначити метод працетерапії, визначити завдання і засоби.
8. Навести особливості застосування точкового та сегментарно-рефлекторного масажу.
9. Охарактеризувати типи механотерапевтичних апаратів відповідно до мети застосування.
«ТЕОРІЯ ТА МЕТОДИКА ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ»
1. Визначення поняття теорія і методика фізичного виховання як наукової дисципліни.
2. Визначити методи контролю у фізичному вихованні.
3. Охарактеризувати принципи спортивного тренування.
4. Охарактеризувати методи педагогічних досліджень.
5. Охарактеризувати інтенсивність роботи при фізичних навантаженнях.
6. Визначити взаємозв’язок форми та змісту занять.
7. Описати організацію та керівництво діяльністю учнів на заняттях з фізичного виховання.
8. Визначити значення рухової активності у різних періодах життя.
9. Охарактеризувати систему спортивних змагань
«МЕТОДИКА ВИКЛАДАННЯ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ У НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ»
1. Охарактеризувати фізичну культуру в системі навчання та виховання майбутніх спеціалістів.
2. Надати характеристику масовим фізкультурно - спортивним заходам у ВНЗ.
3. Розкрити сутність медичного забезпечення масової фізичної культури та спорту в ВНЗ.
4. Охарактеризувати основні завдання, принципи, засоби та методи ФВ у ВНЗ.
5. Розкрити ціль, задачі, зміст роботи спортивного клубу, секції.
6. Охарактеризувати форми та планування самостійних занять у ВНЗ.
7. Навести характеристику загальним та спеціальним медичним групам ФВ у ВНЗ.
8. Охарактеризувати види контрольних заходів для ФВ у ВНЗ.
9. Розкрити проблематику ФВ у ВНЗ на сучасному етапі розвитку.
«ОРТОПЕДИЧНІ Й ТЕХНІЧНІ ЗАСОБИ ДЛЯ ВІДНОВЛЕННЯ ЗДОРОВ’Я, РЕКРЕАЦІЇ ІНВАЛІДІВ»
1. Охарактеризувати особливості використання тракційної терапії у фізичній реабілітації інвалідів.
2. Охарактеризувати застосування локомоторної терапії зі зворотним зв’язком у фізичній реабілітації інвалідів.
3. Розкрити особливості застосування ортопедичних вертикалізаторів у фізичній реабілітації інвалідів.
4. Дати характеристику біомеханічної стимуляції у фізичній реабілітації інвалідів.
5. Охарактеризувати особливості використання МОТОмед-терапії у фізичній реабілітації інвалідів.
6. Розкрити функціональні характеристики технічних засобів у фізичній реабілітації травм нижніх і верхніх кінцівок та особливості їх використання у фізичній реабілітації інвалідів.
7. Навести методизастосування системи НUBER у фізичній реабілітації інвалідів.
8. Охарактеризувати особливості використання динамічного параподію у фізичній реабілітації інвалідів.
9. Охарактеризувати особливості конструкції екзоскелетону та його застосування у фізичній реабілітації інвалідів.
«МЕТОДИ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ В СИСТЕМІ ЛІКУВАЛЬНО-ПРОФІЛАКТИЧНИХ ЗАКЛАДІВ»
1. Охарактеризувати показання до лікування у кожній групі курортів.
Основна мета санаторно-курортного відбору полягає у покращенні результатів лікування та профілактики хвороб, закріпленні досягнутих результатів лікування, підвищенні ефективності використання санаторної мережі. Під час здійснення санаторно-курортного відбору обов’язково враховуються клінічний діагноз основного та супутніх захворювань, стадія розвитку та особливість перебігу хвороби, стан хворого та очікуваний вірогідний ефект санаторно-курортного лікування, від чого залежить вибір розташування та медичного профілю оздоровниці, що рекомендується, тривалість та сезонність санаторно-курортного лікування, надаються необхідні виписки та рекомендації лікаря оздоровниці. Облік безпосередніх результатів санаторно-курортного лікування здійснюється лікарем оздоровниці, а віддалених результатів (рівень досягнення та ефективність санаторно-курортного лікування) – лікарем за місцем проживання чи роботи хворого після його повернення з санаторію. Отримані дані збираються, аналізуються та систематизуються для подальшого удосконалення санаторно-курортного лікування та відбору, що призведе до покращення санаторно-курортної галузі в цілому.
Основною складовою санаторно-курортного відбору, відповідно до наказу від 16.05.1983 р. № 580 МОЗ України, є встановлення показань до санаторно-курортного лікування за даними встановленого клінічного діагнозу основного та супутніх захворювань, результатами медичного спостереження, проведеного лікування хворого, даних лабораторних та клінічних досліджень. Встановлені дані дозволяють визначити перелік санаторно-курортних закладів, які в найбільшій мірі відповідають завданням лікування конкретного хворого. Показання до санаторно-курортного лікування для дорослих та дітей див.у відповідних протоколах в підрозділі "лікування за нозологією" розділу "санаторно-курортне лікування".
Протипоказання для санаторно-курортного та відновлювального лікування поділяються на загальні та спеціальні. Загальні протипоказання не залежать від конкретного діагнозу окремого хворого, який має показання для санаторно-курортного лікування, і характерні для усіх хворих, що мають ту чи іншу супутню патологію або стан. Спеціальні протипоказання, як правило, залежать від профілю конкретного захворювання або стану хворого. Деякі протипоказання з часом можуть бути зняті у разі зміни стану хворого, а застосування новітніх методів лікування у санаторно-курортній практиці постійно зменшує перелік захворювань, які є протипоказаннями до санаторно-курортного лікування.
Таблицю загальних показань та протипоказань до санаторно-курортного лікування для дорослих див. тут, дітей – тут.
При вирішенні питання щодо вибору того чи іншого санаторно-курортного закладу, крім основного діагнозу, необхідно враховувати стадію хвороби, наявність або відсутність супутніх захворювань, ступінь порушення функцій окремих органів та систем, здатність хворого до самостійного пересування та самообслуговування, при цьому враховуються не тільки лікувальні фактори та кліматичні характеристики оздоровниці, але й умови доставки хворого до неї (відстань, вид транспорту, пересадки тощо).
2. Обґрунтувати потребу у санаторно-курортному етапі реабілітації і зазна-чити, коли це показано.
3. Охарактеризувати санаторно-курортні режими.
Санаторно-курортный режим включает в себя три составные части, органически связанные между собой: общекурортный, санаторный и индивидуальный режимы.
Общекурортный режим - имеет своей задачей создание наиболее благоприятных условий для отдыха и лечения больных всего курорта. В плане общекурортных мероприятий большое внимание уделяется борьбе с шумом, вопросам санитарной гигиены и озеленения курорта.
Санаторный режим - предусматривает соблюдение больными единого распорядка дня, в котором отражено правильное распределение времени активности и покоя, времени приёма пищи и лечебных процедур, культурно-массовых мероприятий и отдыха.
Индивидуальный режим - назначается с таким расчётом, чтобы в зависимости от состояния больного наиболее целесообразно сочетать применение всех лечебных факторов курорта.
Важное значение имеет режимприема лечебных процедур. Частота, продолжительность и чередование процедур небезразличны для результатов лечения. В дни приёма основной процедуры нельзя применять другие, тяжело переносимые: например, нельзя в один и тот же день принимать минеральные ванны и озокеритопроцедуры. Нецелесообразно в эти же дни проводить исследования, требующие от больного большого напряжения, например, дуоденальное зондирование, ректоманоскопию и др. Процедуру с меньшей нагрузкой следует принимать до приёма основной процедуры. Перед приёмом каждой процедуры, как и после неё, необходим отдых.
Процедуры нужно принимать в спокойном состоянии, при условиях, исключающих факторы раздражения, которые могут ослабить лечебный эффект.
4. Навести показання і протипоказання до санаторно-курортного лікування.
На сьогодні є наукове обґрунтування, розроблені показання та протипоказання, відповідні Положення щодо відновлювального лікування на санаторно-курортному етапі для хворих:
· на хвороби серцево-судинної системи (в т. ч. після перенесеного гострого інфаркту міокарда, аортокоронарного шунтування, нестабільної стенокардії, та з гіпертонічною хворобою, ревматичними захворюваннями);
· на хвороби нервової системи (в т. ч. цереброваскулярну патологію, післяінсультний стан, дітей з органічними ураженнями нервової системи та хворих на ДЦП);
· на хвороби органів травлення (в т. ч. після оперативних втручань на органах травлення), після перенесених вірусних гепатитів, захворювань товстої кишки;
· з захворюваннями органів зору у дорослих та дітей (в т. ч. глаукому);
· на опікову хворобу (для дітей та дорослих);
· на хвороби органів дихання (в т. ч. неспецифічні захворювання легенів, хронічні захворювання верхніх дихальних шляхів);
· на хвороби сечостатевої системи (в т. ч. хронічні простатити, статеві розлади у жінок та чоловіків, порушення репродуктивної функції, стани після оперативних втручань на сечових шляхах, в тому числі після дроблення каменів);
· для дітей і дорослих, хворих на цукровий діабет та з іншою ендокринологічною патологією;
· на хвороби та стани після ушкоджень органів опори та руху;
· на хвороби крові та органів кровотворення;
· на хвороби шкіри;
· після оперативних втручань у зв’язку з онкологічними захворюваннями.
Також існує наукове обґрунтування, розроблені показання та протипоказання і відповідні положення спеціалізованих відділень санаторно-курортних закладів для оздоровлення вагітних та осіб, які постраждали при ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.
5. Охарактеризувати особливості фізичної реабілітації в лікувально - профілактичних закладах приморських курортів.
6. Охарактеризувати засоби фізичної реабілітації в лікувально – профілак-тичних закладах бальнеологічного типу.
7. Розкрити особливості курортів із використанням пелоїдотерапії.
Грязелікування (або по науці «пелоїдотерапія») - застосування в лікувально-профілактичних і реабілітаційних цілях лікувальних грязей, що є природними утвореннями геохімічного походження. Грязі відносяться до найбільш стародавнім лікувальним засобам. Вони діляться на пседвовулканіческіе (сопкові, гідротермальні), мулові (що утворюються в прісних і солоних водоймах) і торф'яні (перебувають у болотах). Цілющий вплив грязей обумовлено наявністю в них органічних і мінеральних біологічно активних речовин, які можуть діяти різними шляхами:
- безпосередньо на шкіру;
- рефлекторно внаслідок хімічного подразнення рецепторів шкіри;
- внаслідок проникнення хімічних сполук бруду через шкіру і циркуляції їх у крові. До мінеральних грязям для більшої їх ефективності додають екстракти розмарину, лаванди, жасмину, евкаліпта, сандалу, бергамоту, однорідні маси морських водоростей, мед, оливкова олія.
Грязі впливають на стан нервової та ендокринної системи, стимулюють імунітет і адаптаційні реакції, перешкоджають старінню, допомагають позбавитися від зайвої ваги. Основну групу хвороб, при яких показано грязелікування, становлять захворювання запального характеру. Грязелікування застосовують при захворюваннях:
- опорно-рухового апарату - хронічний артрит, трофічні виразки; - периферичної нервової системи;
- центральної нервової системи; - статевих органів;
- шлунково-кишкового тракту; - серця, нирок, легенів;
- ЛОР-органів; - офтальмологічних; - шкірних.
Тривалість процедури грязелікування - 15-30 хвилин. Процедури роблять через день або два дні поспіль з перервою на третій. Якщо до проведення сеансу грязелікування відвідати сауну та джакузі, це в кілька разів поліпшить результат від проведення процедури. Ароматерапія в поєднанні з грязелікуванням також дає приголомшливий ефект. А фінальним акордом може стати масаж з ефірними маслами. Задоволення і користь гарантовані!
Грязелікування протипоказано при гострих запальних процесах, злоякісних новоутвореннях, міомах, фіброміомах, кістах яєчників, хворобах крові, кровотечах та схильності до них, туберкульозі, гіпертонії, ішемічної хвороби серця, варикозному розширенні вен, ендокринних захворюваннях, вагітності, епілепсії, інфекційних захворюваннях та індивідуальної нестерпності
8. Розкрити завдання фізичної реабілітації в системі лікувально-профілак-тичних закладів. Медична реабілітація може починатися на будь-якому етапі перебігу хвороби в лікарні, санаторії, у поліклініці, диспансері та вдома. Для проведення санаторного етапу відновлювального лікування в санаторно-курортних закладах створені реабілітаційні відділення. Спеціалізовані відділення для реабілітації хворих є структурними підрозділами санаторно-курортних закладів і функціонують у відповідності з Положеннями про них.
Основні функції реабілітаційних відділень в санаторіях:
· закріплення досягнутих в стаціонарі позитивних результатів лікування, подальше відновлення порушених та компенсація втрачених в зв’язку з захворюванням функцій, попередження можливості рецидивів захворювання;
· скорочення часу адаптаціï хворого до оточуючих його умов;
· сприяння соціальній та професіональній реабілітації, а в перспективі - відновлення працездатності хворого.
В умовах курорту основна увага у відділенні реабілітації спрямована на відновлення функціонального стану постраждалого органа або системи. Крім цього, обов’язковим є відновлення психологічного стану хворого з використанням методів психологічної корекції, підвищення толерантності до фізичних навантажень із застосуванням різних методів ЛФК (індивідуальні та малогрупові заняття, заняття в кабінеті механотерапії), гідрокінезотерапія, бальнеологічні процедури (при відсутності протипоказань), елементи трудотерапії тощо. Обґрунтовані технології реабілітації та раціонально організований процес відновлювального лікування, який базується на застосуванні природних лікувальних та преформованих фізичних факторах і аргументованих медико-економічних стандартах, зумовлюють рівень реабілітаційних можливостей санаторно-курортного закладу.
Саме реабілітація як проблема апелює до особистості інваліда або хворого. В концепції і конкретному змісті реабілітації закладена боротьба за людину, а не лише лікувальні заходи.
Основними організаційними засадами медичної реабілітації є:
1. Безперервність і наступність лікувальних та реабілітаційних заходів.
2. Комплексність та цілеспрямованість реабілітаційних заходів.
3. Індивідуальний підхід і програмування відновлювального лікування, яке відбувається в середовищі хворих, що сприяє поверненню реабілітованого в суспільство.
Із загальних задач медичної реабілітації випливають задачі санаторно-курортного етапу реабілітації хворих, а саме:
1. Відновлення анатомічної цілісності органів або структури (при можливості).
2. Відновлення функцій відповідного органа, системи, структури.
3. Комплексне відновлення функціональних можливостей організму.
4. Відновлення психіки хворого з формуванням належного ставлення до себе (свого здоров’я), до родини, до оточення, до роботи
9. Навести особливості фізичної реабілітації в бальнеологічному курорті Моршин. Курорт "Моршин" - один з найкращих бальнеологічних курортів України. Мінеральні води його джерел - з правильною кристалічною структурою, підвищеним вмістом сульфатно-магнієвих солей - є незамінним чинником в лікуванні органів травлення, особливо печінки, кишечнику, підшлункової залози. Моршин розташований в передгір’ї Карпат, в екологічно чистому місці, по обидва боки стрімкої Березниці - притоки річки Стрий. Клімат в Моршині помірно-континентальний, вологий, м'який. Літо гаряче, вологе, а осінь довга, суха і тепла. Середньорічна температура (+16 С) така ж, як на курортах Кавказьких мінеральних вод. Кліматичні умови курорту дозволяють протягом усього року ефективно використовувати природні чинники, що доповнюють загальний комплекс лікувальних заходів. Кліматотерапія: прогулянки по території санаторію, аеротерапія.
Лікувальна фізкультура (кінезотерапія): ранкова гігієнічна гімнастика, місце проведення – парк, спортзал, лікувальна дозована ходьба, теренкур, лікувальна гімнастика, ближній туризм.
Внутрішнє застосування лікувальних мінеральних вод: власна мінеральна вода, питний бювет, апарат для автоматизованого дозування.
Бальнеотерапія: загальні вуглекислі ванни, чотирьохкамерні ванни, перлинні ванни, йодобромні ванни, хвойні ванни, хлоридно-натрієві ванни, ропні ванни, ванни з лікувальними травами.
Гідротерапія (гідропатія): вихрові ванни для рук та ніг, дощовий душ, циркулярний душ, висхідний душ, душ Шарко, підводний душ масаж, мікроклізми з лікувальними засобами, гідроколонотерапія, ортоградне кишкове промивання, зрошування ясен, гідролазерний душ.
Пелоїдо- та тепло терапія: грязьові аплікації, грязьові ректальні тампони, грязьові вагінальні тампони, розвідні грязьові ванни, парафінові аплікації, озокеритові аплікації, електрофорез грязьових розчинів.
Електро- світло терапія та інші види апаратної (штучної) фізіотерапії: гальванізація та електрофорез, ультразвукова терапія та ультрафонофорез, низькочастотна магнітотерапія, високочастотна магнітотерапія (Індуктотермія), дециметровохвильова терапія, крайнєвисокочастотна терапія (КВЧ), короткохвильове ультрафіолетове опромінення, довго- та середньохвильове ультрафіолетове опромінення, ультрафіолетове опромінення крові, лазеротерапія, транскутанне лазерне опромінення крові, локальне інфрачервоне опромінення, солюкс, дарсонвалізація, ультратонотерапія, ультрависокочастотна терапія (УВЧ), електросон, діадинамотерапія, амплипульстерапія, електроміостимуляція, інтерференцтерапія, інгаляції вологі, синглетно-киснева терапія, аероіонотерапія, оксигенотерапія, інфітатерапія, механотерапія.
Лікувальний масаж: ручний масаж: класичний, сегментарний, лімфодренажний, точковий пальцевий, інший.
Інші види терапії: психотерапія, фітотерапія, медикаментозна терапія, голкорефлексотерапія, мануальна терапія, ароматерапія, гірудотерапія,
«ЛІКУВАЛЬНА ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА»
1. Охарактеризувати лікувальну фізичну культуру.
2. Розкрити механізми лікувальної дії фізичних вправ.
3. Обґрунтувати необхідність застосування ЛФК у фізичній реабілітації хворих і травмованих.
4. Навести існуючі форми занять з ЛФК.
5. Охарактеризувати гімнастичні вправи, що використовуються у ЛФК.
6. Навести спортивно-прикладні вправи та ігри, що використовуються у ЛФК.
7. Навести як визначають ефективність застосування ЛФК.
8. Охарактеризувати лікувальну фізичну культуру при сколіозі.
9. Навести особливості проведення ЛФК при остеохондрозі.
«БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ТА ОХОРОНА ПРАЦІ»
1. Навести особливості законодавства України та міжнародні норми в галузі охорони праці та промислової безпеки.
2. Охарактеризувати принципи державної політики в галузі охорони праці та промислової безпеки.
Чинне законодавство про охорону праці спрямоване на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійних захворюванням.
Державна політика а галузі охорони праці базується на принципах:
пріоритету життя і здоров’я працівників та повної відповідальності роботодавця за створення безпечних й здорових умов праці. Цей принцип зобов’язує підприємців дотримуватися вимог нормативних актів, здійснювати атестацію робочих місць, щоб не погіршувався стан здоров’я працюючих та не знижувався рівень їх працездатності;
підвищення рівня промислової безпеки шляхом введення суцільного контролю за станом виробничої діяльності, створенням безпечних та нешкідливих умов праці. Для цього роботодавець має впроваджувати сучасні засоби безпеки, новітні технології механізацію та автоматизацію виробничих процесів контролювати трудову та технологічну дисципліну й нести повну відповідальність за створення таких умов праці, які б відповідали вимогам чинного санітарно – гігієнічного законодавства;
комплексного розв’язування завдань охорони праці на підставі загальнодержавних та регіональних програм, розроблених відповідно до економічної та соціальної політики держави та новітніх досягнень науки й техніки в галузі безпеки, гігієни праці та виробничої санітарії на п’ять років та на кожний поточний рік;
соціального захисту працівників, відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві, збереження місця роботи та середнього заробітку при витраті ними працездатності на весь період її відновлення або визнання їх інвалідами.
Принципи державної політики з охорони праці встановлюють єдині вимоги для всіх підприємств незалежно від форми власності та виду діяльності, єдине правове поле й єдину нормативну базу, оскільки всі працюючі мають однакові права на охорону свого життя і здоров’я.
Під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях забезпечується координація діяльності всіх гілок влади, що розв’язують проблеми охорони здоров’я, гігієни та безпеки праці.
Держава фінансує дослідження з охорони праці передбачені національною програмою, утримує національний науково – дослідний інститут охорони праці та мережу органів державного нагляду.
Для реалізації принципів державної політики в галузі охорони праці при Кабміні створено Національну раду з питань безпечної життєдіяльності, Фонд соціального страхування від нещасних випадків та інші структури.
Міжнародне співробітництво передбачає вивчення та узагальнення зарубіжного досвіду щодо проблемних питань з охорони праці, активну участь у діяльності Міжнародної організації праці (МОП), Міжнародної асоціації соціального Забезпечення (МАСЗ), Європейського форуму організацій страхування від нещасних випадків на виробництві й професійних захворювань.
3. Розкрити основні трудові права працівників. Гарантії забезпечення права громадян на працю.
Право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою працi не нижче встановленого державою мiнiмального розмiру, - включаючи право на вiльний вибiр професiї, роду занять i роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятостi населення, сприяє працевлаштуванню, пiдготовцi i пiдвищенню трудової квалiфiкацiї, а при необхiдностi забезпечує перепiдготовку осiб, вивiльнюваних у результатi переходу на ринкову економiку.
Працiвники реалiзують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на пiдприємствi, в установi, органiзацiї або з фiзичною особою. Працiвники мають право на вiдпочинок вiдповiдно до законiв про обмеження робочого дня та робочого тижня i про щорiчнi оплачуванi вiдпустки, право на здоровi i безпечнi умови працi, на об'єднання в професiйнi спiлки та на вирiшення колективних трудових конфлiктiв (спорiв) у встановленому законом порядку, на участь в управлiннi пiдприємством, установою, органiзацiєю, на матерiальне забезпечення в порядку соцiального страхування в старостi, а також у разi хвороби, повної або часткової втрати працездатностi, на матерiальну допомогу в разi безробiття, на право звернення до суду для вирiшення трудових спорiв незалежно вiд характеру виконуваної роботи або займаної посади, крiм випадкiв, передбачених законодавством, та iншi права, встановленi законодавством.
Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України: вільний вибір виду діяльності; безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів; безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
4. Охарактеризувати небезпечні психофізіологічні та шкідливі виробничі чинники. До небезпечних психофізіологічних та шкідливих виробничих чинників належать фізичні (статичні, динамічні та гіподинамічні) і нервово-психічні перевантаження (розумове, зорове, емоційне).
Праця економістів, фінансистів, працівників банківських установ, науково-дослідних та інших установ, а також інших працівників невиробничої сфери характеризується тривалою багатого-динною (8 год і більше) працею в одноманітному напруженому положенні, малою руховою активністю при значних локальних динамічних навантаженнях.
Робоче положення "сидячи" супроводжується статичним навантаженням значної кількості м'язів ніг, плечей, шиї та рук, що дуже втомлює. М'язи перебувають довгий час у скороченому стані і не розслабляються, що погіршує кровообіг. В результаті виникають больові відчуття в руках, шиї, верхній частині ніг, спині та плечових суглобах.
Внаслідок динамічного навантаження на кістково-м'язовий апарат кистей рук виникають больові відчуття різної сили в суглобах та м'язах кистей рук; оніміння та уповільнена рухливість пальців; судоми м'язів кисті; ниючий біль в ділянці зап'ястя.
У результаті виникають локальні м'язові перенапруження, хронічні розтягнення м'язів травматичного характеру, що можуть викликати професійні захворювання: дисоціативні моторні розлади, захворювання периферійної нервової та кістково-м'язової систем. Ці захворювання увійшли до Переліку професійних захворювань, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2000 p., № 1662.
Крім того, робота "сидячи" призводить до зниження м'язової активності - гіподинамії. За браком рухів відбувається зниження споживання кисню тканинами організму, сповільнюється обмін речовин. Це сприяє розвитку атеросклерозу, ожиріння, може стати причиною дистрофії міокарда, хронічного головного болю, запаморочення, безсоння, роздратування.
Помірними гімнастичними вправами можна викликати активізацію обміну речовин в організмі, посилити виділення отруйних продуктів життєдіяльності.
Трудова діяльність працівників невиробничої сфери належить до категорії робіт, які пов'язані з використанням великих обсягів інформації, із застосуванням комп'ютеризованих робочих місць, із частим прийняттям відповідальних рішень в умовах дефіциту часу, безпосереднім контактом із людьми різних типів темпераменту тощо. Це зумовлює високий рівень нервово-психічного перевантаження, знижує функціональну активність центральної нервової системи, призводить до розладів в її діяльності, розвитку втоми, перевтоми, стресу.
Тривала робота на комп'ютеризованому робочому місці призводить до значного навантаження на всі елементи зорової системи і зумовлює втому та перевтому зорового аналізатора. Напружена зорова робота викликає "очні" (біль, печія та різь в очах, почервоніння повік та очей, ломота у надбрівній частині тощо) та "зорові" (пелена перед очима, подвоєння предметів, мерехтіння, швидка втома під час зорової роботи) порушення органів зору, що може викликати головний біль, посилення нервово-психічного напруження, зниження працездатності.
5. Охарактеризувати особливості впливу втоми на безпеку праці.
Втома - це сукупність тимчасових змін у фізіологічному та психологічному стані людини, які з'являються внаслідок напруженої чи тривалої праці і призводять до погіршення її кількісних і якісних показників, нещасних випадків. Втома буває загальною, локальною, розумовою, зоровою, м'язовою та ін. Оскільки організм - єдине ціле, то межа між цими видами втоми умовна і нечітка.
Хід збільшення втоми та її кінцева величина залежать від індивідуальних особливостей працюючого, трудового режиму, умов виробничого середовища тощо.
Залежно від характеру вихідного функціонального стану працівника втома може досягати різної глибини, переходити у хронічну втому або перевтому. Перевтома - це сукупність стійких несприятливих для здоров'я працівників функціональних зрушень в організмі, які виникають внаслідок накопичення втоми.
Основною відмінністю втоми від перевтоми є зворотність зрушень при втомі і неповна зворотність їх при перевтомі.
Відомо, що розвиток втоми та перевтоми веде до порушення координації рухів, зорових розладів, неуважності, втрати пильності та контролю реальної ситуації. При цьому працівник порушує вимоги технологічних інструкцій, припускається помилок та неузгодженості в роботі; у нього знижується відчуття небезпеки. Крім того, перевтома супроводжується хронічною гіпоксією (кисневою недостатністю), порушенням нервової діяльності.
Проявами перевтоми є головний біль, підвищена стомлюваність, дратівливість, нервозність, порушення сну, а також такі захворювання, як вегето-судинна дистонія, артеріальна гіпертонія, виразкова хвороба, ішемічна хвороба серця, інші професійні захворювання. Втома характеризується фізіологічними та психічними показниками її розвитку.
Фізіологічними показниками розвитку втоми є артеріальний кров'яний тиск, частота пульсу, систолічний і хвилинний об'єм крові, зміни у складі крові.
Психічними показниками розвитку втоми є: погіршення сприйняття подразників, внаслідок чого працівник окремі подразники зовсім не сприймає, а інші сприймає із запізненням; зменшення здатності концентрувати увагу, свідомо її регулювати; посилення мимовільної уваги до побічних подразників, які відволікають працівника щд трудового процесу; погіршення запам'ятовування та труднощі пригадування інформації, що знижує ефективність професійних знань; сповільнення процесів мислення, втрата їх гнучкості, широти, глибини і критичності; підвищення
дратівливості, поява депресивних станів; порушення сенсомоторної координації, збільшення часу реакцій на подразники; зміни частоти слуху, зору.
Характер втоми залежить від виду трудової діяльності тому, що функціональні зміни в організмі при втомі переважно локалізуються в тих ланках організму, які несуть найбільше навантаження. На основі цього втома поділяється на фізичну та розумову за співвідношенням глибини функціональних змін у різних аналізаторах, фізіологічних системах, відділах центральної нервової системи тощо.
Як зазначено вище, особливістю фізичної праці є те, що вона викликає фізичне напруження організму при виконанні роботи. При сильному напруженні продовження роботи стає неможливим, і виконання її автоматично припиняється, а організм одразу переходить у фазу відновлення працездатності. Відновлення сил відбувається інтенсивно і у порівняно короткий період. Тому втому можна розглядати як сформоване в ході еволюції біологічне пристосування організму до навантажень. Нервове напруження впливає на серцево-судинну систему, збільшуючи артеріальний тиск і частоту пульсу, а також на терморегуляцію організму та емоційні стани працівника.
Відновлювальні процеси після розумової праці відбуваються повільніше, ніж після фізичної праці. Несприятливі порушення в організмі працівника часто не ліквідуються повністю, а акумулюються, переходячи в хронічну втому, або перевтому та різні захворювання. Найбільш поширеними захворюваннями працівників розумової праці є неврози, гіпертонії, атеросклерози, виразкові хвороби, інфаркти та інсульти.
Втома породжує у працівника стан, який призводить до помилок у роботі, небезпечних ситуацій і нещасних випадків. Вчені наводять дані, які вказують, що кожному четвертому нещасному випадку передувала явно виражена втома.
6. Навести особливості впливу індивідуальних якостей працівника на безпеку праці.
На безпеку праці значною мірою впливають індивідуальні якості працівника (психофізіологічні, соціальні, виробничі).
Серед психофізіологічних якостей слід виділити такі: недостатня здатність до розподілу і концентрації уваги, мислення; низькі якості щодо обережності, спостережливості, кмітливості, розсудливості; недостатня установка до трудової діяльності; надмірна критичність до керівництва і менша до себе; гордовитість, самовпевненість, неповага до інших тощо.
Основними соціальними якостями працівника, які необхідно враховувати при створенні безпечних умов праці, є: ставлення до роботи; контакти з товаришами, керівництвом та іншими людьми; соціально-політичні, соціально-економічні та побутові фактори; рівень спілкування; рівень освіти і культури; стан здоров'я; рівень задоволеності своєю працею; інше.
Найбільш важливими виробничими якостями працівника, які впливають на безпеку праці, є стаж та досвід роботи. Стаж роботи взагалі пов'язаний Із віком працівника. На основі аналізу різних досліджень зроблено висновок: найбільш значний вплив на безпеку праці справляє стаж роботи, а не вік працівника. Безпечні дії працівника, створення небезпечних ситуацій можуть бути обумовлені недостатністю знань, роботою не за спеціальністю, зміною характеру або умов праці добре знаної професії.
Для зменшення дії психофізіологічних чинників небезпеки в процесі праці необхідно враховувати індивідуальні якості працюючого, оскільки помилки на виробництві, а також нещасні випадки є наслідком зіткнення якостей людини з особливостями конкретної професійної діяльності. З метою поліпшення безпеки і захисту здоров'я працівників під час роботи необхідно проводити професійний психофізіологічний відбір для широкого кола професій.
