Навести приклади своєї фахової термінології

Білет 1

1. Культура фахового мовлення. Комунікативне призначення мови в професійній сфері. Професійна мовнокомунікативна компетенція.

 

«Оволодіння основами будь-якої професії розпочинається із засво­ єння певної суми загальних і професійних знань, а також оволодіння основними способами розв'язання професійних завдань»², тобто ово­ лодіння мовою професійного спілкування.

Мова професійного спілку ваші я (професійна мова) - це функці­ ональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної спе­цифіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.

Отже, фахова мова - це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють \ цій сфері. Особливості її зумовлюють мсіа, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комуніканта і реципієнта (мовна компетенція, вік. освіта, рівень інтелектуального розвитку). Залежно від ситуації і мсти спілкування доречно й правильно доґніроюіься різноманітні мовні за­ соби висловлення думки; лексичні, граматичні, фразеологічні тощо.

Усі лексичні одиниці фахових текстів переділяються на чотири різновиди:

· терміни певної галузі, що мають власну дефініцію;

· міжгалузеві загальнонаукові термінологічні одиниці (терміни філософії, політології, математики, філології тощо);

· професіоналізми;

· професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність³.

· Володіти мовою професійного спілкування - це:

· вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху;

· дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцен­тологічних та інших норм професійного спілкування;

· знати спеціальну термінологію, специфічні наймену вання взд- поеідиої професійної сфери;

· виюристов* вати усі ці знання на практиці, доречно поєднуючи вербальні й невербальні засоби спілкування.

Отже, професійна мова - це насамперед термінологія, притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва, та професіоналізми. Вона виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує.

Комунікативна професійно орієнтована компетенція - це «сис­тема знань, умінь і навичок, потрібних для ефективного спілкування»⁴, тобто треба володіти сумою знань про мову, вербальні й невербальні засоби спілкування, культуру, національну своєрідність суспільства і вміти застосовувати ці знання в процесі спілкування.

Отже, професійна комунікативна компетенція репрезентує про­фесійні знання, вміння і навички спілкування.

Білет 2

1. Державотворча роль мови. Функції мови. Державна мова – мова професійного спілкування. Мовне законодавство та мовна політика України.

 

Державна мова – це закріплена традиційно або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, в громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури у сферах зв’язку та інформатики.

Правовою основою державної мови є Конституція України (ст. 10), Закон України «Про мови в Українській СРСР», «Рішення конституційного суду України від 14 грудня 1999 р. щодо застосування держваної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процессі в навчальних закладах України».

Державна мовна політика має унеможливлювати перетворення України із суверенної національної держави у денаціоналізований географічний простір. Державну мовну політику забезпечують:

1) Національна рада з мовної політики при Президентові України;

2) Департамент з мовної політики міністерства юстиції України;

3) Національна рада з питань радіо та телебачення;

4) Національна комісія з питань правопису та мовних норм національної академії наук України;

Державні пріоритетні напрямки.

Державна мовна політика на сьогодні має зосереджуватися на таких пріоритетних напрямках:

1) внесення на розгляд Верховної Ради України проекту закону України про розвиток і застосування мов в Україні;

2) приведення мовного законодавства практики його застосування у сувору відповідність з Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України;

3) утвердження української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України;

4) створення незалежної нормативної бази підтримки і пільг для українських ЗМІ;

5) вироблення дієвих засобів захисту від актів зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредитації української мови;

6) поліпшення якості українського на теле- і радіоканалах України;

7) сприяння розвитку мов національних меншин;

8) запобігання дискримінації за мовною ознакою;

9) сприяння підвищенню загальної культури громадян України;

10) створення системи контролю за дотриманням мовного законодавства;

11) врегулювання питань пов’язаних з удосконалення юридичної відповідальності за порушення законів, які регулюють питання використання державної мови.

Функції мови:

· комунікативна;

· експресивна;

· мисле творча;

· ідентифікаційна;

· гносеологічна (засіб пізнання світу, що закодовано в мові);

· культура логічно;

· естетична;

· номінативно-пізнавальна;

· етична;

· фатична(беззмістовна мова).

 

Білет 3

1.    Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.

Національна мова – це мова, що є засобом усного і письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є українська мова. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина 18 – початок 19 ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економсічні та політичні зв’язки, літературну мову, культуру. Сьогодні нею розмовляє більша частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер.

Поняття «національна мова» охоплює всі мовні засоби спілкування людей – літературну мову та діалекти.

Українська літературна мова – унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, обслуговує усі сфери суспільної діяльності і реалізується в усній та писемній формах.

Характеризується українська літературна мова такими ознаками:

· унормованістю

· уніфікованістю (стандартністю)

· над діалектністю

· поліфункціональністю

· стилістичною диференціацією (система стилів).

Унормованість є найістотнішою ознакою.

Наддіалектність – функціонування без будь-яких обмежень на території України. Допускається регіональне варіювання.

Поліфункціональність – всі сфери комунікативної практики.

Літературна мова реалізується в усній та писемній формах, їм властиві загальномовні норми.

Писемна форма – функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма – обслуговує безпосереднє спілкування, побутові й виробничо-професійні потреби.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „ своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...”

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм. Унормованість – основна ознака літературної мови.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації.

Ці правили оберігають літературну мову від проникнення в неї суржику, сленгу, діалективізму і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру.

Сучасна українська літературна мова багатофункціональна, вона обслуговує всі потреби життя і діяльності української нації. Використання її в най різноманітних сферах і зумовило виділення в ній функціональних стилів. Функціональний стиль – це різновид української літературної мови, який відзначається сферою її функціонування і характеризується специфічними мовними засобами. У зв’язку з тим, що українська літературна мова має дві форми – писемну и усну, існують стилі писемні, або книжні й усні.

До усних належать стилі: розмовний, ораторський.

До писемних належать стилі: науковий, офіційно-діловий.

Білет 4

1. Культура мови (культура мовлення під час дискусії). Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.

 

Слово, мова - показники загальної культури людини, її інтелекту, мовної культури. За В. Радчуком, «слово - візитна картка віку, професії, соціального стану» людини. Мовна культура шліфується і вдосконалюється у процесі спілкування, зокрема під час виконання професійних обов’язків. Вона виявляється у володінні професійною мовою, вмінні висловлюватися правильно, точно, логічно, майстерно послуговуватися комунікативно виправданими мовними засобами залежно від мети і ситуації спілкування. Усі ці критерії регламентує мовознавча наука - культура мови.

До якої би сфери не відносилося поняття «культура мови», воно завжди репрезентує три основні аспекти: ортологічний, комунікатив­ний і етичний.

Отже, культура мови - це галузь мовознавства, що кодифікує норми, стандарти репрезентації мовної системи. Вона не лише утверджує норми літературної мови, а й пропагує їх, забезпечуючи стабільність і рівновагу мови.

Правильність мовлення - це базова вимога культури мови, її основа.

Чи важливо знати норми української літературної мови особі, що­денною практикою якої є ділове спілкування? На це запитання можна відповісти однозначно: - Так! Адже особа з низьким рівнем мовної культури, яка не вміє висловлювати свої думки, яка припускається по­милок під час спілкування, приречена на комунікативні невдачі. Осо­бливо важливо для всіх фахівців оволодіти нормами мови документів і усного ділового спілкування.

Нормативний аспект культури мови - один із найважливіших, але не єдиний. Можна, не порушуючи норми української літературної мови, справити негативне враження на співбесідника.

є величезний запас мовних засобів, якими треба послуго- аховуючи ситуацію, сферу спілкування, статусні ознаки ків. Усі ці засоби мають бути мобілізовані на досягнення ої мети. Ці питання передовсім становлять комунікативний ри мови.

аспект культури мовлення вивчає лінгвістична дисциплі- етикет: типові формули вітання, побажання, запрошення, еабияке значення мають і тон розмови, вміння вислухати но й доречно підтримати тему.

Мова має величезний запас мовних засобів, якими треба послуго­вуватися, враховуючи ситуацію, сферу спілкування, статусні ознаки співбесідників. Усі ці засоби мають бути мобілізовані на досягнення комунікативної мети. Ці питання передовсім становлять комунікативний аспект культури мови.

Етичний аспект культури мовлення вивчає лінгвістична дисциплі­на - мовний етикет: типові формули вітання, побажання, запрошення, прощання. Неабияке значення мають і тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему.

Отже, високу культуру мовлення фахівця визначає досконале воло­діння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності. Важливе значення для удосконалення культури мовлення має система­тичне й цілеспрямоване практикування в мовленні - спілкування рідною мовою із співробітниками, колегами, знайомими, приятелями, оскільки вміння і навички виробляються лише в процесі мовленнєвої діяльності.

Культура мовлення - невід’ємна складова загальної культури осо­бистості. Володіння культурою мовлення - важлива умова професійного успіху та фахового зростання.

Природними формами мовного спілкування, виявами комунікативної функції мови є такі форми спілкування: МОНОЛОГ, ПОЛІЛОГ, ДІАЛОГ.

Змістом діалогів можуть бути повсягденні справи, політичні питання, проблеми господарської діяльності, мистецтво, науки, техніки. Ведення діалогу вимагає дотримання мовного етикету. Укр. діал мовлення передбачає поширення формул ввічливості (Пробачте, будьте ласкаві, перепрошою, тощо), особливі форми звертання.

Культура діалогічного спілкування потребує певних комунікатианих умінь та навичок мовця. Наприклад, уміння починати, розгортати діалог, завершувати розмовку, ставити запитання, адекватно реагувати на реплики співрозмовника, застосовувати емоційно-експресивний потенціал мовних засобів залежно від характеру размови та очікуваних (прогнозованих, непрогнозованих) результатів. Для цього слід формувати та розвивати в собі спеціфічні комунікативні навички, які уможливлюють здатність вступати в розмову, згортати її і поновлювати, дотримуватися своєї стратегічної лінії у спілкуванні. Найважливіщі умови ведення культурного діалогу: шановливе, доброзичливе ставлення до спірозмовника; уміння ввічливо говорити; звертатися до старших на Ви; чітко ставити запитання і зрозуміло висловлюватися тощо.

 

Білет 5

 

1.    Мова і професія. Професійна мовнокомунікативна компетенція.

 

Провідною метою навчання мови на „пороговому” рівні визнають формування комунікативної компетенції, що має кілька складових: лінгвістичну, соціолінгвістичну, соціокультурну, стратегічну, соціальну та дискурсивну.

  Лінгвістична компетенція передбачає оволодіння певною сумою формальних знань і відповідних їм навичок, пов'язаних із різними аспектами мови: лексикою, фонетикою, граматикою. При цьому постає питання: які слова, граматичні структури та інтонеми необхідні людині того чи іншого віку, професії тощо для забезпечення нормальної взаємодії мовою, яка вивчається.

  Соціолінгвістична компетенція – це здатність здійснювати вибір мовних форм, використовувати і перетворювати їх відповідно до контексту.

 Мова відбиває особливості життя людей. Вивчаючи багатоманітність планів вираження, можна багато що зрозуміти і дізнатися про культуру країни мови, що вивчається. А це підводить нас до необхідності формування соціокультурної компетенції. Набуття соціокультурної компетенції не зводиться лише до формування глобальних уявлень про світ. Вона пропонує весь процес навчання мови.

 Певні вміння й навички в організації мовлення, вміння вибудовувати його логічно, послідовно й переконливо, ставити завдання й досягати поставленої мети – це вже новий рівень комунікативної компетенції, що у матеріалах Ради Європи названий стратегічним чи дискурсивним.

 Багато питань даного рівня комунікативної компетенції прекрасно розроблено в курсі риторики: недарма деякі гуманітарнозорієнтовані школи включають цю дисципліну до обов'язкової програми.

 Ключовим поняттям концепції вивчення і мов у європейських країнах є «поріг комунікації», а методичними орієнтирами - правильна вимова і сучасне розмовне мовлення. Вивчення мови, таким чином, виходить за рамки педагогіки і набуває важливого політичного значення. Йдеться про переорієнтацію з оволодіння граматичними структурами на оволодіння живою мовою.

 Останньою зі складових комунікативної компетенції, але жодним чином не останньою за значущістю є соціальна компетенція. Вона передбачає готовність і бажання взаємодіяти з іншими, впевненість у собі, а також уміння поставити себе на місце іншого і здатність впоратися із ситуацією, що склалася.

Знати мову професії – це вільно володіти лексикою свого фаху і вільно послуговуватися.

Ділове спілкування – це цілеспрямований процес обміну інформацією, що переслідує конкретну мету.

Метою є організацію, регулювання, оптимізація професійної, наукової, комерційної чи іншої діяльності. В основі лежить рух суб’єктів до успіху.

Ділове спілкування концетрує в собі все, що сприяє згуртованості комунікативному співробітництву учасників спілкування та прояву індивідумальної ініціативи. Це двосторонній процес, що репрезентує спільну мовленнєву діяльність.

Отже ділове спілкування – це будь-яка професійно-комунікативна дільність (головно-мовленнєва), репрезентованна сферою, яка дає відповідь на 4 запитання: задля якої мети мі це говоримо, що ми хочемо сказати, за допомогою яких мовних засобів ми це робимо і яка реакція на наше мовлення.

Компетентність у сфері ділового спілкування безпосередньо пов’язана з успіхом чи неуспіхом у будь-якій сфері.

Білет 6

1. Майстерність публічного виступу. Види публічного мовлення.

 

ПУБЛІЧНИМ ВИСТУП - це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:1) громадсько-політичні промови (лекції на громадсько-політичні теми, виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди);2) академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукові дискусії);3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання, тости).Кожен з перелічених видів має відповідне призначення, тобто переслідує певну мету — проінформувати, переконати чи створити настрій у відповідної аудиторії.Інформативними бувають найчастіше доповіді, лекції. Будуються вони за схемою: що, для чого, як, у який спосіб. У вступі викладається проблема, окремі її складові; виклад розвивається від простого до складного. Закінчення містить як теоретичні висновки, так і практичні пропозиції.Переконання як мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання - переконати аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку наростання переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз наголошує на головних аспектах теми й закликає до певних дій чи до прийняття певних рішень.Така мета, як створення певного настрою, постає на всіляких урочистостях: на святах, на ювілеях, на річницях тощо.Найважливіше тут — уміння знайти в темі щось нове, незвичне, дотепне. Але при цьому підтекст такої промови має бути доброзичливим, шанобливим, щирим, а форма - оригінальною, нетрадиційною. Види публічного виступу. Мітингова промова звичайно має гостре політичне спрямування; вона злободенна, стосується суспільно - значимої, хвилюючої проблеми.Найчастіше на мітингах, виступає не один, а кілька ораторів - кожен із короткою промовою. Вона, як правило, гаряча, заклична; оратор звертається насамперед, до почуттів своїх слухачів. Ділова промова вирізняється більшою стриманістю в проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не на емоційний її вплив, аргументованістю. Звітна доповідь - це особливо важливий і відповідальний публічний виступ, адже доповідач зобов'язаний правдиво, об'єктивно висвітлити факти й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій. Для цього потрібно чітко окреслити мету, характер і завдання доповіді; до кожного положення майбутньої доповіді необхідно дібрати переконливі факти, цифри, приклади, цитати; слід продумати й скласти загальний план доповіді, а до найважливіших пунктів цього плану підібрати й опрацювати фактичний матеріал; окремі положення загального плану потрібно пов'язати в одну струнку систему викладу, подбавши про зв'язки між частинами; хоча вся доповідь звичайно читається повністю або тезисно, її вступну та заключну частини належить написати повністю і прочитати попередньо кілька разів, щоб позбутися під час виступу невпевненості, розгубленості. Лекція є формою пропаганди наукових знань. У ній, як правило, йде мова про вже вирішені наукові проблеми, до того ж більш загальні. Усі види лекцій об'єднують те, що вони несуть слухачам певну суму знань і є процесом спілкування між промовцем і слухачем.Дуже важливою для успіху лекції є її вступна частина, в якій - переконливо, дохідливо, цікаво — треба пояснити, чому тема лекції є актуальною і в ній необхідно розібратися, чому вона потрібна саме цій аудиторії. Не менш важлива ясність думки й послідовність викладу при переході від однієї смислової частини до іншої, чітке оформлення зачину й кінцівки кожної самостійної за змістом частини. Наукова дискусія - це обговорення будь-якого сумнівного наукового питання. Найважливіше в науковій дискусії — точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу.Добре, якщо виступаючий уміє передбачити можливі контраргументи і вже у своєму виступі спробує спростувати їх.У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час. Ювілейна промова зазвичай присвячується якійсь даті (ювілеєві установи чи окремої особи). Цей тип промови характеризується святковістю, урочистістю, оскільки це своєрідний підсумок періоду діяльності. Якщо відзначається ювілей окремої особи, то промови звичайно короткі, урочисті, пафосні, а водночас і сердечні, дружні; у них - схвальні відгуки про ювіляра, добрі побажання. В таких промовах дуже бажані жарти, дотепні підкреслення якихось рис ювіляра, спогади про цікаві факти з його біографії. Манера виголошення - невимушена, безпосередня.

Білет 7

 

1. Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування. Стилі. Основні ознаки функціональних стилів.

 

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Вона поділяється на стилі. Стиль - різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматики, фонетики).Місце і зміст спілкування примушують нас вибирати мовні засоби. Змінюється ситуація змінюється мовний стиль. Отже, мовний стиль - сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.Залежно від практичної мети, місця та предмета висловлювання ми вибираємо із національної мовної системи слова, прийоми їх уживання, поєднання і застосування в мовній практиці. Розрізняють такі стилі сучасної української літературної мови: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний, епістолярний та конфесійний. Кожний стиль має: - сферу поширення і вживання (коло мовців); - функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування);- систему мовних засобів (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень); - характерні ознаки (форма та спосіб викладу). - підстилі, тобто різновиди. Науковий стиль - це мова науки, техніки, освіти. Мета мовлення - повідомлення про результати наукових досліджень. Основні ознаки наукового стилю:- ясність (зрозумілість) і предметність тлумачень; - логічна послідовність і доказовість викладу;- об'єктивний аналіз; - точність і лаконічність висловлювань;- аргументація і переконливість тверджень; - детальні висновки. Форма реалізації наукового стилю - монолог. Публіцистичний стиль. Сфера використання публіцистичного стилю -громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання. Основні мовні засоби публіцистичного стилю: - поєднання елементів наукового, офіційного, художнього й розмовного стилів;- лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація);- наявність багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів (політична еліта, епохальний вибір); експресивних сталих словосполучень (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото - вугілля, нафта; голубі магістралі — ріки; легені планети—ліси);- уживання у переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт, правофлангові змагання);- короткі прості речення, часто питального або окличного характеру, звертання. Художній стиль реалізується в художній літературі. Він є всеосяжним, оскільки може поєднувати і узагальнювати всі стилі мови. Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтв, у культурі й освіті. Крім інформаційної, художній стиль виконує найсуттєвішу - естетичну функцію. Основні мовні засоби художнього стилю: - лексика найрізноманітна; емоційно-експресивна (синоніми, антоніми, омоніми, фразеологізми);- запровадження авторських новотворів;- уведення до творів із стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів);- широке використання різноманітних типів речень. Розмовний стиль обслуговує повсякденне усне спілкування людей у побуті та на виробництві.Розрізняють неформальне й формальне спілкування. Перше - нерегламентоване, його мета і характер визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге - обумовлене соціальними функціями мовців, регламентоване за формою і змістом.Основні мовні засоби: емоційно-експресивна лексика (синоніми, порівняння, метафори); прості, переважно короткі речення; часте використання займенників; фразеологізми, діалектизми, професійні та просторічні слова. Епістолярний стиль - приватне листування. Основні ознаки епістолярного стилю - наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; остання частина, де підсумовується написане, та іноді постскриптум (Р.S. - приписка до закінченого листа після підпису). Основні мовні засоби епістолярного стилю - поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів. Конфесійний стиль. Сфера використання - релігія і церква. Призначення конфесійного стилю - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Основні мовні засоби конфесійного стилю:- суто церковна термінологія і слова-символи; - непрямий порядок слів у реченні та словосполученні (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити); - значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зрушую цей храм рукотворний, — і за три дні збудую інший, нерукотворний); - наявність архаїзмів (рече, воістину). Конфесійний від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність виражальних засобів. Офіційно-діловий стиль — це функціональний різновид мови, який використовується для спілкування у державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Офіційно-діловий стиль - це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, заяв, автобіографій, протоколів, наказів, розписок та ін. Найважливіші риси, які визначають діловий стиль: 1. Виклад інформації в діловому тексті робиться відповідно до таких принципів: а) об'єктивність змісту. б) повнота інформації у стислій формі. в) логічність і послідовність. г) обґрунтованість. д) нейтральний тон. Останній принцип дотримується завдяки використанню слів, позбавлених емоційних відтінків. 2. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень речень (у зв'язку з, відповідно до, згідно з, ми, що підписалися нижче; винести догану, у зв'язку з тим, що, зважаючи на те, що, зважаючи на викладене вище та ін.). Стандарт потрібний для того, щоб досягти однозначності і достовірності інформації. 3. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення. 4. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. 5. Для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти. 6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із зазначенням позачасовості, постійності дії (рішення надсилається, виробнича рада розглядає). 7. Найхарактерніші речення - прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі тощо).

Білет 8

 

1.    Комунікативні ознаки культурної мови. Типологія мовних норм.

 

Основні ознаки культури ділового мовлення:

а) змістовність;

б) правильність і чистота;

в) точність;

г) логічність і послідовність;

ґ) багатство (різноманітність);

д) доречність (доцільність).

Мовна норма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головна ознака мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

ПРАВИЛЬНІСТЬ мовлення - це дотримання літературних норм, які сприймаються мовцями як “ідеал” чи прийнятий зразок. Правильність вважається основною комунікативною якістю мови. І в усній, і в писемній мові обов’язковим є дотримання лексичних, граматичних та стилістичних норм. Для усного висловлювання актуальним є дотримання орфоепічних норм, для писемного - орфографічних і пунктуаційних.

ТОЧНІСТЬ - це відповідність мовленнєвих засобів мовленнєвій ситуації (змістові, меті, мовленнєвому рівню адресата і т. ін. мовленнєвого акту).

Можна назвати кілька умов, які забезпечують точність мовлення. Це 1) знання предмета мовлення; 2) знання мови, її системи, можливостей, володіння стилістичними ресурсами; 3) уміння узгодити знання предмета зі знанням мовної системи в конкретному акті комунікації. ЛОГІЧНІСТЬ як якість мовлення тісно пов’язана із точністю, яка є попередньою умовою логічності. Логічним називається мовлення, яке забезпечує змістові зв’язки між словами і реченнями в тексті. Якщо точність мовлення пов’язана з лексичним рівнем, то логічність мовлення виявляється на синтаксичному рівні.

Основними умовами логічності є: 1) несуперечливість поєднання слів; 2) правильний порядок слів; 3) правильний зв’язок окремих висловлювань у тексті; 4) позначення переходів від однієї думки до іншої та ін.

ЧИСТОТА мовлення - це вживання елементів, які відповідають літературній мові. У чистому мовленні не використовуються діалектизми, варваризми, просторічні слова, жаргонізми, будь-які вульгарні та лайливі слова. До елементів, що засмічують мовлення, належить також так звані слова-паразити (ну, значить, ось, так би мовити, власне кажучи, взагалі, розумієш). Порушує чистоту мовлення надмірне вживання запозичених слів. Яскравим прикладом засміченого мовлення є суржик.

ВИРАЗНІСТЬ мовлення - це такі особливості його структури, які підтримують увагу та інтерес слухачів або читачів. Інтонація, логічний наголос, милозвучність створюють виразність на фонетичному рівні. Лексичними засобами виразності є емоційно забарвлені слова і вирази, епітети, метафори, порівняння тощо. Емоційний вплив підсилюють фразеологізми, прислів’я, приказки, крилаті вислови. Виразності сприяють і синтаксичні засоби, наприклад, повтори, антитеза (протиставлення) та ін.

Виразність мови забезпечують: 1) самостійність мислення мовця; 2) небайдужість, інтерес автора до написаного і сказаного, а також до адресата висловлювання; 3) добре знання мови та її виражальних засобів; 4) знання особливостей функціональних стилів; 5) систематичне тренування мовних навичок, вироблення мовного чуття; 6) наявність у мові виражальних засобів.

БАГАТСТВО мовлення - це використання мовцями великої кількості мовних одиниць - слів, словосполучень, речень. Існує прямий зв’язок між поняттями багатства і різноманітності мовлення, адже чим різноманітніше мовлення, тим воно багатше. Джерелами багатства мови можуть бути будь-які мовні елементи. Насамперед прийнято говорити про лексичне багатство мовлення, яке виявляється у тому, що мовець здатний уникати повторення слів, користуватися синонімічними ресурсами.

За умовами та змістом ситуації спількуванняв системі українського мовленнєвого етикету розрізняють 15 видів стійких мовних висловів: звертання, вітання. знайомство, запрошення. прохання, вибачення, згода, незгода, скарга, втішання. комплімент, несхвалення, побажання. вдячність, прощання. Їх відбором керує тональність спілкування (дотрмання етичних норм у процессі комунікації). Виділяють 5 видів тональностей спілкування: висока (урочисті збори, засідання, презентації, юв. заходи, пресконференції бріфінги), нейтральна (сфери офіційних установ, з колегами і співробітниками); звичнайна (сфера побуту, магазин, мастерня, пошта, транспорт), фамільярна (сім’я дружнє товариство), вульгарна (соціально-неконтрольовані ситуації). Ділове спілкування дозволяє два вида тональності: високу та нейтральну. (Навести всі приклади самостійно).

 

Білет 9

 

1.    Мовний, мовленнєвий етикет. Стандартні етикетні ситуації.

 

Слово етикет французького походження (etiquette) на початках по­значало товарну етикетку, згодом так називали церемоніал при дворі, тобто правила чемності й норми поведінки. Саме з цим значенням (після прийняття французького церемоніалу при венському дворі) слово етикет почало функціонувати в німецькій, польській, російській та інших мовах.

Етикет - це кодекс правил поведінки, що регламентують взаємини між людьми у різних ситуаціях.

Нині узвичаєно виокремлювати за сферою використання діловий етикет - норми поведінки і спілкування різних соціальних груп. Ви­значальна ознака його - співпраця і взаємопорозуміння.

Основну частину етикету загалом становить мовний, мовленнєвий і спілкувальний етикет, які нині виокремлюють авторитетні фахівці з проблем культури спілкування¹².

Основою людських взаємин є спілкування.

Спілкування - це діяльність людини, під час якої відбувається цілеспрямований процес інформаційного обміну. Отже, під час спіл­кування найперше враховуються особливості мовного етикету.

Мовний етикет - це сукупність правил мовної поведінки, які репре­зентуються в мікросистемі національно специфічних стійких формул і виразів у ситуаціях установлення контакту зі співбесідником, підтрим­ки спілкування в доброзичливій тональності. Ці засоби ввічливості «орієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання.

власної гідності. Вони є органічною частиною культури спілкувальних взаємин, соціальної культу ри загалом»¹³.

Дотримання мовного етикету людьми так званих лінгвоінтенсивних професій - чиновниками всіх рангів, лікарями, юристами, працівни­ками зв’язку, транспорту тощо - має ще й виховне значення, мимоволі сприяє підвищенню як мовної, так і загальної культури суспільства. Але найбільш важливим є те, що неухильне, ретельне додержання правил мовного етикету членами колективу навчального закладу, підприємства, офісу, інституції підтримує позитивний імідж, престиж усієї установи.

Які ж чинники визначають формування мовного етикету і його використання?

— Мовний етикет визначається обставинами, за яких відбувається спілкування. Це може бути ювілей університету, нарада, конфе­ренція, прийом відвідувачів, ділові перемовини та ін.

— Мовний етикет залежить від соціального статусу суб’єкта і адре­сата спілкування, їх фаху, віку, статі, характеру, віросповідання.

— Мовний етикет має національну специфіку. Кожний нарід ство­рив свою систему правил мовного етикету. На цю його осо­бливість указує Радевич-Винницький: «За етикетом упізнають „своїх" етнічно (національно) і/або соціально (віком, родом занять, релігією тощо)»¹⁴.

Мовний етикет як соціально-лінгвістичне явище виконує такі функції:

S контактопідтримувальну - встановлення, збереження чи за­кріплення стосунків адресата й адресанта;

S ввічливості (конотативну) - прояв чемного поводження членів колективу один з одним;

S регулювальну (регулятивну) - регулює взаємини між людьми у різних спілкувальних ситуаціях;

^ впливу (імперативну, волюнтативну) - передбачає реакцію спів­бесідника - вербальну, невербальну чи діяльнісну;

S звертальну (апелятивну) - привернення уваги, здійснення впливу на співбесідника;

S емоційно-експресивну (емотивну), яка є факультативною.

Наявність цих функцій підтверджує думку, що мовний етикет - це своєрідний механізм, за допомоги якого може відбутися ефективне спілкування.

Усі названі функції мовного етикету ґрунтуються на комунікативній функції мови.

Мовленнєвий етикет - реалізація мовного етикету в конкретних актах спілкування, вибір мовних засобів вираження.

Мовленнєвий етикет - поняття ширше, ніж мовний етикет і має індивідуальний характер. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш потрібну, зважаючи на її цінність. Якщо ми під час розповіді надуживаємо професіоналізмами, термінами і нас не розуміють слу­хачі, то це порушення мовленнєвого етикету, а не мовного. Фахівці з проблем етикету визначають цю різницю так: «Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може б\ти повного паралелізму. Реалізація мовного етикету в мовленні, ко­мунікативна поведінка назагал завше несе інформацію про мовця - з його знаннями, вміннями, уподобаннями, орієнтаціями тощо. Тому тут бувають усілякі - несвідомі і свідомі - відхилення, помилки, по­рушення, інокультурні впливи, іншомовні вкраплення і т. ін. Мовець - це не „говорильний апарат¹⁴, який просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам’ять формули мовного етикету. Він має «простір для маневру», має можливість вираження своєї індивідуальності на­віть у межах цієї порівняно вузької мовної підсистеми. Суть афоризму «людина - це стиль», знаходить своє потвердження і тут»¹⁵.

У постійних системних відношеннях із словесними формулами ввічливості перебувають немовні (невербальні) засоби вираження. Сукупність мовних і немовних засобів спілкування, якими послугову­ються у різних комунікативних ситуаціях, становить спілкувальний етикет.

Спілкувальний етикет - це гіперпарадигма, яку мовці відтворюють за правилами, узвичаєними в певній мовній спільноті. Йому властива національна своєрідність, ідіоетнічність. В українців, наприклад, здавна побутує пошанна форма звертання на Ви до старших за віком, посадою, незнайомих, до батьків: Ви, тату..., Ви, мамо.... Ця граматична форма висловлення ввічливості - давня риса української мови: «недарма бо так запопадливо виполювали манкрути цю націоналістичну рису, ствер­джуючи, що пошанна множина є яскравим відбитком патріархальних стосунків на селі, виявом повнокровного націоналізму в мові, а отже, приречена на зникнення»¹

Суттєвою диференційною ознакою мовного етикету українців є вживання форми кличного відмінка у звертанні, наприклад: Петре, Надіє, товаришу генераче.

Національний мовний колорит в українській мові має усталений зворот Здоровенькі були! Дослідники стверджують, що частота жес­тикуляції також залежить від національної належності і - зрозуміло - від загальної культури людини. Отже, важливо пізнавати національні особливості «граматики» мови тіла, яка має гармоніювати з вербальним мовленням, доповнюючи й підсилюючи його.

В усіх спільнотах завжди приділялася належна увага засвоєн­ню правил етикету. Вченими вироблені рекомендації для адресанта, адресата та для присутнього під час розмови. (Див. Радевич - Ви­нницький Я. Етикет і культура спілкування: Навч. пос.К.: Знання, 2006,-с. 136-152).

Крім цього, існує чимало типових спілкувальних ситуацій, для яких характерна впорядкована парадигма мовних знаків (формул), вибір яких є дуже важливим в етикетному мовленні.

Під час виконання професійних обов’язків безліч разів повторюють­ся стандартні, стереотипні спілкувальні ситуації, що мають етикетний характер.

Авторитетний фахівець з проблем спілкувального етикету Ярослав Радевич-Винницький чітко визначає ці етикетні ситуації, що репрезен­туються парадигмою мовних формул, якими варто послуговуватися і добре їх знати.¹⁷

Вітання та побажання

Вітання - це «слова або жести, звернені до кого-небудь під час зустрічі на знак прихильного ставлення до когось»¹⁸.

Доброго ранку!

Добрий день (добридень, здрастуйте, здорові будьте)!

Добрий вечір (добривечір)! Доброї ночі!

Доброго здоров ’я!

Вітаю (тебе; Вас)!

Радий (тебе; Вас) вітати!

Моє шанування!

Дозвольте Вас привітати!

Слава Україні! - відповідь: Героям слава! Хай живе...

З приїздом Вас!

Поздоровляю Вас!

Здоровлю з...

Зичу радості, успіхів!

Віншую Вас з... г

Вітаю з днем народження!

З настанням Нового року!

З передноворіччям!

З прийдешнім Новим роком!

Вітаю з передноворіччям!

Бажаю (зичу) щасливого Нового року!

Хай щастить у Новому році!

Будьте здорові з Новим роком!

З настанням Нового року З неділею святою будьте здорові!

Зі святом будьте здорові!

Дай, Боже, щастя! - відповідь: Дай, Боже, здоров 'я!

Слава Ісусу Христу! — відповідь: Слава навіки!

Христос рождається! - відповідь: Славіте Його Христос Воскрес! - відповідь: Воістину воскрес!

Бажаю (зичу) Вам здоров 'я, щастя, успіхів, усіляких гараздів! Щасливих Вам свят!

Дозвольте вітати Вас від імені...

Наше щире вітання...

Хай збудуться всі Ваші мрії!

Білет 10

 

1. Основні види, типи і форми професійного спілкування.

 

За участю чи неучастю мовних засобів: вербальне (словесне) і невербальне (міміка, жести, постава тощо), комбіноване.

За формою представлення мовних засобів: усне, письмове, друковане.

За темою: політичне, наукове, релігійне, філософське, на- вчально-педагогічне, виховне, побутове.

За метою: ділове і розважальне.

За кількістю учасників: внутрішнє (комунікант спілкується сам із собою), міжоеобистісне (спілкуються двоє), групове (3-5 учасників), публічне (20 і більше), масове (спрямоване не на певного індивіда, а на великі маси людей і найчастіше здійснюється за допомоги засобів масової комунікації).

За характером: опосередковане і безпосереднє, діалогічне, монологічне і полілогічне.

За мірою офіційності: офіційне (рольове) передбачає стосун­ки. що опосередковуються соціальними професійними ролями (начальник - підлеглий. викладач - студент, колега - колега) і неофіційне (приватне) (спілкування друзів, приятелів тощо).

За тривалістю: постійне (у колективі, у сім’ї), періодичне (кіль­каразові зустрічі), короткотривале (у транспорті, у черзі), дов­готривале (із друзями).

За свободою вибору партнера: ініціативне спілкування (спів­розмовники мають змогу вибирати своїх партнерів, уникати спілкування з неприємними людьми) і вимушене спілкування (особа спілкується незалежно від своїх бажань) - розмова з керівником.

За соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване (вста­новлення особистісних стосунків, насамперед товариських) і соціально зорієнтоване (встановлення статусних, рольових сто­сунків - лікар - пацієнт).

За результативністю спільної взаємодії та досягнутим ефектом: необхідне (міжособистісні контакти, без яких спільна діяльність практично неможлива); бажане (міжособистісні контакти, що сприяють успішному вирішенню професійних, виробничих проблем); ііейтральнне (міжособистісні контак­ти не заважають, але й не сприяють розв’язанню проблеми); небажане (міжособистісні контакти, які заважають досягненню мети спільної взаємодії).

За додержанням норм - нормативне (відповідно до літератур­них норм); ненормативне (порушуючи нормативні норми); етикетне і неетикетне.

За різними ознаками класифікують науковці й форми спілкування. Ми скористаємося тією класифікацією, в основу якої покладено орга­нізаційний аспект професійної взаємодії. Згідно з цією класифікацією виокремлюють такі форми спілкування:

S індивідуальні й групові бесіди;

S телефонні розмови;

S наради;

S конференції;

S збори;

S дискусії;

S полеміка.

Ф.С. Бацевич у підручнику «Основи комунікативної лінгвістики» подає класифікацію мовного спілкування за такими критеріями:

— залежно від форм втілення мовних засобів — зовнішнє спілку­вання (усне, писемне), внутрішнє (діалог людини із собою);

— за способом взаємодії між кому ні кантами: монологічне, діа­логічне, полілогічне;

— з урахування специфіки каналів спілкування - мовлення без­посереднього спілкування (обличчям до обличчя); мовлення опосередкованою спілкування (записки, друкована продукція, телефон, радіо, телебачення, Інтсрнет тощо);

— залежно від функції та змісту повідомлення - побутове, на­укове, офіційно-ділове, естетичне.

— за способом організації - стихійне (випадкова зустріч) і орга­нізоване (збори, мітинги, конференції тощо);

— за сферами спілкування або стосунками комунікантів - дружне (розмова друзів, добрих знайомих, закоханих тощо); антагоніс­тичне (спілкування ворогів, людей, які сваряться); офіційне (рольове).

Усі названі форми спілкування різняться мовними засобами, мають стильову специфіку.

 

Білет 11

 

1.    Гендерні аспекти спілкування.

 

Однією з найважливіших проблем сучасної лінгвістики є дослідження комунікативної взаємодії індивідів (чоловік-жінка) у співвідношенні з параметрами мови. Гендерні пошуки у лінгвістиці зводяться до таких підходів:

- маніфестація гендеру в стилі спілкування;

- виявлення особливостей мовлення чоловіків та жінок – мовні гендерні стереотипи:

- вираження гендеру на різних мовних стадіях: морфологічному, лексичному та текстуальному;

- гендер і традиції мовленнєвого етикету.

Як стверджують психологи, лінгвісти,стиль спілкування жінок і чоловіків найбільше виражається у професійній та діловій сфері. Чоловічий стиль спілкування орієнтований на домінування: чоловікам притаманна завищена самооцінка, самовпевненість, зосередженість на завданні, схильність до стереотипів у спілкування. Такий стиль називають авторитарний. Жінки репрезентують демократичний стиль спілкування: колегіальне прийняття рішень, заохочення активності учасників комунікативного процесу, що сприяє зростанню ініціативності співрозмовників, кількості нестандартних творчих рішень.

Гендерні особливості спілкування виразно виявляються в етикетному спілкуванні. Під час розмови жінки зазвичай відверто дивляться у вічі співрозмовника, чоловіки ж частіше уникають прямого погляду. Жінки здебільшого починають розмову, а чоловіки її контролюють. Жінки частіше просять вибачення, ніж чоловіки.

 

Білет 12

 

1.    Мовленнєвий етикет. Парадигма мовних формул. Вибір мовних одиниць у мовленні.

 

Мовленнєвий етек – це реалізація мовного етикету в конкретних актах спілкування, вибір мовних засобів вираження. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш потрібну, зважаючи на її цінність. Він має простір «для маневру», можливість вираження своєї індивідуальності. Афоризм – «Людина – це стиль», знаходить своє підтверждення і тут. Із словесними формулами перебувають невербальні засоби вираження, сукупність мовних і немовних засобів спілкування, якими послуговуються у різних комунікативних ситуаціях становить спілкувальний етикет.

Під час виконання професійних обов’язків безліч разів повторювалися стандартні стереотипні ситуації, що мають етикетний характер. Ці етикетні ситуації представлені парадигмою мовних формул, якими варто послуговуватися і добре їх знати.(Приклади навести самостійно)

1. Вітання. Першим вітається молодший зі старшим, підлеглий з керівником, чоловік із жінкою, молода жінка з літнім чоловіком. Вітаючись, треба привітно усміхнутися і дивитись людині у вічі, зняти капелюх та окуляри та ін..

2. Звернення до незнайомої людини має таку послідовність: вітання, вибачення і прохання, подяка, прощання.

3. Знайомлення. При знайомстві обов’язково треба представитись(ім’я чи прізвище, або всі три компоненти – ім’я, прізвище, по батькові). Залежно від ситуації можна назвати посаду, фах, місце проживання тощо.

4. Порада – пропозиція, вказівка, як діяти за будь-яких обставин, допомога добрим словом у скруті. Адресат має на пропозицію відповідно відреагувати та подякувати.

5. Відмова. Якщо людина не завжди може задовольнити прохання, прийняти ту чи іншу пропозицію, вона змушена відмовити. Відмова має бути коректною, доброзичливою і переконливою (на жаль, дуже шкода, вибачте тощо). Варто уникати відмови, вживаючи слово Ні!.

6. Зауваження, критика. Критикувати людину необхідно так, аби не образити. При цьому слід дотримуватися наступного:

- вказувати на помилки лише віч-на-віч;

- уникати прямої критики;

- робити це по-дружньому;

- схвалювати те, що співбесідник виконує як слід;

- просити вибачення за зроблене зауваження тощо.

7. Комплімент. Основне його призначення – зробити приємне співрозмовникові, викликати взаємну симпатію. Не слід робити багатозначних компліментів. Комплімент повинен бути щирим. Варто уникати незрозумілих слів.

 

Білет 13

 

1.    Правила спілкування фахівця при проведенні зустрічей. Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій.

 

При проведенні зустрічі відбувається ділова бесіда.

Ділова бесіда - цс спілку вання між особами з метою встановлю ділових стосунків, вирішення ділових проблем або вироблення правиль­ного підходу до них. Зазвичай предметом обговорення під час ділових бесід є конкретна справа.

Ділова бесіда є цілеспрямованим спілкуванням з передбачуваним або попередньо запланованим результатом. Прикладами таких бесідг обговорення нових проектів, бесіда з партнером по бізнесу, співбесіда з роботодавцем.

Фахівці з проблем ділового спілкування визначають ті чинники, що надають перевагу бесіді як формі взаємного спілкування:⁴¹

— можливість диференційованого підходу до предмета обгово­рення з урахуванням поглядів, думок інших з метою прийняття опти­мального рішення;

— швидкість реагування на висловлювання співбесідника з ура­хуванням його зауважень і пропозицій;

— підвищення компетентності співрозмовників за рахунок об­міну думками;

— усвідомлення єдності позицій у вирішенні проблеми:

— відчуття власної значущості під час вирішення проблеми отр* мання результату.

Зазвичай бесіда складається з таких етапів:

1. Визначення місця й часу зустрічі (на нейтральній, своїй, чужій території)

2. Початок бесіди. Він в іди pat о соб; нш\ роль \ створенні спри­ятливої атмосфери спілкування. Отже, на початку бесіди передусім слід заручитися прихильністю свого співрозмовника, тобто справити приємне враження про себе Час, відведений на це. досить обмеженні а тому слід продумати форму вітання, початкову фразу Па цьому етапі важливе значення мають невербальні форми взаємодії ~ вираз обличчя, поза, вітальний жест.

3. Формування мети зустрічі.

4. Обмін ду мками та пропозиціями.

5 Закінчення бесіди.

Під час бесіди слід триматися скромно, але впевнено. Не варто розмовляти уривчасто, ви маєте бути спокійним, чемним, щоби створити психологічно-сприятливу атмосферу довіри, доброзичливості.

Презентація – спеціально організоване спілкування з аудиторією, мета якого презентувати до дій. Презентацію здійснюють через три канали: вербальний (мовлення), вокальний (голос), невербальний (вирах очей, жести, рухи). Успішною вважається та презентація, під час якої досягнуто її мету. Розрізняють такі види презентацій:

1.) презентація за сценарієм - традиційна презентація зі слайдами, доповнена засобами показу кольорової графіки й анімації з виведенням відеоматеріалу на великий екран або монітор;

2.) інтерактивна презентація – це діалог користувача з комп’ютером. Користувач приймає рішення, який матеріал для нього важливий, і обирає на екрані потрібний об’єкт за допомогою миші або натисненням на клавіші;

3.) автоматична презентація – це закінчений інформаційний продукт, перенесений на відеоплівку, дискету, ком пакт-диск і розісланий потенційним споживачам з метою виявлення їхньої зацікавленості.

4.) навчальна презентація – призначена допомогти викладачеві забезпечити зручне і наочне вкиладання теоритичного і практичного матеріалу. Види: семінари, презентації для самоосвіти і презентації порадники.

Як правило, презентація складається з таких чпстин:

- експозиція – встановлення миттєвого контакту з аудиторією, створення атмосфери доброзичливості, утримування уваги та спонукання інтересу до теми презентації;

- вступ;

- основна частина.

Існують наступні типи презентацій:

- інформаційна;

- спонукальна;

- переконлива.

Здебільшого використовують змішаний тип композиції.

 

Білет 14

 

1.    Словники у професійному мовленні. Типи словників.

 

Словники відображають культуру мови народу і сприяють її нормалізації. Вони є багатим джерелом її вивчення, зокрема правил написання, вимови, добору слова. Існують спеціальні словники понятійно довідкового характеру — енциклопедичні і словники власне мовні — лінгвістичні (або філологічні). В енциклопедичних словниках пояснюється зміст, характер і сутність предметів, явищ. У лінгвістичних словниках об'єктом розгляду є слово як одиниця мови. Лінгвістичні словники бувають одномовні і перекладні. Одномовні поділяються на: тлумачні, міжслівних зв'язків (синонімічні, антонімічні, паронімічні, омонімічні), діалектні, історичні, довідково-лінгвістичні (етимологічні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні, словотворчі, словники труднощів). Найбільш поширені в Україні двомовні перекладні словники. їх створення ґрунтується на багатих традиціях української лексикографії, відзначається безперервним удосконаленням, поглибленням наукового, мовного опрацювання. Серед одномовних словників найбільш вагомими є тлумачні словники, в яких пояснюється значення слів, подаються їх основні мовні характеристики — граматичні ознаки, наголос, написання, розкриваються стилістичні можливості та деякі особливості сполучуваності з іншими словами. Різновидами тлумачних словників є також словники іншомовних слів, одномовні термінологічні словники (які водночас тяжіють і до енциклопедичних), словники мови письменників, у яких також розкриваються можливості змістового і стилістичного вживання слів. У словниках іншомовних слів уміщуються сло­ва, запозичені з різних мов. Орфографічні словники подають нормативне написання слів, мають велике значення для розвитку культури писемного мовлення. В етимологічному словнику пояснюється походження слів, розкривається їх первинне значення, історичний розвиток. Фразеологічні словники вміщують насамперед цілісні звороти (фразеологізми, крилаті слова, ідіоми та ін.).

У профейсійному мовленні мають значення всі словники, але найбільша увага звертається на термінологічні (різновид лінгвістичних словників, що подють значення термінів певної галузі знань). Укр мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біологія, медицина, математика і тд.

Користуючись словником, ви підвищете свою фахову культуру мовлення. зокрема оволодіїте правилами правописку, вимову, наголошення, семантично точно і стилістично доречно виберете слово з граматично і стилістично правильною його сполучиваністю.

Білет 15

 

1.    Індивідуальні та колективні форми фахового спілкування. Функції та види співбесід. Співбесіда з роботодавцем.

 

Усне фахове спілкування відбувається у межах конкретних форм, яким властива особлива організація мовних засобів. В основу виокремлення цих форм покладено різні критерії.

 1. За способом взаємодії між комуні кантами:

- монологічне;

- діалогічне;

- полі логічне.

2. За кількістю учасників:

- індивідуальне;

- колективне.

3. З урахуванням каналів комунікації:

- безпосереднє (віч-на-віч);

- опосередковане (телефон, радіо, телебачення)

4. Залежно від змісту повідомлення:

- побутове (обговорення щоденних проблем);

- наукове (обговорення наукових проблем);

- фахово-ділове;

- естетичне.

Співбесіда з роботодавцем є основним методом відбору кандидатів при влаштуванні на роботу. Успіх чи невдача залежить як від професійних характеристик (освіта, досвід, кваліфікація тощо), так і від того, як себе зарекомендує пошукач на співбесіді.

Типи співбесід

Попередня співбесіда – спілкування з роботодавцем по телефону з метою первинного виявлення відповідності претендента вимогам вакансії.

Перша та друга співбесіди. Перша – проходить з представником відділу кадрів або агентства з підбору персоналу, її мета така ж, як і попередньої співбесіди. Друга – безпосередньо з тим, хто приймає остаточне рішення про працевлаштування.

Співбесіда з представниками рекрутингових агентств для надання замовникові списку кандидатів на співбесіду з роботодавцем.

Співбесіда, що проводиться комісією. Цей вид співбесід використовується корпораціями, державними органами влади.

Групова співбесіда. Цей вид співбесід практикують деякі компанії для вибору одного або декількох працівників з групи претендентів.

Співбеседа з роботодавцем – це спеціальна бесіда, підчас якої роботодавець оцінює претендента на вакантну посаду.

Отже, неабияке значення для досягнення успіху матиме підготовка до співбесіди:

1. Зберіть якомога більше інформації про установу, в яку вас за­прошують на співбесіду. Таку інформацію можна Одержати різними способами:

· прочитати в Інтернеті або газетній статті про організацію;

· ознайомитися з продукцією чи послугами, які надає установа;

· поговорити з людиною, яка працює або працювала в цій організації;

· поспілкуватися з консультантом агентства, куди ви звернулися.

Що треба знати про організацію, в яку ви йдете на співбесіду:

· які послуги або продукцію пропонує організація;

· кому і де реалізує свою продукцію;

· скільки років уже існує;

· юридичний статус організації;

· склад керівництва та як часто змінюється;

· який має прибуток;

· чи проводилося скорочення штатів за останні три роки;

· відгуки преси про установу;

· ставлення керівництва до працівників;

· нові проекти, що розробляються в організації;

· партнерів за кордоном;

· І чи входить організація в інше об’єднання.

2. Приготуйте копії дипломів, свідоцтв, резюме та інших необхід­них документів. Особи творчих професій можуть принести свої статті, малюнки тощо.

3. Приготуйтеся назвати прізвища і контактні телефони осіб, які можуть дати вам рекомендаційного листа.

4. Заздалегідь дізнайтеся точну адресу організації. Розраху йте так свій час, щоби ви прийшли за 15 хвилин до початку співбесіди. Якщо ж ви запізнюєтеся, то обов’язково зателефонуйте й повідомте про це, а пройшовши, попросіть вибачення.

5. Подбайте про діловий стиль одягу. Не можна приходити на спів­бесіду в мініспідниці, джинсах чи супермодному одязі, треба дотри­муватися в усьому міри.

6. Складіть список очікуваних запитань та підготуйте на них від­повіді.

 

Білет 16

 

1.    Термінологічна і професійна лексика. Українська термінологія у професійному спілкуванні.

 

Офіційно-діловий стиль, крім загальновживаної лексики, послуговується термінами. Термін – це слово або усталене словосполучення, що чітко й однозначно позначає наукове чи спеціальне поняття. Термін не називає поняття, як звичайне слово, а, навпаки, поняття приписується терміну, додається до нього. У цій різниці вбачається відома конвенційність терміна, яка полягає в тому, що вчені чи фахівці тієї або іншої галузі домовляються, щоб розуміти, яке поняття вкладати в той чи інший термін. Отже, конкретний зміст поняття, визначеного терміном, буде зрозумілим лише завдяки його дефініції – лаконічному логічному визначенню, яке зазначає суттєві ознаки предмета або значення поняття, тобто його зміст та межі.

Усі терміни мають низку характерних ознак, до яких належать:

а.) системність терміна (зв'язок з іншими термінами даної предметної сфери);

б.) наявність дефініції (визначення) в більшості термінів;

в.) моносемічність (однозначність) терміна в межах однієї предметної галузі, однієї наукової дисципліни або сфери професійної діяльності;

г.) стилістична нейтральність;

д.) відсутність експресії, образності, суб’єктивно-оцінних відтінків.

Терміни поділяються на загальновживані (авангард, ідея, гіпотеза, формула) та вузькоспеціальні, уживані в певній галузі науки (знаменник, дільник, чисельник). Тому терміни вживаються не в усіх сферах мовлення, а лише в деяких (освіта, культура, техніка, діловодство та ін.). Терміни становлять основу наукової мови кожної галузі суспільства.

У множині термінів кожної галузі відрізняють дві складові частини: термінологію і терміносистему. Термінологія – це така підмножина термінів, яка відображає поняття, що утворилися і функціонують у кожній галузі стихійно. На відміну від термінології, терміносистема – це опрацьована фахівцями певної галузі та лінгвістами підмножина термінів, яка адекватно й однозначно відображає систему понять цієї галузі.

Від термінів слід відрізняти номенклатурні назви – своєрідні етикетки предметів, явищ, понять. Якщо в основі терміна лежить загальне поняття, то в основі номенклатурної назви – одиничне.

До номенклатури входять серійні назви марки машин, приладів, верстатів, найменування підприємств, установ, організацій, географічні назви та назви рослин, тварин і под..

В офіційно-діловому стилі терміни підпорядковуються законам, що діють в інших стилях: вони з’являються, уточнюються, розмежовуються із загальновживаними словами, близькими за значенням, потім кодифікуються, пізніше можуть вибувати зі складу активних, переходити до пасивних.

До використання термінів у діловому стилі ставляться такі вимоги:

- послуговуватися термінами, зафіксованими лише у словнику, наприклад, діловодство, а не діловедення;

- вживати терміни зі значенням, закріпленим у словнику. Особливої уваги заслуговують багатозначні терміни, які функціонують в одній або кількох галузях з різними значеннями. Наприклад: справа як сукупність документів, як одиниця зберігання текстових документів в архіві, як різновид спра