Казка про рибака та рибку

(уривок)

(Переклад Наталі Забіли)

Жив старий із своєю старою
Біля самого синього моря.
Жили вони в ветхій землянці
Рівно тридцять літ і три роки.
Дід ловив неводом рибу,
А баба куделила пряжу.
Якось в море закинув він невід, —
Прийшов невід з самим баговинням.
Він удруге закинув невід, —
Прийшов невід з травою морською.
Як утретє закинув він невід, —
Витяг невід однісіньку рибку,
Золотую рибку, не просту.
Почала тая рибка благати,
Людським голосом промовляти:
«Відпусти мене, діду, до моря,
Дорогий дам за себе я відкуп:
Відкуплюся чим тільки ти схочеш!»
Здивувався старий, налякався:
Він рибалив тридцять літ і три роки
Та не чув він, щоб риба говорила.
Відпустив він рибку золотую
Ще й сказав їй привітливе слово:
«Бог з тобою, рибко золотая!
Мені твого відкупу не треба,
Іди собі, рибко, в синє море,
Гуляй там собі на просторі!»
Повернувся дід до старої,
Розповів їй про диво велике:
«Я піймав був сьогодні рибинку,
Золоту рибинку, не просту,
По-нашому рибка говорила,
В синє море додому просилась.
Дорогою ціною відкуплялась,
Відкуплялась чим тільки я схочу.
Не посмів я взять відкуп з рибки,
Відпустив її так в синє море».
Почала баба лаяти діда:
«Ой, дурило ж ти, недотепа!
Не зумів взяти відкупу з рибки!
Було взяти від неї хоч ночви,
Адже наші, бач, зовсім побиті!»
От пішов дід до синього моря,
Бачить: море злегенька заграло.
Став він кликати рибку золотую.

 

· Назви головних героїв казки.

· Кого з персонажів казки ти вважаєш позитивним, а кого негативним?

 

Га́нс Крістіа́н А́ндерсен

(1805 - 1875)

 Ганс Крістіан Андерсен народився в Оденсе — місті на данському острові Фюн. Його батько був бідним швецем, мати Ганна Марі Андерсдаттер — прачкою (вона походила з бідної сім'ї, в дитинстві мусила жебракувати, її поховали на кладовищі для бідних).

У Данії існує легенда про королівське походження Андерсена, бо в ранній біографії він писав, що в дитинстві грався з принцом Фрітсом, згодом — королем Фредеріком VII, і у нього не було друзів серед вуличних хлопчаків — лише принц. Дружба Андерсена з принцом Фрітсом, згідно з фантазією Андерсена, тривала і в дорослому віці, до самої смерті Фрітса. За винятком родичів, нібито лише Андерсен був допущений до труни покійного. Причиною цієї фантазії були розповіді батька Ганса Крістіана про те, що він нібито є родичем короля.

У ранньому дитинстві Ганс Крістіан був замкнутим хлопчиком з великими блакитними очима. Він сидів у кутку і займався своєю улюбленою грою — ляльковим театром. Це захоплення він зберіг і в юності.

З дитинства майбутній письменник виявляв схильність до мріяння і письменництва, часто влаштовував імпровізовані домашні спектаклі, що викликали сміх і знущання дітей.

Він помер 4 серпня 1875р. Напередодні смерті він замовив музику на свій похорон, формулюючи замовлення словами: «Більшість із тих, хто йтиме за мною, будуть дітьми, тож нехай такт відповідає маленьким крокам»

Ромашка

(переклад Оксани Іваненко)

От тільки послухай!

За містом, коло шляху, стояла дача. Ти її, напевне, колись сам бачив! Перед нею — маленький квітничок, обгороджений пофарбованим парканом. Коло самісінького паркана, біля рівчака, в чудовій зеленій траві росла маленька ромашка.

Сонце голубило її так само тепло й ніжно, як і великі розкішні квіти в саду, і через те вона росла просто не день у день, а щохвилини. Одного ранку вона зовсім розцвіла: її маленькі блискучо-білі пелюсточки промінням розходилися від золотого сонечка, що було посередині.

Ромашка не думала про те, що жодна людина не побачить її тут у траві і що вона простенька, непоказна квітка. Ні, вона була дуже задоволена, вона повернулася до теплого сонця, дивилась на нього і слухала жайворонка, що співав у височині.

Маленька ромашка була така щаслива, ніби на свято, хоч це був буденний день. Усі діти вчилися в школі. В той час, коли вони сиділи за партами і вчилися, вона сиділа на своїй зеленій стеблинці й також училася — в теплого сонечка, в усього, що було навколо неї. Ромашці здавалося, що маленький жайворонок співає так чудово і дзвінко про все те, що вона зараз відчуває. Ромашка з захопленням дивилась угору на щасливу пташку, яка може 9 літати й співати. Але вона не сумувала, що сама цього не могла зробити.

«Адже я бачу і чую,- думала вона,- сонце світить мені, вітрець цілує. О, мені дано багато хорошого!»

В садку за парканом росло багато поважних, гордих квітів. Чим менше вони пахли, тим більше пишалися. Півонії надувалися, щоб бути такими ж великими, як троянди, але ж не в розмірі справа!

Тюльпани вигравали найкращими кольорами; вони це добре знали і трималися рівно, щоб їх було краще видно. Вони не звертали ніякої уваги на молоденьку ромашку за парканом, але тим уважніше розглядала їх вона і думала: «Які вони пишні та прекрасні! Напевне, до них злетить ця чудова пташка! Яка я рада, що росту так близько і можу бачити всю їхню красу».

І тільки вона це подумала, як почулося: «Кві-кві», і злетів жайворонок, але не до півонії і не до тюльпанів,- ні, він злетів низько в траву до простенької ромашки. Ромашка від радості так злякалася, навіть не знала, що й подумати.

Маленька пташка кружляла навколо неї і співала:

- Ой, яка м’яка-травичка! Ой, яка мила маленька квіточка з золотом у серці і в срібному вбранні!

Справді, жовта середина ромашки ясніла золотом, а білі пелюсточки навколо блискотіли, як срібло.

Яка щаслива була маленька ромашка,- ні, цього ніхто й уявити не може!

Пташка цілувала її дзьобиком, співала для неї, а потім знову підносилась у блакитну височінь.

Напевне, минуло з чверть години, поки ромашка отямилась!

Трохи соромливо, але щиро й радісно подивилась вона на інші квіти в садку.

Вони ж бачили те щастя й ту честь, що їй припали, вони ж мусили зрозуміти, яка Це була радість. Але тюльпани виструнчились ще більше, ніж раніш, і такі колючі та червоні стали спересердя їх обличчя! Тупоголові півонії понадимались. Це добре, що вони не вміли розмовляти, а то б багато наговорили ромашці! Бідна маленька квітка побачила, що вони зовсім не в гарному настрої, і їй стало дуже прикро.

В цей час вийшла в садок дівчинка з великим гострим блискучим ножем. Вона підійшла до тюльпанів і почала зрізувати їх один за одним.

- Ой! — зітхнула маленька ромашка. - Як страшно! Це ж їм кінець!

Дівчинка з тюльпанами пішла додому. Ромашка раділа, що вона росте на вулиці, в траві, і що вона маленька, непомітна квітка. Вона була вдячна за це і, коли зайшло сонце, склала свої пелюсточки; заснула, і цілу ніч їй снилось сонце та маленька пташка.

Другого ранку, коли ромашка знову щасливо простягла свої білі пелюстки, ніби маленькі ручки, до світла й повітря, вона пізнала голос пташки. Але голос бринів сумно, бо пташку спіймали й посадили в клітку коло відчиненого вікна.

Вона співала про вільні щасливі польоти, співала про молоде зелене жито на полях і чудові подорожі на своїх крилах — високо, в безмежні простори. Сумно було бідному жайворонку, полонений сидів він у клітці.

Маленька ромашка так бажала допомогти йому! Але що вона могла зробити?

Це важко було придумати. Квітка зовсім забула про те, як гарно навколо, як тепло гріє сонце і як розкішно біліють її пелюстки. Вона думала тільки про спійману пташку, якій нічим не могла допомогти.

В цей час зайшли в садок два маленькі хлопчики: один з них ніс у руках ніж, великий і гострий, як той, яким дівчинка зрізувала тюльпани. Вони підійшли до маленької ромашки. Ромашка не розуміла, чого вони хочуть.

- Тут ми можемо вирізати чудовий дерен для жайворонка,- сказав один з хлопчиків і почав обкопувати землю чотирикутником навколо ромашки так, що вона опинилась посередині.

- Зірви квітку,- сказав другий хлопчик, і ромашка затремтіла від страху, що її зірвуть: це ж однаково, що втратити життя! А вона хотіла ще жити, вона хотіла потрапити з дерном в клітку до полоненого жайворонка.

- Ні, облиш її,- сказав перший хлопчик. - Так красивіше.

Ромашка лишилася стояти і потрапила в клітку до. жайворонка.

Нещасна пташка голосно скаржилась про свою втрачену волю і билася крильцями об залізні грати клітки.

Маленька ромашка не вміла розмовляти, не могла сказати жодного слова втіхи, хоч і дуже хотіла. Так минув ранок.

- Тут нема води,- стогнав спійманий жайворонок. - Вони всі пішли і забули мені лишити хоч краплину води. Моє горло пересохло, все горить! Вогонь і лід всередині, повітря важке. Ах, я мушу вмерти, розлучитися з теплим сонячним промінням, з свіжою зеленню, з усією красою.

І він встромив свій дзьобик у прохолодний дерен, щоб трохи освіжитися. Тут він помітив ромашку. Жайворонок нахилився, поцілував її дзьобиком і сказав:

- І ти зів’янеш тут, бідна маленька квіточко! Тебе і маленький жмут зеленої трави мені дали замість цілого світу, що я мав на волі! Кожна маленька травинка буде мені зеленим деревом; кожна твоя біла пелюстка — пахучою квіткою. Ах! Ви тільки нагадуєте мені, чого я позбувся!

«Як мені його розважити?» — думала ромашка, але не могла поворушити пелюсткою, тільки аромат, що лився з неї, був далеко дужчий, ніж завжди буває цієї квітки. Це помітив й жайворонок, і хоч він знемагав від спраги і обривав зелені травинки, але квітки не чіпав.

Настав вечір, та ніхто не приносив води пташці. Вона витягла свої гарні крила і затремтіла; її пісня була жадібна- «пік-пік»,- маленька голівка схилилась до квітки, і серце пташки розірвалось від суму та муки. І квітка не могла, як учора, скласти свої пелюстки й заснути; вона схилилась додолу, знесилена й сумна.

Тільки на другий ранок прийшли хлопчики і, побачивши мертву пташку, гірко заплакали.

Потім викопали гарненьку могилку і прикрасили її пелюстками квітів. Тіло пташки поклали в гарну червону коробочку: її пишно поховали, бідну пташку. Поки вона жила й співала, про неї забували — залишили її умирати в клітці від спраги,- а тепер влаштували їй пишний похорон і проливали над її могилкою гіркі сльози.

А дернину разом з ромашкою викинули на запорошений шлях. Ніхто й не подумав про квітку, яка найбільше від усіх любила бідну пташку і так хотіла її втішити.

 

· Назви персонажів казки.

· Скільки днів із життя ромашки описав казкар?

· Поміркуй, чому автор так сумно закінчив казку.

Складіть власну кінцівку твору.

Захаріас (Цакариас) Топеліус

(1818 - 1898)

Захаріас Топеліус — відомий фінський письменник. Творчість митця надзвичайно розмаїта, однак у Європі його знають насамперед як казкаря.

Народився 14 січня 1818 року в родині лікаря й відомого збирача народної поезії. Вже в дитинстві проявилися його художні здібності: багата уява, спостережливість, інтерес до таємничого і містичного. У віці одинадцяти років він був відправлений на навчання до школу у Улеаборзі.

Був нагороджений Шведською академією золотою медаллю за літературні заслуги у 1886 році.

У Європі Топеліус відомий насамперед як автор казок.

На створення казок Топеліуса надихала любов до народної творчості. Це почуття ще в дитинстві йому прищепив батько — збирач давніх фінських пісень.