Випадки визнання заповіту недійсним

Заповіт може стати недійсним через деякий час з таких причин: а) внаслідок capitis dominutio - обмеження правоздатності; б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж спадкодавець; в) якщо заповіт буде анульований самим спадкодавцем шляхом заяви в суді або в присутності трьох свідків; г) якщо спадкодавець укладає новий заповіт.

Умови, необхідні для прийняття спадщини.

Якщо закликані до спадкування особи були нездатні самостійно прийняти спадщину, то замість них спадщину приймали їх законні представники (опікуни і піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути виражена різними засобами. У стародавні часи прийняття спадщини здійснювалося у формі особливого урочистого акту. Спадкоємець у пристуності свідків у будинку спадкодавця урочисто заявляв про прийняття спадщини.

Воля спадкоємця про прийняття спадщини могла бути виражена за допомогою так званих конклюдентних дій, з яких достоменно випливає, що спадкоємець прийняв спадщину. Наприклад, спадкоємець вступає у фактичне управління спадщиною, продовжує проживати в будинку, який входить у спадкову масу, сплачує податки. Термінів для прийняття спадщини за цивільним правом не існувало. Однак спадкодавець, призначаючи спадкоємця, міг приписати здійснити цей акт у певний строк (здебільшого упродовж 100 днів).

Коли спадщина ставала вимороченою?

З появою спадкування за преторським едиктом така можливість заволодіти лежачою спадщиною вже не приваблювала. Якщо хтось і заволодів нею, то на вимогу спадкоємця речі необхідно було повернути, більше того, за законом Авроелія розкрадання спадщини визнавалось злочином. І лише в тому випадку, коли спадщина не була прийнята жодним із спадкоємців як за заповітом, так і за законом, вона вважалася вимороченою. У стародавні часи таке майно вважалося безгосподарним і могло бути захоплено кожним бажаючим. Однак у період принципату виморочене майно вже передавалося державі, а в період дошінату за муніципальним сенатом, церквою, монастирями було визнано переважне право на одержання вимороченого майна.

Що таке спадкова субституція?

Римське право розрізняло три види субституцій.

1. Звичайна субституція - призначення іншого спадкоємця на випадок, коли перший відмовляється від спадщини.

2. Дитяча субституція. Якщо під владою спадкодавця на момент його смерті перебуває неповнолітня дитина, то він міг призначити цій дитині спадкоємця на випадок її смерті до виповнення повноліття. Формулювалося це, приміром, так: "Призначаю спадкоємцем свого неповнолітнього сина Павла. Якщо Павло помре до повноліття, то спадкоємцем буде Петр о". Різниця між звичайною субституцією і дитячою полягала в тому, що в разі звичайної субституції спадкоємець призначався після спадкодавця, а за дитячої - спадкоємець дитини спадкодавця. Якщо дитина досягала повноліття, то субституція втрачала силу.

3. Ніби дитяча субституція - це призначення спадкоємця душевнохворій особі, якщо їй залишалась обовязкова частка спадку. Коли така особа одужувала або в неї народжувалася дитина, то субституція втрачала силу.

Заповіт, який не відповідав зазначеним вимогам, визнавався недійсним.

Заповіт може стати недійсним і через деякий час з таких причин: а) внаслідок capitis dominutio - обмеження правоздатності; б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж спадкодавець; в) якщо заповіт буде анульований самим спадкодавцем шляхом заяви в суді або в присутності трьох свідків; г) якщо спадкодавець укладає новий заповіт.

Які вимоги до спадкодавця ставило римське право?

Воля спадкодавця мала бути виявлена вголос перед народом і тому ставала відома кожному. Ця обставина не зовсім задовольняла спадкодавця, який не завжди бажав надавати гласності своїм посмертним розпорядженням.

 Спадкодавець за допомогою манципаційного заповіту передавав своє майно якійсь довіреній особі, котра зобов'язувалась виконати усі розпорядження, відразу дані спадкодавцем. У присутності, як правило, п'яти свідків довірена особа, тримаючи в руках кусок міді, проголошувала певну формулу, заздалегідь підготовлену для конкретного випадку. Проголосивши формулу, довірений кидав мідь на вагу і передавав спадкодавцю. Після цього спадкодавець усно викладав свої розпорядження.

Після здійснення манципаційного заповіту і проголошення певних формул спадкодавець пред'являв своє письмове розпорядження довіреній особі і свідкам. Потім таблички з розпорядженням зав'язувалися шнурками і скріплювались печатками свідків та довіреної особи, при цьому біля цих печаток кожний ставив свій підпис.

 

Назвіть принципи римського спадкового права.

- спадкування за заповітом виключало спадкування за законом, але поступалося місцем необхідному спадкуванню. Не може бути спадкування в одній частині спадкового майна покійного за заповітом,а в другій - за законом(принцип закладений за Юстиніана)

-спадкування за заповітом могло поєднюаптися з необхідним спадкуванням

-права й обовязки переходили до спадкоємців як єдине ціле

-спадкоємець завжди спадкоємець,тобто якщо ти призначений спадкоємцем,ти призначений назавжди і змінити тебе не можна.

Спадкування за заповітом виключало спадкування за законом, але поступалося місцем необхідному спадкуванню.

Визнання свободи заповідальних розпоряджень ставить на чергу питання про те, чи може ця свобода бути безмежною.Після заповідача залишаються особи, які були особливо близькі до нього, які брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього відомої підтримки. Повне забуття цих осіб у заповіті та надання спадщини крім них будь-якій особі абсолютно построннему може здаватися несправедливістю. Внаслідок цього багато законодавства, допускаючи свободу заповітів, встановлюють в той же час відомі обмеження в інтересах таких особливо близьких до заповідача осіб.